Это как вообще: снимать популярную передачу о путешествиях

АвторЕлена Синельникова
22 Червня 2015
Теги:
Люди особистість планета

В рамках рубрики «Это как вообще» мы выясняем, как разнообразные события и процессы выглядят изнутри. На этот раз генеральный продюсер популярной телепередачи «Орел и решка» Елена Синельникова рассказывает о том, как это – снимать шоу, где один из ведущих развлекается в чужом городе с неограниченными финансами, а второй – выживает на $100.

Недавно мне рассказали шутку: «По статистике 23% украинцев путешествуют, а остальные 77 % – путешествуют с шоу ‘Орел и решка’». Когда мы оглядываемся на десять снятых сезонов и на то нереальное количество стран, которое мы посетили, начинаешь верить, что где-то так оно и есть.

За четыре года  мы объездили половину мира. Теперь составить список городов на поездку для нас настоящая мука. Мы уже были практически во всех интересных странах. Теперь приходится выбирать страны и города из совсем непопулярных направлений, которые зачастую оказываются не очень интересными.

На съемки мы уже едем подготовленными. У нас есть сценарный план, есть продуманные драматургические линии, список предполагаемых локаций. Первым на место выезжает продюсер (где-то за 3-4 дня до приезда группы) и работает по списку локаций.  Обычно что-то отпадает, что-то находится новое.

Продюсер договаривается обо всем с локациями, решает вопросы с разрешениями на съемку. Позже приезжает съемочная группа, которой он рассказывает весь съемочный план и график.

Съемочные дни, как правило, начинаются очень рано – часов с 6 или 7 утра. Первая локация – это практически всегда стартовая подводка в аэропорту, где наши ведущие подбрасывают монетку и решают, кто же в этом городе будет шиковать, а кто – бюджетно исследовать город. Затем две команды разъезжаются в разные стороны и практически не пересекаются друг с другом. Встречаются еще один раз на финальной подводке в конце третьего съемочного дня. На следующий день вся команда перелетает в следующий город.

Дело в том, что мы вовсе не снимаем один уикенд, как показываем в передаче – иначе мы бы просто не успевали выходить в эфир. Мы снимаем пулами. Четыре передачи за один раз. Иногда пять. Вот недавно мы установили рекорд – отсняли шесть передач за раз. Пул длится 21-26 дней.

Съемки – это всегда крайне непредсказуемый процесс. То съемочную группу арестуют в Каире потому что мы снимали коптером, а значит нас обязательно нужно заподозрить в терроризме. То где-то на Кубе пилот решил сегодня не лететь – и ему все равно, какие там у нас графики.  Ну и погодные условия в каждом регионе – это вообще святое!

Багаж мы теряем не часто. Но если теряем, то это обычно очень смешные истории. Один раз, например, не долетел багаж одного из наших операторов. Приходим мы в соответствующую инстанцию, а нам говорят, что вещи по ошибке отправили другим рейсом, но вы не волнуйтесь – завтра все прилетит. Мы подписали нужные бумажки и поехали снимать. Отсняли город, приезжаем в аэропорт, где нам говорят, что багаж будет завтра. Но нам вот уже улетать через два часа. Представители аэропорта говорят, мол, пишите новый адрес – доставим туда.  Все закончилось тем, что в каждый город, где мы снимали, багаж приходил с опозданием на день и только в Борисполе вещи все же догнали оператора – спустя два часа после посадки.

От первого сбора креативной группы до выхода материала в эфир проходит около месяца. После съемок материал просматривается сценарной группой и весь сценарий пишется заново. Еще неделя уходит на монтаж, где режиссер монтажа собирает программу уже по готовому сценарному плану. Еще недели две отводится на окончательные правки и согласование материала с каналами. В итоге над одним выпуском передачи «Орел и решка» работает 14-15 человек. Это съемочная группа и пост-продакшн.

