У прокат виходить байопік про актрису Джин Сіберг із Крістен Стюарт у головній ролі

20 Лютого 2020
кіно

27 лютого в український прокат виходить біографічний трилер «Проти всіх ворогів: Історія Джин Сіберг» із Крістен Стюарт у головній ролі. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. А в його основі біографія відомої французької акторки 60-х років Джин Сіберг.

В кінці 60-х років зірка французької «нової хвилі», акторка Джин Сіберг на піку своєї кар’єри почала виступати за права афроамериканців та корінних народів США. Тоді ж ФБР розвернуло проти неї розвідувальну операцію: систему стежень та гучних провокацій. У цій мережі шпигунства молодий агент, якого таємно приставили до Сіберг, стає одним з головних героїв її історії.

Джин Сіберг знімалася у кращих режисерів по обидва боки Атлантики, зокрема у Жан-Люка Годара разом із Жан-Полем Бельмондо. 

Головну роль у фільмі виконала Крістен Стюарт – одна з найбільш затребуваних актрис сучасності. У 2010 році вона була удостоєна спеціальної нагороди BAFTA в номінації «Висхідна зірка», в 2015 році Крістен Стюарт стала першою жінкою-акторкою в історії країни, яка отримала французьку премію «Сезар». За словами преси, роль Джин Сіберг стала однією з найкращих у кар’єрі Крістен Стюарт.

За словами режисера, цей байопік зараз актуальна як ніколи раніше: «У цьому фільмі ми стикаємося з прикладом державного нагляду в політичних цілях. П’ятдесят років по тому історія Джин прямо відображає нашу нинішню реальність: приголомшливий расизм американської політики, проблему відділення правди від брехні в епоху так званих fake-новин і тотального спостереження спецслужб. Мене анітрохи не цікавило створення звичайного біографічного фільму про життя Джин, і я не хотів ностальгувати за 1960-ми роками. Я прагнув ближче познайомитися з Джин Сіберг і дізнатися, що сталося з нею в ті роки».     

Дистриб’ютором фільму в Україні виступає Артхаус Трафік.

20 Лютого 0:06
кіно
Найцiкавiше на сайтi

Ваші доки:
7 фільмів для знайомства з авторським документальним кіно

Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.

Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.

Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

Зробіть гучніше: заради чого варто піти на кінофестиваль про музику та культуру INTRO

АвторМаксим Бабак
27 Листопада 2019

4 грудня в Києві пройде кінофестиваль про музику та культуру «INTRO» від KyivMusicFilm. Спеціально для Platfor.ma організатори події розповіли про п’ять крутих стрічок, заради яких можна відкласти улюблений серіал або домашні справи, зібрати волю в кулак і вийти на вулицю в мерзенний мороз, щоб врешті решт дістатися кінотеатру та провести вечір за переглядом мистецтва на великому екрані.

 

Історія пам’ятає не так багато фешн-фотографів, робота яких стала чимось на кшталт окремого виду мистецтва. І Пітер Ліндберг саме з таких. Його зйомки для журналів зберігаються у колекціях найбільших музеїв світу, серед яких лондонський музей Вікторії та Альберта, музей мистецтва Метрополітен у Нью-Йорку та паризький Центр Помпіду. Його знімок для Vogue UK став справжнім символом епохи, перетворивши Лінду Євангелісту, Наомі Кемпбелл, Сінді Кроуфорд, Крісті Тарлінґтон, Татьяну Патіц та Кейт Мосс на суперзірок того часу.

 

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»