С легкой парой: как первая лекция выглядит со стороны преподавателя

АвторГлеб Буряк
7 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору

Преподаватель КИМО и Висконсинского международного университета в Украине Глеб Буряк написал для нас о своей первой лекции, том, как чувстовал себя Китом Ричардсом и объяснил, почему он не берет взятки.

Я не беру взятки и не сплю со студентками. Я не люблю говорить громко, потому что мои связки перегружены лекциями в холодных аудиториях, и я быстро теряю голос. Я наизусть помню десятки статей в Википедии, потому что мои студенты всегда готовятся к семинарам по одним и тем же источникам. Я повторяю одни и те же споры каждый семестр, заранее ожидаю аргументы студентов и знаю, в каком месте они сделают ошибку.

По своему выбору я могу унизить либо поддержать выступающего – это зависит от моего к нему отношения и просто настроения в конкретно взятый день. За считанные минуты я могу проверить десятки листов контрольных работ, просто просматривая один и тот же скопированный с учебника текст. Я очень радуюсь, когда студенты удивляют меня знаниями, и очень ценю любые исключения. Но я всё равно не беру взятки и не сплю со студентками.

Я повторяю эту фразу каждый раз, когда меня спрашивают где я работаю. Коррупция и промискуитет – вот две темы, которые действительно интересны всем. Глава приёмной комиссии ещё до конца вступительных экзаменов пересел на новые «колёса», Полуэкт Полуэктович отплясывал с малолетками в «Декадансе», а у тебя какая мотивация работы в высшей школе?

Разумеется, это не деньги. С деньгами всё просто – у рядовых преподавателей их нет. Нет настолько, что и говорить не о чем: ассистенты, доценты, профессоры – это идейные увлечённые люди. Заведующий кафедрой, доктор наук с 30-летним научным стажем «зашибает» очень среднее по городу жалование. А когда его отправят на научную пенсию, он вежливо попросит оформить ему хотя бы четверть ставки – и так же продолжит ходить на пары, потому что свою жизнь без университета этот деформированный работой человек уже не представляет. Он мог бы связать свою жизнь с куда более прибыльным делом: некоторые жадные к заработкам преподаватели успевают одновременно развивать свои частные практики, совмещают работу на кафедре и в бизнесе одновременно. Но даже самые успешные из них всё равно заводят будильники на раннее утро, чтобы успеть к первой паре.

Я тоже в этой обойме. Вместо уютного киевского офиса с комфортной зарплатой я за небольшие деньги обучаю безразличных тинейджеров.

Я научился отвечать на вопрос, что меня держит в университете, но ответы всегда разные и лишь в известной степени откровенные: это ответственность, это признание других, это любовь к новым знаниям – можно продолжать до бесконечности. Но правда в том, что я не знаю. Я был нормальным ребёнком: мечтал стать космонавтом, а затем рок-звездой. А еще в студенчестве у меня было странное желание – оказаться по другую сторону зачётной ведомости и попробовать преподавать.

Я помню свою первую лекцию. Первого сентября с самого утра коллектив кафедры поприветствовал своего нового коллегу. Меня благословили на счастливую дорогу, попутно выпив за меня по рюмке коньяка. Студенты не торопились заходить в аудиторию, мальчики ещё высматривали в коридорах красивых первокурсниц, потому рюмок я успел выпить несколько. «Пора в забой», – иронично проводили меня старшие коллеги и я бодрячком зашевелился зарабатывать свои первые «горловые» часы.

Я очень хотел достойно провести свою первую пару и тщательно приготовился. У меня были с собой конспекты, план лекции и даже какие-то слайды. На мне был костюм, белая рубашка и галстук, а перед парой я подошел к зеркалу и несколько раз улыбнулся, тренируя максимальное обаяние.

Я зашел в аудиторию – и сотня студентов как по команде встали со своих мест поприветствовать меня. Сотня пар глаз изучала меня, сотня студентов видели перед собой зелёного и неопытного препода. Они могли уничтожить меня, если бы только захотели. Они могли истерически засмеяться, забросать меня скомканными бумажками, броситься с криком «бей его!» или просто дружно встать и выйти из аудитории. Я бы обязательно расплакался и попросился в какой-то офис носить кофе до конца своих дней, а про кандидатскую вспоминал только в минуты особого откровения.

