«В мире нет правил. Но только если ты мужчина»: речь Мадонны о равенстве

АвторКатерина Тейлор
12 Грудня 2016
Теги:
Люди особистість рівні права точка зору

Американская певица Мадонна получила награду «Женщина года» по версии журнала Billboard. На церемонии вручения она произнесла речь о равноправии и борьбе женщин за справедливость. Platfor.ma приводит ее главные высказывания.

Я стою перед вами, как половая тряпка. Ой, то есть я имею в виду, как эстрадная артистка. Спасибо за возможность продолжать мою карьеру в течение 34 лет перед лицом вопиющего сексизма, женоненавистничества, постоянных издевательств и неустанной половой дискриминации.

Когда я только приехала в Нью-Йорк, люди по всему миру умирали от СПИДа. Было небезопасно быть геем и было не круто быть связанным с гей-сообществом. В 1979 Нью-Йорк вообще оказался довольно страшным местом. Только в первый год на меня, например, наставили дуло пистолета. А еще изнасиловали на крыше с ножом, приставленным к горлу. Мою квартиру взламывали и грабили столько раз, что я просто перестала запирать дверь. В последующие несколько лет я потеряла почти всех друзей: кто-то умер от СПИДа, кто-то от наркотиков или пули. Как вы понимаете, все это не только помогло мне стать той женщиной, что сейчас стоит перед вами, но и постоянно напоминало мне, что я уязвима. Самая реальная защита в жизни – это вера в себя.

Я была вдохновлена Дебби Харри, Крисси Хайнд и Аретой Франклин, но моей настоящей музой всегда был Дэвид Боуи. Он воплощал одновременно мужской и женский дух – и это близко мне. Благодаря ему я поверила, что в мире нет никаких правил. И действительно, нет никаких правил. Но только если ты мужчина. Если вы женщина, то для вас правила игры существуют. Они таковы: вам позволено быть милой, привлекательной и сексуальной. Но не слишком сообразительной. Не имейте собственного мнения. По крайней мере, не имейте мнения, которое идет вразрез с общепринятым.

Ты можешь быть для мужчин лишь объектом и одеваться, как шлюха, но ты не распоряжаешься своим поведением. Не делись своими сексуальными фантазиями с миром. Будь тем, кем мужчины хотят тебя видеть. И что еще важнее – будь тем, с кем остальным женщинам будет комфортно и не стыдно находиться рядом.

И, наконец, не старей. Потому что возраст – это грех. Тебя будут за это критиковать, поносить и определенно больше не будут ставить твои песни на радио.

После долгих моральных истязаний меня в конце концов оставили в покое, но лишь потому, что я вышла замуж за Шона Пенна. И пусть бы он засовывал хоть чайную чашку мне в задницу, всем было плевать. Некоторое время меня не рассматривали как угрозу. Несколько лет спустя, когда я была разведена и снова одинока (прости, Шон) – я выпустила альбом «Erotica» и книгу про секс. Я помню заголовок каждой газеты и журнала после этого. Все, что я читала о себе, было убийственным. Меня называли шлюхой и ведьмой. В одном из заголовков меня даже сравнили с сатаной. И я сказала: «Эй, стоп, Принц же бегает по сцене в рыболовных сетях на высоких каблуках, с помадой на губах и голой задницей?» Да, бегает. Но он мужчина. Тогда я впервые поняла, что женщины вовсе не так свободны, как мужчины.

Я мечтала, чтобы у меня были соратницы, которые бы меня поддержали. Известная писательница-феминистка Камилла Палья тогда сказала, что я настраиваю женщин так, чтобы они воспринимали меня как сексуальный объект. И я подумала: «Ага, то есть, если ты феминистка, то должна отрицать сексуальность?» Тогда к черту феминизм. Тогда я феминистка другого рода, плохая феминистка.

Люди говорят, что я безумна. Но мне кажется, самое безумное из того, что я сделала – это то, что я все еще здесь. Майкл умер. Тупак умер. Принц умер. Уитни умерла. Эми Уайнхаус умерла. Дэвид Боуи умер. А я все еще стою. Мне просто очень повезло, и я благословляю каждый следующий день.

