Українець створив мапу з місцями, куди можна віддати речі на благодійність

12 Листопада 2019
благодійність

Точки прийому речей на благодійність нанесли на одну інтерактивну карту. Кожен може її доповнити. Найбільше позначених локацій розташовані в Україні та Німеччині. 

Мапа helpmap.io дозволяє дізнатися, яких саме речей потребують ті чи інші благодійні організації. Можна користуватися пошуком за категоріями: волонтерство, для дітей, їжа, текстилі, для тварин, електроніка, книги та інше. Зараз карта налічує близько 1000 організацій по всій країні.

Сайт розробив Олександр Костінський, який хотів «створити інструмент, котрий би спонукав розвитку альтруїзму, щоб люди допомагати іншим людям в реальному світі».

«Є кілька причин чому нам важливий такий сервіс – зменшення забруднення навколишнього середовища (часто речі спалюють або викидають на смітник), економія природніх ресурсів для виробництва нових речей (замість того, щоб купувати нові речі, можна чудово користуватись тими, що були у вжитку), допомога тим, кому вона потрібна (багато хто хоче допомогти місцевим благодійним організаціям, однак не знає як саме це зробити, також люди часто не знають які саме речі необхідні в цих благодійних організаціях, наприклад, вони несуть цукерки й іграшки в дитячий будинок на день Миколая, а дітям найбільш необхідні такі речі як шкарпетки, зубні щітки і тому подібне)», – коментує Олександр Костінський.

12 Листопада 17:33
благодійність
Найцiкавiше на сайтi

І все буде добре: головні тренди благодійності, які варто знати всім

АвторМарія Артеменко
18 Грудня 2018

Грудень – місяць підсумків та спроб пророкувати майбутнє. Для некомерційного сектору в Україні 2018 рік був дуже плідним: українці вперше долучилися та успішно провели Всеукраїнський день добрих справ, вперше організували Форум фандрейзингу та вперше отримали можливість відправляти благодійні SMS. Робити добрі справи стало модно, а вчені ще й довели, що це корисно для здоров’я – додає років п’ять життя. Що далі? Український ідеолог світового благодійного руху Giving Tuesday Марія Артеменко сформулювала для Platfor.ma добірку благодійних трендів.

Персоналізація та автоматизація

Бізнес давно використовує автоматизований та персоналізований маркетинг – кожен з нас бачить релевантну рекламу, що спирається на наш попередній досвід, звички та уподобання. Некомерційний сектор більше не пасе задніх і також починає використовувати персоналізацію. Всім очевидно, що люди мають різні можливості, але це не привід позбавляти когось шансу зробити добру справу. Зовсім навпаки – це привід налагодити індивідуальну роботу з кожним добродієм, сформувати підходящий шлях користувача (user path) та ефективніше вирішувати соціальні проблеми. До речі, цей тренд також актуальний для підприємців – в світі вже існують успішні приклади програмного забезпечення для персоналізованого фандрейзингу, тож мусимо підхоплювати та локалізувати гарні ідеї.

Сторітелінг, жодної жалості та фідбек

Часи, коли можна було жалібно попросити про допомогу і отримати її, давно минули. По-перше, цей метод в усіх асоціюється з шахраями, а по-друге – жалість принижує. Кожна людина в певний момент життя потребує допомоги і це нормально . Так само ми всі допомагаємо просто через те, що можемо тим, кому можемо. Тут немає нічого незвичайного – це просто людські стосунки. Коли необхідно зібрати кошти на добру справу, потрібна гарна історія та фідбек – свідчення того, що інвестиція була не даремною. Людині важливо пояснити, що її внесок був вагомим, що без цього нічого б не вийшло. Бо так воно і є.

Добро, бро: один із головних фандрейзерів світу про нове мислення та благодійність

Нещодавно в Києві на запрошення Українського католицького університету і Центру розвитку благодійності виступив Стівен Джордж – міжнародний тренер із фандрейзингу і лідерства та віце-голова Інституту фандрейзингу у Великій Британії. Більше 35 років він допомагає некомерційним організаціям світу залучати кошти на соціальні проекти та знає, що найголовніше – це ідеї, які лежать в людських головах.  Ми поспілкувалися зі Стівеном та виокремили головні інсайти для благодійників нового часу.

Зараз неприбуткові організації повинні витрачати гроші для того, щоб залучити їх більше. На жаль, поки що суспільство цього остаточно не розуміє. Наприклад, у Великобританії все ще існує розрив між тим, яким способом ми щось робимо, і тим, як це сприймає суспільство. Це породжує недовіру. Я вважаю, що цінності та довіра – нова валюта. Тому перший важливий крок, який слід зробити зараз, – змінити ставлення людей до витрат NGО. В їхній свідомості має закріпитися розуміння, що витрати неприбуткових організацій – це не витрати, а інвестиції. Людям потрібно пояснити цю суттєву різницю.

