20 серпня 2014

Міністерство без культури: як уряд підтримує творчі ініціативи

Одна із засновниць фестивалю АртПоле Ольга Михайлюк розповідає про те, як вони налагоджували культурний діалог у окупованому бойовиками Алчевську та про те, як це виявилось не потрібно Міністерству культури.

 

Можу здатися занадто сентиментальною, коли скажу, що під час останньої поїздки до Алчевська, який знаходиться зараз посеред гарячих точок зони АТО, ми слухали музику. Два тижні тому, приготувавши свічки, воду, ліхтарики й драбину для спуску у підвал, ми мріяли про те, як колись звучатиме вальс «Алчевськ» на місцевому вокзалі, зустрічаючи потяги зі столиці. Ті, кому доводилося опинятися в надзвичайних ситуаціях, мене зрозуміють. В моменти гнітючого очікування шукаєш щось інше, справжнє, здатне витягнути зі стану заціпеніння та безнадії й повернути здатність мріяти. Для нас це був вальс «Алчевськ» та інші музично-поетичні композиції з проекту РоздІловІ, який три місяці тому створювався тут поруч — в садибі Мсциховського (Перевальський р-н, Луганська обл.).

 

Ініцювала його Агенція АртПоле зі своїми алчевськими колегами. Так сталося, що його учасники — з Донецька, Києва, Мінська, Відня, Харкова (це місто вважає рідним Сергій Жадан, один з учасників проекту, що народився в розташованому неподалік Старобільську). Вже тоді – у травні – ситуація в регіоні була напруженою, з’явилися перші блокпости, були захоплені деякі адміністративні будівлі, активісти переховувалися. Знаходитися тут відомому своїми поглядами поету, а потім австрійській танцівниці було доволі небезпечно, адже саме почався період викрадань заручників. Між репетиціями ми отримували виключно погані новини, що надходили зі світу навколо нашої садиби. Але продовжували. Ми не вірили в реальність, яка складається тільки з загроз і смертей, і наполегливо доводили іншу. Народився твір, що поєднує поезію, музику та contemporary dance. Роз’їжджалися всі, вірячи в те, що скоро зустрінемося за інших обставин і продовжимо роботу.

 

«Розгляд та визначення культурно-мистецьких проектів під загальною назвою ‘Взаєморозуміння’ проводиться з метою налагодження суспільного діалогу засобами мистецтва, обміну творчим досвідом між митцями різних регіонів України, стимулюванню інноваційних та сучасних тенденцій розвитку національної культури і мистецтва», – таке оголошення побачили в червні на сторінці Міністерства культури й вирішили, що це про нас. Але повернувшись зараз до Києва, з’ясували, що нашого проекту серед двадцяти семи відібраних нема.

 

Наразі невідомо, коли ми зустрінемося знову, коли звільнять місто Алчевськ, коли відремонтують залізничні колії між Донецьком і Луганськом, коли закінчиться війна, але відомі деякі подробиці стосовно відбору проектів Міністерством культури.

 

Тетяна Манзюк (Агенція АртПоле)

«Під час нашого перебування в садибі Мсциховського ‘налагодження суспільного діалогу засобами мистецтва’ можна було спостерігати на власні очі. Першою нашою публікою були місцеві мешканці і ті, хто спеціально приїхав з Тореза, Зоринська, Алчевська, Луганська, Донецька. У жовтні ми планували продовжити роботу і представити РоздІловІ у Києві. Потім, можливо, в інших містах України. Для тої нашої східноукраїнської публіки, що опинилася зараз у різних регіонах, це був би момент повернення, доторку до свого, знайомого, омріяного. Для нової ж публіки – можливість завдяки музиці й танцю на іншому рівні відчути поезію Жадана й особливі риси твору, народженого на дивному нашому Сході.

