Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017
Теги:
Люди активізм вперед особистість

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Про виховання i стереотипи

Перевиховати дорослу людину важко, але можливо. Для мене таким прикладом є Революція гідності, після якої все більше людей почали замислюватися: «А що особисто я роблю задля змін?» Нам хочеться розкачати в українцях розуміння, що ми здатні робити великі справи, і часом велика справа – це змінити життя однієї людини.  

Зі студентами першого набору ми здійснили місію до Нідерландів напередодні референдуму щодо асоціації України та ЄС. Тамтешнім мешканцям вони сказали: Україна – це я, 17-річна людина, ваш голос стосується мого майбутнього, а не тих, із ким ви асоціюєте нашу країну зараз. Агітувати почали ще у потязі. Один із пасажирів виявився журналістом – і вже наступного дня фото з його смартфону опинилося на першій шпальті національної преси. Далі були розмови з перехожими, флешмоби, ранкові пробіжки із поширенням інформаційних листівок по скриньках, танці під дощем – усе, щоб привернути увагу до України. Місцеві відкрили для себе нових українців! Це потужна сила, коли молоді люди одночасно наповнюють іншу країну. Вони показують: Україна є, вона змінюється, і саме ми її творимо; ми визнаємо ті виклики, які стоять перед нами, і приїхали вчитися на вашому досвіді, щоб реалізувати це вдома.

Ми виховуємо у підлітків здатність комунікувати між собою і бути справжніми, достатньо чесними, аби визнавати брак знань, свої помилки і лишатися впевненими у тому, що робиш. Вони навчаються визначати, що мають питання і потребу обговорити їх, спілкуватися з людьми, які можуть стати порадниками, менторами, рольовою моделлю. Вони не закриваються і не роблять вибір сліпо, аби лише довести, що вже самостійні. Наші студенти виходять з академії з усвідомленням того, що можливостей у рази більше, ніж вони могли уявити раніше.

Наприклад, наша випускниця Іванна Гребеняк мріяла про навчання в Лондоні, але це здавалося нереальним, і вона вступила до університету Шевченка на кіно- і телемистецтво. В академії вона відкинула страх і вирішила спробувати потрапити до одного з найкращих мистецьких університетів світу University of the Arts London, згодом – знайти ще й кошти на навчання. Її друг Роман Красовський, що працював в УАЛ, запропонував майструвати ретрогірлянди і заробляти «на Лондон» – так народилася кампанія «Засвіти свою мрію!» Десятки людей перераховували гроші на підтримку, а потім мій пост про Іванну побачили у Фонді родини Загорій і надали їй міжнародну стипендію. Фактично, підтримавши одну випускницю УАЛ – вони підтримали всю спільноту академії.

Інший приклад – Тигран Сагоян із Криму. Йому довго казали, що малювання нікому не потрібне, і він сам у це повірив. У нас він почав знову малювати після п’ятирічної паузи. Спочатку – постери для зустрічі паралімпійців в аеропорту, потім – емоції учасників бізнес-форуму в реальному часі, пізніше заробив перші значні гроші, працюючи на замовлення американської будівельної кампанії. Зараз він малює комікси для «1+1», розробляє макети для видавництва «Ранок» і готував ілюстрації для книжки про Голокост. Але його мета – працювати з Disney, до того ж він мріє про створення української анімації.

Це лише дві історії, але кожен студент починає інакше сприймати світ і себе в ньому. Вони сміливіше говорять про свої бажання і будують плани, які втілюють крок за кроком. Вони самостійні, але знають, до кого звертатися за порадою і як зібрати команду.

Про вчителiв

Шукаючи університет, наші випускники обирають середовища із близькими для них цінностями. Втім частина іде навчатися туди, де немає таких умов – там вони стають агентами змін. Ми очікуємо, що згодом УАЛівці ставатимуть класними університетськими викладачами та педагогами у середніх школах і принесуть зміни в систему освіти.

