Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017
Теги:
Люди активізм вперед особистість

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Про виховання i стереотипи

Перевиховати дорослу людину важко, але можливо. Для мене таким прикладом є Революція гідності, після якої все більше людей почали замислюватися: «А що особисто я роблю задля змін?» Нам хочеться розкачати в українцях розуміння, що ми здатні робити великі справи, і часом велика справа – це змінити життя однієї людини.  

Зі студентами першого набору ми здійснили місію до Нідерландів напередодні референдуму щодо асоціації України та ЄС. Тамтешнім мешканцям вони сказали: Україна – це я, 17-річна людина, ваш голос стосується мого майбутнього, а не тих, із ким ви асоціюєте нашу країну зараз. Агітувати почали ще у потязі. Один із пасажирів виявився журналістом – і вже наступного дня фото з його смартфону опинилося на першій шпальті національної преси. Далі були розмови з перехожими, флешмоби, ранкові пробіжки із поширенням інформаційних листівок по скриньках, танці під дощем – усе, щоб привернути увагу до України. Місцеві відкрили для себе нових українців! Це потужна сила, коли молоді люди одночасно наповнюють іншу країну. Вони показують: Україна є, вона змінюється, і саме ми її творимо; ми визнаємо ті виклики, які стоять перед нами, і приїхали вчитися на вашому досвіді, щоб реалізувати це вдома.

Ми виховуємо у підлітків здатність комунікувати між собою і бути справжніми, достатньо чесними, аби визнавати брак знань, свої помилки і лишатися впевненими у тому, що робиш. Вони навчаються визначати, що мають питання і потребу обговорити їх, спілкуватися з людьми, які можуть стати порадниками, менторами, рольовою моделлю. Вони не закриваються і не роблять вибір сліпо, аби лише довести, що вже самостійні. Наші студенти виходять з академії з усвідомленням того, що можливостей у рази більше, ніж вони могли уявити раніше.

Наприклад, наша випускниця Іванна Гребеняк мріяла про навчання в Лондоні, але це здавалося нереальним, і вона вступила до університету Шевченка на кіно- і телемистецтво. В академії вона відкинула страх і вирішила спробувати потрапити до одного з найкращих мистецьких університетів світу University of the Arts London, згодом – знайти ще й кошти на навчання. Її друг Роман Красовський, що працював в УАЛ, запропонував майструвати ретрогірлянди і заробляти «на Лондон» – так народилася кампанія «Засвіти свою мрію!» Десятки людей перераховували гроші на підтримку, а потім мій пост про Іванну побачили у Фонді родини Загорій і надали їй міжнародну стипендію. Фактично, підтримавши одну випускницю УАЛ – вони підтримали всю спільноту академії.

Інший приклад – Тигран Сагоян із Криму. Йому довго казали, що малювання нікому не потрібне, і він сам у це повірив. У нас він почав знову малювати після п’ятирічної паузи. Спочатку – постери для зустрічі паралімпійців в аеропорту, потім – емоції учасників бізнес-форуму в реальному часі, пізніше заробив перші значні гроші, працюючи на замовлення американської будівельної кампанії. Зараз він малює комікси для «1+1», розробляє макети для видавництва «Ранок» і готував ілюстрації для книжки про Голокост. Але його мета – працювати з Disney, до того ж він мріє про створення української анімації.

Це лише дві історії, але кожен студент починає інакше сприймати світ і себе в ньому. Вони сміливіше говорять про свої бажання і будують плани, які втілюють крок за кроком. Вони самостійні, але знають, до кого звертатися за порадою і як зібрати команду.

Про вчителiв

Шукаючи університет, наші випускники обирають середовища із близькими для них цінностями. Втім частина іде навчатися туди, де немає таких умов – там вони стають агентами змін. Ми очікуємо, що згодом УАЛівці ставатимуть класними університетськими викладачами та педагогами у середніх школах і принесуть зміни в систему освіти.