К счастью, студенты не понимают, что такое первая лекция в жизни – и ничего подобного не случилось. Я поднял взгляд и увидел доброжелательные улыбки. Спасибо им за это. Я представился перед ними, как положено, по имени и отчеству. А затем передумал: «Знаете, зовите меня просто по имени, ещё недавно я сам был студентом». По залу пробежали улыбки, все сто студентов радостно отреагировали на моё дружелюбие. Многих я больше не увидел до самого зачёта.

Я должен был приступить к чтению вступительной темы. Рассказывать о понятиях и категориях предмета, но понял, что ничего подобного я сделать не смогу. Коньяк в моей душе говорил, что у меня обязательства перед этими красивыми молодыми людьми. Они так гостеприимно приняли меня, трусливого салагу, они поверили, будто я смогу их чему-то научить. Я не хотел елозить по их нежным мозгам понятийным аппаратом курса.

Я отложил конспекты и достал список литературы. Он был очень обширным. Я начал издали: «Вы же знаете, что современная цивилизация зародилась в античной Греции…» Может и не знали, а может быть она зародилась в другом месте, но студенты послушно закивали головами и даже начали проявлять активность, выкрикивая цитаты бесконечных греческих античных гениев. Я начал писать названия книг на доске и описывать свои любимые мысли из них. Удивительно, но обычный дружеский трёп – обсуждение давно прочитанных книг, превращается в научную деятельность, если у тебя есть право росписи в зачетке.

Рекомендации профессиональной литературы иссякли, а лекция продолжалась, я начал вспоминать любимые книги и уверенно советовал их к обязательному прочтению. Я подкрепил авторитет книг разными литературными наградами, я щедро раздавал Нобелевские премии всем именам по списку, а студенты всё продолжали кивать и записывать за мной. Я был словно автор, который презентует свою книгу перед самой фанатичной аудиторией. Вот только я ничего не написал кроме рядовой диссертации, которую даже лучшие друзья ленились прочесть.

Но эта была моя минута славы. Я излучал знания прямо в молодые умы, я словно делал зарубки на саженцах. Я выжимал из себя все знания, все шутки, все истории, а они всё кивали и записывали за мной с теми же искренними улыбками. Я больше не боялся студентов, в их глазах я видел абсолютное доверие ко мне. Я не просто пересказывал чужую и старую информацию: они слушали каждое моё слово, они задавали вопросы, на которые у меня рождались остроумные ответы. Я был как Кит Ричардс, как Дельфийский оракул, как Юрий Гагарин.

Пара закончилась, я вышел из аудитории. Меня распирала гордость. Я не мог дождаться следующей лекции. Я был нужен этим студентам, мои знания были востребованы. Я продолжаю испытывать это чувство, когда говорю, что работаю преподавателем. Это значит, что я учу людей – леплю красивые строения в чужих мозгах. Каждый раз, когда я иду на лекцию, я чувствую, что сегодня оставлю отпечаток своих мыслей на нескольких новых жизнях.

И было бы слишком дёшево променять это чувство на банальную взятку.

Найцiкавiше на сайтi

Факт є:
20 незвичайних фактів про звичайний йогурт

18 Листопада 2019

В рубриці «Факт є» Platfor.ma розповідає незвичайні факти про звичайні речі. Сьогодні разом із Danone розбираємось, чому йогурт раніше продавався в аптеках, чи подовжував він життя, а також як такі відомі люди, як Мечников, Чингісхан та Франциск I, пов’язані з кисломолочним продуктом.

1. Може здатись, що йогурт — сучасний винахід, але насправді це не так. Ніхто не може сказати, коли точно виник йогурт, але вважається, що його споживали у Месопотамії близько 5000 р. до н.е. А в – звичному для нас вигляді цей продукт виник рівно 100 років тому разом із появою компанії Danone – саме вона стала першим виробником йогурту.2. Первісний йогурт з’явився в бурдюку. Історики погоджуються з тим, що йогурт виник внаслідок зберігання молока примітивними методами в теплому кліматі. Одна з версій припускає, що турецькі вівчарі вперше перетворили молоко на йогурт ще за 3000 років до н.е. Вони перевозили молоко в бурдюках — ємностях, виготовлених зі шлунків тварин. Молоко, збережене таким чином, скисало і перетворювалося на йогурт. А вівчарі з часом помітили, що скисле молоко зберігається довше, і почали навмисно змішувати його зі свіжим. До речі, слово «йогурт» походить від турецького «yogurur», що перекладається як «довге життя».