Якщо ви не поясните, яка ваша мета, навіщо вам потрібні гроші, яке рішення ви пропонуєте, щоб розв’язати конкретну проблему, люди не зрозуміють ваші меседжі. Одна із помилок, яку часом роблять благодійні організації, зокрема у Великобританії, полягає в тому, що при комунікації з людьми, вони хочуть говорити про свій бренд, але донорам потрібно інше – вони хочуть разом з вами долучитись до чогось важливого, хочуть слухати про результати роботи, а не про те, що вони – частина вашого великого бренду.

«Для мене мінімум— фура на 24 тонни»: як діаспорянин вчить німців допомагати Україні

АвторМарія Стрельцова
7 Березня 2018

Отець Богдан Пушкар народився в українській родині в Польщі, навчався у Мюнхені, а зараз служить при Українській греко-католицькій персональній парафії у баварському Бамберзі. І вже тривалий час збирає по всій Німеччині гуманітарну допомогу та передає її до України. Platfor.mа поговорила з ним про діаспору в Баварії і про те, чому допомагати Україні сьогодні — справа не з легких.

– Ви ж українець, так? Звідки ви так добре володієте мовою?

– Моїх батьків свого часу вигнали з села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. Сьогодні цього села вже на карті не знайти. А сам я народився в Польщі.

У сім’ї виключною мовою спілкування була українська. Мені було немислимо звертатись до батьків іншою мовою. Так на слух і вчився. Потім ще працював набирачем текстів у видавництві «Сучасність», яке мало за свій осередок Мюнхен.

– А як ви з Польщі опинились у Мюнхені?

– Навчався у Люблінському католицькому університеті, де у мене не склалися стосунки із тодішнім наставником — священиком, який опікувався студентами богослов’я. Нам хотіли нав’язати целібат, через це виринув конфлікт. І після четвертого року навчання мене не відрахували з числа студентів, але попередили, що краще шукати закінчення навчання десь за кордоном. Обрав Німеччину, хоча не мав нікого зі знайомих у Мюнхені. Тоді почав вивчати німецьку мову і працювати.

– Це ви тоді і почали працювати у видавництві «Сучасність»? Із ким з українців познайомились?

– Так, тоді довкола «Сучасності» гуртувалося багато талановитих людей: Іван Кошелівець —  критик, публіцист, він же був головним редактором однойменного місячника. Із нами працював тоді публіцист і геолог, крайовий провідник ОУН Богдан Кордюк (у 1941 році ув’язнений до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц, – Platfor.ma). Там працював тоді український богослов, громадський та політичний діяч Іван Гриньох, український поет, український журналіст Роман Купчинський, який пізніше очолив українську редакцію Радіо Свобода у Мюнхені (за його ініціативи відкритий кореспондентський пункт Радіо Свобода у Києві, – Platfor.ma).

Мюнхен тоді став для мене місцем, де можна було зсередини вивчити діаспорну структуру. Два семестри слухав лекції українського професора, славіста та літературознавця Юрія Шевельова в Українському вільному університеті в Мюнхені (одним з його учнів був Олесь Гончар, згодом викладав українську і російську мови в Гарвардському університеті, – Platfor.ma).

– А наскільки численною була та українська еміграція у Мюнхені?

– Розумієте, після війни тут опинилось більше 2 млн українців. У більшості це були остарбайтери або ті, хто добровільно переїхав. Люди погоджувались, адже тоді на Західній Україні був вербунок, де запрошували на роботу в Німеччину, а праці у самій Галичині було недостатньо. Були і студенти, що навчались у німецьких університетах, а також члени ОУН, які переслідувались. Колишні в’язні концентраційних таборів, до речі, теж залишались тут. Але їх майже немає у статистиках, бо рахувались як громадяни Радянського Союзу або Польщі. Офіцери Червоної армії зазвичай жили разом — цілі райони були лише для їхніми.

– А коли вони поверталися додому?

– Так були і ті, хто повертався на батьківщину — повірили, що треба їхати, підіймати країну. Але важливо, що згодом почалась і велика еміграція до Америки, Канади, Австралії, Аргентини, частини Англії. Ті країни радо запрошували молодих людей. Саме тоді виїхала майже вся інтелігенція. Кінець кінцем, на початку 60-х років тут залишається не більше 20 тис. українців.

– Це з тих двох мільйонів?

– Так.

«От краще б ви…»: навіщо допомагати котикам, коли страждають люди

На шляху до доброї справи можна зіштовхнутись з безліччю питань і суперечностей. Краще врятувати одне життя зараз чи сто потім? Чи треба допомагати тваринам, якщо страждають люди? Як обрати тих, кому підтримка потрібна найбільше? Ми вирішили спитати про внутрішню конкуренцію у доброчинності тих, хто кожен день із цим працює, – співробітників благодійних організацій.

 

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.