Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 2016
Теги:
Люди особистість точка зору

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Киев

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.

Люди

Сидим со старой знакомой во дворике недалеко от Контрактовой площади, пряча пивные бутылки в сумках. Я закуриваю и кашляю: «Отвык, видимо. Пробую уже третью марку, все плохие. А мне-то казалось, что хуже тайских сигарет ничего нет».

«Я из журналистики ушла, – делится Таня. – Учу программирование, хочу получать зарплату в долларах и путешествовать. Все равно писать, о чем хочешь, не дают. Героев вот, допустим, нельзя критиковать. Ну, ты понял. Самоцензура эта поддостала». «Когда я уезжал, прижимали и за уличную выпивку, и за курево», – говорю я, делая глоток. «Было и прошло, – Таня машет рукой. – Баров сейчас, конечно, хватает, на любой вкус… крафтовое пиво, все дела… но, говоря начистоту, не всякий может позволить себе там сидеть. Вообще, все то новое, что появилось – оно за деньги. А просто так, для людей – я не знаю. Полиция разве что… Кстати, слышал хохму? Двух сотрудников недавно засняли – сексом в машине занимались». – «Знаешь, если это максимум из того, что можно предъявить полиции, то это совсем неплохо».

Люди не самой бедной внешности периодически подходят просить то сигарет, то «копеечку на хлеб». На отказы реагируют с обидой. «Раньше это было стыдно, – удивляюсь я. – В странах Азии, если попытаешься стрельнуть сигарету, тебе просто покажут, где магазин». «Сейчас уже многое не стыдно, – говорит Таня. – Думаешь, этим вот курить совсем нечего? Они запасаются». Подваливает бородатый парень с огромным рюкзаком: «Молодые люди, на чай у меня есть, а на метро уже нет…» Мы синхронно качаем головами, парень уходит. «У него тамтам на плече, – возмущаюсь я. – Это же машина для печатанья денег».

За какой-то час нас достают просьбами настолько, что мы решаем уходить. «Не думал, что люди настолько обнищают», – бормочу я. Таня пожимает плечами и ставит недопитую бутылку у переполненной урны.

Дима, программист, крутит баранку: «Пока выплатил хату в Днепре, она упала в цене вдвое. Хотя и в Киеве цены просели. Сейчас я за триста долларов снимаю на Левобережье трехкомнатную с джакузи, правда, пришлось поискать. А что еще нового-хорошего… Фестивалей разных много проводится. Или, вот, новая полиция…»

Дорогу перед нами переходит немолодой мужчина. Остановившись, он зажимает ноздрю и пушечно сморкается на асфальт. «Китайцы так не умеют», – думаю я с гордостью. Вполуха слушаю про старых знакомых. У многих распались браки.

«У меня в Малайзии был сосед по хостелу, палестинец, – вспоминаю я. – Мутный тип, все время сидел в мессенджере, вопросы решал. Так он говорил, что готов платить украинцам, чтобы те организовывали его соотечественникам вызовы в Украину». – «И что им тут делать?» – «Тут – ничего. Говорит, это только ступенька на пути в Норвегию. Паспорт еще у меня купить пытался». Дима хохочет: «По ходу, палестинцы верят в введение безвизового въезда в Европу больше, чем сами украинцы…»

Вечером сидим с композитором панк-группы «ХЗВ» в любимом месте киевской богемы – глухом обшарпанном дворике на Ильинской. Рядом трое работяг чистят люк, нецензурно комментируя извлеченные оттуда лимоны и помидоры. Попивая испанскую сангрию, мы пытаемся обсуждать международное положение. Один из ассенизаторов непринужденно вступает в беседу, рассказывает, что страну захватил дьявол, и мы живем последние годы. «Страной управляют из-за бугра, сволочи наверху продались за сребреники, вынудили людей грешить. Я тоже грешил, я убивал…» – доверительно признается он. Мы вежливо молчим; я уже начинаю привыкать к тому, что случайные люди на улице подслушивают и комментируют мои разговоры. Лекцию прерывает крик коллег: «Валерьянович, хорош трепаться, говно ждать не может!»

