Праця з особливими потребами: як заробляють люди з інвалідністю

АвторЛєна Шуліка
5 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору урбаністика

Україна не пристосована для людей з особливими потребами. Їм важко пересуватись містами і забезпечувати собі необхідне піклування. А ще – боротися зі стереотипами, в тому числі в працевлаштуванні. Platfor.ma розповідає про те, як заробляють люди з офіційною інвалідністю.

В Україні 2,6 млн людей з інвалідністю, 80% з яких є працездатними. Проте навіть за найоптимістичнішими оцінками лише 26% з них працевлаштовані. У суспільстві людей з інвалідністю часто маргіналізують і не розуміють, але у більшості випадків – жаліють. Але насправді багато людей з інвалідністю можуть мати цілком звичайні професії.

СЕРГІЙ

Робочий день програміста Сергія Старового розпочинається із заварювання чаю і читання звіту. Єдина відмінність від роботи його колег – використання навушників та спеціальної програми, котра зачитує знаки з екрану, адже у нього − перша група інвалідності по зору з народження.

Сергій навчався у спеціалізованій школі і ще в четвертому класі зацікавився комп’ютерами. «Я проходив повз наш комп’ютерний клас і почув дивні звуки з кабінету. Це була спеціальна програма, що озвучує текст, що написаний на екрані, – розповідає він. – Ну а програмуванням почав цікавитися років з 12. В основному я вчився самостійно: сходив на кілька занять до викладача, котрий дав мені найбільш базові знання та кілька книжок, які треба було читати, – а далі вже сам. Спочатку для мене це було цікавою іграшкою, ну а через кілька років зрозумів, що це і професія непогана».

Проте, не всі вважали, що це так. Із труднощами Сергій зіткнувся уже при вступі до університету – там відмовлялися зрозуміти, як незряча люди зможе писати код. «Основний аргумент був – ти ж не бачиш і не зможеш працювати за комп’ютером. Тобто не було якихось інших доводів, – зізнається програміст. – В мене так і не вийшло вступити до університету Шевченка і в КПІ. Пробився в Національний авіаційний, і там, в принципі, вже все було добре. Мої однокласники йшли на інші професії, наприклад, на юриста чи масажиста – і у них зі вступом проблем не було. А на програмуванні я в Києві був одним із перших, якщо взагалі не першим. Більшість проблем в мене була саме через це. Ті, хто вступав після мене, уже через кілька років, мали набагато менше клопоту, тому, що був прецедент».

В 2012 Сергій закінчив університет і виклав в інтернет власне резюме. «Це був перший-ліпший сайт, і я навіть не намагався якось красиво написати, просто заповнив анкету: вік, що вмію, який маю досвід. Буквально на наступний день почалися дзвінки від рекрутерів, – розповідає він. – І на першій же співбесіді мене зацікавив проект. Я їм теж сподобався – так і влаштувався». Зараз Сергію 28. Він співробітник міжнародної компанії, що займається розробкою програмного забезпечення.

Сергій працює в звичайному офісі на повністю стандартному комп’ютері. Щоб компенсувати незрячість, він просто вдягає навушники і вмикає програму для озвучки тексту з екрану. Програми для створення коду – такі ж, як усюди. «Тобто можна сісти за будь-який комп’ютер, поставити за п’ять хвилин собі “читалку” і працювати на ньому. Не потрібно якогось спеціального робочого місця чи чогось такого, – пояснює програміст. – У перші дні роботи, звичайно, всім було цікаво, всі розпитували, що і як. Я давав свої навушники, щоб колеги спробували покористуватись цією програмою. Але це все було ввічливо і мене не зачіпало. Я думаю, що дискримінація є, але вона більш виражена в інших професіях. У нас, в програмістському середовищі, люди все ж більш-менш освічені. В них немає упереджень».

