YouTube запускає функцію підрахунку часу, витраченого на перегляд відео

29 Серпня 2018
нова реальність технології

Користувачі будуть бачити в своєму профілі кількість часу, яку вони витратили на перегляд відео в той чи інший день або за останній тиждень.

Відповідно до політики Google про цифрове благополуччя, YouTube продовжує випускати більше інструментів, які дають користувачам чіткіший огляд їхніх звичок. Тепер вони зможуть дізнатися, скільки годин витратили на перегляд відео.

«Наша мета – краще вивчити час, витрачений на YouTube, щоб ви могли приймати обгрунтовані рішення про те, як ви хочете вписувати YouTube у ваше життя», – зазначають представники компанії.

В оновленому профілі YouTube функція «Time Watched» розповість, скільки часу на перегляд відео ви витратили сьогодні, вчора і за останні 7 днів. За словами компанії, ця інформація розраховується на основі вашої історії переглядів YouTube. Це означає, що якщо ви видалили відео зі своєї історії або переглянули в режимі інкогніто, цей час не буде враховуватися.

Нагадаємо, раніше платформа вже анонсувала функцію, яка пропонує користувачам відволіктися і зробити перерву.

Найцiкавiше на сайтi

Dadbot: чат із батьком після смерті

Platfor.ma запускає спецтему «Ідеї». У ній ми будемо розповідати про інноваційні кейси з усього світу, які надихають і змінюють життя – такі, як чат-бот Dadbot, що дозволив синові спілкуватися з померлим батьком. Як це було зроблено і чи може кожен з нас створити свою діджитал-копію, що житиме вічно?

Передісторія. «Комп’ютер і людина – істоти різних видів», – сказав інженер комп’ютерного проекту Джозес Вейценбаум і у 1966 році створив першого у світі чат-бота «Елізу». Сам автор назвав її «пародією на психотерапевта». Метою була демонстрація проблем при створенні бази даних про реальний світ. Через кілька десятків років подібні боти стануть буденністю.

У 1982 році одинадцятирічний Джеймс Влахос просиджував з «Елізою» години. Бот настільки вразив хлопця, що через кілька років він освоїв мову програмування Basic, а будучи журналістом, продовжив слідкувати за індустрією і в 2015 році написав для The New York Times про Hello Barbie – нову версію відомої ляльки, що вміє говорити.

Hello Barbie була одним з проектів PullString – компанії, що створює голосові додатки, які максимально точно імітують людську мову. Після виходу іграшки компанія заявила, що не хоче обмежуватися розважальною індустрією й бізнесом і хотіла б надавати послуги з «увіковічнення» людей. Дуже скоро ця новина відіграє головну роль в сімейній історії Джеймса.

Перший у світі чат-бот «Еліза»

Проблема. У 2016 році Джеймс Влахос дізнався, що його батько помирає. Рак четвертої стадії без шансів на видужання, більше того – у Джона Джеймса Влахоса-старшого лишалося всього кілька місяців. Він був сином грецьких іммігрантів, виріс у містечку в Каліфорнії, закінчив економічний факультет і керував великою юридичною фірмою. Працював спортивним редактором, коментатором, очолював театральну трупу, володів чотирма мовами, був гідом-волонтером.

Джеймс вирішив, що батько дійсно гідний того, щоб лишитися у пам’яті, тому починає серію інтерв’ю з помираючим. Виходить 203 сторінки формату А4, 12 кегль – це і є життя Джона Джеймса Влахоса.

Ідея. Через кілька днів після постановки діагнозу Джеймс дізнається про те, що компанія PullString викладає свої цифрові інструменти у вільний доступ. У Джеймса відразу ж виникла, здавалося б, шалена ідея – перетворити спогади батька на чат-бота, з яким можна буде розмовляти після його смерті. Переживши моральні баталії, він розповів про задум родині. Після недовгих сумнівів вони погодилися.

Рішення. Тисячі слів, сказані Джоном Джеймсом Влахосом, були розбиті на окремі теми: «Греція», «Трейсі», «Окленд», «Навчання», «Кар’єра», «Пісні і жарти» і так далі. Після написання розгалуженого коду в PullString, підбору синонімічних фраз і тестування Dadbot запустили в месенджері Facebook. Влахос-старший власноруч протестував бота – помираючи, він розмовляв із цифровою копіює себе, що буде жити, поки існуватиме сервер у Сан-Франциско, на який його записали.

Homo smartphonikus: антрополог о том, как гаджеты стали частями нашего тела

АвторНадія Шейкіна
5 Липня 2018

В конце июня в Киеве прошла конференция Creascope. Польский антрополог и преподаватель School of Form в Познани, Матеуш Халава провел для участников  воркшоп Black or White Mirror, посвященный взаимодействию людей и гаджетов. Platfor.ma записала его рассказ о том, как мы стали человечеством смартфонов.

Матеуш Халава. Фото: Лилия Витер

Какое-то время назад на среднюю польскую семью приходилось 1,3 телевизора. То есть помимо общего телевизора в гостиной, некоторые семьи имели второй телевизор в детской, например.

