Український культурний фонд оголосив конкурсні програми на 2020 рік

4 Листопада 2019
можливість Україна

Український культурний фонд оголосив конкурсні програми на 2020 рік. Серед програм, які підтримуватимуть прєкти у сфері культури з’явилися нові: «Культура. Туризм. Регіони», «Культура заради змін» та «Культурні столиці України». 

Цього року УКФ скасував обмеження щодо кількості поданих проєктів. З 1 листопада 2019 року один заявник може подати по одному проєкту на всі програми УКФ. Втім, це мають бути різні проєкти, з різними цілями, завданнями, результатами та різними складами проєктних команд. За умови перемоги кількох проєктів від одного заявника, Фонд зможе підтримати лише два проєкти, які набрали більшу кількість балів у порівнянні з іншими поданими проєктами цього заявника.

Разом з цим, повністю автоматизовали подання проєктної заявки – аплікаційний пакет прийматиметься виключно в електронному форматі. Змінено й методику експертного оцінювання. Відтепер експертів УКФ буде розподілено за програмами та вже потім – за секторами. Кожну заявку оцінюватиме п’ять експертів.

З 1 листопада проєктні заявки можна подавати на такі конкурсні програми, що будуть реалізовуватися 2020 року: «Аналітика культури», «Навчання. Обміни. Резиденції. Дебюти», «Інноваційний культурний продукт», «Інклюзивне мистецтво», «Аудіовізуальне мистецтво», «Знакові події», «Мережі й аудиторії», «Культурні столиці України», «Культура. Туризм. Регіони», «Культура заради змін».

Нові програми розроблені спільно з міжнародними партнерами: «Культура. Туризм. Регіони» ‒ з USAID «Конкурентоспроможна економіка України» (КЕУ), SME.DO (офіс розвитку малого та середнього підприємництва при Міністерстві розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства); «Культура заради змін» у партнерстві з програмами підтримки “MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді” Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Також у 2020 році УКФ впроваджуватиме нову програму «Культурні столиці України», спрямовану на промоцію та розвиток культури в рамках реформи децентралізації з урахуванням спроможності територіальної громади.

Терміни проведення конкурсу:

– подача проєктної заявки на конкурс: з 01.11.2019 до 15.01.2020;

– реалізація проєкту: з дати підписання грантової угоди, але не раніше 30.04.2020, до 30.10.2020;

– фінансова звітність: до 30.10.2020.

Більше інформації шукайте за посиланням.

 

4 Листопада 10:07
можливість Україна
Найцiкавiше на сайтi

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Вихід на вулиці: як Block Party та інші урбан-проекти перетворюють міста

АвторЮлія Гуріна
23 Жовтня 2018

27 жовтня 2018-го в Києві пройшла перша конференція про міські проекти «Урбанина», організована школою Projector та «Агентами змін». Учасники обговорювали, як їм вдається змінювати міський ландшафт в контексті світових тенденцій, і ділилися успішними кейсами. В контексті події розповідаємо про найбільш надихаючі приклади в Україні.

Не всі європейські міста пішоходизують простір, а Львів уже робить це. Локальні вуличні бізнеси Києва влаштовують свято вулиці, щоб зібрати кошти на її благоустрій. Публічний простір «Сцена» у Дніпрі – призер міжнародного конкурсу European Public Space Prize 2018. Міська адміністрація Тернополя створила сучасну набережну «Циганка» за проектом ініціативної команди архітекторів. Усе це відбувається на наших очах і змінює простір, в якому ми живемо.

«Останні 25 років ми живемо з думкою, що йдемо в Європу, що в них краще, що нам треба робити, як у них. Однак за цей час ми не помітили, як змогли вийти на рівень з ними, а багато в чому навіть стали кращими, – каже архітектор «Агентів змін» Максим Головко. – На конференції ми хочемо розказати саме про такі проекти».

Block Party на Рейтарській (Київ)

Block Party – це свято вулиці, влаштоване бізнесами, що розташовуються на Рейтарській. Мета проста і складна водночас – познайомитися з сусідами та сформувати міцне ком’юніті. Кошти, зароблені на Block Party, збирають на благоустрій Рейтарської.

Діана Столярова, менеджерка проекту Block Party:

«Початковий задум Block Party – вихід брендів у зовнішній світ, але “на домашньому”, в капцях. Зірки на небі стали так, що протягом останніх років на Рейтарській з’явилося багато локальних бізнесів: Syndicate, Kapkanshop, Riot Division, Chop-Chop, Styleinsider, Haze, кафе “Зигзаг” і “Каштан”, Zavod Shop, Plivka, видавництво “Основи”. Ці бренди сформували якісну тусовку соціально відповідальних бізнесів, які хочуть змінювати місто на краще.  

Перекривати вулицю регулярно – складне задоволення. Будемо робити це лише три дні на рік. Block Party проводимо у форматі DIY: без залучення спонсорів, без розміщення рекламного брендингу партнерів, без підтримки політиків. Проект повністю на самофінансуванні. Нехай ми будемо без крутої сцени та освітлення, але не втратимо в атмосфері та настрої. Нехай вийде в чомусь незграбно, але по-домашньому та власними силами.