 

3. Справжній йогурт – той над яким попрацювали бактерії. Болгарська паличка і термофільний стрептокок — це саме те, що робить йогурт йогуртом. Коли обираєте йогурт, перевіряйте його на наявність двох бактерій — Streptococcus thermophilus та Lactobacillus bulgaricus (болгарська паличка). Остання має таку назву, адже була вперше відкрита болгарським мікробіологом Григоровим. До речі, в світі «йогурт» — це регульований термін, яким можна називати лише ті продукти, які були створені з однією або обома цими бактеріями.

 

4. Найдавнішу письмову згадку про йогурт приписують Плінію Старшому (23-79 рр. н. е.). Він зауважив, що деякі «варварські народи» знали, як «згущувати молоко в речовину з приємною кислотністю». Крім того, згадки про йогурт є у Біблії, Аюрведі, а також у Геродота та Гомера. 

5. Інша рання згадка йогурту пов’язана з діареєю Франциска I. Французький король страждав від хвороби, яку жоден місцевий лікар не міг вилікувати. Тоді його союзник Сулейман Прекрасний направив лікаря, який нібито зцілив його йогуртом, а вдячний король поширив інформацію про чарівний продукт.

6. Армія Чингісхана під час тривалих військових походів додавала йогурт до основного раціону харчування. Засновник Монгольської імперії змушував воїнів особистої гвардії пити кумис — кисломолочний продукт з кобилячого молока, що має багато спільного з йогуртом. Для його виробництва навіть утримували спеціальний табун «дійних коней». Чингісхан був переконаний, що кумис — це запорука не лише здоров’я, а й хоробрості його воїнів.7. Раніше йогурт використовували як б’юті-засіб. Йогурт — не лише здоровий перекус, а й крем для обличчя. Він має велику кількість молочної кислоти, яка може відлущувати та освітлювати шкіру. Молочна кислота в парі з вітамінами D і B12 можуть видаляти відмерлі клітини шкіри і послаблювати пігментацію. Тому в Давній Індії йогурт використовувався як природний зволожуючий засіб для відновлення сухої шкіри. А дехто й досі використовує його як крем.

 

8. У світі вперше дізналися про йогурт завдяки дослідженням довголіття Іллею Мечниковим. Нобелівський лауреат досліджував довгожителів Болгарії і дізнався, що люди, які прожили більше 100 років, вживали йогурт у великій кількості. Працями Мечникова зацікавився Ісаак Карассо, чий син мав проблеми з кишківником. Ісаак заснував компанію Danone після того, як ознайомився з гіпотезою Мечникова про те, що болгарська паличка в йогурті добре впливає на травлення. А лабораторія, в якій працював Ілля Мечников, стала головним постачальником болгарської палички для Danone.

 

9. Danone — це зменшувально-пестливе від імені сина засновника компанії. У 1919 році Ісаак Карассо став продавати йогурти у Європі. Він назвав продукт Danone на честь свого сина, що буквально означає «маленький Даніель».

10. Спершу йогурти продавалися за рецептом — як ліки, що допомагали дітям при кишкових розладах. Засновник компанії Danone поширював йогурти через мережі аптек, бо за професією був лікарем і такий спосіб продажу був йому ближчий. До того ж, виводити новий для того часу продукт на ринок було ризикованою справою, тоді як аптечні препарати навпаки користувалися попитом.

 

11. Йогурт містить менше лактози, ніж молоко. Крім того, лактоза в йогурті вже ферментована бактеріями й організму легше її засвоїти. Тому йогурт можна споживати навіть людям з лактазною недостатністю.

 

12. Йогурт повинен бути живим! Шукайте позначку «не менше 1×10⁷ КУО» на етикетці йогурту. Що більше живих бактерій у йогурті — тим він корисніший. Найважливіший показник, що характеризує якість йогурту, — це саме кількість молочнокислих бактерій у ньому.

 

13. Йогурт може захистити від діабету 2-го типу. Експерти Гарвардської школи охорони здоров’я у 2014-му довели, що вживання однієї порції йогурту на день знижує ризик виникнення хвороби на 18%.

Партнер проекту

ААААААА!!!: як Київ публічно виражав ненависть для експерименту та що про це думає Спілберг

АвторPlatfor.ma
15 Листопада 2019

Слово «ненависть» і всі однокореневі ми вживаємо мало не кожен день — в жартівливій формі або не дуже. Однак з точки зору психології значення цього почуття зовсім далеко від тривіальності. У кращому випадку воно призведе до перепалки з людиною, чий образ мислення не збігається з нашими цінностями, а у гіршому — провокує масові вбивства та теракти. 11 вересня, Беслан, Освенцим і всі війни світу виникли тільки тому, що хтось відчув ненависть і заразив нею інших. Platfor.ma разом із Discovery Channel намагаються зрозуміти, чому так відбувається та що з цим робити, а допомагають їм у цьому три експерти та Стівен Спілберг.

Великому режисерові сучасності проблема ненависті здається дуже цікавою. Разом зі своїми однодумцями він створив фонд Shoa, для якого вони зібрали 5200 відеозаписів тих, хто так чи інакше зіткнувся з Голокостом. Вивчаючи відеосвідоцтва цих нещасних людей, Стівен Спілберг усвідомив, що природа ненависті дуже складна.

«Я ріс в Нью-Джерсі – бути євреєм там не здавалася чимось неординарним. Але потім ми переїхали в Вестін і я зіткнувся з антисемітизмом у молодших класах. Існували групи популярних дітей, вони вибирали об’єктами глузувань однолітків з меншою популярністю (в моєму випадку вона була нульовою). Не можу сказати, що це була ненависть, але точно образи, – розповів режисер в інтерв’ю телеканалу Discovery, – Я соромився багатьох речей у собі, а ці хлопці своїми глузуваннями змушували мене стидатися ще і того, що я єврей. Я відчував себе вигнанцем, і коли став дорослішим, зрозумів, що булінг — це дуже дієвий інструмент, що дозволяє кривдникам відчувати себе наділеними якоюсь особливою владою. Мабуть, це мій єдиний досвід, коли я був об’єктом ненависті. Хоча весь цей час всередині мене таїлося абсолютно неконтрольоване почуття гордості за те, що я єврей».

Інтерес до цього психологічного явища спонукав Спілберга зняти документальний фільм «Чому ми ненавидимо?» («Why We Hate?») для Discovery Сhannel. Разом з Алексом Гібні легенда кінематографу досліджує ненависть як одну з найбільш руйнівних людських емоцій. Фільм складається з шести серій, кожна з яких розповідає, як це відчуття спровокувало ту чи іншу історичну подію. На відміну від багатьох наукових фільмів, в цій кінострічці автори намагаються знайти відповідь на фундаментальне питання про природу ненависті та підказують дієві методи боротьби з нею.

Факт є:
все, що треба знати про аркуш А4

АвторЮрій Марченко
14 Листопада 2019

Це рубрика «Факт є», у якій ми дізнаємося цікаве про прості речі з повсякдення і розповідаємо вам. Сьогодні розглядаємо з усіх боків одну з найбільш звичних для нас речей – аркуш паперу А4. І з’ясовуємо, що не такий вже він і звичайний!

1. Формати паперу, в тому числі й А4 – відносно нове явище. Ще сотню років тому кожен виробник випускав власні розміри. Все змінилося у 1922 році, коли німці вирішили розробити загальні стандарти, які згодом поширилися майже на весь світ.

 

2. А4 з’явився завдяки метричній системі. У створенні формату почали з А0, площа якого рівно метр. Далі його склали навпіл й отримали А1. Далі ще раз навпіл – А2. Так дійшли і до А4, розміри якого – 210×297 мм, а площа – 1/16 м². Тобто А4 – це якщо чотири рази скласти метр.

