Визначено фіналістів конкурсу комедійних фото дикої природи. Це дійсно дуже смішно

14 Вересня 2020
планета фото

Міжнародний конкурс The 2020 Comedy Wildlife Photography Awards оголосив фіналістів. Це 50 фотографій з дивовижними тваринами з усього світу. Переможців оберуть 22 жовтня, а поки що ось декілька фото фіналістів, які редакції сподобалися найбільше.

Усіх фіналістів можна побачити тут.

14 Вересня 13:43
планета фото
Найцiкавiше на сайтi

Годі бути гівнюком: уривок із книги «10 причин видалити акаунт із соцмереж просто зараз»

АвторPlatfor.ma
24 Вересня 2020

У видавництві Vivat вийшла книжка Джарона Ланьє «10 причин видалити акаунт із соцмереж просто зараз». У ній автор наводить альтернативний спосіб ефективно використовувати нові технології та позбутися залежності від сповіщень, лайків і решти дофамінових гачків. Ну а ще розповідає, як бути «котиком», — незалежним і свідомим. Platfor.ma ділиться уривком із видання.

Я хотів би перефразувати заголовок цього розділу. Я тебе не знаю. Тому й не стверджую, що особисто ти перетворюєшся на гівнюка. Але з багатьма іншими таке трапляється, хоча їм здається, ніби все це відбувається не з ними, а з кимось. Я сам помітив, що в мережі перетворююся на гівнюка, і це лякає й пригнічує мене.

Отож насправді варто було б сказати щось на кшталт: «Ти вразливий, тому можеш поступово перетворитися на гівнюка, принаймні теоретично. Не ображайся і постався до цього серйозно, будь ласка».

Залежні люди здебільшого намагаються приховувати свою манію, навіть від самих себе, та зазвичай це помітно. Адже характер змінюється. Ритм життя глибоко залежної людини стає ламаним: вона постійно смикається й виконує певні нав’язливі ритуали, їй повсякчас чогось бракує й конче потрібне визнання. Жертви маній стають невротиками, зосередженими на негативних подіях, не очевидних для решти людей. Вони зациклені на собі, тому не помічають, що відчувають і про що думають інші. Зверхність, пихатість, схильність до перебільшень указують на приховування закоренілого почуття невпевненості в собі. Залежні керуються особистою міфологією. Переконані у власній величі, вони дедалі глибше занурюються в надра своєї манії й дедалі менш адекватно себе оцінюють.

Те, що людина підсіла на соцмережі, помітно так само, як наркозалежність або ігроманія. Користувачі ВИЛУПКІВ («ВИдозміни Людських Учинків, Перетвореної на Імперію у Винайм») поступово стають схожими на всіх глибоко залежних, адже поводяться майже як наркомани. Усе, що стосується цієї машини, забарвлено всіма відтінками сірого. Через це наше суспільство на кілька тонів потемнішало.

Найцікавішою особливістю наркомана є те, що він прагне позбавитися страждань, яких неодмінно зазнаєш, коли намагаєшся втамувати сверблячку завзятим чуханням. Гравець зрештою підсаджується не на перемогу, а саме на процес, хоча знає, що, найімовірніше, програє. Наркоман прагне чергової дози не так через відчуття кайфу, як через разючу різницю між ейфорією й синдромом відміни.

Маніяк ВИЛУПКІВ урешті-решт починає надто гостро реагувати на образи, буцімто нариваючись на сварку.

Наркомани також стають агресивними, хоча їм здається, ніби в них немає іншого виходу. Треба обирати, чи зробити жертвою когось, чи стати нею самому. Навіть успішні й привабливі фанати ВИЛУПКІВ, як-от топові блогери соцмереж, заявляють про своє небажання бути добрими до інших, адже це свідчить про слабкість 1 у світі високої конкуренції. Єдине, що необхідно для статусу, — якомога більше послідовників.

Важко відчути й визнати зміни у власному характері, натомість інші люди, особливо ті, хто тобі не подобається, відразу впадають в око. Скажімо, консервативним маніякам ВИЛУПКІВ не подобаються студенти ліберальних коледжів, також залежні від ВИЛУПКІВ, тому перші глузливо називають других «бідолашними маленькими сніжинками».