Для украинского и российского рынка программы практически не отличаются. Разве что спонсорами. Но иногда правки канала зависят от страны, в которой выйдет передача. Иногда чего-то нельзя показывать в России, иногда – в Украине. Но это совсем небольшие детали.

Иногда мы намеренно не показываем что-либо – потому что нас смотрят дети. В этих случаях, конечно, идет серьезная борьба с собой. Нам, как журналистам, хотелось бы показать, например, обряд жертвоприношения животных на Кубе. Выглядит жутко. В кадре еще жестче. Это колорит, это часть их культуры, но мы понимаем, что не можем себе этого позволить.

Самый острый вопрос предстоящего сезона – найти ведущего. У нас нет никакого принципа по отбору людей.  У нас нет каких-то обязательных параметров. Просто ведущий должен зацепить. Положительно, отрицательно – не важно. Своей харизмой, внешностью, речью, подачей.  Мы не гонимся за звездными лицами, потому что формат настолько интересен, что сам может сделать звездой любого ведущего. На второй сезон, например, к нам пробовались Андрей Бедняков и Ваня Дорн. При этом оба были действительно хороши.

Конечно, каждый ведущий привносит в передачу что-то свое. Андрей Бедняков принес острый юмор, Леся – просто смешная, Коля – весь такой мачо, Регина – бесстрашный человек, она может сделать практически все. Настя – очень женственная.

Многие считают, что у нас работа мечты, но в ней есть свои нюансы. Уходят от нас по разным причинам. У кого-то другие цели, кому-то просто надоело, кто-то устал.

Первый и второй сезоны я все время ездила с группой, потом на меня перешла большая часть офисной работы, и вот только сейчас выдался год, когда я могу позволить себе выезжать с командой как режиссер или редактор.

Мне кажется, что сейчас самый страшный вопрос для меня: «Какая у вас любимая страна?» И еще один: «Сколько стран вы уже сняли?» Когда твоя работа – это сплошные командировки, то отпуска у тебя, считай, нет. Разве что в новогодние праздники мы отдыхаем дней семь. Если не считать этого, то у нас постоянная работа 24 /7. Но, кажется, оно того стоит.

Найцiкавiше на сайтi

Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Не кажи «триста»:
як навчитися жартувати дійсно смішно

Скільки разів перед сном ви знову і знову програвали в пам’яті момент, коли могли влучно віджартуватися? Або вам на думку спадала дотепна відповідь, але надто пізно? Настав час стати зіркою стендапу не тільки у власній голові. Почуття гумору не генетичне, і його можна натренувати. Розповідаємо про прості правила та заборонені прийоми.

Навчитися жартувати нам допомагають експерти з «Підпільного стендапу»

Слідкуйте за контекстом. Коли ви в колі друзів, то пожартувати не важко, адже ви знаєте контекст, у якому знаходитесь. Ви в курсі того, що відбувається, можете жартувати щодо того, що трапилося тут і зараз. Натомість комік має створити контекст штучно та вигадати такі умови, в яких його слова стають смішними. Наприклад: «Мене питають, що я встиг до 25 років? Я встиг не померти, це теж непросто. В Україні дуже легко це зробити – невдало зайшов до Євразії, переплутав йогурт в АТБ, зайняв надто активну позицію в Херсоні. Сьогодні настільки легко померти, що новину про смерть людини можна прочитати у розділі “Курйози”».

Робіть влучні постріли. Ваша кількість жартів повинна бути дозованою. Якщо ви думаєте, що ви будете постійно жартувати й залишатися на гребені хвилі, то ні – це швидко всім набридне. Навіть якщо ви робите це смішно, ваші слова будуть знецінюватися. А якщо несмішні, то швидко здобудете собі славу балабола. 

Цитуйте. Якщо ви хочете смішно пожартувати в компанії, то можна процитувати якогось коміка, наприклад. Це не заборонено і майже завжди смішно, а якщо ні, то ви можете виправдатися: «Ой, ну я не так переказав, там було кумедніше». Але тільки в тому разі, якщо у вас немає амбіції виступати на сцені.

Дійте по ситуації. Якщо ваш жарт не заходить, пожартуйте про те, як у вас не зайшов жарт. Якщо перед вами сидять 50 людей, які не сміються, оберіть одного, який відреагував, і почніть із ним розмовляти. 

Не бійтеся бути несмішними. Це нормально. Навіть професійні коміки дуже часто виступають несмішно, якщо ви те ж саме зробите в компанії, то нічого страшного не відбудеться. Не намагайтеся рятуватися та накидувати ще 40 жартів, щоб вибратися з цього полону.

«Ми або знищимо себе, або станемо богами»: що Юваль Харарі розказав у Києві

АвторКатя Тейлор
16 Вересня 2019

15 вересня у Києві відбувся міжнародний форум Facing the Future. Одним із головних його гостей став ізраїльський історик та автор світових книжкових бестселерів Юваль Ной Харарі. Platfor.ma записала його виступ про те, чому в історії планети немає нічого сталого і чому на світ треба дивитися дуже обережно.

Ми – гомо сапієнс, найбільша «нація» на землі. Так само, як уран – нестабільний елемент, гомо сапієнс – нестабільна тварина. Як купа елементів урану можуть спричинити атомний вибух, точно так само, якщо з’єднати разом безліч людей, можна отримати вибух людський.

Сьогодні нас майже 8 млрд, і своєрідні хімічні реакції між людьми відбуваються дуже швидко. Але хай навіть ми можемо передбачити сам вибух, це не означає, що ми можемо прогнозувати його наслідки. Я бачу два потенційних наслідки – в наступні два століття ми або знищимо себе, або покращимо до рівня богів. 

Я говорю це в буквальному сенсі. Штучний інтелект і біотехнології зараз дають нам можливості, які раніше вважалися дивом. Зокрема – можливість моделювати і створювати життя. Як в Біблії бог створював тварин, рослини і людей відповідно до його побажань, так і ми сьогодні вивчаємо, як створювати тварин, рослини і навіть людей, згідно з нашими бажаннями.

Найважливішим продуктом економіки XXI століття будуть не двигуни, не текстиль і навіть не зброя. Найімовірніше, це буде тіло, мізки і розум.

Це стане не тільки найбільшою революцією в історії. Взагалі-то це стане найбільшою революцією в біології з того моменту, як 4 млрд років тому на Землі з’явилося життя.

За цей час в базових правилах гри під назвою життя нічого фундаментально не змінилося. Ти був або амебою, або динозавром, або помідором, або людиною. Люди зроблені з органічної тканини, тому, як і все живе, ми підпорядковувалися правилам органічної біохімії. І всім нам можна було еволюціонувати лише за допомогою природного відбору.

Але в XXI столітті є висока ймовірність того, що природний відбір буде замінений дизайном розуму, який стане головною рушійною силою еволюції життя.

Життя може вийти за рамки органічної реальності. Ми вже готові до того, щоб навчитися створювати неорганічні форми життя. Через чотири мільярди років органічного життя, заснованого на природному відборі, ми заходимо в еру неорганічного. І по дорозі наш вид – гомо сапієнс – цілком ймовірно, просто зникне. Тому що ми змінимо самі себе. Через 200 років на цій планеті будуть домінувати істоти, які відрізняються від нас так само сильно, як ми відрізняємося від шимпанзе.

Сьогодні ми все ще маємо спільні з мавпами структуру тіла, фізичні можливості та навіть деякі ментальні патерни. Але через кілька сотень років біотехнології можуть змінити наші тіла і розум.

Який вид нових істот буде жити на цій планеті? В якому напрямку стане розвиватися еволюція? Ніхто точно не знає, але від вибору, який кожен з нас зробить в найближчі роки, залежить те, де саме ми опинимося.

Ми будемо обирати, що краще для кооперації різних людей або для країни, в якій ми живемо, або для всього нашого виду, або навіть для всього живого на землі.

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.