Утро. Метро. По вагону идет парень с электрогитарой, наигрывает что-то из русского рока. Всем по барабану: в картонный пакет, висящий на грифе, ничего не бросают. С любопытством разглядываю людей. Почти никто не читает бумажных книг, все, как китайцы, уткнулись в смартфоны. В чем-то украинцы китайцев даже переплюнули: я уже не впервые вижу девушку с двумя смартфонами; по одному она говорит, а в другом листает ленту. 

В Азии мне постоянно уступали место, но теперь вокруг другая атмосфера – я впервые за долгое время уступаю кому-то место сам. «Как тут ужасно объявляют станции по-английски, – говорит Лена. – Ну почему так и не переозвучили?»

Мимо эскалатора проплывают рекламные борды с предложением воинской службы по контракту. На выходе скрипач и гитарист выдает первоклассную музыку, кажется, Caravan Palace. Вокруг них плотная толпа, но деньгами сорить никто не торопится. Мелодия заканчивается, слушатели хлопают и расходятся. Вспоминаю слова музыканта, барабанившего в гонконгском метро: «Вообще-то я клавишник. Но знаешь, чем музыка противней бьет по ушам, чем охотней подают».

У метро – собрание «пикейных жилетов» с рабочими лицами. Сквозь галдеж долетает фраза: «От единственно, за шо уважаю боксера… сказав – сделав, сказав – сделав!»

Столица чиста и опрятна. На улицах много МАФов и мобильных вагончиков с кофе, отдыхающие в парках массово едят шарму. Приятное новшество – монументальная живопись: на нашем пути периодически возникают здания с красочными фресками во всю стену. Или их теперь следует называть муралами? Вместе с тем глаз постоянно цепляется за утепленные стены в пенопластовых нашлепках и обшитые сайдингом расширенные балконы. Встречается много отделений «Новой почты». Мелькают машины новой полиции с мигалками. В мирном людском вареве периодически проступают камуфляжные цвета.

На тротуарах – обилие ресторанных летних веранд с кальянами. Плитка под ногами разукрашена самопальной рекламой – «Обучаю лидерству. 30 дней. 4500 гривен». Что это, интересно, за лидер такой, готовый возиться целый месяц за $200? В подземных переходах – калейдоскоп треша: корявые свастики на стенах, реклама наркотиков, трафаретные портреты убитого писателя Олеся Бузины с подписью: «Бузина жив. Бузина – это ты!»

Майдан

Майдан Независимости, послеобеденное время. Какой-то праздник. На перекрытом Крещатике играют музыканты в оцеплении толпы; в кругу танцуют, дурачась, старики, работяги в трениках, молодые пары. Майдан отчищен от баррикад и копоти. За исключением баннеров с патриотическими лозунгами, которыми прикрыты стены сгоревшего Дома профсоюзов, практически ничего не напоминает о драме, разыгравшейся здесь зимой 2014-го. У подножия Колонны независимости – пожелтевшие портреты участников АТО, галерея портретов разбившегося на машине Кузьмы Скрябина.

Иду к Институтской, рассматриваю аллею Героев Небесной сотни. Здесь почти нет гуляющих. Двигаюсь вдоль, читаю фамилии на черных табличках. В глазах щиплет. Наперерез вдруг бросается немолодая женщина с цветами, предлагает купить букет. Мне совершенно не хочется сейчас ни с кем контактировать, но женщина не отстает. Ее напор настолько обескураживает, что производит обратный эффект – я иду прочь, так и не добравшись до конца аллеи. Настроение сбито. У метро «Крещатик» натыкаюсь на вывеску «Бутик пикантных игрушек». На двери – приглашение «Добро пожаловать» на 8 языках. Русского среди них нет.

Застолье в гостях у друзей. Хозяин дома – бизнесмен Алексей – не скрывает, что не поддерживал Майдан: ему ближе борьба методами Ганди. Бизнес он раскручивает через интернет, аккуратно платит налоги, принципиально не дает взяток. Предложив мне прогуляться, Алексей обводит рукой подъезд: «Я от властей ничего не ждал, год назад покрасил тут все сам. Пока что еще не засрали. А новый лифт – сейчас сам увидишь». Внутри лифт весь исцарапан.

