Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017
Теги:
Люди активізм вперед особистість

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Про виховання i стереотипи

Перевиховати дорослу людину важко, але можливо. Для мене таким прикладом є Революція гідності, після якої все більше людей почали замислюватися: «А що особисто я роблю задля змін?» Нам хочеться розкачати в українцях розуміння, що ми здатні робити великі справи, і часом велика справа – це змінити життя однієї людини.  

Зі студентами першого набору ми здійснили місію до Нідерландів напередодні референдуму щодо асоціації України та ЄС. Тамтешнім мешканцям вони сказали: Україна – це я, 17-річна людина, ваш голос стосується мого майбутнього, а не тих, із ким ви асоціюєте нашу країну зараз. Агітувати почали ще у потязі. Один із пасажирів виявився журналістом – і вже наступного дня фото з його смартфону опинилося на першій шпальті національної преси. Далі були розмови з перехожими, флешмоби, ранкові пробіжки із поширенням інформаційних листівок по скриньках, танці під дощем – усе, щоб привернути увагу до України. Місцеві відкрили для себе нових українців! Це потужна сила, коли молоді люди одночасно наповнюють іншу країну. Вони показують: Україна є, вона змінюється, і саме ми її творимо; ми визнаємо ті виклики, які стоять перед нами, і приїхали вчитися на вашому досвіді, щоб реалізувати це вдома.

Ми виховуємо у підлітків здатність комунікувати між собою і бути справжніми, достатньо чесними, аби визнавати брак знань, свої помилки і лишатися впевненими у тому, що робиш. Вони навчаються визначати, що мають питання і потребу обговорити їх, спілкуватися з людьми, які можуть стати порадниками, менторами, рольовою моделлю. Вони не закриваються і не роблять вибір сліпо, аби лише довести, що вже самостійні. Наші студенти виходять з академії з усвідомленням того, що можливостей у рази більше, ніж вони могли уявити раніше.

Наприклад, наша випускниця Іванна Гребеняк мріяла про навчання в Лондоні, але це здавалося нереальним, і вона вступила до університету Шевченка на кіно- і телемистецтво. В академії вона відкинула страх і вирішила спробувати потрапити до одного з найкращих мистецьких університетів світу University of the Arts London, згодом – знайти ще й кошти на навчання. Її друг Роман Красовський, що працював в УАЛ, запропонував майструвати ретрогірлянди і заробляти «на Лондон» – так народилася кампанія «Засвіти свою мрію!» Десятки людей перераховували гроші на підтримку, а потім мій пост про Іванну побачили у Фонді родини Загорій і надали їй міжнародну стипендію. Фактично, підтримавши одну випускницю УАЛ – вони підтримали всю спільноту академії.

Інший приклад – Тигран Сагоян із Криму. Йому довго казали, що малювання нікому не потрібне, і він сам у це повірив. У нас він почав знову малювати після п’ятирічної паузи. Спочатку – постери для зустрічі паралімпійців в аеропорту, потім – емоції учасників бізнес-форуму в реальному часі, пізніше заробив перші значні гроші, працюючи на замовлення американської будівельної кампанії. Зараз він малює комікси для «1+1», розробляє макети для видавництва «Ранок» і готував ілюстрації для книжки про Голокост. Але його мета – працювати з Disney, до того ж він мріє про створення української анімації.

Це лише дві історії, але кожен студент починає інакше сприймати світ і себе в ньому. Вони сміливіше говорять про свої бажання і будують плани, які втілюють крок за кроком. Вони самостійні, але знають, до кого звертатися за порадою і як зібрати команду.

Про вчителiв

Шукаючи університет, наші випускники обирають середовища із близькими для них цінностями. Втім частина іде навчатися туди, де немає таких умов – там вони стають агентами змін. Ми очікуємо, що згодом УАЛівці ставатимуть класними університетськими викладачами та педагогами у середніх школах і принесуть зміни в систему освіти.