Традиційна школа, на жаль, не виховує особистість: вона випускає механізм, наповнений знаннями, але не навчає, як ними користуватися, критично мислити. Водночас ми бачимо вчителів, які попри всі труднощі залишаються вірними своєму покликанню і формують світогляд підлітків, а потім з’являються серед конкурсантів Global Teacher Prize. Навіть коли діти ідуть зі школи, такі люди залишаються для них прикладами на все життя. У мене були такі вчителі.

Віра Онуфріївна Мединська викладала у мене зарубіжну літературу у Рогатині. Вона розповідала нам про рогатинців, які закінчили нашу гімназію у довоєнні часи, а потім лишили містечко, тікаючи від переслідувань радянської влади. Коли Україна стала незалежною, через 50-60 років після їхньої еміграції, ці люди сприяли відновленню свого навчального закладу, бо вірять у нове покоління українців. Цей вчинок для мене – приклад того, як залишатися вірним собі, незважаючи на обставини.

А моя викладачка української у Києво-Могилянській академії влаштовувала справжні краш-тести з мови. І робила вона це з такою фаховістю, що я полюбив цей предмет і поставив собі його у пріоритет. Вона сформувала у мене таке уміння: якщо я щось люблю, то можу донести це до інших, переконати їх, що це потрібно робити, і показати, як саме.

Важливі уроки мені дав Богдан Гаврилишин, точніше друг Богдан – у «Пласті» всі звертаються один до одного «друже» і «подруго». Поміж розмовами про справи він завжди знаходив час на особисте. Міг запитати: «Як у тебе з дівчатами?» Часом приходив до нього, він помічав поганий настрій і відразу ділився власним досвідом: «У нас із Люсею теж були сварки, ти не думай, що все так просто. Але все буде добре! Ти ж знаєш, що ви любите одне одного».

Я вдячний тим, хто, крім фаху вчителя, залишались людьми, розуміли, що я людина, знаходили час, були відкриті і доносили до мене те, у що вірили самі.

Про середовище

Я переконаний, що лідерству можна вчити. Є передумови, з якими ти народжуєшся і виростаєш, і так чи інакше вони впливають на твій соціальний стан. Але потрібно розуміти одну річ: якщо стукаєш, тобі відкриють. Дуже важливо потрапити в те середовище, де ти відчуєш відвагу стукати у двері, робити помилки, вчитися діяти. Життя – це рух. Для мене академія власне є таким простором. Сюди вступають ті, кому треба більше і хто прагне створити кращі умови для інших. І байдуже, навчався цей підліток в інтернаті чи у відомій школі. У всіх рівні умови та однакові етапи відбору.

Влад Троїцький подав мені власне бачення того, як він розуміє місію УАЛ. Українська молодь, зокрема у маленьких містечках, не має достатньої можливості спілкуватися з адекватними людьми. Поволі зникає сама потреба такого спілкування, розмови підлітків стають на рівень нижчими, вони гублять себе у соціальних мережах і шкідливих звичках. Академія надає можливість спілкуватися з людьми, які творять, мотивовані змінювати Україну та світ на краще, вона генерує потребу у такій взаємодії, стає майданчиком для цього. Ми формуємо здоровий діалог між студентами і даємо нагоду спілкуватися з лідерами думок, які довели своєю працею, що у нашій країні можна творити. Натомість для наших гостей ці молоді люди – велике джерело натхнення, вони продовжують займатися своєю справою ще активніше, бо знають – є ті, кому можна передати естафетну паличку.

Аби надолужити втрачений час, нам потрібні акселератори на кшталт УАЛ, аби молоді люди бачили якомога більше хороших прикладів, творити середовище довіри та дії, черпали знання про те, як будувалася людська цивілізація, а в результаті ставали змінотворцями майбутнього і сьогодення.

