С легкой парой: как первая лекция выглядит со стороны преподавателя

АвторГлеб Буряк
7 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору

Преподаватель КИМО и Висконсинского международного университета в Украине Глеб Буряк написал для нас о своей первой лекции, том, как чувстовал себя Китом Ричардсом и объяснил, почему он не берет взятки.

Я не беру взятки и не сплю со студентками. Я не люблю говорить громко, потому что мои связки перегружены лекциями в холодных аудиториях, и я быстро теряю голос. Я наизусть помню десятки статей в Википедии, потому что мои студенты всегда готовятся к семинарам по одним и тем же источникам. Я повторяю одни и те же споры каждый семестр, заранее ожидаю аргументы студентов и знаю, в каком месте они сделают ошибку.

По своему выбору я могу унизить либо поддержать выступающего – это зависит от моего к нему отношения и просто настроения в конкретно взятый день. За считанные минуты я могу проверить десятки листов контрольных работ, просто просматривая один и тот же скопированный с учебника текст. Я очень радуюсь, когда студенты удивляют меня знаниями, и очень ценю любые исключения. Но я всё равно не беру взятки и не сплю со студентками.

Я повторяю эту фразу каждый раз, когда меня спрашивают где я работаю. Коррупция и промискуитет – вот две темы, которые действительно интересны всем. Глава приёмной комиссии ещё до конца вступительных экзаменов пересел на новые «колёса», Полуэкт Полуэктович отплясывал с малолетками в «Декадансе», а у тебя какая мотивация работы в высшей школе?

Разумеется, это не деньги. С деньгами всё просто – у рядовых преподавателей их нет. Нет настолько, что и говорить не о чем: ассистенты, доценты, профессоры – это идейные увлечённые люди. Заведующий кафедрой, доктор наук с 30-летним научным стажем «зашибает» очень среднее по городу жалование. А когда его отправят на научную пенсию, он вежливо попросит оформить ему хотя бы четверть ставки – и так же продолжит ходить на пары, потому что свою жизнь без университета этот деформированный работой человек уже не представляет. Он мог бы связать свою жизнь с куда более прибыльным делом: некоторые жадные к заработкам преподаватели успевают одновременно развивать свои частные практики, совмещают работу на кафедре и в бизнесе одновременно. Но даже самые успешные из них всё равно заводят будильники на раннее утро, чтобы успеть к первой паре.

Я тоже в этой обойме. Вместо уютного киевского офиса с комфортной зарплатой я за небольшие деньги обучаю безразличных тинейджеров.

Я научился отвечать на вопрос, что меня держит в университете, но ответы всегда разные и лишь в известной степени откровенные: это ответственность, это признание других, это любовь к новым знаниям – можно продолжать до бесконечности. Но правда в том, что я не знаю. Я был нормальным ребёнком: мечтал стать космонавтом, а затем рок-звездой. А еще в студенчестве у меня было странное желание – оказаться по другую сторону зачётной ведомости и попробовать преподавать.

Я помню свою первую лекцию. Первого сентября с самого утра коллектив кафедры поприветствовал своего нового коллегу. Меня благословили на счастливую дорогу, попутно выпив за меня по рюмке коньяка. Студенты не торопились заходить в аудиторию, мальчики ещё высматривали в коридорах красивых первокурсниц, потому рюмок я успел выпить несколько. «Пора в забой», – иронично проводили меня старшие коллеги и я бодрячком зашевелился зарабатывать свои первые «горловые» часы.

Я очень хотел достойно провести свою первую пару и тщательно приготовился. У меня были с собой конспекты, план лекции и даже какие-то слайды. На мне был костюм, белая рубашка и галстук, а перед парой я подошел к зеркалу и несколько раз улыбнулся, тренируя максимальное обаяние.

