С легкой парой: как первая лекция выглядит со стороны преподавателя

АвторГлеб Буряк
7 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору

Преподаватель КИМО и Висконсинского международного университета в Украине Глеб Буряк написал для нас о своей первой лекции, том, как чувстовал себя Китом Ричардсом и объяснил, почему он не берет взятки.

Я не беру взятки и не сплю со студентками. Я не люблю говорить громко, потому что мои связки перегружены лекциями в холодных аудиториях, и я быстро теряю голос. Я наизусть помню десятки статей в Википедии, потому что мои студенты всегда готовятся к семинарам по одним и тем же источникам. Я повторяю одни и те же споры каждый семестр, заранее ожидаю аргументы студентов и знаю, в каком месте они сделают ошибку.

По своему выбору я могу унизить либо поддержать выступающего – это зависит от моего к нему отношения и просто настроения в конкретно взятый день. За считанные минуты я могу проверить десятки листов контрольных работ, просто просматривая один и тот же скопированный с учебника текст. Я очень радуюсь, когда студенты удивляют меня знаниями, и очень ценю любые исключения. Но я всё равно не беру взятки и не сплю со студентками.

Я повторяю эту фразу каждый раз, когда меня спрашивают где я работаю. Коррупция и промискуитет – вот две темы, которые действительно интересны всем. Глава приёмной комиссии ещё до конца вступительных экзаменов пересел на новые «колёса», Полуэкт Полуэктович отплясывал с малолетками в «Декадансе», а у тебя какая мотивация работы в высшей школе?

Разумеется, это не деньги. С деньгами всё просто – у рядовых преподавателей их нет. Нет настолько, что и говорить не о чем: ассистенты, доценты, профессоры – это идейные увлечённые люди. Заведующий кафедрой, доктор наук с 30-летним научным стажем «зашибает» очень среднее по городу жалование. А когда его отправят на научную пенсию, он вежливо попросит оформить ему хотя бы четверть ставки – и так же продолжит ходить на пары, потому что свою жизнь без университета этот деформированный работой человек уже не представляет. Он мог бы связать свою жизнь с куда более прибыльным делом: некоторые жадные к заработкам преподаватели успевают одновременно развивать свои частные практики, совмещают работу на кафедре и в бизнесе одновременно. Но даже самые успешные из них всё равно заводят будильники на раннее утро, чтобы успеть к первой паре.

Я тоже в этой обойме. Вместо уютного киевского офиса с комфортной зарплатой я за небольшие деньги обучаю безразличных тинейджеров.

Я научился отвечать на вопрос, что меня держит в университете, но ответы всегда разные и лишь в известной степени откровенные: это ответственность, это признание других, это любовь к новым знаниям – можно продолжать до бесконечности. Но правда в том, что я не знаю. Я был нормальным ребёнком: мечтал стать космонавтом, а затем рок-звездой. А еще в студенчестве у меня было странное желание – оказаться по другую сторону зачётной ведомости и попробовать преподавать.

Я помню свою первую лекцию. Первого сентября с самого утра коллектив кафедры поприветствовал своего нового коллегу. Меня благословили на счастливую дорогу, попутно выпив за меня по рюмке коньяка. Студенты не торопились заходить в аудиторию, мальчики ещё высматривали в коридорах красивых первокурсниц, потому рюмок я успел выпить несколько. «Пора в забой», – иронично проводили меня старшие коллеги и я бодрячком зашевелился зарабатывать свои первые «горловые» часы.

Я очень хотел достойно провести свою первую пару и тщательно приготовился. У меня были с собой конспекты, план лекции и даже какие-то слайды. На мне был костюм, белая рубашка и галстук, а перед парой я подошел к зеркалу и несколько раз улыбнулся, тренируя максимальное обаяние.

