Приношу свои изменения: 10 правил, которым учит жизнь в Берлине

АвторБогдан Мифтахов
3 Листопада 2015
Теги:
Люди активізм знання точка зору урбаністика

Студент Института международных отношений и Свободного университета Берлина Богдан Мифтахов написал для Platfor.ma о том, как меняется стиль жизни и привычки всего-то через месяц после переезда в Берлин.

Германия окутана огромным количество стереотипов, но уже спустя месяц жизни здесь ты начинаешь понимать, что правдиво, а что надумано. Конечно, можно сказать, что Берлин – это далеко не вся Германия, и это во многом правда, но многие пункты правдивы и для всей страны.

Перестаешь опаздывать и планируешь все поминутно

Какой бы банальной ни была данная характеристика, это действительно так. Интересно, что здесь редко опаздывают не потому, что все вокруг сильно вежливые, просто каждый ценит свое и чужое время. Но не опаздывать жителей города учит еще и инфраструктура: на смартфоне можно поминутно просчитать свой маршрут в любую точку города, да еще и в реальном времени. Это касается не только метро или наземных электричек, но даже автобусов с трамваями. Вот у меня, например, автобус в университет отъезжает от остановки каждые 10 минут в одно и тоже время, в 2, 12, 22, 32 … минуты, а весь маршрут занимает ровно 22 минуты, так что я точно знаю, во сколько мне надо выйти, чтобы успеть на пары.

Сдаешь бутылки

Все предельно просто, бутылка газировки – 1 евро, в нее включена цена бутылки – 25 центов, то есть просто вернув четыре бутылки в специальный автомат, ты получаешь одну бутылки газировки бесплатно. Но круче всего сдавать всю тару одним махом, например, раз в 2 недели. С нынешним курсом очень приятно получить за бутылки 100–200 грн.

www.shutterstock.com

Привыкаешь сидеть в общественном транспорте

Это становится заметно не сразу и некоторое время даже кажется, что тебе просто везет. Но спустя месяц «сидения» очень непривычно зайти в стоячий вагон метро, что, конечно, тоже случается, но только в час пик и в центре. Однако даже в такое время вместе с вами едут люди с велосипедами, самокатами и так далее. А теперь представьте кого-то с велосипедом утром в вагоне поезда где-то в промежутке, скажем, Дарница-Университет.

Больше не хочешь машину и ищешь на Ebay велосипед

Раз мы уже вспомнили о велосипедах, то их здесь множество. На улицах, на парковках, в метро, привязанных к столбам, возле клубов и баров. Берлин, в отличие от Киева, редко встретит тебя огромным склоном или горкой – местность здесь достаточно равнинная. Так вот, если сравнивать машину и велосипед, то жить в городе и постоянно ездить на автомобиле – это неприлично, особенно если ты «молод и красив». По мнению жителей Берлина, машина – это дорого, вредно для окружающей среды, она занимает много места и вообще мешает передвигаться и наслаждаться городом. В тему к этому можно добавить, что при любом ДТП здесь действует негласное правило: «велосипедист всегда прав».

Подсознательно экономишь на всем

И это не только потому, что ты начал сдавать бутылки – просто так здесь живут все, вне зависимости от уровня дохода. Акции, скидки, специальные предложения, любая возможность сэкономить – принимается все и всеми.

Можно пить воду из-под крана

Это очень удобно и вообще класс, но привыкнуть к такому действительно не так-то просто. Поначалу особенно удивляли в университете очереди к умывальникам с пустыми бутылками.

Гречка – деликатес

Как и в большинстве европейских стран, гречка – продукт исключительно заморский и непонятный для простого немецкого человека. Не исключено, что иногда ее можно найти и в обычных супермаркетах, но наверняка она есть только в русских магазинах. Цена, кстати, кусается – 3–5 евро за килограмм. Так что, если кто-то хочет заняться бизнесом в Европе – welcome, ниша открыта, зарабатывайте на ностальгических чувствах соотечественников.

shutterstock.com

В воскресенье и правда отдыхаешь

Так происходит из-за того, что закрыто почти все вокруг, и ты не тратишь выходной на покупки, шоппинг или еще что-то. В воскресенье некоторые кафе открываются к обеду, а молодежь до последнего валяется в кровати и выходит на завтрак-бранч-ужин к 16–17 часам. Здесь даже местный фестиваль еды начинается только в 17:00.