Я зашел в аудиторию – и сотня студентов как по команде встали со своих мест поприветствовать меня. Сотня пар глаз изучала меня, сотня студентов видели перед собой зелёного и неопытного препода. Они могли уничтожить меня, если бы только захотели. Они могли истерически засмеяться, забросать меня скомканными бумажками, броситься с криком «бей его!» или просто дружно встать и выйти из аудитории. Я бы обязательно расплакался и попросился в какой-то офис носить кофе до конца своих дней, а про кандидатскую вспоминал только в минуты особого откровения.

К счастью, студенты не понимают, что такое первая лекция в жизни – и ничего подобного не случилось. Я поднял взгляд и увидел доброжелательные улыбки. Спасибо им за это. Я представился перед ними, как положено, по имени и отчеству. А затем передумал: «Знаете, зовите меня просто по имени, ещё недавно я сам был студентом». По залу пробежали улыбки, все сто студентов радостно отреагировали на моё дружелюбие. Многих я больше не увидел до самого зачёта.

Я должен был приступить к чтению вступительной темы. Рассказывать о понятиях и категориях предмета, но понял, что ничего подобного я сделать не смогу. Коньяк в моей душе говорил, что у меня обязательства перед этими красивыми молодыми людьми. Они так гостеприимно приняли меня, трусливого салагу, они поверили, будто я смогу их чему-то научить. Я не хотел елозить по их нежным мозгам понятийным аппаратом курса.

Я отложил конспекты и достал список литературы. Он был очень обширным. Я начал издали: «Вы же знаете, что современная цивилизация зародилась в античной Греции…» Может и не знали, а может быть она зародилась в другом месте, но студенты послушно закивали головами и даже начали проявлять активность, выкрикивая цитаты бесконечных греческих античных гениев. Я начал писать названия книг на доске и описывать свои любимые мысли из них. Удивительно, но обычный дружеский трёп – обсуждение давно прочитанных книг, превращается в научную деятельность, если у тебя есть право росписи в зачетке.

Рекомендации профессиональной литературы иссякли, а лекция продолжалась, я начал вспоминать любимые книги и уверенно советовал их к обязательному прочтению. Я подкрепил авторитет книг разными литературными наградами, я щедро раздавал Нобелевские премии всем именам по списку, а студенты всё продолжали кивать и записывать за мной. Я был словно автор, который презентует свою книгу перед самой фанатичной аудиторией. Вот только я ничего не написал кроме рядовой диссертации, которую даже лучшие друзья ленились прочесть.

Но эта была моя минута славы. Я излучал знания прямо в молодые умы, я словно делал зарубки на саженцах. Я выжимал из себя все знания, все шутки, все истории, а они всё кивали и записывали за мной с теми же искренними улыбками. Я больше не боялся студентов, в их глазах я видел абсолютное доверие ко мне. Я не просто пересказывал чужую и старую информацию: они слушали каждое моё слово, они задавали вопросы, на которые у меня рождались остроумные ответы. Я был как Кит Ричардс, как Дельфийский оракул, как Юрий Гагарин.

Пара закончилась, я вышел из аудитории. Меня распирала гордость. Я не мог дождаться следующей лекции. Я был нужен этим студентам, мои знания были востребованы. Я продолжаю испытывать это чувство, когда говорю, что работаю преподавателем. Это значит, что я учу людей – леплю красивые строения в чужих мозгах. Каждый раз, когда я иду на лекцию, я чувствую, что сегодня оставлю отпечаток своих мыслей на нескольких новых жизнях.

И было бы слишком дёшево променять это чувство на банальную взятку.

Найцiкавiше на сайтi

Як жити після поганих новин із лікарні? Уривок із надзвичайно важливої книги Анастасії Леухіної

АвторPlatfor.ma
3 Червня 2020

Усі ми боїмося походів у лікарні. Боїмося невтішних аналізів, прогнозів і результатів. Боїмося стати обузою і що з нашими близькими трапиться щось погане. Але невтішні новини від лікарів часто стають частиною нашого життя. І як з цими новинами впоратися розповідає «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що між ними». А Platfor.ma ділиться уривком із видання з історією лікарки, якій самій довелося зіткнутися з невтішними новинами.

