За підтримку паліативних хворих вам подарують дизайнерські комбінезони від художників

24 Червня 2020
благодійність коронавірус можливість

До Дня медичного працівника фонд «Свої» запустив ініціативу «Від Своїх для Своїх», у рамках якої збиратиме кошти для лікарів та паліативних підопічних. Благодійників вже підтримали українські художники: вони створили ексклюзивні комбінезони, що будуть розіграні серед українців, які зроблять благодійний внесок. Проєкт триватиме з 21 червня до 30 серпня.

«Під час епідемії Covid-19 люди вивчили багато нових  слів — ШВЛ, пульсоксиметр, сатурація, — розповідає співзасновниця фонду “Свої” Леся Литвинова. — Всі почали турбуватися про санітарні умови і робити тести, аби убезпечити себе і своїх близьких. Ми відчули те, що кожного дня відчувають паліативні пацієнти і лікарі, які їм допомагають. Адже вищеперелічені складні слова — їх щоденна рутина. На жаль, через галас навколо коронавірусу у суспільстві забули про цю групу населення, хоча вона є найбільш вразливою і має ослаблений імунітет. Будь-яка хвороба для таких людей є фатальною». 

Щороку в Україні потребують допомоги понад 100 тис. паліативних пацієнтів. Це онкохворі, люди після інсульту, пацієнти з БАС та іншими хворобами, які загрожують життю. Зібрані кошти підуть на забезпечення нагальних потреб пацієнтів, що знаходяться у паліативних відділеннях, або вдома, поза межами лікарні. Зокрема, на закупівлю медичного обладнання, протипролежневих матраців та засобів захисту. 

Серед українців, які долучаться до ініціативи, буде розіграно п’ять актуальних в умовах коронавірусу подарункових наборів. Вони складатимуться з літрової пляшки дезінфікувального засобу та яскравого авторського комбінезона, розписаного художницями Романою Рубан, Яною Морган, Тетяною Малік і Марією Пилецькою. На роботу над комбінезонами пішло понад 12 годин. Кожен малюнок є унікальним, адже нанесений вручну методом шовкографії.

Щоб долучитися до благодійної акції, потрібно пожертвувати 200 грн чи більше БФ «СВОЇ» і заповнити форму. Переможців розіграшу буде обрано у прямому ефірі 30 серпня через сервіс Random.org. Результати розіграшу, а також звіт про зібрані кошти з’являться на Facebook-сторінці проєкту «Від Своїх для Своїх». Благодійний проєкт та розіграш організовано за підтримки компанії з очистки і знезараження води Promtehvod.

Найцiкавiше на сайтi

«Як мене лікували від коронавірусу»: три історії тих, хто перехворів на СOVID-19

АвторPlatfor.ma
9 Червня 2020

Нульовий пацієнт з Одеси, одна з перших хворих в Черкасах і киянка, сімейний лікар якої не вірив, що коронавірус вже в Україні. Комусь зробили тест одразу, хтось чекав два тижні, а хтось кілька разів отримував негативний результат. Хтось приїхав з-за кордону, а хтось вважає, що заразився у власному під’їзді. Ми розпитали трьох українців про перебіг хвороби, лікування симптомів, ставлення знайомих і їхнє самопочуття зараз.

Юлія Кикоть, перша донорка плазми, Черкаси

Все почалося з того, що три дні поспіль в мене була підвищена температура та ні в яку не хотіла йти на спад. На четвертий день терпіти вже не було сили, додався ще й сухий кашель – я розуміла, що це не нормально, тому поїхала до Черкаської інфекційної лікарні. Мене так радо зустріли, але, як не дивно, зі мною лікарка розмовляла взагалі без маски, рукавичок і окулярів. Вона запевняла, що в Черкасах вірус не зафіксовано, тому й у мене його бути не може. Але все ж таки мене обслідували, виявили запалення легень та зробили лабораторний тест. Через п’ять годин мені повідомили про позитивний результат – я була однією із перших, хто захворів на ковід у Черкасах.

Що цікаво, лікарку, яка ще й виявилася завідуючою відділенням інфекційної лікарні, це не вразило. Вона навіть зазначила, що зовсім не боїться: «Я дивлюсь на вас і розумію, що у січні та лютому у нас був навал з тих запалень легень. Тоді ми робили тести на грип, але то був не він, а тепер я розумію – це був вірус. Ми перехворіли у лютому, тож ніхто вас тут не боїться, ми вже це бачили». Але смішно навіть не це, а те, що мене лікували Таміфлю – це такий давній засіб проти грипу. Я його пила вранці та ввечері, все.

В мене є підозри щодо того, як я могла заразитися. Якось у під’їзді мене зупинила консьєржка і стала розповідати, що одна із сімей, яка теж тут жила, повернулася з Іспанії, з самого епіцентру епідемії. Немов, от вони приїхали й спокійно собі пересуваються, з дітьми гуляють у дворі, в магазини ходять і взагалі вільно себе почувають – це не діло, треба дотримуватися карантину. Ми з нею побалакали, а через два дні в мене підвищилася температура.

Мені здається, що багато людей живе в такій інформаційній бульбашці. Коли опублікували одне інтерв’ю зі мною, то в коменти прийшло багато читачів з Черкас. Вони писали, що це все неправда та коронавірусу не існує, що мені заплатили, щоб я так сказала. І це був не один коментар, навіть не декілька. Я була шокована, адже не думала, що так багато людей живе в рожевих окулярах.

На той момент вже всі сусіди знали про мій статус. Компанія, яка знезаражує будинки після підтвердження COVID, по вайберу розповсюдила по всіх міських групах дані про інфікованих – їх було десятеро, я в тому числі. Вказали адресу, прізвище – все. Оскільки я була депутатом у нашому місті, то про наявність у мене вірусу дізналися відразу всі. Тепер, коли я гуляю з собакою, мене стороняться, а коли виходжу з ліфта – всі розступаються аж під стінку. Хоча пройшло півтора місяця. В результаті я просто вивісила в під’їзді довідку, що я здорова й можу гуляти з собакою. Цікаво, чи допоможе.

Максим Головкін, нульовий пацієнт, Одеса

Я був у Сполучених Штатах з гуртом в турі на початку березня – на той час там не було жодних обмежень і ніхто не вважав коронавірус локальною проблемою, тож ми збирали арени на 6-8 тис. відвідувачів. Лише десь 6 березня почали вводити обмеження на масові заходи, а до того ми проводили концерти за планом. Тоді у мене і підвищилася температура в перший раз, проте тривала вона лише півтора дня. Пізніше мені стало краще, я почувався абсолютно здоровим. Тоді в США взагалі все було спокійно, тому лікар сказав, що все добре, а я просто перегрівся на сонці. 12 березня я летів через Відень у Київ – прямо на рейсі став відчувати слабкість, а коли зійшов з літака, сильно заболіло з правого боку.

Коли я повернувся в Україну, мені не хотіли робити тест, а передумали тільки тоді, коли я пішов до головного лікаря і почав писати скаргу. Щоправда, взяли в мене тест 13 березня, а результат прийшов лише 25-го. Це ПЛР-тест (точний на 100% тест на наявність вірусу, який робиться шляхом забору зразків із верхніх дихальних шляхів пацієнта. – Platfor.ma), а тим часом ще зробили експрес-тест, який показав, що вірусу немає. Тож мені видали довідку, що я здоровий і зі мною все добре. А потім 25-го прийшов результат, який був позитивним. Я був першим, хто захворів, в Одеській області. Мені прописали два антибіотики від пневмонії й все. Я пив якісь вітаміни, що мені порадили лікарі в Штатах, але це були лише добавки.

До речі, коли я вперше прийшов в інфекційне відділення, то спитав: «Дівчата, а як же захисний костюм?». А мені у відповідь: «Уявіть, якщо я буду для кожної людини, яка вважає, що в неї вірус, вдягати костюм. Я ж весь день тільки це й буду робити». Тобто спочатку підхід взагалі був халатний, з часом, звісно, все змінилося на краще. До мене приїжджали бригади: там всі в костюмах і в масках.