У подъезда я закуриваю. «У нас тут в парке сделали велодорожку вчера, – говорит Алексей. – Но застыть ей так и не дали. Ночью какая-то тварь все испаскудила, представляешь? А вот этот магазинчик через дорогу ночью торгует только через окошко. Раньше впускали внутрь, но их стали часто грабить. А я вслепую не умею покупать, так что потеряли клиента». – «У нас в Днепре так еще при Януковиче было». – «Ну, а теперь и у нас так. Но я не хочу, чтобы ты думал, что все плохо. Вон итальянский ресторан, видишь, там пандус для колясок? Пандуса не было, сделали на днях. По чуть-чуть, но дело идет».

На улицах чисто, я почти не вижу окурков на тротуарах. Практически во всех людных местах удается поймать бесплатный вайфай и заглянуть в фейсбук, уже два года заменяющий мне телефон. Мои украинские знакомые вполне освоились с 3G, который еще три года назад казался недостижимой мечтой. Вместе с тем в людях чувствуется какая-то нервозность. В очередях и в транспорте легко закипают ссоры из-за полной ерунды. Склоки с участием водителей транспорта, продавцов и охранников, свидетелем которых я то и дело становлюсь, живо напоминают поздний СССР. После Азии, где все пекутся о сохранении лица, подобные выплески энергии кажутся расточительством.

«Да, много хамят. Но мы боремся с “синдромом вахтера”, – говорит Алексей, ревниво проследив взглядом, куда я брошу докуренную сигарету. – Чиновники уже знают, что существует интернет, куда можно написать жалобу. И побаиваются. При Януковиче-то вообще ничего не боялись. А сейчас в фейсбуке даже министры сидят, есть ощущение какой-то связи с ними».

Гуляем по симпатичному парку в Березняках. Впечатляемся количеством расслабленных личностей в майках-алкоголичках либо вовсе без оных. Попадаются нетрезвые женщины.

«Мне всегда казалось, что Киев – он такой огромный, – замечаю я. – Но после Бангкока, после Манилы, после Мумбаи… он кажется небольшим, компактным, милым». – «Это хорошо, но ты все-таки не гуляй по вечерам с айпэдом в руке, ладно?

Пока Алексей сидит на парковой лавочке с айфоном на сэлфи-палке, записывая в прямом эфире свой ежедневный видеоблог для Periscope, к нам с Леной подходит парень бомжеватого вида. У него подбит глаз, в руках – пакет с пустыми пластиковыми бутылками: «Простите, молодой человек, можно ли мне у вас прикурить сигарету? Покорнейше благодарю». Когда он отходит, Лена хохочет над моим выражением лица: «Да, неожиданно».

Днепр

Пытаемся уехать в Днепропетровск. Билетов на поезд нет. «А чего ты хотел, выходные же», – напоминает Лена. В итоге едем автобусом. Билеты продаются через интернет – это плюс. При посадке водитель хамит пассажирам без всякой причины – это минус. Радуясь своей стрессоустойчивости, я ностальгически вспоминаю, как в Маниле водитель под проливным дождем сам тащил наши вещи до автобуса. Ленино терпение, напротив, лопается, – на выходе она фотографирует номера. «Они туристов из аэропорта забирают, – поясняет Лена. – Если так же обращаются с иностранцами, можешь представить, какой у страны будет имидж за рубежом. Таких надо наказывать».

Весь день гуляем со старым другом по городу, теперь называющемуся Днепром. Стас работает тестировщиком в IT-конторе, в его речи мелькают модные слова «кейс», «эпп», «бэкеры», «кэш-флоу» и «коворкинг». «Видел, сколько новых пивнух появилось?» – говорит Стас. – Это золотая жила сейчас. Народ от депрессии пьет, на что-то другое зарплаты просто не хватает». Центральную площадь непривычно видеть без чугунной статуи Ленина. «Я помогал пилить, – усмехается Стас. – Он хреново пилился, твердый был. Но тот кусок сапога отпиленный я потом выкинул, на фига мне хлам в доме…

Долго ищем одно заведение, где раньше оба не были. Гугл-карта бесполезна – после массового переименования улиц я в ней совершенно ничего не понимаю. Плюнув, идем в пивную «на вынос» возле цирка. Там столпотворение, как в «Макдональдсе» в праздничный день, взмыленные бармены не успевают наполнять пивом и сидром пластиковые пузыри. «А тот барчик совковый, где портрет Берии висел, закрылся, – говорит Стас. – Хотя было бы странно, если бы не закрылся. По телеку сейчас повторяют старые серии “Сватов”, которые про Крым, – так там даже вымпелы с портретом Ленина цензурой замазаны».

