В Instagram з’явилися історії дівчинки, яка загинула під час Голокосту

2 Травня 2019
минуле особистість

В Instagram запустили акаунт Eva.Stories, присвячений Єві Хейман – дівчинці, яка загинула в 1944 році в Освенцимі. Якби соцмережі і смартфони існували під час Другої світової війни, так би міг виглядати її акаунт насправді.

Сторінка присвячена угорській єврейці Єві Хейман, яка загинула в Освенцимі в жовтні 1944 року у віці 13 років. Протягом кількох місяців до цього вона вела щоденник, який потім знайшла її мати. Через півстоліття тексти опублікували, а на його основі були зроблені пости в Instagram.

View this post on Instagram

Eva.Stories Official Trailer

A post shared by Eva (@eva.stories) on

Автори проекту прагнуть розповісти молодому поколінню ізраїльтян про долю Хейман у зрозумілому для молоді форматі. Проект створили ізраїльський мультимільйонер Маті Кохаві та його дочка Майя. Усього в ньому було задіяно близько 400 людей. Інста-серіал знімали у Львові із залученням акторів, реконструкторів, військової техніки та атрибутів того часу. Про це на своїй Фейсбук-сторінці розповів художник-постановник Володимир Черемис.

Кохаві пояснив, що Eva.Stories – це спроба створити нові способи збереження історичної пам’яті. «У цифрову епоху, коли тривалість концентрації уваги дуже низька, але тривалість гострих відчуттів висока, з огляду на зменшення кількості живих очевидців необхідно знайти нові моделі скорботи та пам’яті. Instagram – це платформа для сторітелінгу і, як і будь-яка інша контентна платформа, він може розповісти як глибокі, так і поверхові історії».

Прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу також взяв участь у просуванні проекту. Він закликав кожного ізраїльтянина створювати власні Instagram Stories про жертв Голокосту, щоб світ розумів, а ізраїльтяни пам’ятали, що було втрачено і повернуто після заснування Ізраїльської держави.

2 Травня 18:47
минуле особистість
Найцiкавiше на сайтi

Мы вам писали: история одного письма за рубеж от украинских школьников 30-х годов

АвторВиктория Гривина
21 Березня 2018

Это история письма украинских школьников, которое восемьдесят шесть лет пролежало в национальной библиотеке Уэльса, и было выловлено и прочитано участником проекта «Тайные истории посланий Мира и Доброй воли в Уэльсе 1930-х годов».

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

В архивах национальной библиотеки
В архивах национальной библиотеки
Обращения мира и доброй воли Urdd

«Найбільш незрозуміла молодь за всю історію»: як 21 сторіччя розтрощило наше життя

АвторЮрій Марченко
10 Вересня 2018

Дитячий фонд ООН (UNICEF) запускає в Україні свою програму UPSHIFT, яку вже впроваджують у 22 країнах світу. Ця ініціатива об’єднує тренінги з соціальних інновацій, менторство і гранти до 60 тис. грн на корисні проекти. Представляти UPSHIFT і навчати нашу молодь в числі інших буде Нікола Вулич, координатор чорногорського Youth Innovation Lab і представник UNICEF у цій країні. Platfor.ma поговорила з ним про те, чому нове покоління так відрізняється від усіх попередніх і про те, як їм вижити в нинішньому мінливому світі.

– Зараз вперше в історії людства чверть всього населення планети – молодь. Що це взагалі означає для Землі?

– Купу всього! Почнемо з того, що на планеті страшенно виріс темп. За останні 20 років наше життя змінилося сильніше, ніж за півтора століття до цього. Але при цьому у нас зараз найбільш незрозуміле молоде покоління за всю історію. Через ці божевільні швидкості змін існує просто небувалий розрив між молоддю і тими, хто перебуває при владі. Так бути не може, нам потрібно якось адаптуватися і зменшувати цю прірву.

Ось просто один маленький приклад: з одного боку, до 2025 приблизно 75% всього ринку праці будуть мілленіали. З іншого, безробіття серед молоді ще ніколи не було настільки серйозним. Візьмемо навіть Україну: наскільки я знаю, таке безробіття у вас постійно зростає і зараз становить близько 22-23%. У нас в Чорногорії молодих людей, які не навчаються і не працюють – 28,5%. Виходить, що майже третина нашої молоді просто нічого не робить.