Традиційна школа, на жаль, не виховує особистість: вона випускає механізм, наповнений знаннями, але не навчає, як ними користуватися, критично мислити. Водночас ми бачимо вчителів, які попри всі труднощі залишаються вірними своєму покликанню і формують світогляд підлітків, а потім з’являються серед конкурсантів Global Teacher Prize. Навіть коли діти ідуть зі школи, такі люди залишаються для них прикладами на все життя. У мене були такі вчителі.

Віра Онуфріївна Мединська викладала у мене зарубіжну літературу у Рогатині. Вона розповідала нам про рогатинців, які закінчили нашу гімназію у довоєнні часи, а потім лишили містечко, тікаючи від переслідувань радянської влади. Коли Україна стала незалежною, через 50-60 років після їхньої еміграції, ці люди сприяли відновленню свого навчального закладу, бо вірять у нове покоління українців. Цей вчинок для мене – приклад того, як залишатися вірним собі, незважаючи на обставини.

А моя викладачка української у Києво-Могилянській академії влаштовувала справжні краш-тести з мови. І робила вона це з такою фаховістю, що я полюбив цей предмет і поставив собі його у пріоритет. Вона сформувала у мене таке уміння: якщо я щось люблю, то можу донести це до інших, переконати їх, що це потрібно робити, і показати, як саме.

Важливі уроки мені дав Богдан Гаврилишин, точніше друг Богдан – у «Пласті» всі звертаються один до одного «друже» і «подруго». Поміж розмовами про справи він завжди знаходив час на особисте. Міг запитати: «Як у тебе з дівчатами?» Часом приходив до нього, він помічав поганий настрій і відразу ділився власним досвідом: «У нас із Люсею теж були сварки, ти не думай, що все так просто. Але все буде добре! Ти ж знаєш, що ви любите одне одного».

Я вдячний тим, хто, крім фаху вчителя, залишались людьми, розуміли, що я людина, знаходили час, були відкриті і доносили до мене те, у що вірили самі.

Про середовище

Я переконаний, що лідерству можна вчити. Є передумови, з якими ти народжуєшся і виростаєш, і так чи інакше вони впливають на твій соціальний стан. Але потрібно розуміти одну річ: якщо стукаєш, тобі відкриють. Дуже важливо потрапити в те середовище, де ти відчуєш відвагу стукати у двері, робити помилки, вчитися діяти. Життя – це рух. Для мене академія власне є таким простором. Сюди вступають ті, кому треба більше і хто прагне створити кращі умови для інших. І байдуже, навчався цей підліток в інтернаті чи у відомій школі. У всіх рівні умови та однакові етапи відбору.

Влад Троїцький подав мені власне бачення того, як він розуміє місію УАЛ. Українська молодь, зокрема у маленьких містечках, не має достатньої можливості спілкуватися з адекватними людьми. Поволі зникає сама потреба такого спілкування, розмови підлітків стають на рівень нижчими, вони гублять себе у соціальних мережах і шкідливих звичках. Академія надає можливість спілкуватися з людьми, які творять, мотивовані змінювати Україну та світ на краще, вона генерує потребу у такій взаємодії, стає майданчиком для цього. Ми формуємо здоровий діалог між студентами і даємо нагоду спілкуватися з лідерами думок, які довели своєю працею, що у нашій країні можна творити. Натомість для наших гостей ці молоді люди – велике джерело натхнення, вони продовжують займатися своєю справою ще активніше, бо знають – є ті, кому можна передати естафетну паличку.

Аби надолужити втрачений час, нам потрібні акселератори на кшталт УАЛ, аби молоді люди бачили якомога більше хороших прикладів, творити середовище довіри та дії, черпали знання про те, як будувалася людська цивілізація, а в результаті ставали змінотворцями майбутнього і сьогодення.