 

Заявку подали одними з перших, потім допрацьовували її згідно із зауваженнями Державної агенції промоції культури. У реєстраційному листі мультидисциплінарний проект РоздІловІ значитьсячетвертим у списку, а от в «Переліку культурно-мистецьких проектів, що рекомендовані для включення до Плану роботи Міністерства культури України на ІІІ-ІV квартали 2014 року» його вже нема.

Наразі невідомо, коли ми зустрінемося знову, коли звільнять місто Алчевськ, коли відремонтують залізничні колії між Донецьком і Луганськом, коли закінчиться війна.

 

Перелік було оприлюднено у п’ятницю ввечері 1 серпня, тобто напередодні вихідних, отже одразу поставити питання не було можливості. В релізі знову йшлося про суспільний діалог і «актуальні нині культурно-мистецькі проекти у контексті військової тематики». Але як відбувалося засідання ради експертів, чим вмотивоване їхнє рішення, які критерії були визначальними? За коментарями щодо свого проекту ми 6 серпня звернулися до Мінкульту. У приймальні сказали, що зазвичай протягом одного-двох днів за таким зверненням призначають виконавця, але з нами цього досі не сталося. Мінкульт стривожений законопроектом щодо бюджетної децентралізації, зверненнями наразі не займається. Взагалі ж, за законом, у них є 30 днів на розгляд, тож можемо чекати аж до 28 серпня».

 

Святослав Померанцев (Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz)

«У липні подав заявку на проект «Поетична акція Meridian Czernowitz 2014 Харків – Чернівці – Івано-Франківськ – Львів» — українські автори, які представляють різні регіони країни, будуть виступати та дискутувати з публікою та журналістами російською й українською мовами у Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську і Львові. До них приєднаються колеги з Австрії, Німеччини, Швейцарії, Польщі, Данії, Ізраїлю. Учасники – вища поетична ліга цих країн.

 

Після засідання журі мені зателефонували та сказали, що наш проект прийняли, але порізали. Початковий бюджет був 98,460 грн, дають 50 тис. грн. Побачив свій проект на сайті. Цікаво, що про суму, яку дають, говорять тільки усно. Документу про затверджені кошти я не бачив.  «Живих грошей немає, робіть все у борг, за практикою оплата через 3–4 місяці». Я подумав, що 50 тис. грн через 4 місяці краще ніж нічого. Дякую і за це».

 

Сергій Волохов (кореспондент журналу «Вести. Репортер»)

«Учитывая политику открытости, которую декларировали Минкульт и правительство в целом, мы заинтересовались этим актуальным проектом и возможностью создать репортаж, как чиновники от культуры работают по-новому, раздавая пряники-гранты творцам не за выслугу лет или красивые глаза, а… как-то по-новому. Нам хотелось увидеть и показать другим, собственно, как. В процессе переговоров с Минкультом о такой статье, первый замминистра Олеся Островская перенаправила меня к директору Департамента искусства и учебных заведений Павлу Билашу. Тот – к своему заместителю Ивану Мечкову, члену комиссии проекта «Взаимопонимание». Господин Мечков высказался против присутствия журналистов на отборе проектов. И перенаправил к председателю комиссии Светлане Пахловой. Госпожа Пахлова поначалу отнеслась к нашей журналистской идее с интересом и пообещала поговорить с другими членами комиссии. В итоге ответ снова был отрицательный. Объяснила Светлана его тем, что члены комиссии, во-первых, пока что абсолютно незнакомы с проектами и, во-вторых, заседание будет носить скорее технический характер, так что «на нем будет неинтересно». Я выразил готовность прийти на второе заседание. В этом мне тоже было отказано. Так же сгинул «компромиссный» вариант: общение членов комиссии с журналистом накануне или сразу после заседания. Отказ по-прежнему мотивировался недостаточным знакомством комиссии с проектами, хотя до вынесения решения оставались считанные дни. В конце концов, госпожа Пахлова дала категорический отказ, мотивируя его отсутствием подобной практики в министерстве. Конкурс должен быть закрытым. Все, что она мне предложила – это ознакомиться с окончательным официальным списком финалистов после его оформления по всем министерским правилам. То есть, меньше, чем пресс-релиз. К этому моменту из Киева уже разъехались эксперты, так что даже получить комментарии в личном порядке мне не удалось».

