Як забути погане: виявилось, що анестезія допомагає позбутися травматичних спогадів

22 Березня 2019
наука

Міжнародна група вчених з США та Іспанії провела експеримент з пацієнтами, які чекали операції з використанням анестезії. Результати показали: якщо нагадати пацієнтам про неприємну історію прямо перед процедурою, то наступного дня вони будуть менше про неї пам’ятати.

Автори дослідження, на чолі з нейрофізіологом Браяном Стренджем з Технічного університету в Мадриді, зібрали 50 добровольців, на яких чекала ендоскопія, гастроскопія чи колоноскопія. Кожному показували дві історії. Обидві тривали три з половиною хвилини і займали 11 слайдів. Кожна з них починалася нейтрально, але поступово переходила до негативної емоційної частини. Одна розповідала про викрадення дитини, інша – про автомобільну аварію, в якій загинув хлопчик.

Операцію проводили через тиждень після показу історії. Безпосередньо перед внутрішньовенним введенням пропофола, який використовують для анестезії, дослідники показували пацієнтам картинку з першим слайдом презентації про аварію. Частина зображення була прихована. Дослідники просили описати цю частину та освіжити спогади.

Частину пацієнтів просили пройти тест на пам’ять відразу після виписки з кімнати реабілітації. Інша пройшла цей тест через добу. Виявили, що представники першої групи набагато краще пам’ятали історію про аварію, аніж другі. Але ця різниця не стосувалася історії про викрадення.

Автори зробили висновок, що анестезія пропофол знижує активність тих зон мозку, які мають велике значення для формування емоційної пам’яті. А ефект забування кращий, коли пацієнтам нагадували про негативну історію прямо перед операцією. В перспективі це може допомогти безлічі людей боротися з різноманітними травматичними спогадами, припускають науковці.

22 Березня 11:03
наука
Найцiкавiше на сайтi

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

«В околофутболе пенальти — удар ногой по голове лежачего»: хулиган о расизме, наркоторговле и драках

АвторЛюба Дывак
27 Вересня 2018

Одно из явлений, тесно связанных с футболом – это драки фанатов разных клубов. Футбольный хулиган на условиях анонимности рассказал Platfor.ma, зачем парни дерутся, как война на востоке Украины превратила развлечение в спорт, где нужно жить ромам и почему не стоит торговать наркотиками.

– Давай сразу разберемся в терминологии: чем футбольные хулиганы отличаются от ультрасов?

– Есть два типа фанатов: одни палят фаера, скандируют кричалки, занимаются перфомансами, рисуют здоровые баннеры — это ультрасы, они активно поддерживают свою команду. И вторые хулиганы. Хулиганам, на самом деле, плевать на футбол они дерутся. Это нужно различать, потому что многие путают нас с ультрасами.

– Так в чем тогда смысл и причем тут футбол?

– 2003–2007 пик околофутбола в Украине. Это когда собиралась компания из ста человек, плотно напивалась, садилась в электричку (на фанатском сленге «собака»).

Бывало, приезжаешь в другой город, еще не успеваешь выйти из электрички, а на тебя уже местные селюки идут с вилами, хуярят тебя прям под поездом и ты с синей рожей пытаешься как-то доползти до стадиона, а на стадионе еще получаешь пизды от «мусоров». Просто в нулевых «мусора» яро ненавидели фанатов и достаточно было малейшего повода, например, крикнуть матом и все: дубинки в ход. Тогда был еще старый «Беркут» прокачанные ребята, которые очень хорошо отбивали почки.

– А сейчас у хулиганов нет проблем с полицией?

Нет, потому что никто уже не дерется на улицах. Драка на улице подразумевает очень много увечий. Там можно урной бетонной привалить кого-то, в голову бутылкой кинуть, может еще у кого-то нож найдется, чтобы подрезать. Это было жестко.

С началом войны на востоке Украины околофутбольный хулиганизм начал отмирать. Люди стали дружить, а бить другу лицо как-то не хочется, хоть вы и болеете за разные команды и у вас разные конторы. Где-то год было затишье, никто особо не дрался.