За исключением снесенных советских памятников и новых табличек на домах, город поменялся мало – глаз, как и прежде, царапают назойливые билборды с политической рекламой, кричащая роскошь центрального проспекта и нехватка урн на улицах. Приятная деталь: в центре открылся «KFC». Любопытство вызывает и «книжная арка» – уличный шкаф для обмена литературой; внутри, однако, пусто. Доходим до круглосуточного продуктового супермаркета. «Тут ведь раньше автосалон был?» – «Ага, но хавка сегодня, видимо, актуальней, – отвечает Стас. – Из хороших новостей: на Днепре аквапарк открыли». – «А еще?» – «Ну-у, новая полиция, например, – вон тачка поехала». – «Далась вам эта полиция…»

Тувалу

На площади у театра – большая стая голубей, рядом женщина торгует пшеном. «Каждый крутится, как может, – показывает на нее взглядом Стас. – Ну, а сам ты что скажешь? Рвет родина башню-то?»

За последние дни меня спрашивали об этом уже не раз, но я так и не определился с ответом. «Украинцам не нужна виза в Украину и из Украины, – говорю я. – По-моему, это здорово». Стас смеется: «И это все?» – «Ладно, попробую объяснить по-другому. В Полинезии есть такое тихоокеанское государство, Тувалу. У них дефицит питьевой воды, плохие почвы, дрянная экономическая ситуация. Но это не все. Из-за глобального потепления государство уходит под воду. Считается, что через полвека Тувалу не будет. Это государство без будущего. И от жителей тут ничего не зависит, вообще. Вот это я понимаю – безысходность. А где родились мы? В государстве без землетрясений и цунами, без огромных змей, тигров и смертоносных пауков, без тотального голода, концлагерей и зашкаливающей детской смертности. У нас не едят людей и не казнят геев, и мы не вкладываем в паспорт взятку при въезде в собственную страну, как это делают филиппинцы. Мы живем в государстве с толстенным слоем чернозема, со светом в домах, с горячей водой в кранах, с доступным образованием. И эта страна не утонет – при нашей жизни так точно. Разве это не круто?»

Набродившись по городу, вечером еду к родственникам. Пока маршрутка пересекает мост через черный Днепр, я пытаюсь выстроить из первых впечатлений какой-то паззл. Ничего конкретного не складывается. Где весы, определяющие соотношение хорошего и плохого? Где отправная точка, та пресловутая печка, от которой следует танцевать? В России? В Африке? В прошлом? В невоплотившемся будущем? Все относительно, все субъективно – и это сводит с ума. Вероятно, человек, вернувшийся из Европы, создал бы совсем другой набор украинских зарисовок, нежели я, ориенталист с тягой к первобытному экзотическому трешу. Но все уже случилось, и случилось именно так – мне остается лишь записать то, что бросилось в глаза и задержалось в памяти.

Несмотря на то, что время еще не самое позднее, улицы непривычно пусты. На троллейбусной остановке скорчилось чье-то усталое тело, стена над ним украшена корявой надписью: «Українці, єднаймось проти дикого ворога!» У моего подъезда больше нет лавочки – местные старухи сломали, «чтобы не собирались алкаши». Зато железную дверь, украденную кем-то на металлолом, наконец-то заменили новой.

Темные пролеты. Кнопка звонка со следами синего пластилина, которым я испачкал ее четверть века назад. Объятия семьи. Авторитетный комментарий от старших: «Что за длинные волосы? Ты что, этот самый? Совсем одичал в своей Азии. Подстригись, как нормальные люди».

Я вернулся, наконец понимаю я отчетливо, и плацента защитной отстраненности, окутывавшая меня с момента посадки в Борисполе, лопается, как мыльный пузырь. Я дома.

Найцiкавiше на сайтi

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

Фінансова карантиза: економісти KSE про те, як вірус вдарить по наших кишенях

Підступний коронавірус, якби він мав фізичну оболонку, можна було б визнати найвпливовішою істотою у світі. Тільки подумайте – він не тільки поширюється зі скаженою швидкістю та стрімко атакує імунітет людини, а й змушує майже весь світ сидіти вдома та грати за своїми правилами. Більш того, коронавірус напряму впливає на глобальну економіку. А от як саме, що з цим робити та коли насправді варто панікувати – Platfor.ma запитала професорів Київської школи економіки, Володимира Вахітова та Олега Нів’євського.