Частину прибутку з вечірки бізнеси інвестують у благоустрій Рейтарської. На вулиці є у що інвестувати: бракує смітників, контейнерів, освітлення, не бракує розмальованих фасадів. Ми вже порахували вартість освітлення вулиці ліхтарями на сонячних батареях та сортування відходів – все це реалізується, але лише за згоди мешканців вулиці.

Монетизація освіти: як школам шукати можливості для реалізації власних проектів

Прогресивні учителі не лише намагаються змінити застарілу систему освіти, а й створюють свою власну – у школах, де вони працюють. Platfor.ma спіль­но з  Цен­тром інно­вацій­ної освіти «Про.Світ» і фон­дом  WNISEF підбиває підсумки проекту з підтримки сільських опорних шкіл «Пілот 24» і розповідає про проекти, які вдалося втілити учасникам.

Проект «Пілот 24», реалізований Центром інноваційної освіти «Про.Світ» за підтримки фонду WNISEF, став етапним для 24 сільських шкіл, які отримали статус опорних у процесі реформи децентралізації. Почавши із поліпшення матеріально-технічної бази, організатори побачили найважливіше: часто школа є єдиним живим організмом у громаді. Тому стимулом для системних перетворень став ще й адміністративний виклик – уповноважити школу на створення цінності для громади.

Лілія Боровець, співзасновниця центру «Про.Світ»

Організатори почали з навчання учителів та директорів шкіл, в основу якого лягли нові формати взаємодії вчителя і школярів, директора і вчителів, школи і громади. «90% директорів кажуть, що втілюють зміни і змінили свою роль у школі, 64% вчителів продовжують впровадження змішаного навчання», – ділиться проміжними результатами проекту співзасновниця центру «Про.Світ» Лілія Боровець.

Нові виклики, а разом з тим і потреби сучасної школи – це навчання з менеджменту, командоутворення та впровадження сучасних методів навчання. «Якщо говорити про директорів, то ми фокусувались на управлінському розвитку: побудова бачення школи, творення команди, зміна підходу до організації роботи всередині школи, делегування, залучення спільноти – всі ці речі важливо переосмислювати в контексті автономізації управління школою, – наголошує Лілія Боровець. – Вчителі ж працювали над зміною підходів до навчання – впровадженням змішаного навчання у школах. Крім цього, під час програми йшлось про розвиток емоційного інтелекту, персонального розвитку».

Зараз у школах продовжують роботу над започаткованими проектами. Плани, які розробили в межах проекту разом із ментором, учителі та директори активно впроваджують у своїх школах. Орієнтовані на сталий розвиток у власних закладах, вони сподіваються на глибинні зміни в освітній сфері.

 

За пiдтримки

Три года в школе: что будет, если променять проектный менеджмент на работу учителя

Три года назад успешная проектная менеджерка Татьяна Эндшпиль решила пойти работать в школу учительницей программирования. Вот так увлекательно это все начиналось. Вот какими успехами учеников Татьяна действительно гордилась. А теперь учительница-волонтерка написала для Platfor.ma о том, как прошли эти три года, почему школа истощает и из-за чего учителю обязательно быть счастливым.

 

Татьяна Эндшпиль

Первый год школы прошел в состоянии аффекта. Меня бросало из стороны в сторону. То меня все жутко радовало, то невероятно бесило, один раз я даже расплакалась из-за того, что никак не могла понять, как составить «календарное планирование». Но в целом я была полна энтузиазма и любой, даже самый противный школьник мне очень нравился.

Работа в школе очень увлекательна. Ты постоянно готовишься к урокам, придумывая, как сделать их интересными, развиваешь свои социальные навыки и быстроту реакции.

Оказалось, что школа – как высококачественное реалити-шоу: ты очень быстро втягиваешься и с нетерпением ждешь новой серии. Через месяц ты уже знаешь, у кого новый парень, кто с кем подрался, кто купил новые кроссовки.

Я очень долго не могла разобраться с переменами, ничего не успевала и жутко уставала постоянно здороваться с детьми: ученик может прогулять твой урок, а потом еще трижды с тобой поздороваться. Я не знала, хорошо или плохо провожу уроки. Но за первый год работы мне вручили две грамоты.  Скажу честно, просидеть два часа на концерте районной самодеятельности – это еще тот вызов. Так что я очень рада тому, что меня больше не награждают грамотами.

Все, что для меня было важно – дожить до каникул и не наделать ошибок в классных журналах. Позже я узнала, что каникулы для учителя еще хуже уроков: ты продолжаешь ходить на работу, но теперь уже в роли Золушки: убираешь кабинет, заполняешь горы бессмысленной документации, готовишь детей к олимпиадам или конкурсам, просто дежуришь. К концу года, я так и не разобралась, как все устроено в школе.