Но вот что я бы хотела сказать всем женщинам сегодня. Женщин настолько долго угнетали, что в итоге они решили, будто действительно являются такими, как о них говорят мужчины. Они считают, что должны поддержать мужчину, чтобы все в жизни было как надо. В мире действительно есть очень достойные парни, которым и правда нужна поддержка, но не потому, что они парни, а потому, что они достойные.

Мы, женщины, должны начать ценить наше собственное достоинство и друг друга. Ищите вокруг сильных женщин, дружите с ними, учитесь у них, сотрудничайте с ними, вдохновляйтесь ими, поддерживайте их, просвещайтесь.

Это награда сама по себе не так важна, как возможность стоять на этой сцене и говорить. Я хочу поблагодарить не только тех людей, которые любили и поддерживали меня на протяжении всего моего пути. Вы не имеете ни малейшего представления о том, насколько важна была ваша поддержка. Но я хочу сказать спасибо сомневающимся и скептикам. А также всем, кто устраивал мне настоящий ад и говорил, что у меня ничего не выйдет. Ваше сопротивление сделало меня сильнее. Сделало меня бойцом, сделало меня той женщиной, которая сегодня перед вами.

Спасибо вам.

Найцiкавiше на сайтi

Не на своєму місці: у чому Economist помилився з Києвом в рейтингу міст

АвторБорис Давиденко
20 Серпня 2018

Минулого тижня авторитетний журнал The Economist опублікував щорічний рейтинг найбільш зручних для проживання міст. Київські результати рейтингу розворушили сонне українське медіаполе: виявилося, що за останні п’ять років Київ показав найбільше зниження рівня комфортності серед всіх 140 учасників рейтингу. З 2013-го по 2018-й інтегрований показник комфортності життя в столиці України впав на 12,6% і зараз (за результатами 2017) становить 56,6 бали. У методології рейтингу говориться, що така оцінка означає – умови життя істотно обмежені. Головред VoxUkraine Борис Давиденко розбирається, як же так.

Весь тиждень я читав жовчні заголовки ЗМІ, єхидні коментарі фейсбук-експертів і мляві відмазки київської влади. Накипіло. Я не згоден. І у мене є дві важливі причини.

Перша і головна: Київ – моє рідне місто, я його люблю і хочу, щоб у нього все було добре. Тому все, що написано далі, слід розглядати з урахуванням моєї 100% ангажованості.

Друга частина аргументів більш раціональна.

По-перше, ЗМІ висмоктали сенсацію. Київ звалився в цьому рейтингу ще в 2014 році, побував майже на самому дні в 2015-му (132-е місце з 140) і з тих пір видряпується – 118-е місце зараз.

Це не скасовує факту, що п’ять років тому столиця України була майже на три десятка місць вище і перебувала в компанії таких міст, як Бухарест і Ріо-де-Жанейро. Сьогодні це Хошимін, Мумбаї і Абіджан.

Але чому рейтинг погано відображає ситуацію в Києві за останні п’ять років?

The Economist, щоб виміряти комфортність життя в місті, використовує п’ять напрямків, в які входить 30 критеріїв – від небезпеки терористичних загроз до клімату. У реальному житті оцінка liveability трохи простіше – городяни оцінюють комфортність того чи іншого міста ногами і гаманцем: населення міста зростає або убуває. У Києві дуже швидко зростає – за східноєвропейськими мірками. За офіційними даними, населення Києва за п’ять років збільшилося на 103 000 чоловік, до 2,94 млн. Експерт з транспортного планування Дмитро Беспалов говорить, що за різними оцінками реальне населення набагато більше – 3,5-4 млн осіб.

Від такого голосування за київську комфортність можна відмахнутися: мовляв, столиця безальтернативна в Україні, так як інші міста набагато гірше. Не згоден: Київ конкурує за людей з не тільки в чомусь кращими Львовом, Одесою і Дніпром, а й з Варшавою, Москвою, містами балтійських країн і так далі.

Як змінився Київ за п’ять років – за критеріями, які використовує The Economist для оцінки комфорту? Відразу скажу, що можливості комплексно проаналізувати оцінку журналу немає, дані по категоріях закриті і коштують дорого.