– Усі навколо панікують і кричать, що світова економіка наразі котиться в прірву. Що думаєте стосовно цього? Чи дійсно котиться і чи дійсно варто панікувати?

– Через поширення вірусу та пов’язані з цим карантинні заходи деякі сектори економіки зазнають серйозних втрат. В першу чергу йдеться про туризм, а отже і транспорт, насамперед – авіаційний. Звісно, постраждає індустрія розваг (концерти, кіно, театри, спортивні події) і мистецтво (музеї, галереї, виставки). Також великого удару буде завдано дрібній торгівлі – це одяг, особливо магазини всесвітніх брендів, оскільки вони дуже залежать від колекцій, що постійно змінюються, – та в цілому ресторанній галузі. Якщо карантин триватиме до літа, то дуже можливо, що велика частка таких підприємств збанкрутує.

З іншого боку, наразі працюють промислові підприємства, а також підприємства для життєзабезпечення та інфраструктури міст. Проте через уповільнення економічної діяльності в них будуть накопичуватись борги клієнтів, що також ставить їхнє функціонування під загрозу. До інших факторів можна також додати уповільнення світової торгівлі через тарифні війни та протекціоністські заходи, які намагаються застосовувати деякі великі гравці, як США і Китай. 

Тому так, світова економіка стоїть на межі величезної економічної кризи. І якщо карантини по всіх країнах триватимуть довго, економічне зростання по всьому світу уповільниться до 1-2% на рік (зараз близько 3%), або взагалі може початися спад.

– Чому у випадку форс-мажору люди в першу чергу мчать в магазин і все скуповують? Як можна мінімізувати цю паніку? Та чому в першу чергу скуповують туалетний папір?

– Паніка досить раціональна. Люди очікують, що будуть введені жорсткі карантинні заходи, внаслідок чого виникнуть проблеми з постачанням базових харчових продуктів у містах, або що можуть вирости ціни. Оскільки гривня останніми днями послаблюється, а причин для стабілізації немає, товари з імпортною компонентою стануть дорожчими, в той час як через уповільнення економіки багато хто прогнозує втрату доходу або навіть роботи.

Щоб мінімізувати паніку, уряду варто було б дати більш чітке бачення, яким чином будуть забезпечувати людей під час карантину всім необхідним, які критерії закінчення карантину (і ні, не лише медичні, але економічні маркери також мають бути озвучені). А от феномен саме туалетного паперу я не розумію. Зрозуміло, накопичення продуктів тривалого зберігання, а у туалетного паперу традиційно є кілька альтернатив. Можливо, це ознака більшого «потягу до цивілізації».

– Окей, а що ви самі зробили в першу чергу, коли дізналися про карантин?

– Переконався, що у нас достатньо їжі та мийних засобів на два-три тижні, а також наявних грошей на картках і готівки. Ми обговорили необхідні гігієнічні заходи з усіма членами родини. В принципі, це все. 

– Як ви гадаєте, Україна та її громадяни були готові до такої ситуації? Можливо, ви помітили щось цікаве в поведінці українців.

– Досить велика частина українців живе у борг або від зарплати до зарплати. Рівень накопичень зазвичай невеликий – їх з’їла криза 2014-2015 років, і з того часу вони суттєво не збільшилися. За оцінкою Держстату, протягом останніх трьох років заощадження домогосподарств збільшувались не більше ніж на 1,5% на рік, а до 2014 року складали 5-7% від доходів в середньому по країні. Але цей показник дуже розрізнявся по групах доходів – для верств з найнижчими доходами заощадження завжди були дуже незначні, в межах статистичної похибки. Тому зараз буде дуже важко, особливо працівникам в галузях, які я згадав у першому питанні. 

Я поки що не бачу особливих відхилень у поведінці, але, скоріш за все, це тому, що епідемія поки що нас майже не торкнулась. Люди активно проїдають свої запаси – у широкому сенсі: продуктові та грошові, а також енергетичні та емоційні. Поки що не було аж надто багато приводів демонструвати стійкість, згуртованість, патріотизм, або ж істерику, жадібність і страх. А от що мене дуже вразило – так це розмах контрабанди масок і абсолютна бездіяльність органів влади з цього приводу. 

