Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017
Теги:
Люди активізм вперед особистість

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Про виховання i стереотипи

Перевиховати дорослу людину важко, але можливо. Для мене таким прикладом є Революція гідності, після якої все більше людей почали замислюватися: «А що особисто я роблю задля змін?» Нам хочеться розкачати в українцях розуміння, що ми здатні робити великі справи, і часом велика справа – це змінити життя однієї людини.  

Зі студентами першого набору ми здійснили місію до Нідерландів напередодні референдуму щодо асоціації України та ЄС. Тамтешнім мешканцям вони сказали: Україна – це я, 17-річна людина, ваш голос стосується мого майбутнього, а не тих, із ким ви асоціюєте нашу країну зараз. Агітувати почали ще у потязі. Один із пасажирів виявився журналістом – і вже наступного дня фото з його смартфону опинилося на першій шпальті національної преси. Далі були розмови з перехожими, флешмоби, ранкові пробіжки із поширенням інформаційних листівок по скриньках, танці під дощем – усе, щоб привернути увагу до України. Місцеві відкрили для себе нових українців! Це потужна сила, коли молоді люди одночасно наповнюють іншу країну. Вони показують: Україна є, вона змінюється, і саме ми її творимо; ми визнаємо ті виклики, які стоять перед нами, і приїхали вчитися на вашому досвіді, щоб реалізувати це вдома.

Ми виховуємо у підлітків здатність комунікувати між собою і бути справжніми, достатньо чесними, аби визнавати брак знань, свої помилки і лишатися впевненими у тому, що робиш. Вони навчаються визначати, що мають питання і потребу обговорити їх, спілкуватися з людьми, які можуть стати порадниками, менторами, рольовою моделлю. Вони не закриваються і не роблять вибір сліпо, аби лише довести, що вже самостійні. Наші студенти виходять з академії з усвідомленням того, що можливостей у рази більше, ніж вони могли уявити раніше.

Наприклад, наша випускниця Іванна Гребеняк мріяла про навчання в Лондоні, але це здавалося нереальним, і вона вступила до університету Шевченка на кіно- і телемистецтво. В академії вона відкинула страх і вирішила спробувати потрапити до одного з найкращих мистецьких університетів світу University of the Arts London, згодом – знайти ще й кошти на навчання. Її друг Роман Красовський, що працював в УАЛ, запропонував майструвати ретрогірлянди і заробляти «на Лондон» – так народилася кампанія «Засвіти свою мрію!» Десятки людей перераховували гроші на підтримку, а потім мій пост про Іванну побачили у Фонді родини Загорій і надали їй міжнародну стипендію. Фактично, підтримавши одну випускницю УАЛ – вони підтримали всю спільноту академії.

Інший приклад – Тигран Сагоян із Криму. Йому довго казали, що малювання нікому не потрібне, і він сам у це повірив. У нас він почав знову малювати після п’ятирічної паузи. Спочатку – постери для зустрічі паралімпійців в аеропорту, потім – емоції учасників бізнес-форуму в реальному часі, пізніше заробив перші значні гроші, працюючи на замовлення американської будівельної кампанії. Зараз він малює комікси для «1+1», розробляє макети для видавництва «Ранок» і готував ілюстрації для книжки про Голокост. Але його мета – працювати з Disney, до того ж він мріє про створення української анімації.

Це лише дві історії, але кожен студент починає інакше сприймати світ і себе в ньому. Вони сміливіше говорять про свої бажання і будують плани, які втілюють крок за кроком. Вони самостійні, але знають, до кого звертатися за порадою і як зібрати команду.

Про вчителiв

Шукаючи університет, наші випускники обирають середовища із близькими для них цінностями. Втім частина іде навчатися туди, де немає таких умов – там вони стають агентами змін. Ми очікуємо, що згодом УАЛівці ставатимуть класними університетськими викладачами та педагогами у середніх школах і принесуть зміни в систему освіти.

Традиційна школа, на жаль, не виховує особистість: вона випускає механізм, наповнений знаннями, але не навчає, як ними користуватися, критично мислити. Водночас ми бачимо вчителів, які попри всі труднощі залишаються вірними своєму покликанню і формують світогляд підлітків, а потім з’являються серед конкурсантів Global Teacher Prize. Навіть коли діти ідуть зі школи, такі люди залишаються для них прикладами на все життя. У мене були такі вчителі.