1. Інфраструктура (20% від загальної оцінки). У цій категорії багато чого: якість доріг, доступність житла, громадський транспорт, зв’язок з іншими країнами, якість телекомунікацій. Киньте в мене камінь, якщо в чомусь Київ став гірше за останні п’ять років. Короткі «інфраструктурні» новини столиці: 3G і 4G, капітальний ремонт доріг, сотні нових автобусів, трамваїв і тролейбусів, дворазове зниження доларової ціни квадратного метра, безвіз і з десяток нових авіаперевізників (в тому числі і знаковий Ryanair), нові поїзди-експреси як по Україні, так в Польщу.

2-3. Наступні два великих критерію рейтингу: медицина (20%) і освіта (10%). Я не експерт в цих сферах, але суб’єктивне відчуття – гірше точно не стало. Варто лише згадати, що п’ять років тому освітою завідував Дмитро Табачник, а медициною – Раїса Богатирьова.

4. Наступний розділ – культура і навколишнє середовище (25%). Тут «змішалися коні, люди» – кліматичні умови, корупція і цензура ЗМІ, театри і ресторани та багато іншого. Найболючіше – корупція. Цей показник беруть у Transparency international: п’ять років тому Україна була на 144-му місці (25 балів), зараз на 130-му (30 балів). Про цензуру в ЗМІ… Журналісти «Корреспондента», Forbes, TBі, яких вичавили з видань в 2013-му, з зацікавленням послухають, як «Вести», «Країна» і News One зараз скаржаться на утиски свободи слова. Ну а ресторани, театри, доступ до спорту взагалі сильно виросли за п’ятирічку.

5. Залишається група критеріїв «стабільність» (20%). Тут про кримінал, загрозу терактів, війни і цивільних заворушень. Редактори рейтингу з року в рік підкреслюють, що саме ця група – близькість Києва до військового конфлікту – тягне українську столицю вниз. Більшість киян можуть багато розповісти, як змінювалося відчуття «стабільності» та комфорту за ці роки: якщо в 2014-му ми чекали російські танки на житомирській трасі і прокидалися о 04:00 ранку прочитати зведення з Іловайська, то в цьому році дізналися, що таке змішані почуття, коли ожив Бабченко.

З злочинністю в Києві все не дуже добре. Статистика показує погіршення криміногенної на 48%, кількість злочинів в минулому році склала 70 600. Половинчаста реформа поліції – погана ідея.

Не виключаю, що арифметика журнального рейтингу правильна: ми не бачимо всіх показників по Києву та іншим містам, тож сперечатися складно. Але…

Інфраструктура, освіта, медицина, культура і т.д. – це дуже важливо. Місто – це люди. Люди, які живуть поруч і працюють разом. Люди, що знаходять однодумців, які вигадують і створюють щось нове. Люди, яким не все одно, що з їхнім будинком, вулицею, містом і країною. І в Києві 2018 го я бачу в рази більше активних і небайдужих городян, ніж п’ять років тому. І може бути, у Відні, що очолює рейтинг, безпечніше, краще дороги і якісніше медицина, але я вибираю Київ. Бо стародавній Київ сьогодні в рази молодше і цікавіше, ніж солідна і доглянута столиця Австрії.

Больше, чем мультики: 5 трендов мировой анимации, о которых вам нужно знать

Кино, мультфильмы, реклама, музыкальные клипы, игры, видео-арт, веб-дизайн – несмотря на обманчивую детскость, анимация присутствует в нашей жизни повсеместно, став незаметной частью нашего окружения. Вместе с Анастасией Верлинской, программным директором Международного фестиваля актуальной анимации и медиа-искусства Linoleum (встречайте в Киеве с 6 сентября), Platfor.ma прошлась по чекпоинтам мировой анимации и составила карту трендов, которые управляют нашими вкусами.

Вначале 2017 года VR-анимация «Жемчужина» (Pearl) была номинирована на премию «Оскар» в категории «Лучший анимационный короткометражный фильм». Выполненная в формате 360, анимация рассказывала историю отношений отца и дочери. Над проектом работала экспериментальная лаборатория ATAP компании Google, а мультфильм и сейчас доступен на YouTube.

На развитие виртуальной реальности ежегодно тратятся миллиарды долларов, совершенствуется гарнитура и технологии. Факт: творчество тем больше производит впечатление на своего зрителя, чем больше этот зритель сопереживает главному герою истории. VR абсолютизирует этот закон, буквально позволяя взглянуть на происходящее глазами героя.