Найцiкавiше на сайтi

Гаманець чи мистецтво: уривок з книги «Думай як митець» про те, як заробляли Воргол і ван Гог

АвторPlatfor.ma
14 Серпня 2018

У видавництві ArtHuss виходить книга Вілла Ґомперца «Думай як митець». Як редактор арт-відділу «Бі-Бі-Сі» він багато дізнався про життя відомих художників – настільки, що вирішив скласти універсальний гід творчим мисленням на основі знаменитих біографій. Platfor.ma публікує уривок про те, чого нас можуть навчити Воргол, Рубенс і ван Гог у сфері фінансів.

Вілл Ґомперц

Насправді митці аж ніяк не сміливіші, не шляхетніші й не цілеспрямованіші за фермерів, що йдуть за будь-якої погоди чортзна-куди, аби захистити свої отари. Чи за рестораторку, яка опівночі каже «добраніч» останньому відвідувачу, а о 4 ранку висмикує себе з ліжка, щоб не проґавити на ринку найякісніші продукти. Або, якщо вже про це мова, згадаю майстра-каменяра, який набив мозолі й випрацював до болю спину, зводячи будинки.

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, мало що їх розрізняє, хіба що те, як ми вирішили поцінувати їхню діяльність. Мета у них одна й та сама. І в усіх згаданих випадках – не надто романтична, не надто висока. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу.

Та якщо фермери й ресторатори можуть годинами розводитися про прозу грошових потоків та операційні маржі, митці, як правило, щодо грошей тримають рота на замку. Бо це якось трохи вульгарно, навіть принизливо. А ще це загрожує руйнацією ілюзій, що їх ми самі витворили, буцімто митці – божества, яких не торкаються брудні реалії повсякдення.

Утім, інколи трапляються винятки. Енді Воргола так зачарували гроші й споживацтво, що він зробив їх темою своєї творчості. Він назвав свою студію фабрикою, а одного разу сказав: 

«Робити гроші –  це мистецтво, і робота – це мистецтво, а успішний бізнес – це найкраще мистецтво». 

Він виготовляв принти споживчих товарів, знаменитостей і доларових знаків.

Профайл: архітектор і учасник «Агентів змін» Максим Головко

АвторPlatfor.ma
10 Серпня 2018

У рубриці «Профайл» Platfor.ma знайомить з українськими креативними професіоналами, які мислять в одному напрямку з нами, а також просить їх показати найзнаковіші роботи. Наш новий герой – архітектор й один з ідеологів ініціативи «Агенти змін» Максим Головко.

За своє життя я не знайшов нічого цікавішого, ніж робота над міськими ініціативами. Розумієте, ми створюємо проекти, якими десятиліттями будуть користуватись мільйони людей. Тим паче важко втриматись, щоб не почати щось змінювати в своєму місті, коли воно на кожному кроці змушує тебе страждати: спускатись в підземний перехід, коли можна було б піти через дорогу; пітніти на пекельному сонці, хоча можна було б сховатись в затінку дерев; йти в неправильну сторону, коли ти шукаєш вхід в метро. Тут краще не запитувати, що місто може зробити для тебе, – краще спитати, що ти можеш зробити для міста.

Тож потрібно створювати проекти, які вирішують реальні проблеми містян. На жаль, більшість міських ініціатив, які втілюють в Києві, не підтверджені жодними даними. Не дуже зрозуміло, для чого їх роблять, кому це потрібно і чи можна було би кошти, які на них витратили, використати доцільніше. Тому в своїй роботі ми спочатку проводимо дослідження, щоб визначити, яку саме проблему ми вирішуємо і чи є така необхідність.

Будь-яке місто має купу недоліків і проблем. Всі вони є дизайн-завданнями, які потрібно вирішити.

В нас є просте правило, яке ми сформували декілька років назад. Ми беремось лише за ті проекти, які готові були б зробити безкоштовно. Так нам вдається знаходити замовників, які мають спільні з нами цілі і цінності.