 

3. Одним із варіантів при розробці універсального формату був золотий перетин, який художники століттями використовували для естетичної привабливості зображення. Однак виявилося, що якщо складати такий аркуш, то пропорції сторінки змінювалися і ставали незручними для роботи. Формати аркушів А цієї проблеми уникають і залишаються у тих же пропорціях.

4. Офіційно стандарти розмірів паперу в міжнародному форматі А називаються ISO 216. Найменший передбачений в цій системі – А10: він розміром 26х37  мм.

 

5. Головним творцем формату А можна вважати німецького інженера й математика Вальтера Портсмана. Саме він був одним із ідеологів Deutsches Institut für Normung eV (DIN) — Німецького інституту зі стандартизації, і запропонував покласти в основу розмірів паперів метричну систему. Тепер DIN – це декілька десятків тисяч експертів з різних галузей.

 

6. Стандарт ISO 216 ще у 1970-х прийняли майже всі країни світу. Власні формати паперу, головний із яких називається Letter,  залишилися хіба що у Сполучених Штатів і Канади. При цьому у Мексиці, Колумбії, Венесуелі, Аргентині, Чилі і на Філіппінах офіційно діє стандарт ISO, але на практиці досі більш поширеним є американський формат паперу. Розмір аркушу Letter – 215,9 × 279,4 мм, тобто він коротший і ширший за A4.

 

7. Загальновідомим є факт, що аркуш А4 неможливо скласти більше семи разів. Але тут є певні застереження. Скажімо, якщо цей аркуш не з паперу, а з тонкої золотої фольги, то можна навіть 12 разів. Також вдасться щонайменше вісім, якщо він величезних розмірів – це довели «Руйнівники міфів», коли спробували таке з аркушем розміром 51,8×67,1 м. А ось із класичним паперовим А4 це дійсно не вдасться.

8. Одне дерево – це приблизно 17 пачок офісного паперу А4. А ще для виробництва всього одного аркушу потрібно близько 10 літрів води. Ось тут можна в реальному часі подивитися, скільки тонн паперу вироблено в цьому році.

 

9. Порізатися аркушами дуже легко, оскільки звичайний офісний папір товщиною приблизно як лезо для гоління. Однак при цьому краєчок аркуша досить шорсткий, тому наносить більше мікроскопічних поранень. Через це вава потім бобо.

 

10. А4 – це не тільки папір. Ще це нота ля першої октави ➀, назва автобанів у Європі ➁, клітина на шаховій дошці ➂, автомобіль Audi➃ й навіть альбом 2013 року вірменського метал-гурту Vordan Karmir ➄.

Колосальна цифра: інформаційне ожиріння, діджитал залежність та як з цим вижити

АвторНадя Перевізник
14 Листопада 2019

В еру шаленого розвитку цифрових технологій складно не спокуситися та не втекти від реальності у більш привабливі та функціональні віртуальні світи. Але чи це панацея від всіх життєвих складнощів? Фахівчиня з комунікацій та психологиня за освітою Надя Перевізник спеціально для Platfor.ma написала колонку про цифрову залежність, інформаційне ожиріння, вплив технологій на людство, і запросила на воркшоп про те, як з усім цим жити.

Надя Перевізник

6 годин і раз у 10 хвилин. Саме стільки пересічний житель планети проводить часу онлайн, а підлітки перевіряють соцмережі раз у 10 хвилин. Лінки та аналіз цієї статистики будуть далі – аби ви не відволікалися від тексту.

Якщо ви читаєте цю колонку, з великою ймовірністю належите до креативного класу, медіасередовища і «гуманітарії» за освітою, як і я. Принаймні, такий основний профіль аудиторії Platfor.ma. Більшість свого робочого дня ми фактично офіційно проводимо онлайн, працюючи з інформацією та спілкуючись в чатах. І якщо запитати – скільки часу проводимо там, ми скажемо «пару годин».

Однак мабуть багатьох вразив скрінінг екранного часу, який з’явився у мобільних рік тому, де видно ці вражаючі 4-8 годин у мережі щодня. Тобто, більшість активного дня. Що, власне, підтверджено і серйозними дослідженнями: середня щоденна тривалість перебування в інтернеті жителя планети – 6 годин 42 хвилини, звіт Digital in 2019, We Are Social & Hootsuite.