Ми чудово розуміємо, що немає однакових історій хвороби, лікування та смерті. Тому вирішили писати не інструкцію з проживання цього складного періоду, а своєрідний порадник. Зібрали практичні рекомендації і додали до них реальні розповіді людей різного віку, з різними діагнозами (всі вони справжні, на прохання авторів ми змінили лише кілька імен), щоб показати, які є можливості та варіанти розвитку подій. Не деінде, а тут, у нашій країні, в нашому суспільстві і з нашою медициною.

Десять основних тез, на яких виросла ця книжка, можна сформулювати так:

1. Ви не самі.
2. Час – це ресурс. Як і на що ви його витрачаєте, залежить лише від вас.
3. Остаточне рішення про те, що робити і чого не робити, – за пацієнтом.
4. Страх та замовчування – наші головні вороги.
5. Чесність та відкритість, навіть у складних розмовах, – наші друзі.
6. Вдома і стіни допомагають. Там звично, не так страшно, і це не так складно зорганізувати, як здається спочатку.
7. Біль – це мука. Знеболення є. Воно полегшує життя і ви маєте на нього право.
8. Дбати про когось можна тільки тоді, коли дбаєш про себе.
9. Діти та дорослі мають право знати, що з ними та їхніми рідними. Мають право на розуміння і підтримку.
10. Там, де є любов, не так і страшно.

Ми намагалися створити такий собі текст-компас, який не дасть впасти у відчай від стресу і сумнівів, допоможе зорганізуватись і обрати той напрямок руху, що найкраще пасує саме до вашої ситуації.

Видання «Зовсім не страшна книга про життя, смерть та все, що між ними» можна замовити за посиланням.

Авторка книги Анастасія Леухіна

Хаб online: як виживають ваші улюблені креативні простори і що пропонують прямо зараз

АвторТома Лазаренко
25 Травня 2020

Арт-простори, хаби, школи неформальної освіти – це місця сили культури, що об’єднують спільноту, генерують нові ідеї і стимулюють нові проєкти. Саме вони були змушені одними із перших йти на карантин й переносити всі активності. Чим наразі займаються засновники та менеджери проєктів, як працюють зі своїм ком’юніті та як планують працювати далі – для Platfor.ma дізнавався фестиваль соціальних інновацій та нової музики Plan B.

Карантин в Україні триває вже декілька місяців. За цей час більшості хабів вдалось зберегти найголовніший ресурс – команду, яка чекає на поновлення діяльності, щоб знову наповнювати сенсами та людьми свої місця сили. Щоб бути разом, організатори дегустували різні форми взаємодії – від хакатонів до квартирників, від курсів до zoom-концертів, від онлайн-виставок до челенджів. 

Деякі з хабів надали відкритий доступ до своїх програм та запустили нові, щоб підтримати не тільки свою спільноту, але й мешканців міста. А декільком просторам вдалось навіть відкрити нові комерційні напрямки та зайнятися розробкою онлайн-форматів та стратегій, для яких раніше не було часу. Тобто карантин надав поштовх до переосмислення своєї діяльності та подекуди більш зручних інструментів взаємодії. 

Команда фестивалю соціальних інновацій та нової музики Plan B поспілкувалася з засновниками таких ініціатив зі Східної України – Харкова, Слов’янська, Маріуполя, Костянтинівки та Краматорська, аби дізнатися більше про їхню діяльність та плани.

Це приватна школа, що готує дійсно сучасних архітекторів та урбаністів. Команді вдалося перейти в онлайн без пауз у навчанні студентів. Іноземні куратори та тьютори тепер спілкуються з усіма дистанційно, і на цьому вийшло навіть зекономити, бо зазвичай вони приїжджали.