Головними правилами нашої роботи є ітеративність та залучення до проекту людей, яким потім доведеться нашою роботою користуватись. Неважливо, це схема метро чи проект площі перед Київрадою. Містяни є не лише основними користувачами, але й експертами повсякденності. Тому вони краще за нас знають, що їм потрібно, та які проблеми є в цьому місці. Створюючи разом з ними проект, ми робимо його лише краще

Головна особливість в тому, що будь-який міський проект — це завжди робота з багатьма учасниками: бізнесом, містом, містянами, спеціалістами. Для цього потрібен налагоджений діалог між всіма сторонами і розуміння спільної мети. На жаль, в нас такого налагодженого діалогу ще нема, зараз він лише починає формуватись.

Основним трендом в міському дизайні є людиноорієнтованість. Однак цей тренд вловили ще не всі учасники індустрії, тому ми досі отримуємо площі, до яких не можна дістатись на візку, зупинки громадського транспорту, якими не можна користуватись незрячим людям, вулиці, на яких не можна зручно пересуватись велосипедистам, а іноді і пішоходам.

 

Перекриття Ярвалу

Цей проект є найбільшим і найзагадковішим факапом. Через це він один з моїх найулюбленіших. Ми півроку проводили дослідження, спілкувались з підприємцями, прораховували різні варіанти перекриття на транспортній моделі, домовились з міською адміністрацією. За день до перекриття, яке мало статись 24 серпня 2017 року, адміністрація перенесла все це на невизначений термін. Таке в нашій практиці сталося вперше і досі достеменно невідомо, що стало причиною. Ймовірно розкрити цю таємницю зможуть лише майбутні покоління.

 

Коло Подолу

Поки що це найбільше дослідження, яке ми проводили, і перша концепція розвитку публічного простору, яку ми створили. Ми зібрали дані на території всього Подолу і розробили пішохідний маршрут, який з’єднує три історичні київські гори і набережну Дніпра. Зараз по цьому маршруту вже пройшло дві екскурсії і ми збираємось продовжувати прогулянки.

Захищайтеся: 6 сервісів з дірками у приватності, якими ви користуєтесь кожен день

АвторАліна Ситнік
9 Серпня 2018

Щодня ми перевіряємо пошту, гуглимо інформацію, шеримо картинки та спілкуємося в месенджерах. Це стало настільки природним, що ми навіть не замислюємось, що наші запити, повідомлення та скріншоти можуть легко потрапити у загальний доступ – і це без порушення жодних прав.  Platfor.ma проаналізувала слабкі місця популярних сервісів та додатків, які грішать витоками персональної інформації.

 

Компанія Google не приховує, що збирає будь-які доступні дані про своїх користувачів. Для того, щоб особисто переконатися у цьому, достатньо лише відкрити «Мій аккаунт» та перейти у розділ «Особисте та конфіденційність».

Тут можна знайти інформацію про  власну активність та побачити відвідані місця на Google maps. Також компанія зберігає усі голосові записи користувачів, які використовували Voice & Audio Activity. Запис розпочинається одразу після вимовляння «OK Google» чи натискання кнопки мікрофона.

 

І я на небі: одкровення стюардеси про справжні особливості професії

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Про посаду бортпровідниці мріють багато дівчат – романтика, подорожі, неймовірні краєвиди, шалені гроші та нескладна й весела робота. Але чи насправді все так? Platfor.ma поговорила зі стюардесою, яка працює на українських авіалініях понад сім років, щоб з’ясувати, як потрапити до екіпажу, чому романтики вже давно немає, а борт літака – це велика сцена.

– Чи правда, що правильно говорити «бортпровідниця», а не «стюардеса»?

– Бортпровідниця – це професія, а стюардеса – скоріше спосіб життя, принаймні, ми це так сприймаємо. Тому можна як завгодно.

– Як це – бути стюардесою?