Найцiкавiше на сайтi

Моє золотце: двоє головних шукачів світу про те, що таке золотодобування

19 Жовтня 2018

Два найвідоміших шукача дорогоцінного металу та ведучі «Золотої лихоманки» на Discovery Channel розповіли про ризики та переваги своєї професії, а також поділилися секретом успіху 9-сезонної документальної саги про будні юконських шахтарів в ексклюзивному інтерв’ю для Discovery та Platfor.ma.

Паркер Шнабель
Рік Несс

Чому ви вирішили стати золотошукачем?

Паркер: Я просто ніби виграв у лотерею. Я працюю у шахті разом з дідусем з дитинства, коли мені ще було років десять. На момент, коли я закінчив школу, я вже мав купу цінного досвіду, за що завжди буду вдячний.

Це важкий бізнес, але, водночас, це ж є однією з причин, чому він мені подобається. Успіх та невдачі цілком залежать від наших власних рішень. Зовнішніх факторів не так багато: вартість золота та пального. Все інше залежить від наших інстинктів та знань. Не існує шаблону, який визначає нашу діяльність, місце для пошуків, команду робітників та обсяги витрат.

У нас не надто багато ресурсів – іноді доводиться імпровізувати. Приміром, в останніх сезонах програми ми самостійно будували деякі кастомні частини обладнання – конвеєри на екскаваторах і установки для промивання. У цьому бізнесі ти певною мірою сам встановлюєш правила, окрім правил безпеки та захисту довкілля. Щодо всього іншого, ніхто не вказує нам, що робити, а чого ні, і мені це подобається.  

Паркер Шнабель зі своїм дідусем Джоном Шнабелем.

Мутний цінник, заруби з клієнтами, велике его: Дмитро Яринич про проблеми українського дизайну

АвторІван Павлюченко
16 Жовтня 2018

В Києві започаткували 2 Hours Design Battle – публічні змагання між дизайнерами. За дві години учасникам потрібно проявити себе – наприклад, з нуля створити лендинг за заданим брифом. Судять це все авторитетні креативники. На одному з таких заходів креативний директор агентства Hooga Дмитро Яринич поділився своїм баченням культури дизайну. Platfor.ma наводить найцікавіші думки.

Часом ми всі стикаємося з якимись проблемами і труднощами. Чомусь усі сваряться, заздрять, і все це виглядає досить дивно. Я хочу, щоб наше креативне українське ком’юніті дорослішало. І щоб всі підняли руки за все хороше проти всього поганого.

Ми дуже повільно дорослішаємо. З точки зору бізнесу і творчих речей ми знаходимося в пубертаті. Є речі, які вважаються загальноприйнятими у західних клієнтів: етика, дипломатія, стандарти, такт, розуміння того, що краще залишити при собі, а що можна показати. У нашому ж випадку це все часто змішано в купу, що проявляється аж до обговорення робіт колег: «так, що це таке», «так я б зробив краще». Згадайте, під будь-якою подією дизайнерської спільноти вічно якась війна.

Історія, яка мене турбує – це конкуренція на ринку. Конкуренція – це страх бізнесмена, що завтра не буде роботи. Але якщо подивитися навіть на найменші студії, такого відчуття немає. Роботи більш ніж вистачає. Ми просто не боремося за клієнта і шматочок хліба з маслом. Природно, з таким розкладом і мови бути не може про конкуренцію на локальному ринку. А це погано! Тому що немає природної ринкової мотивації ставати краще. Потрібно розвивати внутрішню конкуренцію і підвищувати внутрішні стандарти незалежно від того, є на це попит на ринку чи ні.

 

«Помираючи з кожним втраченим пацієнтом, багато не врятуєш»: анестезіолог про свою роботу

16 Жовтня 2018

Під час серйозних операцій незамінною людиною є не тільки хірург, а й анестезіолог. Сама такая лікарка, а також лекторка і блогерка Олександра Бойко розповіла Platfor.ma про те, що відбувається, поки ми під наркозом.