 

Очевидно, якщо говорити зараз про взаєморозуміння, найгострішим є сприйняття Сходу різними регіонами України. Проте серед відібраних Мінкультом проектів чимало таких, які коли й торкаються його, то дуже поверхнево. Це небезпечно.

 

Очевидно, що розуміння виникає там, де є не штучна, а справжня – від серця – спільна ідея. Скажімо, Meridian Czernowitz  чи АртПоле вже не вперше працюють з митцями з усієї України, керуючись не поняттями «схід» та «захід», а рівнем роботи авторів – в поезії, прозі, перекладі, чи, як у нашому проекті, в музиці й танці. Ми різні, але ми обмінюємося енергією, підтримуючи й надихаючи один одного, й знаходимо дійсно нові форми. Однією з найважливіших стає здатність взаємодіяти – у виступах в одній програмі,  а іноді навіть разом працювати над спільним твором, що завжди складно, адже кожен митець має свої індивідуальні художні переконання. Складно це ще й логістично та фінансово, бо для того, щоб зібратися на репетиції з різних регіонів і навіть країн, треба знайти кошти на дорогу, проживання, залу, технічне обладнання і т.д. Однак все це варто того, щоб «на виході» мати справжній мистецький твір.

З Алчевськом вже третю добу немає зв’язку. Лишається тільки вірити, що все буде добре і ми ще матимемо можливість повернутися до наших проектів разом. Своїми враженнями від останньої подорожі я вже ділилася з читачами Платформи.  Звичайно, ми їздили і в садибу. Зачинена. Люди, що доглядали за нею, тимчасово виїхали до Центральної України. Поруч із садибою – лісосмуга, дерева якої «підстрижені» бомбардуваннями. Зовсім недалеко – Перевальськ, де повно зброї та бойовиків. Вибухи й постріли чути постійно. По дорозі – блокпост ЛНР, там нас і затримали, щоб провести чотирьохгодинну розмову у спецвідділі. Але на території садиби було напрочуд спокійно. Хлопці ловили руками рибу в маленькій річці Білій, що тече садом.

 

Лишається вірити, що садиба, яка весь цей час була місцем перемир’я, і зараз витримає, і саме з неї розпочнеться відродження. Три роки тому ми вперше потрапили до Алчевська. Вразили масштаби й особлива архітектура. Завод, що тягнеться на 18 км, химерні кінотеатри й будинки культури, лікарня, приватний будинок родини Алчевського – підприємця, мецената, засновника міста (зараз в більшості цих приміщень розташовані «ополченці»).

 

До останнього моменту нам важко було уявити, що поруч є садиба, побудована ще в 1905 році на замовлення поляка Казимира Мсциховського у стилі італійської вілли, і справжній сад зі старими дубами й туманом. В радянські часи садиба використовувалася як база відпочинку, жіноча колонія, наркологічний диспансер. Далі – розкрадання й спустошення. І лише кілька років тому з’явилися люди, які вирішили очистити цей простір і наповнити його новими сенсами, проводити тут вистави і концерти, а з часом – відреставрувати садибу й зробити її об’єктом, навколо якого б акумулювалися цікаві ідеї й творча енергія. Задум здався нам цікавим, але невідомо, коли би ми взялися за її розробку, якщо б обставини не прискорили хід цієї історії. Зараз знову багато що залежить від обставин і від нас.

 

Від Міністерства культури наразі не залежить нічого. Будемо продовжувати. Якщо маєте ідеї щодо підтримки проекту РоздІловІ, пишіть нам на АртПоле.

 

Фото: Ольга Михайлюк.


comments powered by Disqus