Я зашел в аудиторию – и сотня студентов как по команде встали со своих мест поприветствовать меня. Сотня пар глаз изучала меня, сотня студентов видели перед собой зелёного и неопытного препода. Они могли уничтожить меня, если бы только захотели. Они могли истерически засмеяться, забросать меня скомканными бумажками, броситься с криком «бей его!» или просто дружно встать и выйти из аудитории. Я бы обязательно расплакался и попросился в какой-то офис носить кофе до конца своих дней, а про кандидатскую вспоминал только в минуты особого откровения.

К счастью, студенты не понимают, что такое первая лекция в жизни – и ничего подобного не случилось. Я поднял взгляд и увидел доброжелательные улыбки. Спасибо им за это. Я представился перед ними, как положено, по имени и отчеству. А затем передумал: «Знаете, зовите меня просто по имени, ещё недавно я сам был студентом». По залу пробежали улыбки, все сто студентов радостно отреагировали на моё дружелюбие. Многих я больше не увидел до самого зачёта.

Я должен был приступить к чтению вступительной темы. Рассказывать о понятиях и категориях предмета, но понял, что ничего подобного я сделать не смогу. Коньяк в моей душе говорил, что у меня обязательства перед этими красивыми молодыми людьми. Они так гостеприимно приняли меня, трусливого салагу, они поверили, будто я смогу их чему-то научить. Я не хотел елозить по их нежным мозгам понятийным аппаратом курса.

Я отложил конспекты и достал список литературы. Он был очень обширным. Я начал издали: «Вы же знаете, что современная цивилизация зародилась в античной Греции…» Может и не знали, а может быть она зародилась в другом месте, но студенты послушно закивали головами и даже начали проявлять активность, выкрикивая цитаты бесконечных греческих античных гениев. Я начал писать названия книг на доске и описывать свои любимые мысли из них. Удивительно, но обычный дружеский трёп – обсуждение давно прочитанных книг, превращается в научную деятельность, если у тебя есть право росписи в зачетке.

Рекомендации профессиональной литературы иссякли, а лекция продолжалась, я начал вспоминать любимые книги и уверенно советовал их к обязательному прочтению. Я подкрепил авторитет книг разными литературными наградами, я щедро раздавал Нобелевские премии всем именам по списку, а студенты всё продолжали кивать и записывать за мной. Я был словно автор, который презентует свою книгу перед самой фанатичной аудиторией. Вот только я ничего не написал кроме рядовой диссертации, которую даже лучшие друзья ленились прочесть.

Но эта была моя минута славы. Я излучал знания прямо в молодые умы, я словно делал зарубки на саженцах. Я выжимал из себя все знания, все шутки, все истории, а они всё кивали и записывали за мной с теми же искренними улыбками. Я больше не боялся студентов, в их глазах я видел абсолютное доверие ко мне. Я не просто пересказывал чужую и старую информацию: они слушали каждое моё слово, они задавали вопросы, на которые у меня рождались остроумные ответы. Я был как Кит Ричардс, как Дельфийский оракул, как Юрий Гагарин.

Пара закончилась, я вышел из аудитории. Меня распирала гордость. Я не мог дождаться следующей лекции. Я был нужен этим студентам, мои знания были востребованы. Я продолжаю испытывать это чувство, когда говорю, что работаю преподавателем. Это значит, что я учу людей – леплю красивые строения в чужих мозгах. Каждый раз, когда я иду на лекцию, я чувствую, что сегодня оставлю отпечаток своих мыслей на нескольких новых жизнях.

И было бы слишком дёшево променять это чувство на банальную взятку.

Найцiкавiше на сайтi

Зріктися блога: як я рік нічого не робив у Фейсбуці й вижив

Наскільки складно в еру цифрових технологій влаштувати собі хоч якийсь інформаційний детокс, на власному прикладі перевірив журналіст Олексій Симончук, адже цілий рік він не публікував і не коментував нічого в Фейсбуці. Які кроки він для цього робив, яких складнощів зазнав і навіщо взагалі на це наважився – читайте у матеріалі.

Раніше я дуже багато часу проводив у Фейсбуці. Коменти незнайомим людям – будь ласка, експертні (насправді, ні) пости на будь-яку тему – давайте відразу 42. Ісламська держава, Верховна Рада, чергова поразка Динамо Київ: все може бути джерелом натхнення для нового поста або коментаря. 