Ви знаєте, як липа шелестить і хто такий анестезіолог? По-перше, це лікар. По-друге, це я через рік. По-третє, це людина, яка безпосередньо відповідає за ваше життя під час знаходження у реанімації чи в операційній.

Чомусь для багатьох лікар-анестезіолог — це такий дядька (тітка) в хірургічному костюмі, який робить одну чарівну ін’єкцію і бере в кишеню чималеньку суму грошей незрозуміло за що. Сьогодні мені хочеться розказати вам трохи про інший бік анестезіології. За яким — чужі і власні страждання, смерть, писк моніторів та відповідальність, відповідальність, відповідальність. Поїхали.

Скоріше за все, ви вже стикалися з анестезією. Спілкуватись для цього з лікарем-анестезіологом необов’язково — достатньо звичайного візиту до стоматолога або навіть «проковтування зонду» (пам’ятаєте такий гидотний шланг, що його злий лаборант пхає вам до рота?). Для сучасної медицини, у якій комфорт пацієнта зараз на першому місці (а отримання лікування без болю — одна зі статей Прав людини, на хвилинку), знеболення при будь-якій маніпуляції з мінімальною болючістю — святе діло. Але для так званих малоінвазивних втручань в організм (тобто таких, що не потребують великої операційної з купою персоналу) достатньо навичок лікаря, який це втручання виконує. Іншими словами — стоматолог не буде кликати на видалення зуба анестезіолога, а швидше (та, якщо бути відвертим, краще) впорається з анестезією сам.

Інша справа — оперативні втручання. Поки ви сидите в палаті/приймальному відділенні лікарні, і хірург, що вас оглянув, сказав сакраментальне «Ну що ж, будемо оперувати», запускаються невидимі для ока, але чіткі та відпрацьовані механізми надання анестезіологічної допомоги.

Залишивши пацієнта наодинці переварювати такі новини, хірург знімає слухавку внутрішньолікарняного телефону і набирає номер ординаторської. Зазвичай у відділенні чергує двоє лікарів. Звучить кодова фраза: «У нас тут операція», після якої хірург передає дані про пацієнта, діагноз та запланований об’єм оперативного втручання. Також надаються орієнтири, де пацієнта можна знайти (відділення, номер палати або навіть операційна), після чого анестезіолог зітхає, гукає молодого і повного енергії інтерна («Олександро, вставай, у нас перитоніт/апендицит/кровотеча»), бере все необхідне для огляду і вирушає до завмерлого в очікуванні хворого.

Про сам факт огляду. Бувають, звичайно, такі ризикові лікарі, які оглядають пацієнта безпосередньо на операційному столі. Бувають і такі самовпевнені хірурги, які «подають» (звучить як про торт або напої) пацієнта на стіл без попередньої консультації анестезіолога. Так — неправильно. Єдиний виняток — дуже серйозна травма чи пошкодження, коли немає часу задавати пацієнтові дурні запитання та як слід готувати до операції, а треба рятувати життя.

До речі, про питання. Повірте, лікар-анестезіолог питає вас про вік, вагу і стосунки з алкоголем не тому що він мудак, а тому що йому ця інформація конче необхідна. Якщо ситуація дозволяє, анестезіологічний передопераційний огляд може тривати 30-40 хвилин, і це набагато краще, ніж декілька поверхневих питань і байдужий лікарський погляд, направлений кудись у стіну.

Бувають операції, за яких можливе застосування різних видів анестезії. Зазвичай анестезіологи розповідають про «плюси, мінуси, підводні камені» кожної з них, пропонують хворому самому зробити вибір, але надають особисті рекомендації. У будь-якому випадку, останнє слово завжди за хворим. У нашій практиці неодноразово були випадки, коли можна було обійтись місцевою анестезією, а пацієнти відверто і трошки сором’язливо говорили: «Я дуже боюся, можна мені так, щоб я закрив очі і відкрив, а там вже все готово?» Звичайно, можна. Спокійний пацієнт — один із китів вдалої операції, і ми робимо все для його максимального комфорту.

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.