Сейчас хулиганизм в Украине стал развиваться как спорт: все в экипировке, забинтованные, перемотанные, все какие-то наколенники себе покупают, щитки, шлемы для регби. Кварцевые перчатки надевают, они выглядят как перчатки для смешанных единоборств, но внутри песок. Ты будто бетоном бьешь, но их очень тяжело заметить. Выезжаем на поляны равными составами и деремся.

– Как становятся футбольными хулиганами?

– Это довольно закрытый движ. А происходит обычно так: молодые ребята приходят на стадион жечь фаеры, если они крепкие и агрессивные, то к ним подходят старшие ребята и предлагают тренировку.

– Как скауты в модельных агентствах?

– Да. Сначала говорят, что ни к чему тебя не обязывают, что будет весело. Тебе предлагают тренироваться с лучшими наставниками. Рассказывают все плюсы: тренировки, сборы, гуляния. В этом и азарт.

– Бесплатно?

– Обычно платят только за аренду зала, около 30 гривен за тренировку.

– Как долго ты в этой движухе?

– Больше двух лет.

– У вас есть иерархия?

– В каждой околофутбольной конторе есть лидер, в некоторых по несколько, потому что, если у тебя 50 человек, то одному человеку бывает тяжело всех собрать. Тем более что обычно перед дракой у всех начинают кошки рожать, травмы возникают, у мамы день рождения. Ну, это страх. Молодые ребята сейчас бьют себе наколки «Страха нет», вот я половине из них хотел бы в глаза посмотреть. Страх есть у всех. Страх пред смертью, травмами, увечьями. Это нормально. Нет его только у людей с психическими отклонениями. Есть еще старшие ребята. Они в банде уже не один год или хорошо себя проявили, к ним прислушивается лидер. Их не ставят на «детские» драки.

– Что значит «детские»?

– До 21 года. Для каждой драки существуют возрастные ограничения.

– У вас есть нижний порог по возрасту?

– Вообще нет как такового. У нас были ребята и по 14 лет, которые участвовали в драках.

– Зачем вы деретесь?

– Когда-то это был угар, все пьяные, бьют друг другу морды. Весело и похуй. Сейчас же все переросло в рейтинги, появились интернет-сайты со сводками: кто, сколько драк провел, с кем, итоги. Как спорт. Ты дерешься за свой коллектив, выводишь его в топ. Когда твою контору уже знают как серьезного оппонента, ты становишься интересен. С тобой хочет драться вся Украина.

– Какие ресурсы?

В Украине это Траблмейкерс. Они выпускают журнал, в котором расписывают все договорные драки за год и составляют рейтинги по ним. Сейчас в топе Одесса, Харьков, Киев («Динамо», ЦСКА). Молодые конторы ставят себе цель подраться с кем-то из этого списка и выиграть. Только так можно пробиться в топ.

– В большом спорте это делается ради наград и мирового признания. Зачем это делаете вы?

– Ради футболок и признания околофутбольного движа.

– Что за футболки?

– Это могут быть еще значки или кепки. Но в основном это футболки. У каждой конторы есть свой логотип. Но для того чтобы ее получить, ты должен, например, пройти 10 драк. Когда ты получаешь футболку, ты становишься полноценным членом банды. С твоим мнением считаются. Тебя ставят на серьезные драки.

– Тебя будут сильнее бить и это плюс?!

– Ну, да.

– Этим можно заработать?

– Нет, все дерутся добровольно, ничего с этого не имеют, только вкладывают. У нас есть общак, который регулярно пополняется, чтобы помочь с лечением, если кого-то сильно травмировали в бою.

«Леді і джентльмени, це мій Фейсбук»: якими були перші пости популярних блогерів

Фейсбук – найпопулярніша соцмережа України. Ми відшукали перші пости популярних українських блогерів, щоб подивитись, наскільки їх сьогодення відрізняється від перших кроків серед лайків та коментарів.

 

Це символічно, що я прибув до України і почав користуватись фейсбуком. ) Вітаю всіх. Шукаю в Україні нових друзів )

Gepostet von Майкл Щур am Dienstag, 19. Juni 2012

 

Підручник в сумці…. Що на думці?

Gepostet von Roman Skrypin am Dienstag, 26. Januar 2010

 

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.