А найбідоснішою з усіх сніжинок, звісно, є Дональд Трамп, який демонструє таку саму поведінку. Я зустрічався з ним кілька разів протягом кількох десятиліть, і він мені не сподобався, але Трамп не здавався тоді залежним від ВИЛУПКІВ. Він був нью-йоркським диваком, маніпулятором, актором, майстром збирати навколо себе друзяк та вигнанців. Проте як фрик він усе робив граючи. Навіть реаліті-шоу не позбавило його цієї риси.

Потрапивши в тенета Twitter, Трамп змінився. Тепер він поводиться як типова сніжинка й часто-густо пускається берега. Його дії не пасують наймогутнішій людині світу, тому що його залежність сильніша за нього. Хай би яким катом він був, водночас його можна вважати жертвою.

Рік (майже) без покупок: як я навела лад в особистих фінансах і вам раджу

АвторМарія Яроцька
22 Вересня 2020

Майже рік тому програмна директорка Yangel Accelerator і консультантка стартапів Марія Яроцька вирішила розібратися з власними фінансами і тим, який слід вона лишає на планеті після усіх своїх покупок. Тож розпочала експеримент з 12 місяцями без зайвих витрат і походів в магазини. Для Platfor.ma вона написала, що з цього вийшло, чому їй подобається бойкот шопінгу, та як спробувати таке й самим.

Кілька років тому в моєму світі не було місця судочкам, депозитам і сезонним гардеробам. Я жила на широку ногу, не задумуючись про завтра. Не раз я намагалася взяти фінанси під контроль. Коли на світ з’явилася моя донька, на мені висів величезний борг за кредиткою – з ним вдалося розібратися достатньо швидко, тому що молодим матерям не потрібно нікуди ходити і нічого особливого купувати. Залишившись без житла в гарячий сезон, я переїхала до хрущовки без меблів, облаштувала її чим попало і зменшила чек на оренду вдвічі. Розбивши свою Honda, я пересіла на вживаний Smart. 

Втім, довгоочікувані депозити та заощадження ніяк не з’являлися самі собою: поїздки, нові плаття, неймовірні рахунки від стоматолога і невдалі спроби почати власний бізнес знищували мої гроші дочиста. Поки вдавалося протягнути від зарплати до зарплати, управління особистими фінансами для мене завжди залишалися чимось, про що потрібно буде подумати завтра.

Марія у фотосесії в поношених речах для магазину «Добробутик»

Зараз мені 34, і за останні 10 років я точно заробила на власне житло, але житла в мене немає. На те є декілька причин. По-перше, моє дорослішання припало на 90-ті та пройшло в родині шкільних вчителів: усі наші зусилля із «фінансового менеджменту» були спрямовані на те, щоб вижити. По-друге, самостійне материнство і стресова робота розмащували мене таким тонким шаром, що спонтанні витрати були однією з небагатьох віддушин, яку складно було відпустити. І по-третє, шопінг для мене був не лише видом соціалізації, а й компенсацією проблеми із самооцінкою. Мені не потрібно було думати про те, як поводитися в товаристві гарно одягнених людей, якщо я також була гарно одягнена і могла злитися з натовпом. 

Я не з тих сніжинок, які відмовляються від зубної щітки, турбуючись про свій вуглецевий слід. Однак мій рух до свідомого споживання – коли ми купуємо лише найнеобхідніше – розпочався саме з думок про відходи. Коли в Одесі відкрився «Добробутик» (магазин, куди можна безкоштовно здати поношені речі чи придбати собі щось з чужого плеча), я вперше змогла сповна оцінити, як багато одягу люди купують на один раз. Розібравшись у тонкощах сортування відходів, я впевнилася, що сім’я може виробляти пакет сміття на тиждень, а не на день, як було раніше. Усе це змусило мене задуматися про те, що гроші, які можна було б збирати на власне житло, я, по суті, витратила на сміття: матеріальне, смислове, статусне. До кінця 2019 року я перестала боятися і полюбила свідоме споживання. 