– А це взагалі проблема молоді, яка нічого не хоче робити, або проблема системи?

– Ну, знаєте, це питання на мільярд. Гадаю, це колосальна комбінація з безлічі різних чинників. Темпи змін в нашому світі абсолютно не підтримуються системами освіти. Те, чого навчають у школах, має вкрай мале відношення до того, що потім знадобиться в реальному світі. Я бачив результати одного масштабного опитування української молоді – 33% вважають, що їхня освіта абсолютно марна. На їхню думку, вони не навчаються нічому, що потім стане в нагоді в житті. І, в принципі, така ж ситуація по всьому світу. Я згадував, що 12 років сам був частиною цієї освітньої проблеми, так що повірте мені – справи кепські.

Ще одна частина проблеми в тому, що пенсійний вік весь час підвищується, але робочі місця при цьому створюються недостатньо швидко.

І третє – те, що змінюється взагалі вся економічна система. Дивіться, типовий мілленіал до 32 років поміняє чотири роботи. Чотири! При цьому покоління, скажімо, моїх батьків до кінця кар’єри змінювало робоче місце всього двічі.

Все це веде до своєрідної gig-економіки (часткова зайнятість та економіка коротких контрактів. – Platfor.ma), коли ви більшу частину часу займаєтесь фрілансом і повинні бути готові блискавично міняти сферу діяльності, навички та вміння.

При цьому багато молодих людей досить правильно вважають, що влада про них не піклується і не допомагає. Вони почуваються покинутими. Це породжує апатію і призводить до того, що, як я вже згадував, третина молоді просто нічого не робить.

– А якщо брати сучасну молодь, то вона якось кардинально відрізняється від попередніх поколінь?

– Ви задаєте питання, у відповіді на яке у мене є шанс образити взагалі всіх. Середній бебібумер, народжений в середині 20 століття, міг дозволити собі освіту, купівлю будинку, дві машини, велику родину з собачкою – і все це з однієї хорошої зарплати. Будь-який мілленіал зараз має перед собою чудову перспективу закінчити університет з боргами на шестизначну суму, які, в принципі, не дуже зрозуміло як гасити. Купити будинок? Навряд чи коли-небудь в житті. Постійна хороша робота? Хиткі надії. Порівнювати різні покоління, коли умови життя настільки різняться – так собі ідея.

При цьому буде не зовсім вірно говорити, що нинішня молодь лінива. Вона працює не менше тяжко, ніж попередні покоління, біда в тому, що вимоги до їх умінь і необхідність постійно адаптуватися до чогось нового – ну, такого в людській історії ще не було.

Але я, звичайно, не хочу нікого виправдовувати. У мілленіалів купа не найкращих особливостей. Їм часто плювати на корпоративну культуру, вони вимагають від роботи величезної кількості вільного часу і наполегливо сподіваються займатися виключно тим, що їм подобається. Та й адаптуватися до нинішнього темпу змін їм буває лінь.

А попереду у нас ще і покоління Z, для яких цифрові технології – це річ, абсолютно звична з пелюшок. Їхні перспективи на ринку праці взагалі уявити складно. Цілком можливо, що працювати будь-ким їм доведеться всього на рік-два, а потім переучуватися і шукати щось нове.

© facebook.com/UPSHIFTUkraine
© facebook.com/UPSHIFTUkraine
© facebook.com/UPSHIFTUkraine

– А молодь з різних країн відрізняється? У них більше спільного або різного?

– Думаю, у них більше спільного, ніж у будь-якого покоління в історії людства. Інтернет і масова поп-культура заполонили весь світ. В якій би країні ви не опинилися, швидше за все, зіткнетеся з приблизно однаковими захопленнями в музиці і кіно. У них приблизно одні й ті ж глобальні лідери думок, вони або дуже мало, або зовсім не дивляться телевізор.

Французький футболіст Антуан Грізманн святкував голи жестикуляцією з гри Fortnite. Так ось, більшість уболівальників старше 35 взагалі не зрозуміли, що це він таке робив, тоді як молодь просто божеволіла від захвату. І по всьому світу вона робила це однаково.

– Добре, проходить півтора десятка років – і ця молодь приходить до влади. Є ймовірність, що їм буде взагалі плювати на таке поняття як «держава»? Що їм будуть ближче і рідніше глобальні бренди на зразок Nike, Каньє Уеста, «Ювентуса»?

