С легкой парой: как первая лекция выглядит со стороны преподавателя

АвторГлеб Буряк
7 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору

Преподаватель КИМО и Висконсинского международного университета в Украине Глеб Буряк написал для нас о своей первой лекции, том, как чувстовал себя Китом Ричардсом и объяснил, почему он не берет взятки.

Я не беру взятки и не сплю со студентками. Я не люблю говорить громко, потому что мои связки перегружены лекциями в холодных аудиториях, и я быстро теряю голос. Я наизусть помню десятки статей в Википедии, потому что мои студенты всегда готовятся к семинарам по одним и тем же источникам. Я повторяю одни и те же споры каждый семестр, заранее ожидаю аргументы студентов и знаю, в каком месте они сделают ошибку.

По своему выбору я могу унизить либо поддержать выступающего – это зависит от моего к нему отношения и просто настроения в конкретно взятый день. За считанные минуты я могу проверить десятки листов контрольных работ, просто просматривая один и тот же скопированный с учебника текст. Я очень радуюсь, когда студенты удивляют меня знаниями, и очень ценю любые исключения. Но я всё равно не беру взятки и не сплю со студентками.

Я повторяю эту фразу каждый раз, когда меня спрашивают где я работаю. Коррупция и промискуитет – вот две темы, которые действительно интересны всем. Глава приёмной комиссии ещё до конца вступительных экзаменов пересел на новые «колёса», Полуэкт Полуэктович отплясывал с малолетками в «Декадансе», а у тебя какая мотивация работы в высшей школе?

Разумеется, это не деньги. С деньгами всё просто – у рядовых преподавателей их нет. Нет настолько, что и говорить не о чем: ассистенты, доценты, профессоры – это идейные увлечённые люди. Заведующий кафедрой, доктор наук с 30-летним научным стажем «зашибает» очень среднее по городу жалование. А когда его отправят на научную пенсию, он вежливо попросит оформить ему хотя бы четверть ставки – и так же продолжит ходить на пары, потому что свою жизнь без университета этот деформированный работой человек уже не представляет. Он мог бы связать свою жизнь с куда более прибыльным делом: некоторые жадные к заработкам преподаватели успевают одновременно развивать свои частные практики, совмещают работу на кафедре и в бизнесе одновременно. Но даже самые успешные из них всё равно заводят будильники на раннее утро, чтобы успеть к первой паре.

Я тоже в этой обойме. Вместо уютного киевского офиса с комфортной зарплатой я за небольшие деньги обучаю безразличных тинейджеров.

Я научился отвечать на вопрос, что меня держит в университете, но ответы всегда разные и лишь в известной степени откровенные: это ответственность, это признание других, это любовь к новым знаниям – можно продолжать до бесконечности. Но правда в том, что я не знаю. Я был нормальным ребёнком: мечтал стать космонавтом, а затем рок-звездой. А еще в студенчестве у меня было странное желание – оказаться по другую сторону зачётной ведомости и попробовать преподавать.

Я помню свою первую лекцию. Первого сентября с самого утра коллектив кафедры поприветствовал своего нового коллегу. Меня благословили на счастливую дорогу, попутно выпив за меня по рюмке коньяка. Студенты не торопились заходить в аудиторию, мальчики ещё высматривали в коридорах красивых первокурсниц, потому рюмок я успел выпить несколько. «Пора в забой», – иронично проводили меня старшие коллеги и я бодрячком зашевелился зарабатывать свои первые «горловые» часы.

Я очень хотел достойно провести свою первую пару и тщательно приготовился. У меня были с собой конспекты, план лекции и даже какие-то слайды. На мне был костюм, белая рубашка и галстук, а перед парой я подошел к зеркалу и несколько раз улыбнулся, тренируя максимальное обаяние.

Я зашел в аудиторию – и сотня студентов как по команде встали со своих мест поприветствовать меня. Сотня пар глаз изучала меня, сотня студентов видели перед собой зелёного и неопытного препода. Они могли уничтожить меня, если бы только захотели. Они могли истерически засмеяться, забросать меня скомканными бумажками, броситься с криком «бей его!» или просто дружно встать и выйти из аудитории. Я бы обязательно расплакался и попросился в какой-то офис носить кофе до конца своих дней, а про кандидатскую вспоминал только в минуты особого откровения.