– Непогано, я люблю свою роботу. Але це дійсно важко, тому що ти постійно працюєш з різними людьми, в тому числі з екіпажами – хорошими та не дуже. Деякі навмисно щось роблять не так, підводять, розводять плітки, інші допомагають і якісно виконують свої обов’язки, але кожен раз треба звикати до нового колективу. Також це сотні пасажирів за день, які проходять через тебе, часто зі своїми дурними питаннями та безглуздою поведінкою. Ось коли ти починаєш в це вливатися і спокійно реагувати абсолютно на все, наприклад, коли перед тобою знімають штани, а на твоєму обличчі не смикається жоден м’яз – ось це вже рівень.

Також важко буває з найманими працівниками аеропорту, з наземними службами, які повинні нам допомагати. Якось тривалий час ми працювали закордоном у країнах третього світу. Це таке відрядження, коли літак разом з екіпажем віддають в оренду. І одного разу працівник аеропорту мені в літак, де 180 крісел, привозить 190 людей. На всі мої запитання він відповів, що «якось розберешся». На одного пасажира чітко надається крісло, жилет, киснева маска, тому десять зайвих місць я ніяк начаклувати не могла. Коли він загнав в літак цих людей, пасажири вже самі стали здогадуватися, що когось доведеться вигнати, а всі з сім’ями, з дітьми. У результаті когось із дітей посадили на руки, десь по дві людини всілися, і лише чоловік бігав по салону з розумінням, що йому нікуди дітися. Це як в тій грі зі стільцями, коли ти повинен встигнути зайняти місце, тому що одного точно не вистачає. І він стояв посеред салону з сумним обличчям і розумів, що йому зараз доведеться вийти. Це було дуже ніяково.

– Чи складно починати?

– Для того, щоб почати свій шлях до кар’єри стюардеси, досить мати будь-яку вищу освіту. Спершу потрібно пройти співбесіду для подальшого навчання, після – медкомісію. Якщо стан здоров’я дозволяє і всіх все влаштовує, то треба буде пройти навчання, після якого вже можуть допустити до польотів.

Серед тих, хто закінчив навчання, багато хто не хоче продовжувати через те, що це справді складно. Наприклад, мені взагалі всесвіт відразу натякав, що не треба цього робити. Спочатку у нас була наземна підготовка, а потім практика – стажерські рейси. Їх усі я виконувала «на межі сил», бо мене нудило під час злетів та посадок. Але було шкода витраченого часу, сил і нервів, щоб через це просто взяти та кинути цю ідею. Згодом «вліталася» та звикла.

– Як взагалі з’явилося таке бажання?

– Я вчилася в авіаційному, але на технічній спеціальності. Це було щось на кшталт «Дивись, всі йдуть в стюардеси!». Тоді натовпами ломилися в небо, масово йшли на бортпровідників, в тому числі першокурсники без знання англійської – зрозуміло, що багатьох відсіювали. Мене взяли на слабо, сказавши «Так чого ти, йди спробуй! Слабо чи що?»

Але до того ж я дуже любила літаки з дитинства. При тому, що до навчання у мене ніколи душа не лежала, але коли стала вивчати авіацію – аж слина капала. Ось ви замислювалися, як працюють літаки? Це настільки крута система, що тобі просто хочеться це вивчити, розібрати до гвинтика, зрозуміти, як воно літає.

– А як проходить співбесіда на бортпровідника?

– У дусі «А ну пройдися!» А потім давали сумку вагою 15 кг і просили пройтися вже з нею та на підборах. Потім була тисяча смішних і безглуздих запитань. Наприклад: «Покажи Гондурас на карті». Серйозно? Зате їм було весело. Взагалі, це робиться для того, щоб перевірити, як людина себе поведе в якихось нестандартних, а іноді й стресових ситуаціях.

– Чи правда, що для стюардеси важливо бути красивою і підходити під якісь параметри?

