Праця з особливими потребами: як заробляють люди з інвалідністю

АвторЛєна Шуліка
5 Квітня 2015
Теги:
Люди знання особистість точка зору урбаністика

Україна не пристосована для людей з особливими потребами. Їм важко пересуватись містами і забезпечувати собі необхідне піклування. А ще – боротися зі стереотипами, в тому числі в працевлаштуванні. Platfor.ma розповідає про те, як заробляють люди з офіційною інвалідністю.

В Україні 2,6 млн людей з інвалідністю, 80% з яких є працездатними. Проте навіть за найоптимістичнішими оцінками лише 26% з них працевлаштовані. У суспільстві людей з інвалідністю часто маргіналізують і не розуміють, але у більшості випадків – жаліють. Але насправді багато людей з інвалідністю можуть мати цілком звичайні професії.

СЕРГІЙ

Робочий день програміста Сергія Старового розпочинається із заварювання чаю і читання звіту. Єдина відмінність від роботи його колег – використання навушників та спеціальної програми, котра зачитує знаки з екрану, адже у нього − перша група інвалідності по зору з народження.

Сергій навчався у спеціалізованій школі і ще в четвертому класі зацікавився комп’ютерами. «Я проходив повз наш комп’ютерний клас і почув дивні звуки з кабінету. Це була спеціальна програма, що озвучує текст, що написаний на екрані, – розповідає він. – Ну а програмуванням почав цікавитися років з 12. В основному я вчився самостійно: сходив на кілька занять до викладача, котрий дав мені найбільш базові знання та кілька книжок, які треба було читати, – а далі вже сам. Спочатку для мене це було цікавою іграшкою, ну а через кілька років зрозумів, що це і професія непогана».

Проте, не всі вважали, що це так. Із труднощами Сергій зіткнувся уже при вступі до університету – там відмовлялися зрозуміти, як незряча люди зможе писати код. «Основний аргумент був – ти ж не бачиш і не зможеш працювати за комп’ютером. Тобто не було якихось інших доводів, – зізнається програміст. – В мене так і не вийшло вступити до університету Шевченка і в КПІ. Пробився в Національний авіаційний, і там, в принципі, вже все було добре. Мої однокласники йшли на інші професії, наприклад, на юриста чи масажиста – і у них зі вступом проблем не було. А на програмуванні я в Києві був одним із перших, якщо взагалі не першим. Більшість проблем в мене була саме через це. Ті, хто вступав після мене, уже через кілька років, мали набагато менше клопоту, тому, що був прецедент».

В 2012 Сергій закінчив університет і виклав в інтернет власне резюме. «Це був перший-ліпший сайт, і я навіть не намагався якось красиво написати, просто заповнив анкету: вік, що вмію, який маю досвід. Буквально на наступний день почалися дзвінки від рекрутерів, – розповідає він. – І на першій же співбесіді мене зацікавив проект. Я їм теж сподобався – так і влаштувався». Зараз Сергію 28. Він співробітник міжнародної компанії, що займається розробкою програмного забезпечення.

Сергій працює в звичайному офісі на повністю стандартному комп’ютері. Щоб компенсувати незрячість, він просто вдягає навушники і вмикає програму для озвучки тексту з екрану. Програми для створення коду – такі ж, як усюди. «Тобто можна сісти за будь-який комп’ютер, поставити за п’ять хвилин собі “читалку” і працювати на ньому. Не потрібно якогось спеціального робочого місця чи чогось такого, – пояснює програміст. – У перші дні роботи, звичайно, всім було цікаво, всі розпитували, що і як. Я давав свої навушники, щоб колеги спробували покористуватись цією програмою. Але це все було ввічливо і мене не зачіпало. Я думаю, що дискримінація є, але вона більш виражена в інших професіях. У нас, в програмістському середовищі, люди все ж більш-менш освічені. В них немає упереджень».

Головний стереотип щодо незрячих людей – нібито вони можуть виконувати лише нескладну механічну роботу, наприклад, складати коробки, робити швидкозшивачі або прищепки. В Україні дійсно існують місця, де працюють переважно люди із розладами зору. Ці підприємства створюють кулькові ручки, вимикачі світла і вішалки для одягу. Туди йдуть люди, котрі або не мають іншого виходу, або просто не знають, де можна знайти іншу роботу. Дуже часто на такі підприємства влаштовують випускників спеціалізованих шкіл-інтернатів. Проте зараз будь-яка офісна робота стала доступною завдяки програмам зчитування тексту з екрану. Незрячі можуть займатися практично будь-чим, де не потрібен зоровий контроль.

Наприклад, у США багато людей з інвалідністю працює в сфері обслуговування. Так, в закладах громадського харчування працівники без кінцівки, з порушенням слуху, чи з синдромом Дауна – звична справа. В цій країні пошуком роботи для людей з інвалідністю займаються спеціалізовані організації і фонди, вони ж опікуються адаптацією людей до звичного життя. Проте навіть при цьому показник працевлаштованості тут не набагато кращий за український – всього 29% (в Україні – 26%).

Найвищий показник працевлаштованості людей з інвалідністю – в Китаї: тут 80% з них працевлаштовані. В країні робота з такими людьми – частина державної стратегії. Якщо в 2011 нараховувалось майже 300 тис. людей, що займались реабілітацією і працевлаштуванням людей з особливими потребами, то до 2020 їх число в Китаї планують довести до 500 тис.

АЛІНА

Українка Аліна Ілясова не має офіційного працевлаштування. Раніше вона займалася підбором персоналу, проте після закриття фірми, де працювала, перейшла на копірайтинг на основі фрілансу. Зараз, наприклад, вона пише тексти для магазину брендового одягу.

У 22 роки дівчина захворіла, а остаточний діагноз отримала лише у 25. Тепер вона інвалід другої групи по неврології – у неї розсіяний склероз. Пенсія не задовольняє навіть її медичних потреб. «Якщо при розсіяному склерозі жити на одну пенсію, цього може вистачити хіба що на те, щоб періодично лягати в лікарню, – розповідає вона. – Зараз, на щастя, мені допомагає друг з іншої країни, він отримує більше необхідних імуномодуряторів, ніж йому треба».

Одна упаковка таких ліків в Україні коштує  9 тис. грн. При цьому пенсія за інвалідністю, в середньому, – трохи більше 2 тис. грн. Державні лікарні пропонують людям з розсіяним склерозом лікування стероїдами, однак воно має негативний вплив на організм.

Раз на рік дівчина їздить до санаторію в Сербії, де її стан суттєво покращується. На це теж потрібні гроші. «Сьогодні я отримую пенсію і працюю копірайтером. Я маю кілька постійних замовників, але навіть попри це весь час перебуваю в пошуку ще чогось додаткового. Також допомагають батьки, вони і платять за санаторій», – говорить Аліна.

Робота з дому і фріланс – чи не єдиний вихід для людей, що мають проблеми з неврологією, адже їх робота і графік залежить від багатьох факторів: погодні умови, втома, процедури. Крім того, люди з розсіяним склерозом повинні завжди знати, що десь поруч є туалет, бо часто м’язи перестають контролювати сечовий міхур.

«Для мене година навантаження – це три години відпочинку. Тому вісім робочих годин звичайної людини – це не про мене. А от на фрілансі я можу дозволити собі відпочивати чи займатися творчістю», − пояснює Аліна.

ЗАКОН

За правовими нормами, підприємства в Україні зобов’язані наймати на роботу людей з інвалідністю. Якщо в компанії працює від 8 до 25 людей, то хоча б один з них повинен мати групу. Коли підприємство більше, то трудові місця для людей з особливими потребами мають займати 4% від усіх. За задумом, законодавство повинно мотивувати підприємства наймати на роботу таких людей, адже без цього до Пенсійного фонду доведеться платити середньорічну заробітну плату у вигляді санкцій за кожне робоче місце, що мало б належати людині з інвалідністю.

Однак виглядає так, що механізм не працює. «На сайтах з пошуку роботи можна знайти безліч резюме від людей з інвалідністю, які шукають офіційного працевлаштування. Таке відчуття, що всі контори вже взяли на роботу інвалідів і їх набагато більше, ніж фірм, яким потрібні такі працівники», − дивується Аліна Ілясова. Насправді ж більшість працедавців просто ігнорує цей закон.

Крім того, часто роботодавці дивуються, що людина в такому стані ще й хоче працювати і пропонують їй місце лише формально за невелику плату – щоб уникнути санкцій. «Всі автоматично думають: інвалід – це непрацездатна людина», − підсумовує дівчина.

Щоб знайти роботу, котра відповідала би власним вимогам і можливостям, людям потрібно неабияк постаратися. Часто такі українці не мають іншого виходу, ніж іти на спеціалізовані підприємства громадських організацій інвалідів, де для них облаштовані робочі місця. Зарплата тут іноді не дотягує навіть до «мінімалки». Ще нещодавно таких в Україні було близько 400, а тепер – 317. Через це як мінімум 3 тис. людей залишилися без такої роботи. Навіть такої низькооплачуваної.

Загалом же, за даними Центру зайнятості вільних людей, більшість підприємств, що надають спеціальні пропозиції роботи для людей з інвалідністю, мають зарплати до 500 грн.

Найцiкавiше на сайтi

Художником не народжуються: де в Києві знайти творчі заняття для дітей

АвторІрина Шостак
19 Червня 2018

Як розвивати креативність в дітях, як стати художником в Україні, навіщо потрібно мистецтво – на ці та інші питання Platfor.ma відповідає разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти». Цього разу ми підібрали для вас місця, куди варто прийти з вашими дітьми, щоб мистецтво їх точно зачепило.

Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.

 

«Бунтуй, кохай, права не віддавай»: как в Киеве прошел Марш равенства

В воскресенье, 17 июня, в Киеве состоялся Марш равенства Киев-Прайд-2018, традиционное шествие ЛГБТ-сообщества. По разным оценкам его посетили от 3,5 до 5 тыс. человек. Девиз этого года — «Страна свободных. Будь собой». Легко ли быть собой в Украине 2018 года – специально для Platfor.ma узнавал журналист Александр Михедов.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway)

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach)

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

 

Ану марш на марш: правозахисниця про три причини підтримувати КиївПрайд

АвторІрина Виртосу
15 Червня 2018

В неділю, 17 червня, у столиці пройде Марш рівності КиївПрайд. Журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу написала для Platfor.ma, чому цей день в Україні – не тільки про представників спільноти ЛГБТ+. І підкріпила свої думки статистикою.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Це у вас у крові: чому донорство – не зовсім те, що ви думаєте

14 червня у всьому світі відзначають День донора. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська є одним із ідеологів проекту «Середи в Охматдиті», який спонукає здавати кров. У свій день вона написала про те, як вперше потрапила в донорство, та пропонує всім доєднатися.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

Фото: Iнга Передерій

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Фото: Iнга Передерій