К счастью, студенты не понимают, что такое первая лекция в жизни – и ничего подобного не случилось. Я поднял взгляд и увидел доброжелательные улыбки. Спасибо им за это. Я представился перед ними, как положено, по имени и отчеству. А затем передумал: «Знаете, зовите меня просто по имени, ещё недавно я сам был студентом». По залу пробежали улыбки, все сто студентов радостно отреагировали на моё дружелюбие. Многих я больше не увидел до самого зачёта.

Я должен был приступить к чтению вступительной темы. Рассказывать о понятиях и категориях предмета, но понял, что ничего подобного я сделать не смогу. Коньяк в моей душе говорил, что у меня обязательства перед этими красивыми молодыми людьми. Они так гостеприимно приняли меня, трусливого салагу, они поверили, будто я смогу их чему-то научить. Я не хотел елозить по их нежным мозгам понятийным аппаратом курса.

Я отложил конспекты и достал список литературы. Он был очень обширным. Я начал издали: «Вы же знаете, что современная цивилизация зародилась в античной Греции…» Может и не знали, а может быть она зародилась в другом месте, но студенты послушно закивали головами и даже начали проявлять активность, выкрикивая цитаты бесконечных греческих античных гениев. Я начал писать названия книг на доске и описывать свои любимые мысли из них. Удивительно, но обычный дружеский трёп – обсуждение давно прочитанных книг, превращается в научную деятельность, если у тебя есть право росписи в зачетке.

Рекомендации профессиональной литературы иссякли, а лекция продолжалась, я начал вспоминать любимые книги и уверенно советовал их к обязательному прочтению. Я подкрепил авторитет книг разными литературными наградами, я щедро раздавал Нобелевские премии всем именам по списку, а студенты всё продолжали кивать и записывать за мной. Я был словно автор, который презентует свою книгу перед самой фанатичной аудиторией. Вот только я ничего не написал кроме рядовой диссертации, которую даже лучшие друзья ленились прочесть.

Но эта была моя минута славы. Я излучал знания прямо в молодые умы, я словно делал зарубки на саженцах. Я выжимал из себя все знания, все шутки, все истории, а они всё кивали и записывали за мной с теми же искренними улыбками. Я больше не боялся студентов, в их глазах я видел абсолютное доверие ко мне. Я не просто пересказывал чужую и старую информацию: они слушали каждое моё слово, они задавали вопросы, на которые у меня рождались остроумные ответы. Я был как Кит Ричардс, как Дельфийский оракул, как Юрий Гагарин.

Пара закончилась, я вышел из аудитории. Меня распирала гордость. Я не мог дождаться следующей лекции. Я был нужен этим студентам, мои знания были востребованы. Я продолжаю испытывать это чувство, когда говорю, что работаю преподавателем. Это значит, что я учу людей – леплю красивые строения в чужих мозгах. Каждый раз, когда я иду на лекцию, я чувствую, что сегодня оставлю отпечаток своих мыслей на нескольких новых жизнях.

И было бы слишком дёшево променять это чувство на банальную взятку.

Найцiкавiше на сайтi

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Не кажи «триста»:
як навчитися жартувати дійсно смішно

Скільки разів перед сном ви знову і знову програвали в пам’яті момент, коли могли влучно віджартуватися? Або вам на думку спадала дотепна відповідь, але надто пізно? Настав час стати зіркою стендапу не тільки у власній голові. Почуття гумору не генетичне, і його можна натренувати. Розповідаємо про прості правила та заборонені прийоми.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до Євразії, переплутав йогурт в АТБ, зайняв надто активну позицію в Херсоні. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви те ж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

«Ми або знищимо себе, або станемо богами»: що Юваль Харарі розказав у Києві

АвторКатя Тейлор
16 Вересня 2019

15 вересня у Києві відбувся міжнародний форум Facing the Future. Одним із головних його гостей став ізраїльський історик та автор світових книжкових бестселерів Юваль Ной Харарі. Platfor.ma записала його виступ про те, чому в історії планети немає нічого сталого і чому на світ треба дивитися дуже обережно.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, який стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.