Традиційна школа, на жаль, не виховує особистість: вона випускає механізм, наповнений знаннями, але не навчає, як ними користуватися, критично мислити. Водночас ми бачимо вчителів, які попри всі труднощі залишаються вірними своєму покликанню і формують світогляд підлітків, а потім з’являються серед конкурсантів Global Teacher Prize. Навіть коли діти ідуть зі школи, такі люди залишаються для них прикладами на все життя. У мене були такі вчителі.

Віра Онуфріївна Мединська викладала у мене зарубіжну літературу у Рогатині. Вона розповідала нам про рогатинців, які закінчили нашу гімназію у довоєнні часи, а потім лишили містечко, тікаючи від переслідувань радянської влади. Коли Україна стала незалежною, через 50-60 років після їхньої еміграції, ці люди сприяли відновленню свого навчального закладу, бо вірять у нове покоління українців. Цей вчинок для мене – приклад того, як залишатися вірним собі, незважаючи на обставини.

А моя викладачка української у Києво-Могилянській академії влаштовувала справжні краш-тести з мови. І робила вона це з такою фаховістю, що я полюбив цей предмет і поставив собі його у пріоритет. Вона сформувала у мене таке уміння: якщо я щось люблю, то можу донести це до інших, переконати їх, що це потрібно робити, і показати, як саме.

Важливі уроки мені дав Богдан Гаврилишин, точніше друг Богдан – у «Пласті» всі звертаються один до одного «друже» і «подруго». Поміж розмовами про справи він завжди знаходив час на особисте. Міг запитати: «Як у тебе з дівчатами?» Часом приходив до нього, він помічав поганий настрій і відразу ділився власним досвідом: «У нас із Люсею теж були сварки, ти не думай, що все так просто. Але все буде добре! Ти ж знаєш, що ви любите одне одного».

Я вдячний тим, хто, крім фаху вчителя, залишались людьми, розуміли, що я людина, знаходили час, були відкриті і доносили до мене те, у що вірили самі.

Про середовище

Я переконаний, що лідерству можна вчити. Є передумови, з якими ти народжуєшся і виростаєш, і так чи інакше вони впливають на твій соціальний стан. Але потрібно розуміти одну річ: якщо стукаєш, тобі відкриють. Дуже важливо потрапити в те середовище, де ти відчуєш відвагу стукати у двері, робити помилки, вчитися діяти. Життя – це рух. Для мене академія власне є таким простором. Сюди вступають ті, кому треба більше і хто прагне створити кращі умови для інших. І байдуже, навчався цей підліток в інтернаті чи у відомій школі. У всіх рівні умови та однакові етапи відбору.

Влад Троїцький подав мені власне бачення того, як він розуміє місію УАЛ. Українська молодь, зокрема у маленьких містечках, не має достатньої можливості спілкуватися з адекватними людьми. Поволі зникає сама потреба такого спілкування, розмови підлітків стають на рівень нижчими, вони гублять себе у соціальних мережах і шкідливих звичках. Академія надає можливість спілкуватися з людьми, які творять, мотивовані змінювати Україну та світ на краще, вона генерує потребу у такій взаємодії, стає майданчиком для цього. Ми формуємо здоровий діалог між студентами і даємо нагоду спілкуватися з лідерами думок, які довели своєю працею, що у нашій країні можна творити. Натомість для наших гостей ці молоді люди – велике джерело натхнення, вони продовжують займатися своєю справою ще активніше, бо знають – є ті, кому можна передати естафетну паличку.

Аби надолужити втрачений час, нам потрібні акселератори на кшталт УАЛ, аби молоді люди бачили якомога більше хороших прикладів, творити середовище довіри та дії, черпали знання про те, як будувалася людська цивілізація, а в результаті ставали змінотворцями майбутнього і сьогодення.

Найцiкавiше на сайтi

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС.
Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

 Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.