Twitter заборонив рекламу державним медіа. Для захисту здорової дискусії

20 Серпня 2019
політика соцмережі

Керівництво Twitter прагне «захистити здорову дискусію та відкритий діалог» в інтернеті. Для цього соціальна мережа змінила свою рекламну політику, заборонивши рекламу від державних медіакомпаній.

Такі зміни є наслідком викриття 936 китайських акаунтів, які «намагалися посіяти політичний розбрат у Гонконзі, підірвавши легітимність і політичні позиції протестного руху на місцях». Як вважають у керівництві соцмережі, кампанією керувала влада материкового Китаю. Попри те, що Twitter заблокований у країні, записи публікували або через VPN, або за допомогою спеціальних внутрішньокитайських IP-адрес, які дозволяють заходити у соцмережу без обмежень.

ЗМІ, фінансово або редакційно підконтрольні державі, все ще зможуть використовувати Twitter для ведення публічної дискусії, проте опція реклами стане для них недоступною. 

Список державних медіа буде створюватися на основі досліджень окремих громадських організацій (наприклад, «Репортери без кордонів», або ЮНЕСКО) і думок «відомих академічних або громадських лідерів у цій області».

Twitter безпосередньо повідомлятиме державним медіа, що у них є 30 днів, аби прибрати свою рекламу. Які конкретно ЗМІ і з яких країн уже потрапили в чорний список мережі, у компанії не уточнили.

20 Серпня 12:53
політика соцмережі
Найцiкавiше на сайтi

Золотий фонд Фейсбуччини: Іван Примаченко про найважливіший соціальний експеримент

3 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Перший – від засновника онлайн-курсів Prometheus Івана Примаченка, який зараз навчається в Стенфордському університеті та пише про результати найважливішого соціального експерименту для тих, хто хоче змінити світ.

Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися.

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів. Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх.

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медична і психіатрична допомога, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонувалися консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти.

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх.

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі».

Театр починається з Кравченко: як одна Ярослава і «Диким» керує, і в шоу Щура бешкетує

АвторЮрій Марченко
20 Серпня 2019

Ярослава Кравченко – телеведуча шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром» і засновниця Дикого театру. В першій ролі вона розповідає українцям про актуальні новини та сенси через гумор, а в другій є ідеологинею жорстких та натуралістичних вистав, які піднімають важливі проблеми суспільства. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Ярославою про те, чому йти з театральної зали під час вистави – це нормально, а також про те, чому гугління грудей може призвести до рівності.

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

Дикий театр на фестивалі «Мельпомена Таврії»

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»

Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?

 

«Леді і джентльмени, це мій Фейсбук»: якими були перші пости популярних блогерів

Фейсбук – найпопулярніша соцмережа України. Ми відшукали перші пости популярних українських блогерів, щоб подивитись, наскільки їх сьогодення відрізняється від перших кроків серед лайків та коментарів.

 

Це символічно, що я прибув до України і почав користуватись фейсбуком. ) Вітаю всіх. Шукаю в Україні нових друзів )

Gepostet von Майкл Щур am Dienstag, 19. Juni 2012

 

Підручник в сумці…. Що на думці?

Gepostet von Roman Skrypin am Dienstag, 26. Januar 2010