– Купа бізнесів наразі закриваються назавжди або просто призупиняють роботу – на вашу думку, наскільки це виправдано?

– Це питання радше до епідеміологів, ніж до економістів. Математичні моделі вперто показують, що для зменшення пікових навантажень на систему охорони здоров’я потрібно обмежити одночасне перебування людей у закритих просторах. Проте економічні наслідки повного карантину також можуть бути неприйнятними. Що «гірше» – збільшення захворюваності та летальності чи збільшення голоду і громадського непокою, а, отже, злочинності та пов’язаної з нею летальності? Чи захоче Нацгвардія стріляти в людей, що доведені до відчаю відсутністю доходу через карантин і закриттям бізнесів, і вийшли на мітинг або розгромили магазин? Я не певний, що наш уряд прорахував ймовірність таких альтернатив.

Тривалий карантин, довший за пару місяців, несе в собі дуже високі загрози. І я також не певний, що в уряду є достатньо фінансових і організаційних ресурсів на фіскальне стимулювання людей, що залишились без роботи та потребують такого стимулювання найбільше. Тобто зрозуміло, що потрібно роздавати гроші та продукти. Також зрозуміло, що на всіх не вистачить, якщо давати однаково, та й не всім потрібно. Але системи ідентифікації та розподілу немає, тому, в найкращому випадку, збільшиться державний борг. В найгіршому – через певний час ніхто не зможе стримувати всіх на карантині, а ми отримаємо й економічну, й епідеміологічну кризи.

– Багато людей зараз боїться залишитися без роботи або ж що в них впаде рівень доходів. Що з цим робити? Які сфери у зоні ризику та які міри порекомендуєте вжити тим, хто у цих сферах працює?

– Зараз потрібно зрозуміти, що деякі сфери не оговтаються до зими. Найгірше, мабуть, дрібним турагентам і організаторам масових заходів. Тому потрібно зменшити всі неважливі витрати, відкласти необов’язкові покупки (можливо, на рік), і шукати інші форми доходу. Якщо їх немає, то є сенс швидко навчатися новим навичкам. Також хочу застерегти від марнування грошей на шахрайські схеми, лотереї, «швидкі заробітки»

– Що влади різних країн можуть зробити, аби полегшити удар по бізнесу?

– Це непросте запитання, на яке немає однозначної відповіді. Я би зробив наголос на двох тезах:

а) полегшення ведення справ, особливо це стосується малого бізнесу, в якого «запас міцності» менший у порівнянні з великими корпораціями. Це податкові канікули на певний період часу та для певного списку секторів. Також би виділив зменшення податків на споживання, що стимулюватиме його і, таким чином, допомагатиме бізнесу вижити. Крім того, державні замовлення або попит з боку держави також можуть стимулювати роботу бізнесів, тобто дуже обережно потрібно ставитись до, наприклад, секвестру (перегляд державних видатків у бік зменшення через нестачу коштів. – Platfor.ma) державних витрат. Краще зараз державі взяти в борг, профінансувати це замовлення (наприклад, будівництво доріг) і непрямим шляхом допомогти бізнесу;

б) оскільки в нинішній ситуації напряму йдеться про робочу силу, то багато зусиль і інтелекту держави потрібно докладати до проблем захисту та профілактики здоров’я населення країни. Більше ресурсів потрібно на це виділяти, на реформування сектору охорони здоров’я, на науку та дослідження в цій та інших наукових галузях. Людина, її освіта та здоров’я повинні стати пріоритетом для держави.

– Що зараз робить українська влада, щоб полегшити життя бізнесу? Чи допомагає це, на вашу думку?

– Тут двояка ситуація. З одного боку, уряд і парламент справді роблять певні кроки із запобігання поширення вірусу. Проте я не думаю, що «килимковий карантин» в цьому випадку є оптимальним рішенням для бізнесу. Навряд чи багато малого і немалого бізнесу зможуть перенести зупинку економіки впродовж тривалого часу. Щобільше, наразі вже можна знайти симулятивні дослідження, які демонструють невисоку ефективність карантинних заходів. Це не є підхід, на мою думку, на основі ризику, це підхід на основі повного страху та безсилля влади перед вірусом та епідемією.