С телефонами было так же. В каждой семье был один телефон, одна линия. Мы помним времена, когда телефон звонил, мы брали трубку и там кто-то говорил: «Привет, я хочу поговорить с тем-то». Потом технологии поменялись, и у каждого появился собственный смартфон. Речь не столько о телефоне, сколько о персональном номере, собственном экране и учетной записи, привязанной к банковскому счету. Можно назвать это персональным медиумом.

Поскольку речь идет о чем-то личном, есть повод задуматься над интимной стороной, том, наcколько человек близок со своим смартфоном. Мы держим его в руках, касаемся его чаще, чем чего-либо другого, храним его близко к телу, кладем рядом с собой. С другой стороны, он участвует в нашей личной жизни – соединяет нас с любимыми людьми.

Американские социологи применяют такой метод как «социология Zen» – он предполагает, что предмет можно понять, медитируя на него. Я тоже внедряю этот подход в работе со студентами School of Form. Мы проводим следующий эксперимент: выключаем наши смартфоны на 24 часа, и изучаем свое состояние, наши микроэмоции. Что мы чувствуем по отношению к выключенному смартфону и что вспоминаем из того времени, когда гаджет работал.

Интересно смотреть на реакцию студентов, когда я даю им это задание. Сначала они начинают торговаться – например, спрашивают, можно ли включать смартфон на 5 минут каждый час.

Через 5-7 часов без телефона их эмоции становятся сильными, иногда пугающими. Возникает тревога из-за невозможности контакта с близкими, чтобы немедленно узнать как их дела. Одна из девушек рассказала, что после четырех часов с отключенным смартфоном воображение рисовало картины того, что ее родители умирают. Источником этих эмоций была ее сильная привязанность и потенциал того, что в любой момент с родными можно связаться.

В историческом контексте это очень интересно. Подумайте о ваших прапрадедах. Их дочь или сын покидали дом, уезжали в город или еще куда-то. И такого рода эмоций, этой тревоги незнания они не испытывали, ее просто не существовало. Возможно, они испытывали тревогу, но принимали тот факт, что когда человек ступает за порог – контакт обрывается.

Техноетика: чи можна стежити за дітьми в соцмережах?

У рубриці «Техноетика» Platfor.ma разом з експертами з різних сфер шукає відповіді на етичні питання епохи технологій. У третьому випуску ми досліджуємо, чи можна стежити за дітьми в інтернеті (навіть з найліпших міркувань) і якими можуть бути наслідки.

Дмитро Снопченко, спеціаліст із кібербезпеки

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

 

Юлія Саліженко, мати

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.

«In M we trust»: як світ підсів на смартфони і що це змінило в медіа, продажах і політиці

АвторЕліна Багмет
6 Червня 2018

Засновник та керівник цифрової агенції Postmen Ярослав Ведмідь розповів на Lviv Media Forum про «три M» – три історії мобільності сучасного світу: mCommerce, mElections і mMedia. Platfor.ma записала основні думки експерта у сфері комунікацій.

Як тільки смартфон опиняється у мене в руках, починаються дива. В найгірших випадках це може дійти до покупки квитків невідомо в які країни, а як мінімум – закінчиться підпискою на якийсь новий додаток. Таким чином я бачу, що із контентом і його споживанням щось сталося.

Якщо ми подивимось, як змінювались за останні десятиліття  тривалість і кількість контенту, ми побачимо, що ще років 50 тому він був «довгим», а його кількість була невеликою. Люди ходили в кіно, дивилися довгі передачі і дебати. Але з часом кількість контенту почала збільшуватися, а його тривалість почала зменшуватися. Зараз замість довгих фільмів ми всі дивимося серіали, які виходять пачками, а сам темп життя ніби оновлюється щогодини. Наприклад, якщо школярі не побачать на перерві нічого нового у Snapchat, Instagram або Vine, то вирішать, що у світі щось пішло не так. Вони очікують, що контент генерується ледь не в реальному часі.

Раніше компаніям, щоб отримати зворотній зв’язок, потрібно було зібрати фокус-групу, сісти за скло і подивитися, як цільова аудиторія взаємодіє з тим, що їй показують. З появою онлайн-платформ дослідження змінилися. Прямо в теперішньому часі Google і соцмережі розказують нам набагато більшу історію. Через інтернет ми буквально можемо бачити, як люди використовують наші продукти, спостерігати, як вони з ними взаємодіють, зберігати їхні дії і випробовувати в онлайн-режимі багато різних гіпотез та ідей. Але навіть Facebook не розкаже нам стільки, скільки розповість смартфон.

Чим же відрізняється інформація зі смартфонів від усього, що нам дають інші пристрої? Тим, що він – це і є ми. Він знає, де ми знаходимося, він знає наші паролі й наші контакти через додатки, якими ми користуємося, він може показати наш настрій, нашу щоденну активність, і ще масу всього іншого, для чого можна розробляти спеціальні додатки.  

Я торкнуся трьох основних М, тобто мобільних історій, які змінилися завдяки появі смартфонів і розвитку технологій. Це – сучасні медіа, комерція і голосування.