– Далеко не завжди. Мало того, далеко не всі красиві та далеко не всі з мізками. Часто важливим фактором є те, що ти чиясь дочка, племінниця, знайома. Загалом залежить від компанії, тому що, наприклад, в Austrian Airlines я ніколи не бачила бортпровідників молодше 30 років, у них принципово стежать за цим. А на бейджі написано не «stewardess», а «security service», тобто у них така позиція – це людина, яка забезпечить вашу безпеку.

– Які у вас взаємовідносини з колегами?

– Є моя «улюблена» категорія серед колег – сучки. Це коли компанія вирішує освіжити колектив, та набирає молодих дівчат від 20 років, у яких найчастіше немає клепки в голові, навичок спілкування та знання мови не тільки англійської, але й елементарно української або російської, а замість якийсь бориспільський суржик. Але вони із гордістю йдуть на роботу, бо «я стюардеса». Це ще категорія дівчат, що приходять у компанію із досвідом, але все ще без клепки.

Майже всі льотчики – дорослі чоловіки. Але після відряджень з’являються чутки, що хтось не зі своїх спалень вранці виходить. А потім та, яка ніби вийшла з чужого номера, приїжджає і розповідає, що, кому і як робити. Що, мовляв, у тебе немає таких зв’язків, як у неї.

Крім цього, такі сучки пишуть керівництву та доповідають про кожен твій крок. А оскільки по роботі до багатьох із «старої гвардії» вони причепитися не можуть, тому що не вистачає сил, знань і приводів, з’являється всяка вигадана нісенітниця. Я ось вже давно вислуховую, з ким, як і з якою періодичністю я сплю.

Наприклад, була ситуація, коли ми випадково зустрілися з екіпажем, з яким кілька років тому працювали, жили, ділили їжу в довгостроковому відрядженні. Зрозуміло, ми вирішили цю зустріч відзначити вечерею – замовили всяких страв з ресторану, купили фруктів. У розпал веселощів до нас приєдналася молоденька дівчинка, яка вже встигла відхопити собі льотчика. Культурно посиділи, поговорили, повеселилися і розійшлися. На наступний день мені дзвонить інший колега і делікатно запитує: «А що у вас там вчора за оргія була?» Виявилося, що плітки кажуть, що у нас була груповуха на чотирьох.

– Чи багато у вас колег-стюардів?

– Зараз багато – я б сказала 50 на 50. Все тому, що в будь-якому випадку для цієї роботи потрібна сила, витривалість і міцне здоров’я. Дівчаткам важко – хоч нас і вчать, як захистити літак від терористів, ми навряд чи фізично зможемо це зробити. Тому спочатку стали брати на роботу сек’юриті, а потім їх же, але під виглядом бортпровідників. Це важка техніка, безсонні ночі, робота в умовах спеки або холоду та сильного стресу.

– Розкажіть про свої умови праці – що входить у ваші обов’язки?

– Важливо в цьому переліку відзначити здоров’я, за яким ти зобов’язана стежити сама. Так, нас контролюють, раз на півроку я проходжу медогляд, раз на рік я проходжу повний медогляд, раз на два роки я проходжу повний-повний медогляд. Також періодично ми здаємо знання літака кожного типу – теоретичні, практичні плюс перевірка в рейсових умовах. Є всілякі інші дисципліни, на зразок основ пожежогасіння, основ приводнення, першої медичної допомоги, перевезення небезпечних вантажів, авіаційної безпеки тощо.

Протягом місяця я можу літати 90 льотних годин, в рік – не більше 900, тобто в нас є обмеження за часом. Ми зазвичай за півтори години прибуваємо в аеропорт, за годину ми вже на літаку, проводимо підготовку до польоту, обговорюємо тонкощі роботи, адже на кожному рейсі різні люди, відповідно, різні час підготовки та сервіс. Ретельно перевіряється працездатність провідників і їхня тверезість для проведення рейсу. З цим суворо, бо, в цілому, кількість бортпровідників залежить від кількості пасажирів – на максимум 50 осіб повинен бути один провідник.