Отвыкаешь от социальных сетей и интернета

Для немца считается вполне нормальным ответить на твое сообщение в Facebook спустя неделю – на выходных, когда он зайдет проверить свою страницу. В чем-то ты начинаешь и сам перенимать такой стиль поведения. Единственное, на чем здесь все помешаны – это WhatsApp, им пользуются все, а мобильные операторы даже продают специальные тарифные пакеты для этого мессенджера. Кстати, используют WhatsApp в Берлине тоже по-особенному, большинство не утруждает себя написанием сообщений, а просто отсылают голосовые послания.

Свобода

И главное – тебе становится все равно, как ты одет и как ты выглядишь, но еще важнее, что окружающие не будут на тебя косо смотреть даже если ты зайдешь в вагон метро верхом на коне-альбиносе. Здесь появляется очень странное, но приятное чувство полной свободы.

 

И благодаря всему этому Берлин приводит к еще одному важному изменению: ты влюбляешься в этот город.

Найцiкавiше на сайтi

«Починає качати та хочеться рухатися»: чому традиційні музика й танці – це крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

Підривний дизайн:
як берлінська студія змінює міста за допомогою журналу

Навіщо робити друкований журнал, присвячений одній вулиці? Чи може хороший графічний дизайн привести нових глядачів до музею та змусити студентів з більшою радістю ходити до університету? Кому взагалі потрібні гарно оформлені афіші та книги, якщо 90% людей не розпізнають у цьому щось особливе? Platfor.ma шукала відповіді на ці запитання разом із Йоганнесом Конрадом – співзасновником берлінської дизайн-студії Yukiko, в портфоліо якого роботи для Nike, Vice, Coca Cola знаходяться поряд із андеґраундними проектами. Він також узявся оцінити візуальний стиль виборчої кампанії Володимира Зеленського, брендинг України та новий стиль НАМУ. А вже 17 травня Йоганнес виступатиме у Києві на конференції Creative Loop: Kyiv-Berlin разом зі своєю партнеркою з Yukiko Мішель Філіпс.

– Ви вже декілька років допомагаєте з арт-дирекцією журналу Flaneur, який темою кожного наступного номера робить навіть не окреме місто, а одну вулицю. Чому тема вуличного життя так цікава?

– Журнал виходить приблизно раз на рік, іноді трохи частіше. Останній був про вулицю у Сан-Паулу. Новий ми робимо про вулицю в столиці Тайваню – Тайбеї. Ми віримо, що якщо ти зможеш уважно роздивитися одну вулицю, це буде найкращим відображенням історій міста. Коли ти заглиблюєшся на мікрорівень, вуличну культуру, соціальні та політичні проблеми, то розумієш, як через одну вулицю показати все, що відбувається у всьому місті.

Наприклад, останній журнал було присвячено вулиці Treze de Majo у Сан-Паулу. У перекладі назва вулиці означає «Третє травня» – день, коли у Бразилії заборонили рабство наприкінці 19 сторіччя. Ознаки рабовласницького устрою там досі залишаються, просто рабство має інше обличчя у їхньому класовому суспільстві. Примітно, що навіть у топографії вулиці це відображається: вулиця йде з долини вгору, від бідного кварталу Бешіга до заможного Паулішта, а між ними багато інших – маленьких інтернаціональних. Фактично це дзеркало бразильського суспільства. Це для нас найцікавіший аспект.

– Як вихід Flaneur вплинув на ці вулиці?

– Важливо розуміти, що кожен журнал – це не зовсім наша робота, бо кожного разу це колаборація з місцевою креативною спільнотою: музикантами, художниками, письменниками, архітекторами і так далі. Ми як команда з Німеччини розуміємо, що завжди потрібно давати слово самим місцевим авторам та художникам, подавати інсайдерський погляд, а не нашу рефлексію на те, що ми побачили.

Після наших колаборацій можна реалізувати ще більше спільних проектів. В останньому номері ми зводили разом письменників, фотографів, художників і фотографів, вони документували історії жінок, які постраждали від чоловічого насильства. Вони створювали чудові маски з речей, які знаходили на вулиці, й ці маски створювали своєрідних захист для жінок, щоб вони могли вільно розказати про пережите.

Flaneur все менше стає журналом. Так і задумувалось із самого початку – розширювати поняття того, що таке журнал: різний папір, різні техніки згинання сторінок. Але зараз йдеться не лише про розширення журналу як медіуму, але і як одного проекту, де він є однією великою колаборацією, цікавий цілісно, а не як набір певних статей та проектів.

Ми завжди робимо ці номери безпосередньо на місці, разом із авторами їдемо туди. Коли ми вирушаємо в нове місто та шукаємо нову вулицю, ми завжди вивчаємо контекст: соціальні зв’язки, політику, місцевих героїв – все, що може допомогти створити повну картину.