Перша проректорка Олександра Нарижна каже, що школу підтримують засновники, інші 20-30% витрат покриває  посеместрова оплата студентів, а дослідницькі проєкти дають змогу дофінансовувати освітні програми. 

За час карантину ХША зробили сайт, де публікують статті та інтерв’ю із студентами та викладачами, корисні поради майбутнім абітурієнтам та архітекторам, а також інформацію про актуальні програми школи.

Антистрес-тест: я на собі перевірила різні методи заспокоєння. Ось що вийшло

«Розслабся», – ми часто чуємо від друзів, радників, авторів книжок про саморозвиток, колег і власного внутрішнього голосу. Але факт: сила слова тут не діє, тож людство невпинно намагається вигадати методи, створити інструменти та пізнати вищі матерії задля того, щоб нарешті ЗАСПОКОЇТИСЯ. Карантин – чи не найкраща можливість випробувати все це на собі, адже і привід є, і час. Тож протягом місяця наша редакторка Тетяна Капустинська експериментувала та намагалася з’ясувати, як плисти на хвилях спокою та вміти в будь-який момент подолати стрес.

«Усе навколо бісить». Саме з такою думкою я знайшла себе на кухні, коли наполегливо збивала омлет і, здається, намагалася за щось йому помститися. Йшов третій тиждень карантину. Я збивала цей ні в чому не винний омлет вже 5 хвилин, у голові роїлася купа думок, а з емоційним фоном відбувалося щось страшне – мене кидало з суму в злість, з неї в тривогу, а потім в апатію. І все це без об’єктивної причини. 

Оговтавшись та нарешті залишивши мій майбутній сніданок у спокої, я подивилася в вікно та подумала: «Треба щось з цим робити, бо я сама себе зажену в депресію». Я вже там була і, чесно кажучи, не найкращі відчуття. Тож, прийшло усвідомлення – зараз, в епоху невизначеності, тривоги та стресу, як ніколи потрібно взяти та заспокоїтися.

Колись я приймала такі підступні пігулки – гідазепам, – вони діяли як транквілізатор та прибирали відчуття тривоги. Їх продають за рецептом від психотерапевта, тому що препарат викликає звикання. Але від гідазепаму та інших альтернатив довелося відмовитися, я прийняла для себе – це лише маскування проблеми, але ніяк не її вирішення.

Тож, я підтягнула штанці, заручилася підтримкою близьких і редакції та почала продумувати план. У мене був цілий місяць, щоб спробувати різні методи, техніки, інструменти для того, щоб відчути спокій тут і зараз або ж в довгій перспективі. 

Звісно, я розумію, що те, що я спробувала на собі, може не підійти якомусь читачеві, який подумав: «О, це панацея, рішення знайдено!». Ні, так не працює. Ви – унікальна система, тому щось вашим організмом може перетравитися, а щось – викликати нудоту. Не виключено, що знайдуться й люди, для яких все нижчеперелічене стане у пригоді. Але поки це просто мій досвід: неідеальний, але щирий.

Тому невеликий анамнез: дівчина, 24 роки, нормально (але не дуже правильно) харчуюся, зазвичай гарно сплю, дах над головою маю. Дуже емоційна, активна, маю невроз і занадто яскраво переживаю деякі відчуття. Якщо радію – то по повній, але нервую теж без послаблень. Постійно перебуваю у русі, рідко сиджу вдома, багато спілкуюся з людьми. Люблю експерименти.

У кращі часи виглядаю приблизно так

Спочатку я вирішила спробувати щось елементарне. Наприклад, мене зазвичай заспокоює якась хатня робота – обожнюю мити посуд та дивитися, як вода змиває піну, або рівно розвішувати випрані речі. Здавалося б, ідеальний варіант прямо під носом – генеральне прибирання. Я завзято схопила засоби для миття всього на світі та взялася за діло. Спочатку все було супер – я віддраювала всю квартиру та буквально відчувала дзен. «Тю, так все так просто, на цьому експеримент і завершимо», – подумала я.

