4 серпня 2014

Квіти і "калашнікови": чим живе окупований Алчевськ

Один з засновників фестивалю АртПоле Ольга Михайлюк зараз знаходиться в окупованому бойовиками Алчевську. Для Platfor.ma вона написала, як живе місто, де немає бензину, цигарок і пива, але працюють книгарні, та чому гасло Донецька «Сила і краса» тепер як ніколи актуальне.


В Алчевську (місто в зоні АТО, в якому зараз перебувають ополченці, навколо міста – блок-пости Луганської народної республіки) той рідкісний момент, коли зовсім нема цигарок, бензину і пива, але працює книгарня, а люди пересуваються на велосипедах. Добре, аби ця звичка збереглася й в мирні часи, – жартують наші місцеві друзі.

Фотографія: shutterstock.com

Вчора у знайомої був день народження. Вирішили, що купувати в подарунок торт не варто, адже електрику можуть вимкнути в будь-який момент, а спека неймовірна. Та і нема зараз тортів в Алчевську – це мої неконтрольовані відсили до мирного життя. Йдучи по місту, раптом із здивуванням зауважили відчинені двері магазину «Книги». Зайшли. Тут є книжки українською мовою. Купили «Трициліндровий двигун любові». Познайомилися з жінками, що там працюють, проговорили близько години – про Сергія Жадана і Василя Голобородька, який був їхнім сусідом, про сучасну українську і російську літературу, про попит і пропозиції, про те, як бракувало тут культурних проектів, про непевну надію розвиватися разом в майбутньому, про ситуацію, що склалася зараз. «Прикро, коли друзі з Заходу кажуть: ви вбиваєте, – коментує наша нова знайома. – Але ж не ми. Не треба так узагальнювати». Пояснюючи це, жінки перейшли на українську. Саме в цей час забіг озброєний чоловік й запитав карту Луганської області. Йому відповіли українською. Швидко взяв карту, розрахувався і вибіг. В останню мить роздивилася смугасті помаранчево-чорні нашивки.

 

Наші друзі з Алчевська не виїхали. Вони займаються ландшафтним дизайном. А отже поїхати для них означало б залишити рослини, за якими треба доглядати щодня. Займаються не лише озелененням територій, а й плеканням і втіленням нових для регіону мистецьких ідей. А ще – чесно зізнаються, що не вміють тримати зброю, але можуть тримати кермо чи лопату, якщо знадобиться – робити перев’язки чи бути корисними ще чимось в нинішній ситуації. Що вибір зроблено ними свідомо, я зрозуміла тільки опинившись тут, коли хотіла переконати їх виїхати. Вони просто люблять свою землю, збираються жити в Алчевську і надалі, а тому вирішили бути тут і в найжорсткіші моменти.

 

Час від часу їм вдається робити корисні справи вже зараз. Так наприклад, ЛНР вже кілька разів погрожували захопити один з місцевих автопарків. Сьогодні вночі друзі-алчевці зняли аккумулятори з вантажівок, щоб в ополченців не було можливості ними скористатися. Тепер читають спеціалізовану літературу щодо надання першої медичної допомоги й чекають на українську армію. В той же час друзі й рідні з Заходу й Києва повідомляють, що йдуть новою хвилею добровольців. В такі моменти народжується впевненість, що все буде добре.

 

Тільки от як бути тут з «сусідами по під’їзду». Багато людей і досі ще вірять в химеру Луганської народної. Майже в кожному магазині тут, в Алчевську, стоїть скринька, в яку складають гроші на «Восточный фронт»: медикаменти, допомога сім’ям загиблих ополченців, продовження діяльності воєнної комендатури. Люди віддають можливо останні гроші на свій, як їм здається, останній шанс. В такі моменти захоплює зовсім інше відчуття, як в одному з останніх віршів Сергія Жадана:

 

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

 

Звичайно, легше цього не помічати, але якщо ми хочемо вилікувати хворобу, то спочатку треба поставити чіткий діагноз. І навіть повідомити про нього вголос. І як би це не було боляче, образливо чи тоскно, треба починати. «Лікуванню» не сприяє поляризація суспільства: на тих, хто говорить виключно про війну, засуджуючи будь-які прояви життя, та тих, хто говорить про щось відсторонене й наполегливо не помічає, що, крім життя, мусимо щодня бачити й визнавати смерть. Для того, щоб Схід і Захід нарешті зрозуміли один одного, їм просто необхідно щось робити разом – бізнес, освіта, культура. Останньому пункту хочу приділити більше уваги, оскільки краще орієнтуюся в проектах з цієї сфери.