Головний стереотип щодо незрячих людей – нібито вони можуть виконувати лише нескладну механічну роботу, наприклад, складати коробки, робити швидкозшивачі або прищепки. В Україні дійсно існують місця, де працюють переважно люди із розладами зору. Ці підприємства створюють кулькові ручки, вимикачі світла і вішалки для одягу. Туди йдуть люди, котрі або не мають іншого виходу, або просто не знають, де можна знайти іншу роботу. Дуже часто на такі підприємства влаштовують випускників спеціалізованих шкіл-інтернатів. Проте зараз будь-яка офісна робота стала доступною завдяки програмам зчитування тексту з екрану. Незрячі можуть займатися практично будь-чим, де не потрібен зоровий контроль.

Наприклад, у США багато людей з інвалідністю працює в сфері обслуговування. Так, в закладах громадського харчування працівники без кінцівки, з порушенням слуху, чи з синдромом Дауна – звична справа. В цій країні пошуком роботи для людей з інвалідністю займаються спеціалізовані організації і фонди, вони ж опікуються адаптацією людей до звичного життя. Проте навіть при цьому показник працевлаштованості тут не набагато кращий за український – всього 29% (в Україні – 26%).

Найвищий показник працевлаштованості людей з інвалідністю – в Китаї: тут 80% з них працевлаштовані. В країні робота з такими людьми – частина державної стратегії. Якщо в 2011 нараховувалось майже 300 тис. людей, що займались реабілітацією і працевлаштуванням людей з особливими потребами, то до 2020 їх число в Китаї планують довести до 500 тис.

АЛІНА

Українка Аліна Ілясова не має офіційного працевлаштування. Раніше вона займалася підбором персоналу, проте після закриття фірми, де працювала, перейшла на копірайтинг на основі фрілансу. Зараз, наприклад, вона пише тексти для магазину брендового одягу.

У 22 роки дівчина захворіла, а остаточний діагноз отримала лише у 25. Тепер вона інвалід другої групи по неврології – у неї розсіяний склероз. Пенсія не задовольняє навіть її медичних потреб. «Якщо при розсіяному склерозі жити на одну пенсію, цього може вистачити хіба що на те, щоб періодично лягати в лікарню, – розповідає вона. – Зараз, на щастя, мені допомагає друг з іншої країни, він отримує більше необхідних імуномодуряторів, ніж йому треба».

Одна упаковка таких ліків в Україні коштує  9 тис. грн. При цьому пенсія за інвалідністю, в середньому, – трохи більше 2 тис. грн. Державні лікарні пропонують людям з розсіяним склерозом лікування стероїдами, однак воно має негативний вплив на організм.

Раз на рік дівчина їздить до санаторію в Сербії, де її стан суттєво покращується. На це теж потрібні гроші. «Сьогодні я отримую пенсію і працюю копірайтером. Я маю кілька постійних замовників, але навіть попри це весь час перебуваю в пошуку ще чогось додаткового. Також допомагають батьки, вони і платять за санаторій», – говорить Аліна.

Робота з дому і фріланс – чи не єдиний вихід для людей, що мають проблеми з неврологією, адже їх робота і графік залежить від багатьох факторів: погодні умови, втома, процедури. Крім того, люди з розсіяним склерозом повинні завжди знати, що десь поруч є туалет, бо часто м’язи перестають контролювати сечовий міхур.

«Для мене година навантаження – це три години відпочинку. Тому вісім робочих годин звичайної людини – це не про мене. А от на фрілансі я можу дозволити собі відпочивати чи займатися творчістю», − пояснює Аліна.

ЗАКОН

За правовими нормами, підприємства в Україні зобов’язані наймати на роботу людей з інвалідністю. Якщо в компанії працює від 8 до 25 людей, то хоча б один з них повинен мати групу. Коли підприємство більше, то трудові місця для людей з особливими потребами мають займати 4% від усіх. За задумом, законодавство повинно мотивувати підприємства наймати на роботу таких людей, адже без цього до Пенсійного фонду доведеться платити середньорічну заробітну плату у вигляді санкцій за кожне робоче місце, що мало б належати людині з інвалідністю.

