Упродовж кількох останніх місяців команда Ukraїner та Національного Музею Голодомору-геноциду за підтримки Українського Культурного Фонду досліджує різні регіони України в пошуках свідків геноциду українського народу. У 1932–1933 роках їм було по 6-12 років, зараз — від 92 до 100. Їх залишились одиниці.
«У роки тоталітаризму більшість свідків, що пережили Голодомор, змушені були мовчати про свій досвід. Ми вирішили зібрати їхні свідчення з усієї України, зберегти та поділитися з вами. Впродовж наступних двох місяців ми детально розповідатимемо про злочини 1932–1933 років, що забрали життя мільйонів українців та про героїв, які вижили й допомогли вижити іншим», — зазначає команда проєкту.
Героїнею першої історії стала Марія Гурбіч (Шовкун). Вона народилась 1920 року в селі Олександрівка Бобровицького р-ну на Сіверщині. Коли почався Голодомор, Марії було 12 років.
Спогади тих часів закарбувались у її пам’яті на все життя: як під час Голодомору радянська влада вилучала зерно і паспорти, знищувала жорна селян, щоб вони не мали ані найменшої змоги вижити.
Обидва її брати потрапили в ув’язнення на Соловки за націоналізм, а батько пішов у колгосп, аби уникнути розкуркулення. Так Марія Гурбіч вижила і допомогла врятувати життя сусідського хлопчика.
«Колгосп давав похльобку з горохом, щоб люди робили. Бо люди ж падають. Несу я з колгоспу у відерці горох зварений, а за мною женеться парєнь. Може йому тоді років сімнадцять було. Гукає мене й каже (і ложка така велика): “Дай мені набрать гороху в тебе”. Я так якось, значить, злякалася, на “ви” його називаю. Кажу: “Беріть! Беріть, скільки хочете”. Він набрав повну ложку, швиденько проковтнув, набрав другу і каже: “Іди, не нада вже, неси вже додому”. Ну, я принесла додому, мати насипає, і батько тоді каже: “А дитині саму воду дали”. А я не кажу. А тоді вже нишком кажу матері, що Микола Набок мене зустрів, дак попросив. “Нічого, дочечко, хай. У нас корова є, дак ми вже виживемо”. Той парєнь вижив. І ми тоді з ним зустрілися, як я вже була студенткою, а він — лейтенантом. І ми так плакали, згадали це обоє», — розповідає Марія Гурбіч.