Але години йшли, сили разом із ними, а роботи менше не ставало. Я могла кинути оком на кухню та задоволено перейти до наступної зони, але повернутися назад і зрозуміти – та тут ще купа роботи! В результаті замість того, щоб плисти по річці спокою, я ловила хвилі роздратованості. Під вечір я вже ледве рухалася. Зробила для себе висновок – посуд помити для заспокоєння ще можна, а от генеральне прибирання виконує інші функції (дає фізичне навантаження, наприклад).

На наступний день згадала, що багато знайомих рекомендували: «Книжка – найкращий антидепресант. Почитай вдосталь і все як рукою зніме». Ну, нібито логічно: ти відволікаєшся від своєї реальності на іншу, яка описана на сторінках. Спочатку я пройшла крізь навчальну та профільну літературу, коли читала Уільяма Зінсера «Як писати добре». Робота з цією книгою вимагала концентрації, уваги та постійного конспектування важливих порад. Тому свою функцію в межах цього експерименту не виконувала. Інші кандидати, вже з художньої літератури, змушували заглиблюватися у сюжет та хвилюватися за головних героїв. Тож якогось піднесення до більш тонких матерій та тотального врівноваження навіть близько не досягла.

Борщ у дії: глобальне дослідження, якою має та може бути наша головна страва

У 2019 році під час поїздок Україною мобільний культурний центр Гуртобус дослідив регіональні особливості борщу. 173 особи, що проживають у 34 містах України та за її межами, поділилися рецептами, історіями про страву та її роль у місцевій культурі. Спеціально для Platfor.ma Гуртобус підготував відібрані рецепти та найцікавіші вижимки з дослідження.

Минулоріч фонд ІЗОЛЯЦІЯ конвертував звичайний рейсовий автобус на мобільний культурний хаб, мета якого — підтримати процеси децентралізації культури. За сезон поїздок Гуртобус провів майстерні з художниками, публічні обговорення, кінопокази та виставки у 24 населених пунктах та 13 областях країни. 

Розробляючи програму подій, ми намагалися зробити тимчасовий публічний простір автобуса інтерактивним та залучити у його співтворення його ж відвідувачів. Саме тоді зародилась ідея створити польову кухню, до якої б ми запрошували готувати тамтешніх кухарів, записували б із ними інтерв’ю про місцеві рецепти, а самою стравою — частували відвідувачів. 

Борщ був обраний не випадково, адже ця страва є одним із вагомих означників української культури та частиною повсякденності, проте варіантів його приготування — безліч, аж до того, що рецепти часто-густо суперечать один одному. Саме поєднання універсальності та варіативності борщу надихнуло нас провести дорожнє дослідження на базі опитування.

У анкетах, що їх заповнювали відвідувачі Гуртобуса, містились питання не тільки про борщ як такий, а й про соціологічні, культурні, гендерні та регіональні аспекти готування та споживання їжі, що виводять проєкт у вимір гастрономічної антропології. Усього ми зібрали 173 анкети у 14 населених пунктах  країни, охопивши Івано-Франківську, Тернопільську, Чернігівську, Черкаську, Кіровоградську, Житомирську, Чернігівську, Полтавську та Харківську області. 

Ознайомитись із повними результатами дослідження у звіті можна за посиланням. Наше дослідження не претенедує на статус академічного, проте може стати в нагоді чи послугувати натхненням для дослідників зі сфер регіоналістики, food studies, гастрономічної антропології, соціології, культурології тощо. Хоча дослідження є географічно різноманітним, воно, тим не менш, не репрезентує гастрономічну картину всієї країни. Також ви можете допомогти нам із наступним циклом дослідження, розповівши про свої рецепти та історії в онлайн-анкеті.

Наразі ж ми пропонуємо ознайомитись із саме рецептурною складовою дослідження, якою ми намагались відповісти на питання «Яким має та може бути борщ?».