Однак виглядає так, що механізм не працює. «На сайтах з пошуку роботи можна знайти безліч резюме від людей з інвалідністю, які шукають офіційного працевлаштування. Таке відчуття, що всі контори вже взяли на роботу інвалідів і їх набагато більше, ніж фірм, яким потрібні такі працівники», − дивується Аліна Ілясова. Насправді ж більшість працедавців просто ігнорує цей закон.

Крім того, часто роботодавці дивуються, що людина в такому стані ще й хоче працювати і пропонують їй місце лише формально за невелику плату – щоб уникнути санкцій. «Всі автоматично думають: інвалід – це непрацездатна людина», − підсумовує дівчина.

Щоб знайти роботу, котра відповідала би власним вимогам і можливостям, людям потрібно неабияк постаратися. Часто такі українці не мають іншого виходу, ніж іти на спеціалізовані підприємства громадських організацій інвалідів, де для них облаштовані робочі місця. Зарплата тут іноді не дотягує навіть до «мінімалки». Ще нещодавно таких в Україні було близько 400, а тепер – 317. Через це як мінімум 3 тис. людей залишилися без такої роботи. Навіть такої низькооплачуваної.

Загалом же, за даними Центру зайнятості вільних людей, більшість підприємств, що надають спеціальні пропозиції роботи для людей з інвалідністю, мають зарплати до 500 грн.

Найцiкавiше на сайтi

Робота – вогонь:
як пережити емоційне вигорання

Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на запитання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в програмі «Хтознаяк», а Platfor.ma записує найцікавіше. У третьому випуску – про чотири етапи вигорання, схильні до цього синдрому професії (так, креативники в списку) та шляхи спасіння.

Емоційне вигорання – це період тотального знесилення, коли зовсім нічого не хочеться робити. Це стиль життя, коли ранок починається з кави, бо інакше я не можу прокинутись, день теж продовжується з нею, а вечір повинен завершитись або коктейлем, або вином – тому що я не можу розслабитися. Це стан, коли я розумію: все що я роблю, – класно, але бігти так, як раніше, вже не можу. Труднощі, пов’язані з цим, – розбудити себе, наповнитись енергією тоді, коли потрібно бути включеним у роботу, дати можливість тілу відпочити, розслабитися в потрібний момент.

Синдром професійного вигорання помітили в минулому столітті, коли люди дуже багато працювали.  Власне, те, що на законодавчому рівні встановлено два вихідних дні на тиждень – це заслуга того, що люди звернули увагу на проблему.

Високий темп життя вимагає від нас рухатися швидше. Рідко коли ми маємо час, щоб добре поїсти чи посидіти в тиші. Це базова комплектація людини, яка хоче чогось досягти для себе, рідних, яка хоче розвиватися, мати якісні результати своєї роботи чи роботи своїх команд.

Коли пора зупинится? Коли стає байдуже, відновлюватися стає дуже важко, губиться розуміння, для чого я це роблю. Коли раптово все дратує і ти безсило плачеш. Розумієш, що щось пішло не так. Коли день лежиш в ліжку і не можеш встати, коли хочеш спати посеред дня. Коли те, що зазвичай допомагає, не діє.

Людина, яка вміє дбати про своє здоров’я, може зробити більше. Коли ми на межі виснаження, то дати собі раду стає важче.  Наші ресурси вичерпуються і робота стає менш продуктивною. На цьому етапі ви, звісно, можете зробити щось яскраве і грандіозне, але не в довготривалій перспективі.

Ресурси людини мають певні обмеження, і прямо впливати на це ми не можемо. Кожні 5-10 років наше життя змінюється. Кризи цих періодів необхідні й закономірні, вони дозволяють нам розвиватися, і щоразу ми мусимо пристосовуватися до обставин, які змінюються.

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.