Фінансові марафони і стратегії заощаджень здаються мені надто нудною справою, щоб серйозно в цьому розбиратися. Я люблю прості покрокові інструкції, навколо яких можна імпровізувати. Саме таку дає книжка Кейт Фландерс, яку я запоєм прочитала на новорічних канікулах. У цій книжці канадійка мого віку зі схожим списком проблем і запитів розповідає про те, як за рік набула кілька корисних споживчих звичок, взяла фінанси під контроль і навчилася заощаджувати на довгострокові цілі. Робить вона це без ура-мотиваційного булшиту в дусі «ви зможете!» і «треба просто зробити це зараз». У книзі відчувається турбота, а не маніпуляція.

Не сумуй, все буде добре, комусь гірше: чим замінити фрази підтримки, які не працюють

Люди досі не навчилися ефективно підтримувати одне одного та використовують для цього банальні фрази, які не працюють, а іноді й роблять тільки гірше. Це настільки щільно засіло в нашій культурі, що слова вискакують самі, а чим їх замінити – ми й гадки не маємо. Тож ми поспілкувалися з психологом, який працює в методі когнітивно-поведінкової психотерапії, Євгеном Пілецьким і психологинею Оксаною Єфремовою та попросили їх замінити вирази-архетипи більш корисними порадами.

«Все буде добре», «Комусь складніше», «У всіх свої проблеми», «Не думай про погане», «Ти сам себе накручуєш» – ці фрази, не дивлячись на те, що вони дуже розповсюджені, є прикладом токсичних відповідей на реальні проблеми, потреби та запити людини. У них є спільні риси. 

Перша – всі вони знецінюють почуття людини, яка до вас звертається. Як правило, вона це робить в критичній або неприємній для себе ситуації та звертається по допомогу або завірення. Коли ви їх кажете – ніби показуєте, що те, про що людина переживає, нічого не варте. Це може призвести до багатьох неприємних наслідків: до почуття провини, сорому, відчуження, самозамкнення тощо. Замість цих фраз можна почати свою відповідь зі слів «Я дійсно бачу, що тобі погано», «Я бачу, що тобі сумно», «Я бачу, що тебе щось засмучує» – показати людині, що ви справді переймаєтеся та приймаєте її проблему. 

Друга спільна риса – ви фактично транслюєте людині, що вам ця ситуація є байдужою. Ви залишаєте людину сам на сам з її проблемою, всупереч тому, що вона звернулася по допомогу й сама з цим не справляється. Спробуйте перепитати: «Що саме тебе тривожить?», «Чому тебе це тривожить?», «Які у цього можуть бути наслідки?». 

Коли ви відповідаєте банальними фразами на тривожний або сумний запит людини, то даєте зрозуміти, що її безпорадність є абсолютною. Що насправді треба зробити – дати людині зрозуміти, що ми бачимо цю проблему та співчуваємо їй. Друге – визначити, що це за проблема. 

Варто перевести стрілки на раціональне та адекватне розв’язання проблеми. Тут доцільно запитати: «Яким чином ти/ми можемо зарадити цьому випробуванню? Що ми можемо зробити та яким чином?» У цьому випадку доречним буде мозковий штурм – треба накидати альтернативне бачення проблеми. Так, замість того, щоб просто споглядати та тривожитися, ми зрушимо розум людини, яка до нас звернулася, в бік активного втручання, який ми можемо контролювати.

Цю фразу зазвичай говорять людині у стані невизначеності, яка переживає за можливі катастрофічні наслідки. Таким чином, коли ми говоримо «все буде добре», ми ніби вмикаємо магічне мислення та робимо завірення, яке в такому випадку насправді не дуже допоможе. Якщо ми говоримо, наприклад, про тривожні розлади, то завірення є однією з захисних моделей поведінки людини. Але з тривогою це спрацює так, що вона не буде вирішена, а тільки підкріпитися.