Є така чудова книжка американського професора Тома Ніколса «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Там дуже багато смішних і показових прикладів про «експертність» таких ось знавців всього на світі. Розповім про один із них. 

У 2013 році молода жінка, пославшись на зайнятість із дитиною, твітнула: «Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть». В коментарях дехто на ім’я Ден Кашета виправив жінку та зауважив, що зарин – не газ. А у відповідь отримав таке: «Так [лайка] зарин – це газ, ти бездарний [лайка]. Зарин – це рідина і може випаровуватися… тож заткни свою [лайка] пельку». На цьому й скінчилася розмова студентки та «розумника». Останній, до речі, виявився експертом із зарину та питань хімічної зброї, директором консалтингової фірми з безпеки в Лондоні Деном Кашетою.

Цю ситуацію автор наводить у книжці як класичний приклад того, що цінність фаховості помирає, а люди, які помиляються, замість того, щоб змиритись із власною неправотою, ще завзятіше кидаються захищати свою думку. Повністю занурившись у це ФБ-життя, одного разу я зрозумів, що так далі продовжуватись не може. По-перше, хотілось бути більш спокійним і менше рефлексувати на дописи незнайомців. По-друге, розумів, що нікому моя експертність також не потрібна.

Мою головну мотивацію зменшити час у Фейсбуці можна поділити на чотири пункти. Перший – там дуже мало дійсно цікавих, смішних чи просто класних постів. Так, можна знайти кілька блогерів, які роблять справді якісний контент, але це дуже низький відсоток серед всіх. Плюс алгоритми Цукерберга все одно будуть показувати те, чого ти не хотів би бачити. 

Другий – я там проводив багато часу, навіть дуже. Не скажу, що відтепер я хочів витрачати цей час на допомогу людству чи мав якісь інші амбітні плани, але все одно хотілося б перерозподілити його.Третій – псевдо-експертність вражає, вона усюди і від усіх, кожен хоче висловитися на кожну тему. Четвертий – написавши пост, ти постійно оновлюєш застосунок у надії побачити новий лайк. Це набридає.

Розкрийте очі: хто та як рятує великі екрани України – від KISFF до аніме

За останні кілька років в Україні показали безліч крутих, соціально важливих, документальних та мистецьких стрічок – в тому числі відбулися Фестиваль короткометражних фільмів, KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин, а на великих екранах неочікувано транслювалися опера, балет і музичні концерти. А що, якщо ми скажемо, що можливим все вищеперелічене рік у рік робить одна команда? Вам варто у це повірити, тому що Platfor.ma поспілкувалася з її засновниками Кирилом Марікуцею та Алікою Харченко про непростий шлях від фільмів про науку до величезних кінофестивалів, про неймовірних режисерів, короткий метр, розвиток індустрії, мудаків і стрічки, які змушують не відводити погляд від екрану. 

Кирило Марікуца та Аліка Харченко

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

 

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

«З новим щастям»: матеріали, які допоможуть вам змінити життя в 2020 році

Безумовно, для нашого видання 2019 рік був дуже продуктивним та багатим на круті матеріали. Ми вивчали нову інформацію, спілкувалися з неймовірними людьми, проводили справжні журналістські розслідування та створювали матеріали, які можуть спровокувати неконтрольовані позитивні зміни в житті. Останніми ділимося у цій підбірці та пропонуємо не зволікати, а використовувати отримані знання на практиці.

З початком нового року всі гучно кричать «Я зміню своє життя на краще!», але далеко не завжди ці зміни починаються. Тож на шляху до щасливого та якісного існування рекомендуємо не забувати про власні тіло, здоров’я, душу та про оточення. Якщо не знаєте, з чого почати, маємо для вас аж 30 порад, які виведуть токсини з життя та піднімуть його на новий рівень. Поговоримо про гардероб, догляд за собою, інформаційне поле, харчування, дім та інше.