Віра Онуфріївна Мединська викладала у мене зарубіжну літературу у Рогатині. Вона розповідала нам про рогатинців, які закінчили нашу гімназію у довоєнні часи, а потім лишили містечко, тікаючи від переслідувань радянської влади. Коли Україна стала незалежною, через 50-60 років після їхньої еміграції, ці люди сприяли відновленню свого навчального закладу, бо вірять у нове покоління українців. Цей вчинок для мене – приклад того, як залишатися вірним собі, незважаючи на обставини.

А моя викладачка української у Києво-Могилянській академії влаштовувала справжні краш-тести з мови. І робила вона це з такою фаховістю, що я полюбив цей предмет і поставив собі його у пріоритет. Вона сформувала у мене таке уміння: якщо я щось люблю, то можу донести це до інших, переконати їх, що це потрібно робити, і показати, як саме.

Важливі уроки мені дав Богдан Гаврилишин, точніше друг Богдан – у «Пласті» всі звертаються один до одного «друже» і «подруго». Поміж розмовами про справи він завжди знаходив час на особисте. Міг запитати: «Як у тебе з дівчатами?» Часом приходив до нього, він помічав поганий настрій і відразу ділився власним досвідом: «У нас із Люсею теж були сварки, ти не думай, що все так просто. Але все буде добре! Ти ж знаєш, що ви любите одне одного».

Я вдячний тим, хто, крім фаху вчителя, залишались людьми, розуміли, що я людина, знаходили час, були відкриті і доносили до мене те, у що вірили самі.

Про середовище

Я переконаний, що лідерству можна вчити. Є передумови, з якими ти народжуєшся і виростаєш, і так чи інакше вони впливають на твій соціальний стан. Але потрібно розуміти одну річ: якщо стукаєш, тобі відкриють. Дуже важливо потрапити в те середовище, де ти відчуєш відвагу стукати у двері, робити помилки, вчитися діяти. Життя – це рух. Для мене академія власне є таким простором. Сюди вступають ті, кому треба більше і хто прагне створити кращі умови для інших. І байдуже, навчався цей підліток в інтернаті чи у відомій школі. У всіх рівні умови та однакові етапи відбору.

Влад Троїцький подав мені власне бачення того, як він розуміє місію УАЛ. Українська молодь, зокрема у маленьких містечках, не має достатньої можливості спілкуватися з адекватними людьми. Поволі зникає сама потреба такого спілкування, розмови підлітків стають на рівень нижчими, вони гублять себе у соціальних мережах і шкідливих звичках. Академія надає можливість спілкуватися з людьми, які творять, мотивовані змінювати Україну та світ на краще, вона генерує потребу у такій взаємодії, стає майданчиком для цього. Ми формуємо здоровий діалог між студентами і даємо нагоду спілкуватися з лідерами думок, які довели своєю працею, що у нашій країні можна творити. Натомість для наших гостей ці молоді люди – велике джерело натхнення, вони продовжують займатися своєю справою ще активніше, бо знають – є ті, кому можна передати естафетну паличку.

Аби надолужити втрачений час, нам потрібні акселератори на кшталт УАЛ, аби молоді люди бачили якомога більше хороших прикладів, творити середовище довіри та дії, черпали знання про те, як будувалася людська цивілізація, а в результаті ставали змінотворцями майбутнього і сьогодення.

Найцiкавiше на сайтi

І сміх, і гріх: стендапи, які не тільки про смішне, а й про важливе

Жарти про маму, пердіж, секс, дурних жінок і маскулінних чоловіків – багато хто саме так уявляє сучасний стендап. Насправді ж ця сфера набагато глибша, а через комедію вже давно та впевнено розповідають про важливе: інвалідність, смерть, самотність, расизм, сексизм, рівність тощо. А саме шоу – це часто рефлексія стендап-артиста з оглядом на його досвід та переконання. Platfor.ma створила підбірку глибоких й сміливих стендапів, які варто подивитися.

P.S. Стюрт Лі, Джордж Карлін, Річард Харрінг, Річард Прайор, Джон Олівер – усіх ви й так, мабуть, знаєте. А якщо ще ні – спробуйте дізнатися, вони вважаються справжніми амбасадорами комедійної сцени.