– Судячи з усього, ви цим інтерв’ю хочете позбавити мене роботи. Але дійсно, різноманітні побоювання з приводу цього покоління – дуже серйозні. І дійсно є ризик, що класичні поділи та кордони їм зовсім не близькі. Але тут потрібно враховувати одну штуку: завжди і всюди в 20 років люди були революціонерами, а в 40 – консерваторами. Тому хто знає, що трапиться, коли мілленіалам виповниться побільше років. На даний момент виглядає, що їх перехід до більш консервативних ідеалів відбувається повільніше, ніж у всіх попередніх поколінь.

Особисто мені здається, що відхід від націоналістичних поглядів, можливо, пішов би нашому світу на користь. Ми як ніколи близькі до відмирання поняття «кордон» або «країна», але це все ще величезний шлях, тож поки говорити про таке рано.

Навіть ті, хто дійсно приділяє увагу освіті, зазвичай у 30-32 роки виходять на якесь плато. Попередні покоління теж подібним страждали, але різниця в тому, що вони могли собі це дозволити. Нинішні темпи такого шансу не залишають. Ти не розвиваєшся? Тебе просто замінять.

Наука історії: креативні українці про те, чому вам потрібен сторітелінг

АвторІрина Шостак
26 Червня 2018

Що таке сторітелінг і як він пов’язаний із брендами? Як створювати захоплюючі історії, які помітять, у які повірять, і які змотивують підтримати вашу ідею/купити продукт/надихнуть на власний проект? Ці та інші питання обговорювали на другій події з циклу Creative innovation factory — спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів. Ми, до речі, побували і на першій події з циклу, про культуру інновацій.

Ярослав Лодигін, кінорежисер, співзасновник радіо Аристократи

Сторітелінгом я почав займатися з 16 років – спочатку на радіо. Тоді я працював переважно голосом,  а далі вже були гумор, стендап, телебачення і різні інші формати. Ось врешті прийшов до кіно. Це одна з найважчих форм сторітелінгу, адже в ній історію допомагають створювати сотні людей за допомогою різних способів. І часто вся ця грандіозна робота направлена всього лише на одну секунду майбутнього фільму.

Найкраща порада — ніколи не говорити через силу, із якихось зобов’язань, принаймні, на радіо. А ще дуже добре уявляти конкретних людей, якогось ідеального споживача, слухача. І чим більш конкретною буде така людина, тим тіснішим буде зв’язок зі споживачами контенту, тим інтимнішим. І, як це не парадоксально, – тим більшою ставатиме аудиторія.

 

Юрій Бабинець, креативний директор Havas Kyiv

Якщо ми говоримо про рекламу, то кожна історія відштовхується не від продукту,  не від бізнес завдання, а від людини, від її життя. Дуже важливо, щоб у історії людина впізнавала себе. При цьому краще такі історії не вигадувати, а шукати, просто тому що придумувати їх дуже складно. Часто вигадані історії стають таким собі Франкінштейном воно ніби дихає, рухається, але душі немає.

Шукайте історії це завжди цікаво. Ось ми, скажімо, використовуємо такий інструмент як форуми. Там люди розповідають такі життєві історії, які вигадати неможливо. А за кожною історією, якою ви продаєте рекламу, повинна бути правда, в якій глядач водночас і впізнає себе, і розважиться.

Чому ми любимо історії? Тому що наша свідомість пристосована до шаблонів. Свідомість з легкістю розпізнає метафори із казок, які нам розказували у дитинстві. Саме тому ми краще засвоюємо інформацію, що нам передають через непрямі історії — казки, легенди, міфи. Через це навіть для цікавих історій варто шукати нестандартний спосіб подачі, щоб підвищити їх ефективність.

Одна з технік стимуляції мислення та генерації ідей примусити думати себе як хтось інший. Спробувати стати іншою людиною або іншою твариною.  Є бренд, про який треба розповісти, але у вас ступор? Варто уявити себе кимось іншим, що дозволить перенести розум у зовсім інші рамки і розслабити свідомість. А підсвідомість іноді видає дуже цікаві теми.

Серед інших найпростіших технік — збір наслідків, адже ми просуваємо чи комунікуємо не продукт, а те, що він може зробити. Найпростіша техніка — модель Декарта:  що відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Що відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Ставите собі такі питання і виписуєте усі наслідки. Побачите – ви отримаєте дуже незвичні інсайти.  

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR