Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019
Теги:
Люди афіша кіно Україна

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

– Зйомки короткометражних фільмів відрізняються від великого формату?

– Дуже. У короткому метрі задіяні три людини: оператор і режисер в одній особі та два актори, які всі ще й брати, як у нашому випадку. Обстановка більш сімейна і дружня, взагалі немає відчуття, що відбувається щось особливе. А в великому форматі – це як мінімум 20 осіб і всі вони дивляться на тебе, а тобі ще й потрібно вдавати, що нікого немає. Все кипить, стрімко змінюється, будується прямо у тебе на очах, так багато людей задіяно в роботі над стрічкою. Я здогадувався, що не все так просто, але не усвідомлював масштабів.

– Що було для вас найскладнішим у процесі роботи над фільмом?

– Фізично було складно зніматися в жовтні, коли одного дня тобі потрібно залізти в річку. А емоційно – це остання сцена в фільмі. Вона була знята з першого дублю, а всього їх було два – про запас. Але її необхідно було повністю пережити, відчути все те ж саме, що й твій герой.

Взагалі вся робота проходила під знаком питання: ну як, вийшло? Я сам не міг зрозуміти, чи добре відіграв ту чи іншу сцену. Були прості завдання, про які думаєш: «О, так нічого складного». Але саме на них я проколювався й доводилося багато разів перезнімати. Серед іншого були проблеми з українським словом «що» – воно давалося мені в контексті дуже складно, через нього я неправильно розставляв акценти й збивалася ритміка всієї репліки. Ми таким чином перезнімали сцену разів десять.

На зйомках фільму «Додому»
На зйомках фільму «Додому»
На зйомках фільму «Додому»
На зйомках фільму «Додому»

– Як довго тривали зйомки фільму?

– У нас було близько 19 знімальних днів, кожен з яких проходив по-різному. Я міг знятися за дві години, а бувало й витрачав на це добу. Все залежало від того, якого роду сцену ми знімаємо, тому що все було заздалегідь розплановано. Сам знімальний процес виявився неймовірно цікавим, веселим і водночас складним. Відчувається єднання, коли всі працюють над одним продуктом і намагаються зробити його ідеальним. Мені нема з чим порівняти, але здається, що у нас була дуже крута команда. 

– Що ви відчули, коли зйомки добігли кінця?

– Якесь полегшення, що це все закінчилося. Я насправді дуже цього чекав, тому що сили вже покидали. До того ж, я два місяці не був у Криму – хотілося вже повернутися на батьківщину, додому.

– Додому – майже іронія. Які українські локації сподобалися вам найбільше?

– Не знаю, що конкретно це за місце, але те, що зображено на афіші. Це такий схил, вранці там ще й панував туман. Він осів і складалося відчуття, ніби хмари спустилися вниз – неймовірно красиво. Ще запам’яталася сцена, яку ми знімали біля могили – вона знаходилася на кургані, а за нею простягалися в далечінь червоні рослини. 

– Розкажіть про свого персонажа. Наскільки ви з ним схожі?

– У мене є щось спільне з Алімом, а щось – з Мустафою, його батьком. Мій герой дуже вільний, в нього сучасні погляди на світ – він поїхав вчитися до Києва, тому що хотів змінити своє життя. На відміну від нього я вирішив залишитися в Криму та отримати освіту агронома, піти по стопах свого батька. Але також я не проти поїхати кудись і спробувати себе в чомусь іншому, якщо буде можливість. Так, у мене сильна прив’язаність до рідного дому та батьківщини, але я можу розглядати й інші варіанти. Як буде для мене краще, так я і вчиню. 

– Як вам вдалося вжитися в роль? Чи використовували ви якісь прийоми?

– Я сам по собі дуже закрита людина та інтроверт, тому мало контактую з іншими – як я відчув, Алім теж такий. Тож мені не доводилося вживатися в роль – я вже так живу. І навіть в суть фільму мені не потрібно було особливо вникати, я її чудово знаю, адже побут і традиції кримських татар рідні для мене. Так, Наріман давав якісь підказки, але в цілому все відразу було зрозуміло, і якщо я й міняв щось, то лише маленькі деталі.

– Ви побачили всю цю кіношну кухню. На вашу думку, якими головними якостями повинен володіти справжній актор?

– Головне – не грати роль, а бути своїм персонажем. «Як воно є, так і грати», – так говорив мені Наріман. Наприклад, якщо тобі ставлять питання за сценарієм, то не потрібно згадувати текст і що там дослівно написано, просто відповідай на нього. Також важливо бути саме тут і зараз під час зйомок, не думати ні про що інше.

Це складна робота – фізично і морально, тому актор повинен бути витривалим. Наріман мені розповідав, що є люди, які після глибокої сцени можуть вимикати в собі емоції. Ось вони переживають разом зі своїм героєм якісь душевні муки, відчувають цей момент, проникливо дивляться в камеру – а після слова «знято» вимикають усі «не свої» почуття. Як після клацання пальцями. Може, це справжні професіонали. А є такі актори, які просто через себе цю емоцію пропускають, а після зйомок все ще відчувають увесь спектр. Мене Наріман зарахував саме до цієї категорії – після сцени мені потрібно було себе заспокоювати. Навіть зараз якийсь відгомін пережитого чутно.

– Який ваш найулюбленіший момент у фільмі? 

– Було трохи екшену, коли ми, скажімо так, дещо збили на машині. Ніколи до цього на автівці нічого не таранив – цікаві нові враження. Також була сцена, де машини потрібно було позбутися, і ми, як в голлівудських фільмах, зіштовхнули її зі схилу в воду. Мало людей можуть похвалитися таким досвідом, а у мене він був. І, як ви розумієте, зняти все потрібно було з першого дубля, хоча одна запасна машина про всяк випадок у нас таки була.

– У трейлері фільму неодноразово можна побачити кадри з запальничкою. Це має якесь значення для сюжету або вашого героя?

– Так, запальничка пов’язує початок і кінець фільму, а в багатьох місцях вона показує момент примирення батька з сином.

– Чи були якісь смішні історії зі зйомок?

– Та хоч перший знімальний день. Я – недосвідчений актор, а якщо чесно, зовсім не актор. Переді мною стоїть людей 30-40, великий натовп такий, і перша сцена, яку мені потрібно відіграти – блювотний рефлекс. Акторська кар’єра почалася успішно – ніяк не думав, що мої перші кроки будуть саме такими.

– Вже 7 листопада «Додому» виходить на великі екрани України – чи відчуваєте ви присмак слави?

– Не відчуваю взагалі. Мені здається, що до мене особливої ​​уваги не буде, не знаю чому. Але я дуже хочу, щоб сам фільм людям сподобався, щоб якомога більше глядачів його побачили. Мені здається, кожен знайде в стрічці щось важливе для себе.

– Фільм був презентований на Каннському кінофестивалі та потрапив до лонг-листа премії «Оскар». Як це – усвідомлювати, що ви є частиною цього?

– Це дуже круто. Я в якійсь мірі навіть не вірю, що цей той самий «Оскар» – це нереально й не зі мною. У Каннах презентація пройшла на відмінно, там я вперше й побачив фільм. Це одночасно дивно й хвилююче, спостерігати за собою на великому екрані. Іноді просто абстрагуєшся й навіть забуваєш сюжет, починаєш зацікавлено спостерігати за подіями. Вважаю, це добрий знак. Особливо мені сподобалося, як сприйняли фільм глядачі – величезний зал досить довго аплодував, це дуже зворушує.

Також мені запам’яталося, як після прем’єри ми з художником-постановником і звукорежисером йшли до готелю й вже десь за кілометр від фестивального палацу один чоловік впізнав мене. Він став активно жестикулювати, потискати мені руку, щось емоційно говорити французькою – явно був у захваті. Це приємно.

– Ви плануєте продовжувати акторську кар’єру?

– Ні. Я не вважаю цю професію стабільною, тому що у великій мірі все залежить від удачі й навіть не обов’язково мати професійні якості, як довів мій досвід. Мені прикро, що стільки людей навчаються на акторів, а тут невідомий хлопець-агроном знявся у фільмі, який був показаний в Каннах. І от, припустимо, перший досвід виявився вдалим і ти йдеш, окрилений успіхом, на інший кастинг, а тебе не беруть. На другий, третій, четвертий – та ж історія. Сьогодні ти на вершині, а завтра – ніхто. Для мене важлива стабільність. Просто так витрачати купу часу на те, що, можливо, взагалі не спрацює – я не можу.

– І останнє запитання. Це перше інтерв’ю у вашому житті?

– Так.

Кадри з фільму та фото зі зйомок надані продюсерською компанією Limelite.
Найцiкавiше на сайтi

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС. Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Не колектор, а спеціаліст по роботі з боржниками: інтерв’ю з комунальником і героєм теплого кіно

Нещодавно в прокат вийшла документальна стрічка Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» про профспілку однойменного комунального підприємства та їхнє хобі – хор. Руслан, який займається роботою з боржниками, з’являється в кадрі всього на кілька хвилин, але запам’ятовується надовго: поступово його тон спілкування з людьми змінюється з суворого на турботливий, а методи впливу – з кнута на пряник. Ми поговорили з чоловіком про його незвичайне заняття та дізналися, чому його не можна назвати колектором, наскільки небезпечним стало його життя, як захиститися від нападу з ножем і чому ця робота попри все може подобатися.

– Ваша професія – колектор?

– Я – не колектор, тому що працюю в державному підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго» в сервісному центрі та керую групою по роботі з боржниками. Наше завдання – зменшити заборгованість абонентів, проводити роз’яснювальну роботу, фіксувати тих, хто сплачувати борг відмовляється, та попереджати їх про наслідки. 

Я отримую ставку у розмірі 10 тис. грн, а колектори, наскільки я знаю, мають відсоток, нічим не ризикують й можуть робити будь-що. Моя ж робота передбачає більшу лояльність і вона системна: ми думаємо про те, що буде далі з абонентом, який не може сплатити борг. До того ж, ми допомагаємо отримати субсидію або знижки.

– Як ви потрапили на цю роботу?

– Я працював у кредитному відділі декількох банків Івано-Франківська й також займався проблемами кредиторів і боржниками. Але в 2009 році через кризу в банківській сфері відбулося скорочення штату. Пішов працювати в Теплокомуненерго тому, що це було зручно й будівля знаходилася поряд з моїм домом. Спочатку працював контролером, помаленьку йшов на підвищення й врешті-решт очолив групу по роботі з боржниками. В цілому, я труджуся тут вже 10 років.

– Якими якостями повинен володіти кандидат на цю посаду?

– Безумовно, ця людина має бути комунікабельною, а також знати юридичну справу, розуміти, як виносяться рішення суду та працює державна виконавча служба. 

– Як проходить ваш звичайний день на роботі?

– Ми починаємо о восьмій ранку, аналізуємо проплати та порівнюємо їх із минулим днем. Після третьої години ми відвідуємо боржників за місцем проживання, готуємо документи про заборгованість, приносимо ще й судове рішення, якщо воно є. Якщо людина хоча б частково оплачує, то ми розбиваємо ту заборгованість на частини. Також зранку ми обдзвонюємо людей, які обіцяли прийти та вирішити всі питання з боргами. Якщо вони не виходять на зв’язок та не з’являються, то ми відправляємо запит в юридичний відділ для подачі до суду. 

 – Вас бояться люди, коли ви приходите до них додому?

– Я приходжу разом із дільничним та з працівниками державної виконавчої служби – останні мають право вилучати майно. Тоді люди починають боятися, тому ще є реальна загроза залишитися без чогось цінного. 

– А чого боїтеся ви?

– Як і всі – хвороб. Найбільший страх – що серйозно захворію я або родичі. 

– Як можна уникнути вашого візиту, якщо борг все ж таки з’явився і тривалий час його не погашують?

– Ніяк. Ми не маємо змоги як обленерго відключити світло в одній квартирі й не повертати його, поки проблема не вирішиться. Або як водоканал – заблокувати каналізацію. З батареями складніше – ми можемо відключити тільки весь будинок, а в окремих випадках – поверх.

– Що найскладніше у вашій роботі?

– Працювати з неадекватними людьми. Бувають різні ситуації – це можуть бути колишні ув’язнені, хворі або психічнохворі люди. Вони кидаються в тебе предметами або погрожують ножем. Є люди, які принципово відмовляються оплачувати, а є бідні, які просто не можуть цього зробити. Без сліз теж не обходиться.

На диво часто трапляється, що чоловік дає жінці гроші на комуналку, а вона їх витрачає на якісь особисті потреби. І коли я приїжджаю з працівниками виконавчої служби, дома розгортається справжній скандал. Виходить, що жінка два роки нічого не оплачувала.

– Розкажіть, чи були випадки, коли щось загрожувало вашому майну, здоров’ю або навіть життю?

– В Івано-Франківську є такий неспокійний район – Бам. І от буває приїжджаєш туди ввечері і озираєшся, тому що є реальний шанс отримати по голові. Або тебе можуть запам’ятати і десь зловити – самому небезпечно. Якось ми приїхали машиною в той район і якась малолітня компанія нам її поцарапала. А буває, що можуть заблокувати ліфт, коли ти у ньому їдеш. Це все пакості, але трапляється й реальна загроза.

Був випадок – приїхали ми в Бам, щоб провести роз’яснювальну роботу з боржником, який був винен понад 20 тис. грн. Відкриває двері якийсь неадекватний чоловік, скоріше за все, наркоман, вилітає на нас із ножем, рукоять якого обмотана якимось хутром. І погрожує: «Я тебе зараз пришию!». Вдалося вибити у нього зброю, але велику роль в цьому зіграло те, що людина була неадекватна, метушилася та робила неправильні рухи.

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.