Комік із Шотландії закохає вас у себе харизмою, артистичністю та вмінням через чорний гумор говорити про складні та важливі речі. Так Деніел розмірковує про родину та батьківство, інвалідність, втрату близьких і цілющу силу сміху в цьому контексті. Він впевнено бомбардує тему релігії та бога зокрема, але підкреслює – це виключно його позиція. Звісно, серйозні теми в цьому спешлі артист розбавляє легкими, але реальними історіями про казуси. Ну а ще в цьому стендапі є Бейонсе, тому нудно точно не буде. 

При цьому факт, що на деякі з жартів коміка глядачі ображаються настільки, що покидають залу прямо під час виступу – без слів або з вигуками «ти негідник!». На це сам Деніел зазначає: «У мене немає завдання образити – я не отримую від цього задоволення. Але образа неминуча. У мене на все своя думка, і вона не буде перегукуватися з кожним глядачем, тим більше на 100%. Тому я складаю і говорю жарти так, що якщо вони вас образили – значить, ви не праві».

Тривалість: 1 година

Посилання на Нетфлікс.

Не будемо скупитися та порекомендуємо ще один спешл Деніела – Jigsaw. Його автор зазначає, що після цього спешлу розлучилося безліч пар (він попросив писати про таке йому у Твітер) і не дарма, адже під кінець Слосс торкається складної теми любові та її ідентифікації. Комік розмірковує про те, як знайти своє місце у світі або змиритися з тим, що ви завжди будете нещасливі. Разом із ним ми спробуємо зрозуміти, де є та грань між поганою та хорошою людиною, чому ми самі створюємо проблеми, якщо все чудово, та як через гумор переживати складні життєві моменти. 

Тривалість: 1 година

Посилання на Нетфлікс.

В Україні бум різноманітних курсів. Ось дослідження ефектів та нюансів такої освіти

«Ввечері не зможу, в мене курси». Така відмовка стає все більш поширеною, сьогодні люди навчаються ледь не поголовно, а відвідування будь-яких занять стає перманентною частиною життя. Але що воно дає? Креативна школа Projector і компанія DigData вирішили дослідити альтернативну освіту, аби зрозуміти її ефективність та головні тренди. А Platfor.ma публікує текст ініціаторки дослідження, кураторки програми Projector з маркетингу про те, що з цього вийшло.

Ми спробували розібратися, що мотивує людей навчатися у дорослому віці, за якими критеріями вони обирають курси чи школи, і взагалі — чи зможе альтернативна освіта замінити класичні виші. Дослідження провели партнери з DigData, які опитали онлайн 1018 респондентів на різних майданчиках. Фінальна фаза опитування тривала у травні цього року, тобто в час тотальної онлайну через пандемію.

До речі, весь цей проєкт ми зробили благодійним. За кожну заповнену анкету респонденту пересилали 250 гривень у фонд Стипендій імені журналіста Богдана Радченка. За зібрані кошти стипендій буде оплачено навчання військовослужбовців і ветеранів у школі Projector.

Ось які тренди та висновки можна зробити:

Переважна більшість українців обирає безкоштовну самоосвіту — 64%. При цьому кожен третій хоча б один раз протягом трьох років платив за навчання — у приватних лекторів чи коучів, або у професійних школах.

У 2014-му експерт дав нам прогнози на майбутнє. Чимало справдилося! Тепер ми спитали в нього нові

Шість років тому медіааналітик, автор підручника з інтернет-медіа та книги «Революція ґаджетів» Артем Захарченко написав для Platfor.ma текст з прогнозами про медіа та контент. Він ґрунтувався на тому, що людство постійно проходить через певні культурні цикли. Нещодавно ми наштовхнулися на цей старий матеріал і раптом зрозуміли, що більшість передбачень Артема збулися: наприклад, він анонсував появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також віртуальний туризм. Тому ми знову прийшли до Артема і попросили його напрогнозувати нам ще. За шість років перевіримо, як вийшло цього разу.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Міністерство манії: як я жила з параноєю та перемогла її

«Очі, які пильно стежать за тобою», – рядок із романтичної поезії або тривожне самопочуття людини, яка страждає від параної або маніакального синдрому? В останньому випадку вона може навіть не усвідомлювати, що щось пішло не так, та жити в страху та на межі божевілля. Наша редакторка Таня Капустинська поділилася своїм досвідом і розповіла, яким чином їй вдалося позбутися манії переслідування.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки.