Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 2016
Теги:
Люди особистість точка зору

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Киев

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.

Люди

Сидим со старой знакомой во дворике недалеко от Контрактовой площади, пряча пивные бутылки в сумках. Я закуриваю и кашляю: «Отвык, видимо. Пробую уже третью марку, все плохие. А мне-то казалось, что хуже тайских сигарет ничего нет».

«Я из журналистики ушла, – делится Таня. – Учу программирование, хочу получать зарплату в долларах и путешествовать. Все равно писать, о чем хочешь, не дают. Героев вот, допустим, нельзя критиковать. Ну, ты понял. Самоцензура эта поддостала». «Когда я уезжал, прижимали и за уличную выпивку, и за курево», – говорю я, делая глоток. «Было и прошло, – Таня машет рукой. – Баров сейчас, конечно, хватает, на любой вкус… крафтовое пиво, все дела… но, говоря начистоту, не всякий может позволить себе там сидеть. Вообще, все то новое, что появилось – оно за деньги. А просто так, для людей – я не знаю. Полиция разве что… Кстати, слышал хохму? Двух сотрудников недавно засняли – сексом в машине занимались». – «Знаешь, если это максимум из того, что можно предъявить полиции, то это совсем неплохо».

Люди не самой бедной внешности периодически подходят просить то сигарет, то «копеечку на хлеб». На отказы реагируют с обидой. «Раньше это было стыдно, – удивляюсь я. – В странах Азии, если попытаешься стрельнуть сигарету, тебе просто покажут, где магазин». «Сейчас уже многое не стыдно, – говорит Таня. – Думаешь, этим вот курить совсем нечего? Они запасаются». Подваливает бородатый парень с огромным рюкзаком: «Молодые люди, на чай у меня есть, а на метро уже нет…» Мы синхронно качаем головами, парень уходит. «У него тамтам на плече, – возмущаюсь я. – Это же машина для печатанья денег».

За какой-то час нас достают просьбами настолько, что мы решаем уходить. «Не думал, что люди настолько обнищают», – бормочу я. Таня пожимает плечами и ставит недопитую бутылку у переполненной урны.

Дима, программист, крутит баранку: «Пока выплатил хату в Днепре, она упала в цене вдвое. Хотя и в Киеве цены просели. Сейчас я за триста долларов снимаю на Левобережье трехкомнатную с джакузи, правда, пришлось поискать. А что еще нового-хорошего… Фестивалей разных много проводится. Или, вот, новая полиция…»

Дорогу перед нами переходит немолодой мужчина. Остановившись, он зажимает ноздрю и пушечно сморкается на асфальт. «Китайцы так не умеют», – думаю я с гордостью. Вполуха слушаю про старых знакомых. У многих распались браки.

«У меня в Малайзии был сосед по хостелу, палестинец, – вспоминаю я. – Мутный тип, все время сидел в мессенджере, вопросы решал. Так он говорил, что готов платить украинцам, чтобы те организовывали его соотечественникам вызовы в Украину». – «И что им тут делать?» – «Тут – ничего. Говорит, это только ступенька на пути в Норвегию. Паспорт еще у меня купить пытался». Дима хохочет: «По ходу, палестинцы верят в введение безвизового въезда в Европу больше, чем сами украинцы…»

Вечером сидим с композитором панк-группы «ХЗВ» в любимом месте киевской богемы – глухом обшарпанном дворике на Ильинской. Рядом трое работяг чистят люк, нецензурно комментируя извлеченные оттуда лимоны и помидоры. Попивая испанскую сангрию, мы пытаемся обсуждать международное положение. Один из ассенизаторов непринужденно вступает в беседу, рассказывает, что страну захватил дьявол, и мы живем последние годы. «Страной управляют из-за бугра, сволочи наверху продались за сребреники, вынудили людей грешить. Я тоже грешил, я убивал…» – доверительно признается он. Мы вежливо молчим; я уже начинаю привыкать к тому, что случайные люди на улице подслушивают и комментируют мои разговоры. Лекцию прерывает крик коллег: «Валерьянович, хорош трепаться, говно ждать не может!»

Утро. Метро. По вагону идет парень с электрогитарой, наигрывает что-то из русского рока. Всем по барабану: в картонный пакет, висящий на грифе, ничего не бросают. С любопытством разглядываю людей. Почти никто не читает бумажных книг, все, как китайцы, уткнулись в смартфоны. В чем-то украинцы китайцев даже переплюнули: я уже не впервые вижу девушку с двумя смартфонами; по одному она говорит, а в другом листает ленту. 

В Азии мне постоянно уступали место, но теперь вокруг другая атмосфера – я впервые за долгое время уступаю кому-то место сам. «Как тут ужасно объявляют станции по-английски, – говорит Лена. – Ну почему так и не переозвучили?»

Мимо эскалатора проплывают рекламные борды с предложением воинской службы по контракту. На выходе скрипач и гитарист выдает первоклассную музыку, кажется, Caravan Palace. Вокруг них плотная толпа, но деньгами сорить никто не торопится. Мелодия заканчивается, слушатели хлопают и расходятся. Вспоминаю слова музыканта, барабанившего в гонконгском метро: «Вообще-то я клавишник. Но знаешь, чем музыка противней бьет по ушам, чем охотней подают».

У метро – собрание «пикейных жилетов» с рабочими лицами. Сквозь галдеж долетает фраза: «От единственно, за шо уважаю боксера… сказав – сделав, сказав – сделав!»

Столица чиста и опрятна. На улицах много МАФов и мобильных вагончиков с кофе, отдыхающие в парках массово едят шарму. Приятное новшество – монументальная живопись: на нашем пути периодически возникают здания с красочными фресками во всю стену. Или их теперь следует называть муралами? Вместе с тем глаз постоянно цепляется за утепленные стены в пенопластовых нашлепках и обшитые сайдингом расширенные балконы. Встречается много отделений «Новой почты». Мелькают машины новой полиции с мигалками. В мирном людском вареве периодически проступают камуфляжные цвета.

На тротуарах – обилие ресторанных летних веранд с кальянами. Плитка под ногами разукрашена самопальной рекламой – «Обучаю лидерству. 30 дней. 4500 гривен». Что это, интересно, за лидер такой, готовый возиться целый месяц за $200? В подземных переходах – калейдоскоп треша: корявые свастики на стенах, реклама наркотиков, трафаретные портреты убитого писателя Олеся Бузины с подписью: «Бузина жив. Бузина – это ты!»

Майдан

Майдан Независимости, послеобеденное время. Какой-то праздник. На перекрытом Крещатике играют музыканты в оцеплении толпы; в кругу танцуют, дурачась, старики, работяги в трениках, молодые пары. Майдан отчищен от баррикад и копоти. За исключением баннеров с патриотическими лозунгами, которыми прикрыты стены сгоревшего Дома профсоюзов, практически ничего не напоминает о драме, разыгравшейся здесь зимой 2014-го. У подножия Колонны независимости – пожелтевшие портреты участников АТО, галерея портретов разбившегося на машине Кузьмы Скрябина.

Иду к Институтской, рассматриваю аллею Героев Небесной сотни. Здесь почти нет гуляющих. Двигаюсь вдоль, читаю фамилии на черных табличках. В глазах щиплет. Наперерез вдруг бросается немолодая женщина с цветами, предлагает купить букет. Мне совершенно не хочется сейчас ни с кем контактировать, но женщина не отстает. Ее напор настолько обескураживает, что производит обратный эффект – я иду прочь, так и не добравшись до конца аллеи. Настроение сбито. У метро «Крещатик» натыкаюсь на вывеску «Бутик пикантных игрушек». На двери – приглашение «Добро пожаловать» на 8 языках. Русского среди них нет.

Застолье в гостях у друзей. Хозяин дома – бизнесмен Алексей – не скрывает, что не поддерживал Майдан: ему ближе борьба методами Ганди. Бизнес он раскручивает через интернет, аккуратно платит налоги, принципиально не дает взяток. Предложив мне прогуляться, Алексей обводит рукой подъезд: «Я от властей ничего не ждал, год назад покрасил тут все сам. Пока что еще не засрали. А новый лифт – сейчас сам увидишь». Внутри лифт весь исцарапан.

У подъезда я закуриваю. «У нас тут в парке сделали велодорожку вчера, – говорит Алексей. – Но застыть ей так и не дали. Ночью какая-то тварь все испаскудила, представляешь? А вот этот магазинчик через дорогу ночью торгует только через окошко. Раньше впускали внутрь, но их стали часто грабить. А я вслепую не умею покупать, так что потеряли клиента». – «У нас в Днепре так еще при Януковиче было». – «Ну, а теперь и у нас так. Но я не хочу, чтобы ты думал, что все плохо. Вон итальянский ресторан, видишь, там пандус для колясок? Пандуса не было, сделали на днях. По чуть-чуть, но дело идет».

На улицах чисто, я почти не вижу окурков на тротуарах. Практически во всех людных местах удается поймать бесплатный вайфай и заглянуть в фейсбук, уже два года заменяющий мне телефон. Мои украинские знакомые вполне освоились с 3G, который еще три года назад казался недостижимой мечтой. Вместе с тем в людях чувствуется какая-то нервозность. В очередях и в транспорте легко закипают ссоры из-за полной ерунды. Склоки с участием водителей транспорта, продавцов и охранников, свидетелем которых я то и дело становлюсь, живо напоминают поздний СССР. После Азии, где все пекутся о сохранении лица, подобные выплески энергии кажутся расточительством.

«Да, много хамят. Но мы боремся с “синдромом вахтера”, – говорит Алексей, ревниво проследив взглядом, куда я брошу докуренную сигарету. – Чиновники уже знают, что существует интернет, куда можно написать жалобу. И побаиваются. При Януковиче-то вообще ничего не боялись. А сейчас в фейсбуке даже министры сидят, есть ощущение какой-то связи с ними».

Гуляем по симпатичному парку в Березняках. Впечатляемся количеством расслабленных личностей в майках-алкоголичках либо вовсе без оных. Попадаются нетрезвые женщины.

«Мне всегда казалось, что Киев – он такой огромный, – замечаю я. – Но после Бангкока, после Манилы, после Мумбаи… он кажется небольшим, компактным, милым». – «Это хорошо, но ты все-таки не гуляй по вечерам с айпэдом в руке, ладно?

Пока Алексей сидит на парковой лавочке с айфоном на сэлфи-палке, записывая в прямом эфире свой ежедневный видеоблог для Periscope, к нам с Леной подходит парень бомжеватого вида. У него подбит глаз, в руках – пакет с пустыми пластиковыми бутылками: «Простите, молодой человек, можно ли мне у вас прикурить сигарету? Покорнейше благодарю». Когда он отходит, Лена хохочет над моим выражением лица: «Да, неожиданно».

Днепр

Пытаемся уехать в Днепропетровск. Билетов на поезд нет. «А чего ты хотел, выходные же», – напоминает Лена. В итоге едем автобусом. Билеты продаются через интернет – это плюс. При посадке водитель хамит пассажирам без всякой причины – это минус. Радуясь своей стрессоустойчивости, я ностальгически вспоминаю, как в Маниле водитель под проливным дождем сам тащил наши вещи до автобуса. Ленино терпение, напротив, лопается, – на выходе она фотографирует номера. «Они туристов из аэропорта забирают, – поясняет Лена. – Если так же обращаются с иностранцами, можешь представить, какой у страны будет имидж за рубежом. Таких надо наказывать».

Весь день гуляем со старым другом по городу, теперь называющемуся Днепром. Стас работает тестировщиком в IT-конторе, в его речи мелькают модные слова «кейс», «эпп», «бэкеры», «кэш-флоу» и «коворкинг». «Видел, сколько новых пивнух появилось?» – говорит Стас. – Это золотая жила сейчас. Народ от депрессии пьет, на что-то другое зарплаты просто не хватает». Центральную площадь непривычно видеть без чугунной статуи Ленина. «Я помогал пилить, – усмехается Стас. – Он хреново пилился, твердый был. Но тот кусок сапога отпиленный я потом выкинул, на фига мне хлам в доме…

Долго ищем одно заведение, где раньше оба не были. Гугл-карта бесполезна – после массового переименования улиц я в ней совершенно ничего не понимаю. Плюнув, идем в пивную «на вынос» возле цирка. Там столпотворение, как в «Макдональдсе» в праздничный день, взмыленные бармены не успевают наполнять пивом и сидром пластиковые пузыри. «А тот барчик совковый, где портрет Берии висел, закрылся, – говорит Стас. – Хотя было бы странно, если бы не закрылся. По телеку сейчас повторяют старые серии “Сватов”, которые про Крым, – так там даже вымпелы с портретом Ленина цензурой замазаны».

За исключением снесенных советских памятников и новых табличек на домах, город поменялся мало – глаз, как и прежде, царапают назойливые билборды с политической рекламой, кричащая роскошь центрального проспекта и нехватка урн на улицах. Приятная деталь: в центре открылся «KFC». Любопытство вызывает и «книжная арка» – уличный шкаф для обмена литературой; внутри, однако, пусто. Доходим до круглосуточного продуктового супермаркета. «Тут ведь раньше автосалон был?» – «Ага, но хавка сегодня, видимо, актуальней, – отвечает Стас. – Из хороших новостей: на Днепре аквапарк открыли». – «А еще?» – «Ну-у, новая полиция, например, – вон тачка поехала». – «Далась вам эта полиция…»

Тувалу

На площади у театра – большая стая голубей, рядом женщина торгует пшеном. «Каждый крутится, как может, – показывает на нее взглядом Стас. – Ну, а сам ты что скажешь? Рвет родина башню-то?»

За последние дни меня спрашивали об этом уже не раз, но я так и не определился с ответом. «Украинцам не нужна виза в Украину и из Украины, – говорю я. – По-моему, это здорово». Стас смеется: «И это все?» – «Ладно, попробую объяснить по-другому. В Полинезии есть такое тихоокеанское государство, Тувалу. У них дефицит питьевой воды, плохие почвы, дрянная экономическая ситуация. Но это не все. Из-за глобального потепления государство уходит под воду. Считается, что через полвека Тувалу не будет. Это государство без будущего. И от жителей тут ничего не зависит, вообще. Вот это я понимаю – безысходность. А где родились мы? В государстве без землетрясений и цунами, без огромных змей, тигров и смертоносных пауков, без тотального голода, концлагерей и зашкаливающей детской смертности. У нас не едят людей и не казнят геев, и мы не вкладываем в паспорт взятку при въезде в собственную страну, как это делают филиппинцы. Мы живем в государстве с толстенным слоем чернозема, со светом в домах, с горячей водой в кранах, с доступным образованием. И эта страна не утонет – при нашей жизни так точно. Разве это не круто?»

Набродившись по городу, вечером еду к родственникам. Пока маршрутка пересекает мост через черный Днепр, я пытаюсь выстроить из первых впечатлений какой-то паззл. Ничего конкретного не складывается. Где весы, определяющие соотношение хорошего и плохого? Где отправная точка, та пресловутая печка, от которой следует танцевать? В России? В Африке? В прошлом? В невоплотившемся будущем? Все относительно, все субъективно – и это сводит с ума. Вероятно, человек, вернувшийся из Европы, создал бы совсем другой набор украинских зарисовок, нежели я, ориенталист с тягой к первобытному экзотическому трешу. Но все уже случилось, и случилось именно так – мне остается лишь записать то, что бросилось в глаза и задержалось в памяти.

Несмотря на то, что время еще не самое позднее, улицы непривычно пусты. На троллейбусной остановке скорчилось чье-то усталое тело, стена над ним украшена корявой надписью: «Українці, єднаймось проти дикого ворога!» У моего подъезда больше нет лавочки – местные старухи сломали, «чтобы не собирались алкаши». Зато железную дверь, украденную кем-то на металлолом, наконец-то заменили новой.

Темные пролеты. Кнопка звонка со следами синего пластилина, которым я испачкал ее четверть века назад. Объятия семьи. Авторитетный комментарий от старших: «Что за длинные волосы? Ты что, этот самый? Совсем одичал в своей Азии. Подстригись, как нормальные люди».

Я вернулся, наконец понимаю я отчетливо, и плацента защитной отстраненности, окутывавшая меня с момента посадки в Борисполе, лопается, как мыльный пузырь. Я дома.

Найцiкавiше на сайтi

Мутний цінник, заруби з клієнтами, велике его: Дмитро Яринич про проблеми українського дизайну

АвторІван Павлюченко
16 Жовтня 2018

В Києві започаткували 2 Hours Design Battle – публічні змагання між дизайнерами. За дві години учасникам потрібно проявити себе – наприклад, з нуля створити лендинг за заданим брифом. Судять це все авторитетні креативники. На одному з таких заходів креативний директор агентства Hooga Дмитро Яринич поділився своїм баченням культури дизайну. Platfor.ma наводить найцікавіші думки.

Часом ми всі стикаємося з якимись проблемами і труднощами. Чомусь усі сваряться, заздрять, і все це виглядає досить дивно. Я хочу, щоб наше креативне українське ком’юніті дорослішало. І щоб всі підняли руки за все хороше проти всього поганого.

Ми дуже повільно дорослішаємо. З точки зору бізнесу і творчих речей ми знаходимося в пубертаті. Є речі, які вважаються загальноприйнятими у західних клієнтів: етика, дипломатія, стандарти, такт, розуміння того, що краще залишити при собі, а що можна показати. У нашому ж випадку це все часто змішано в купу, що проявляється аж до обговорення робіт колег: «так, що це таке», «так я б зробив краще». Згадайте, під будь-якою подією дизайнерської спільноти вічно якась війна.

Історія, яка мене турбує – це конкуренція на ринку. Конкуренція – це страх бізнесмена, що завтра не буде роботи. Але якщо подивитися навіть на найменші студії, такого відчуття немає. Роботи більш ніж вистачає. Ми просто не боремося за клієнта і шматочок хліба з маслом. Природно, з таким розкладом і мови бути не може про конкуренцію на локальному ринку. А це погано! Тому що немає природної ринкової мотивації ставати краще. Потрібно розвивати внутрішню конкуренцію і підвищувати внутрішні стандарти незалежно від того, є на це попит на ринку чи ні.

 

«Помираючи з кожним втраченим пацієнтом, багато не врятуєш»: анестезіолог про свою роботу

16 Жовтня 2018

Під час серйозних операцій незамінною людиною є не тільки хірург, а й анестезіолог. Сама такая лікарка, а також лекторка і блогерка Олександра Бойко розповіла Platfor.ma про те, що відбувається, поки ми під наркозом.

Ви знаєте, як липа шелестить і хто такий анестезіолог? По-перше, це лікар. По-друге, це я через рік. По-третє, це людина, яка безпосередньо відповідає за ваше життя під час знаходження у реанімації чи в операційній.

Чомусь для багатьох лікар-анестезіолог — це такий дядька (тітка) в хірургічному костюмі, який робить одну чарівну ін’єкцію і бере в кишеню чималеньку суму грошей незрозуміло за що. Сьогодні мені хочеться розказати вам трохи про інший бік анестезіології. За яким — чужі і власні страждання, смерть, писк моніторів та відповідальність, відповідальність, відповідальність. Поїхали.

Скоріше за все, ви вже стикалися з анестезією. Спілкуватись для цього з лікарем-анестезіологом необов’язково — достатньо звичайного візиту до стоматолога або навіть «проковтування зонду» (пам’ятаєте такий гидотний шланг, що його злий лаборант пхає вам до рота?). Для сучасної медицини, у якій комфорт пацієнта зараз на першому місці (а отримання лікування без болю — одна зі статей Прав людини, на хвилинку), знеболення при будь-якій маніпуляції з мінімальною болючістю — святе діло. Але для так званих малоінвазивних втручань в організм (тобто таких, що не потребують великої операційної з купою персоналу) достатньо навичок лікаря, який це втручання виконує. Іншими словами — стоматолог не буде кликати на видалення зуба анестезіолога, а швидше (та, якщо бути відвертим, краще) впорається з анестезією сам.

Інша справа — оперативні втручання. Поки ви сидите в палаті/приймальному відділенні лікарні, і хірург, що вас оглянув, сказав сакраментальне «Ну що ж, будемо оперувати», запускаються невидимі для ока, але чіткі та відпрацьовані механізми надання анестезіологічної допомоги.

Залишивши пацієнта наодинці переварювати такі новини, хірург знімає слухавку внутрішньолікарняного телефону і набирає номер ординаторської. Зазвичай у відділенні чергує двоє лікарів. Звучить кодова фраза: «У нас тут операція», після якої хірург передає дані про пацієнта, діагноз та запланований об’єм оперативного втручання. Також надаються орієнтири, де пацієнта можна знайти (відділення, номер палати або навіть операційна), після чого анестезіолог зітхає, гукає молодого і повного енергії інтерна («Олександро, вставай, у нас перитоніт/апендицит/кровотеча»), бере все необхідне для огляду і вирушає до завмерлого в очікуванні хворого.

Про сам факт огляду. Бувають, звичайно, такі ризикові лікарі, які оглядають пацієнта безпосередньо на операційному столі. Бувають і такі самовпевнені хірурги, які «подають» (звучить як про торт або напої) пацієнта на стіл без попередньої консультації анестезіолога. Так — неправильно. Єдиний виняток — дуже серйозна травма чи пошкодження, коли немає часу задавати пацієнтові дурні запитання та як слід готувати до операції, а треба рятувати життя.

До речі, про питання. Повірте, лікар-анестезіолог питає вас про вік, вагу і стосунки з алкоголем не тому що він мудак, а тому що йому ця інформація конче необхідна. Якщо ситуація дозволяє, анестезіологічний передопераційний огляд може тривати 30-40 хвилин, і це набагато краще, ніж декілька поверхневих питань і байдужий лікарський погляд, направлений кудись у стіну.

Бувають операції, за яких можливе застосування різних видів анестезії. Зазвичай анестезіологи розповідають про «плюси, мінуси, підводні камені» кожної з них, пропонують хворому самому зробити вибір, але надають особисті рекомендації. У будь-якому випадку, останнє слово завжди за хворим. У нашій практиці неодноразово були випадки, коли можна було обійтись місцевою анестезією, а пацієнти відверто і трошки сором’язливо говорили: «Я дуже боюся, можна мені так, щоб я закрив очі і відкрив, а там вже все готово?» Звичайно, можна. Спокійний пацієнт — один із китів вдалої операції, і ми робимо все для його максимального комфорту.

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.

Цінний кадр: як українець сконструював власний фотоапарат за допомогою 3D-принтера

Щодня ми робимо мільйони знімків, використовуючи різні девайси – телефони, планшети, веб-камери, цифрові та плівкові фотоапарати. Але чи замислювався хтось із нас, наскільки чарівним і разом із тим складним є процес створення фотоапарату? Український графічний дизайнер і фотограф Єгор Сігнієнко розробив та сконструював свою власну плівкову широкоформатну камеру. Platfor.ma розпитала його про ідею та покрокову реалізацію, а також попросила поділитися матеріалами, які ілюструють усю цю магію.

Єгор Сігнієнко

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»