Тут краще проаналізувати, які є можливості й альтернативи, чи може людина впоратися з цією проблемою, якщо та дійсно настане, які є ресурси, хто їй може допомогти і чи можете ви це зробити. Від відмахування на кшталт «Все буде добре» ми переходимо у конструктивне русло та запитуємо: «Як я можу тебе підтримати?»

Проблема одного, проблема усіх: три історії про цькування та способи це перемогти

Влітку за підтримки Українського культурного фонду відбувся марафон  «Arts&Rights». Однією з тем стала «Освіта без цькування». Platfor.ma наводить три промови учасників цієї панелі про те, як може виглядати булінґ у школі та як його можна перемогти.

Про свій досвід роботи з психологом та пропрацювання травм, завданих булінґом

Людина, яку цькують, ніколи не залишається в позиції «жертви». Цькування переростають в ігнорування таких же проблем, коли ми бачимо їх в інших людей. Або навпаки «жертва» переходить в стадію тих, хто цькує сам. 

Я маю поганий зір та сиділа на першій парті. Коли я почала носити окуляри регулярно, то спочатку почались такі «необразливі» коментарі. Типу «очкарик» або щось схоже. В якийсь момент вони ставали все злішими і злішими. І це вже зовсім перестало бути смішно.

Однією із особливостей моїх проблем із зором є порушення сприйняття глибини й простору. Дуже часто я могла схопитися за повітря, якщо предмет насправді далі, ніж я думаю. Однокласники це помічали і користувалися цим. Мій пенал спеціально відсували, щоб я вхопилась за повітря і всі посміялися.

Я розуміла, що всі ці вчинки вони робили не тому що вони злі, а тому що це допомагало їм самоствердитися моєю ціною. Тоді я пішла до авторитетної людини – вчителя, аби попросити поради, адже я знала, що сказати у відповідь теж саме, що говорять мені – не дуже продуктивно.

Від вчителів я отримала дві поради. Перша: «Не звертай уваги, це такий вік. Переростуть». Друга: «Не вигадуй дурниць, є люди, яким гірше за тебе». Я не вважаю жоден з цих сценаріїв адекватним.

Я зрозуміла, що ніякої підтримки не буде, тому доведеться все вирішувати самотужки. Тож після подібних коментарів, я питала цькувальників: «Ти впевнений, що хочеш це сказати?». У відповідь був або ступор, або людина навіть вибачалася. Цей сценарій мені дійсно дуже допоміг. 

Надалі в процесі роботи із психологом я зрозуміла, що корінь цієї проблеми майже завжди в оцих коротких, маленьких коментарях. І я помітила, що сама реагую на якісь речі також не зовсім адекватно і сама стою на сторону тих, хто булить. Бо всі ці відносини позначилися на моєму відчутті довіри, на тому, як я дружу зі своїми друзями, чого від них очікую.

Наприклад, я могла дуже різко зреагувати, тому що це єдиний сценарій, який я пам’ятаю. Я постійно намагалась вберегти свої межі, свій комфорт, і часто забувала про межі чужих людей. Могла образити їх і перетнути межу – просто тому що раніше зі мною робили так само. Я почала це активно пропрацьовувати із психологом. Ми шукаємо альтернативні сценарії поведінки, намагаємось зрозуміти, як найпродуктивніше цього позбутися.

Дуже дійовий спосіб – за декілька років зустрітися із людиною, яка колись тебе булила, і щиро поговорити. Тому що зазвичай ці люди насправді вже давно змінили думку. Всі дитячі комплекси зникають. Для мене було продуктивно написати цим людям листи і все це відпустити. Зараз я спілкуюся з декількома однокласниками, які мене булили, і ми абсолютно нормально тримаємо зв’язок, дружимо. Мене тішить, що зараз в соціальних мережах досить активно підіймають це питання.

Зазвичай психологи комунікують проблеми цькування для дітей як до дорослих – і така схема недієва. Це як книжки про мотивацію, які дають ефект тільки на 15 хвилин. У цьому випадку важливо говорити до дітей їхньою мовою. І, як на мене, комунікувати проблеми цькування через соціальні мережі – це найбільш дієво.