А еще VR не только о потреблении, но и о сотворении. Легендарный диснеевский аниматор Гленн Кейн, автор «Русалочки» и «Тарзана», показал, как благодаря VR легким движением руки получается яркое и объемное изображение. Происходящее, кстати, напоминает сеанс магии и волшебства в одном авторитетном британском учебном заведении, взгляните сами:

Внедряют VR и украинские кинематографисты, правда, пока больше в промо. В формате 360 были сняты бекстейджи фэнтези «Сторожевая застава», а также истерна «Дикое поле». 

Юрій Іздрик: «Потреба читати – суто біологічна, і з часом вона зникає»

АвторПетро Ткачишин
16 Серпня 2018

У Львові пройшов музично-літературний фестиваль «Razomfest», на якому виступив один із найпопулярніших українських літераторів – Юрій Іздрик. На цій події Platfor.ma поговорила з ним про те, чому він вже десять років не читає художню літературу, заради чого готовий потерпіти подорожі, які ненавидить, і що відчував, коли втратив зір.

Бажання писати зазвичай виникає спонтанно. Для мене це приватна справа, а не суспільно корисна діяльність. Творчість  ̶ результат надлишкової активності мозку. Тобто це певні психоемоційні ресурси, що не працюють безпосередньо на виживання й продовження роду, натомість використовуються для гри. Хтось схильний оперувати візуальними образами, інші комбінують звуки, числа або слова. В цьому сенсі література (як і музика, математика, живопис) – передовсім гра. Гра на вербальному полі, де формуються значення, символи, образи, метафори, цитати – весь інструментарій текстотворення.

Баланс свідомого й несвідомого в кожному окремому випадку різний, проте мені здається, що власне творчість – переважно неусвідомлена, а там, де з’являється раціо, починається ремесло. Ці два компоненти присутні й в літературі. Інша справа, що частина читачів і письменників сприймають процес писання як сходження святого духа, натхнення, як прояв притаманної творцеві духовності. Як на мене, це маячня.

Я не знаю, що таке духовність. Я не знаю, що таке натхнення. Ці слова – фікція, ілюзія. Я не вважаю себе агностиком, я вірю в бога, проте людина – всього лише біохімічна машина. І хоча не все зводиться до біології, не варто списувати на божий промисел незрозумілі нам явища і процеси. Варто пам’ятати, що за проявами так званої «духовності» однаково стоять хімічні реакції.

 

Певна річ, я за повну свободу автора – інакше творчість втрачає сенс. Однак я і за свободу читача в трактуванні тексту. Адже про жоден текст неможливо сказати, що в ньому закладено якийсь конкретний зміст, чи він має якийсь однозначний сенс. Кожне нове прочитання несе за собою нову інтерпретацію, де генеруються нові смисли. З цієї перспективи і писання, і читання – це стадії однієї гри, в яку однаковою мірою заангажовані і той, хто текст конструює, і той, хто його інтерпретує.

Людям як стадним тваринам притаманно шукати собі вожака і підкорятися волі більшості. Більшість, в силу психофізичних особливостей, не здатна самостійно сформувати власну ідентичність і потребує зовнішніх чинників. Дорослішаючи, людина формує своє «я» з фрагментів власного тілесного, емоційного та інтелектуального досвіду, проте цього недостатньо. Важливим також є досвід інших людей, який приходить до нас через культуру і літературу в тому числі. Тому кожен письменник, продукуючи тексти, мимоволі може стати фактором формування чиєїсь ідентичності – згадаймо, який вплив мали на нас улюблені книжки. Іноді враження від прочитаного бувають такими інтенсивними, що здатні переформатувати психічну структуру особистості – так виникає ревна релігійність чи фанатична відданість якійсь ідеї. Проте, повторюся, не варто перебільшувати відповідальність письменника за вторгнення в чужу свідомість. Однаковою мірою це і відповідальність читача, адже він сам вирішує, що читати і як глибоко занурюватися в текст, та й висновки він робить самостійно.