Фотографія: shutterstock.com

Пам’ятаєте логотип Донецька «Сила і краса», розроблений кілька років тому? Під час останньої прогулянки цим містом – кілька днів тому назад – побачила, що він працює на всі сто. Вулицями гуляють хлопці-ополченці з автоматами (іноді з оголеними торсами). Сила. Магазини й банки не працюють. Проте працюють кіоски з квітами. Своїм коханкам вони дарують, як правило, троянди на довгих стеблинах. Краса.

 

За останній місяць тут відбулося кілька гучних весіль – хлопці в камуфляжі й дівчата на височенних підборах. Троянда й «калашніков». Краса і сила. Про розум не йдеться.

 

«Сьогодні проти тієї зброї, що є на Донбасі, має стати інша зброя. Проти української держави йде війна. І українській державі треба діяти за правилами й законами війни. Але за уми й серця треба вести боротьбу завжди», – прочитала в інтерв’ю Петра Шкутяка, бійця Айдару, якого добре знаю і з яким абсолютно погоджуюся. Адже відмовитися від цієї боротьби можна завжди – раніше у нас був Янукович-президент, тепер війна, попереду – холодна зима-економічна криза. Тож засудити тих, хто намагається проводити культурні події, завжди є привід.

 

«Чим ми можемо допомогти?», — запитують зараз з усієї  України у тих, хто на Сході. Як завжди — словом і ділом. Ми (агенція «АртПоле») з тернопільськими колегами – галереєю БункерМуз – вирішили провести 30 серпня Just in between – творчу зустріч митців з різних регіонів України – документальне кіно, дискусії, перформанси, об’єкти й інсталяції з метою глибше порозумітися й сприйняти один одного. Зараз, коли бойові дії тривають, а напруга Заходу й розпач Cходу посилюється, ця подія особливо важлива. Формат передбачається не розважальний, а експериментальний, пізнавальний, творчий, тобто той, що вимагає від тебе певних зусиль, але і дає відповіді на запитання, які інколи не здатен знайти сам.

 

В програмі передбачається участь львівського художника Мирослава Вайди, студії ландшафтного дизайну Green Terra з Алчевська, донецького музиканта Влада Креймера, музично-поетичного проекту SимбіоZ із Тернополя та ін. Ми вирішили працювати на випередження. Щоб після перемоги у нас лишилася не лише спустошена земля й поодинокі озлоблені жителі. Щоб разом знайти ідею відродження.

 

Від деяких партнерів у відповідь на пропозицію отримала: не на часі. При цьому ресторани й кав’ярні успішно працюють. Зароблені гроші витрачаються виключно на захист країни. Але яку країну ми захищаємо? Ту, в якій ніколи не на часі музика, театр, література? Чи ми захищаємо мирне споживання продуктів харчування?

 

 

Все, що сприяє культурному розвитку, працює проти війни, – це лист Фрейда до Ейнштейна від 1932 року.

 

А Капіца продовжив цю думку: якщо держава витрачає мільйони на освіту й культуру, їй не доводиться потім витрачати мільярди на зброю. Проте для декого війна – це бізнес. Для декого – постійний привід для аналізу на шпальтах. Як журналіст можу сказати, що слова «мир» і «бог» закороткі, і оскільки платять за кількість знаків у тексті, то вони – одні з найневигідніших. Але саме про них пропоную подумати, і всім, хто не вміє тримати зброю, не дистанціюватися, а підтримати наших військових і працювати на перемогу в будь-який можливий спосіб.

 

Та не забути за пострілами й вибухами, як звучить музика. І про те, що війна – не самоціль, а засіб здобути нову країну.