В мене дуже багато знайомих, особливо в Одесі, які в коронавірус взагалі не вірять і вважають, що це ледве не змова, щоб вживити чіпи в людей. Це свідомі, розумні, освічені та сучасні люди, багато з яких із шоу-бізнесу. Невесело.

«Люди не усвідомлюють усю серйозність ситуації»: я українець і у мене коронавірус

Кількість хворих на коронавірус невпинно зростає по всьому світу, вселяючи паніку та параною в людство. Але ж не такий страшний той вірус, як дезінформація, яка вирує навколо нього. Platfor.ma поспілкувалася з українцем, який заразився коронавірусом і наразі перебуває у Німеччині. Він люб’язно, але анонімно, розповів нам про те, як перебіг хвороби виглядає від першого лиця. Спойлер – не так страшно.

Я навчаюся на третьому курсі та вивчаю комп’ютерні науки в УКУ у Львові. Цього семестру по програмі Еразмус для студентів я поїхав у Німеччину, Вюрцбург. Приїхав приблизно другого березня, коли в країні якраз був початок епідемії коронавірусу. Майже відразу ми з моєю одногрупницею пішли на два дні в мовну школу німецької, а на другий день після цього у її викладачки діагностували коронавірус. Моя подруга була з нею в тісному контакті, тому звісно стала підозрювати, що в неї хвороба теж проявиться.

Згодом вона стала помічати перші симптоми. Стандартний пакет: температура, біль у горлі та сухий кашель. Її протестували та виявили позитивну реакцію. Я вирішив теж пройти тест – на той момент в мене теж почалися симптоми, але іншого характеру: основним був головний біль впродовж десь шести днів, слабкість у суглобах і чутливість у носі. Мій результат теж виявився позитивним. 

У нас не було навіть вибору – йти тестуватися або ні. Ми розуміли, що обоє були в контакті з людиною, у якої діагностували коронавірус, і ймовірність, що ми його підхопили, – дуже висока. Це відповідальність, насамперед, перед собою, адже в моїх особистих інтересах дізнатися, є в мене вірус або ні. Якщо ти його маєш, то він зі скаженою швидкістю буде через тебе поширюватися. Наприклад, від моєї одногрупниці точно заразилися кілька людей, при тому, що не мали з нею занадто інтенсивного контакту. З цим треба обережно поводитися. Мені в деякому сенсі пощастило – я мав багато роботи в цей час, тому в період з моменту інфікування до перших симптомів я був вдома. Єдині люди, з якими я контактував – мої сусіди по гуртожитку.

Усе відбувалося приблизно за таким сценарієм. Коли виявилося, що викладачка хвора, моїй одногрупниці повідомили, що вона відтепер має перебувати на карантині. І house of department міста постійно моніторив її симптоми та цікавився, чи все нормально. Коли вона вже стала почувати себе недобре, то сказала, що хоче зробити тест. Їй призначили конкретні день і час, попередили, щоб вона не користувалася ніяким громадським транспортом, надягала маску та уникала контакту з людьми. У мене була абсолютно така ж ситуація, тільки через кілька днів.

Сам тест пройшов дуже швидко – впорався за 5 хвилин. Я прийшов до лікарні, а саме у блок, який спеціально виділено під швидке тестування на коронавірус. Крім мене та персоналу там більше нікого не було. Думаю, у них просто хороший менеджмент, адже, наскільки я знаю, – заявок на тестування досить багато. Там відразу за вітриною мене зустрів чоловік, який попросив надати документи, розпитав про скарги й самопочуття, після чого видав маску, інструкції, талончик із номером і дезінфектор для рук. 

Я дочекався, поки мій номер назвуть, і піднявся нагору. Спочатку мене розпитали про симптоми, потім у сусідньому кабінеті людина повністю в хімзахисному костюмі взяла у мене мазок горла. І все. Оскільки я не є в будь-якій групі ризику, мене відправили додому на карантин і навіть ніякого лікування не призначили.

Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

«Невже в мене справді рак?»: історія українських дітей, що перемогли онкологію

АвторСаша Косенко
30 Березня 2018

Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.

 

Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».

Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, казав він мені. І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.

Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак не вирок. Головне знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!