 

Гори по коліна: як біонічні ноги замінюють справжні

Від моменту виникнення першого протезу в Єгипті і до появи людини на біонічних ногах на сцені TED минуло дві тисячі років. Суцільна дерев’яна кінцівка еволюціонувала до повноцінної частини тіла з електричною шкірою і датчиками замість рецепторів. Як реалізували проект з комплектації людини – розповідає Platfor.ma.

Г’ю Герр

Передісторія. Штат Пенсильванія на північному сході США перетинають гори Аппалачі – місцевість сама спонукає займатися альпінізмом. У 1964 році в містечку Ланкастер, у долині річки Сасквеханна, народився Г’ю Герр. У вісім років він підкорив гору Темпл висотою 3544 метрів, і про нього швидко заговорили як про одного з найбільш перспективних альпіністів Штатів. У 17 років він уже був доволі досвідченим, щоб підкорити серйозні вершини, тож пішов у експедицію на північ США.

Проблема. Під час експедиції альпіністи потрапили в заметіль. Дезорієнтовані Г’ю і його напарник Джеф Батцер провели в заметах під горою Вашингтон три дні. Температура не піднімалася вище -29°C. Коли хлопців знайшли, їхні ноги були на такій стадії обмороження, що їх довелося ампутувати. Джеф Батцер лишився без однієї ноги й пальців іншої. А Г’ю пощастило ще менше – йому, перспективному альпіністу, ампутували обидві ноги аж до колін.

Ідея. Протез як явище не новий, але це завжди було щось чужорідне людському тілу. Справжні ноги дають «зворотній зв’язок»: людина відчуває, що відбувається з її тілом, розрізняє температуру, біль, положення в просторі. Однак класичний протез не дає жодних відчуттів. Г’ю вийшов з лікарні і почав працювати над створенням власних. Спершу це були спеціальні «кішки» для альпінізму, названі так через схожість з котячими пазурами. А потім Герр вирішив, що здатний на більше.

Рішення. Г’ю стає студентом університету Міллерсвіля. За час навчання він запатентував власне кріплення для протезу. Наступний етап – магістратура МIТ. А після її звершення альпініст стає доктором біофізики в Гарварді. Маючи таку освіту, Г’ю почав займатися біонікою на серйозному рівні. Він повертається у МІТ не тільки як викладач, а і як засновник Центру екстремальної біоніки – там намагаються створити «чутливий» протез.

Технологія. Протез Герра не суцільний: він має з’єднання на місці суглобів людини, схожі складові частини, 12 датчиків і акумулятори, які можна заряджати окремо. Сам винахідник каже, що ноги мають три види зв’язку: механічний (поєднання ніг і тіла), динамічний (забезпечує рух) і електричний (забезпечує двостороннє проведення інформації). Кріплення ніг до тіла забезпечує синтетична шкіра, яка має різну жорсткість у різних ділянках залежно від тиску, якого вона зазнає. Загалом завдяки системам контролю нога поводиться так, ніби в ній є м’язи, нерви, сухожилля, суглоби. Керується механізм теж як «справжній» – завдяки силі волі, що мовою фізіології означає нервові імпульси від мозку: електроди на поверхні справжньої ноги фіксують імпульси від скорочення м’язів і трансформують їх в імпульси, що примушують рухатися частини біонічної ноги. Це працює, мов магія: варто подумати про рух – і він відбувається.

Про те, як моделювали біонічні ноги, найкраще розкаже їхній творець.

 

Що далі? Герр каже, що зовсім скоро у людей будуть «запасні» кінцівки, екзоскелети стануть звичною справою, а штучно вирощені нерви якісно змінять відчуття від біонічних ніг.

Наразі вченим незалежно від Герра і МТІ вдалося створити електричну шкіру, що реагує на біль. Рецептори налаштовані на певний рівень тиску, що рівноцінно больовому порогуі – і як тільки «шкіра» фіксує цей рівень, вона посилає у мозок больові сигнали. Випробування проходили на протезі руки, тож сигнал рухався ліктьовим нервом. Рука реагувала, як справжня – людина відсмикувала її. Якщо таку шкіра застосують для біонічного протезу, ми станемо на крок ближче до досконалого майбутнього. Адже «людина не може бути неповноцінною. Неповноцінні тільки наші технології», – запевняє Г’ю Герр.

І йому хочеться вірити.