 

Також був прийнятий законопроєкт із пакетом заходів на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби – COVID-19. Там є непогані, як на мене, рішення. Але разом із тим, він також пропонує контролювати ціни на лікарські засоби, товари медичного призначення та соціально значущі товари. Це зовсім невдалий крок, оскільки зростання цін – це лише наслідок ситуації, яка склалась, а потрібно боротись із причиною. Це ажіотаж з боку споживачів, а також значний короткотерміновий попит на певну лінійку товарів медичного і не тільки призначення. Більш детально про це можна почитати в моєму блозі.

– Що кожна людина вже зараз може зробити зі своїм бюджетом, щоб безболісно вийти з карантину? Де економити, а де навпаки вкладатися?

– Як на мене, потрібно ретельно рахувати свій бюджет, витрачатися лише на товари першої необхідності. До того ж, зараз є гарна можливість інвестувати свій час в освіту, тобто в людський капітал.

– Із чим можна порівняти вплив від коронавірусу на економіку планети і України?

– Наразі, звичайно, ще зарано про це говорити, але для України я би теперішню ситуацію порівняв із 2014–2015 роками, а для економіки планети – це фінансова криза 2008–2009 років.

– Які наслідки для нашої країни можуть бути після епідемії? А для світу?

– Важко щось стверджувати на даному етапі, але є вже багато досліджень поважних організацій, які прогнозують суттєве скорочення світової економіки, що значно сильніше відіб’ється на економіці вже нашій. Для України наразі вкрай важливо зберегти співробітництво із МВФ та іншими донорами – Світовим банком, наприклад. Без цієї підтримки та співробітництва в нас буде гірший сценарій проживання кризи.

Праматір підбірок: ми зібрали всі списки курсів, книжок та фільмів в одному

АвторОлена Тищук
25 Березня 2020

На хвилі карантинної ізоляції усі навколо радять, що подивитися, почитати, пограти, приготувати, як тренуватися, як розвиватися і як не нудьгувати в оточенні чотирьох стін. Якщо ви це читаєте, значить, у вас є доступу до інтернету, тому зайняти себе буде чим. Шукайте усе – від фільмів до відеоігор, концертів та віртуальних подорожей в ультимативній підбірці підбірок наших колег від Platfor.ma.

 

Підбірка підбірокВи вдома, вам потрібно відволіктися. The New York Times, як Чіп і Дейл, спішать на допомогу, склавши підбірку з усім, що можна дивитися, читати, слухати, вивчати та навіть готувати. Бонусом радять, як розважити дітей, які застрягли разом з вами під час домашньої ізоляції. Підбірка вже містить понад сотню порад і посилань, які стануть в пригоді, в ще вона щодня оновлюється.

ЧИТАТИ

 

Зіграйте хрестики-нолики з котом, влаштуйте домашні олімпійські ігри, натягніть носок на руку та полюйте на автівки за вікном, влаштуйте балконний теніс та ще з десяток геніальних способів провести час. Усе це з наглядними прикладами у відео. Розбирайте!

ЧИТАТИ

 

«Люди не усвідомлюють усю серйозність ситуації»: я українець і у мене коронавірус

Кількість хворих на коронавірус невпинно зростає по всьому світу, вселяючи паніку та параною в людство. Але ж не такий страшний той вірус, як дезінформація, яка вирує навколо нього. Platfor.ma поспілкувалася з українцем, який заразився коронавірусом і наразі перебуває у Німеччині. Він люб’язно, але анонімно, розповів нам про те, як перебіг хвороби виглядає від першого лиця. Спойлер – не так страшно.

Я навчаюся на третьому курсі та вивчаю комп’ютерні науки в УКУ у Львові. Цього семестру по програмі Еразмус для студентів я поїхав у Німеччину, Вюрцбург. Приїхав приблизно другого березня, коли в країні якраз був початок епідемії коронавірусу. Майже відразу ми з моєю одногрупницею пішли на два дні в мовну школу німецької, а на другий день після цього у її викладачки діагностували коронавірус. Моя подруга була з нею в тісному контакті, тому звісно стала підозрювати, що в неї хвороба теж проявиться.

Згодом вона стала помічати перші симптоми. Стандартний пакет: температура, біль у горлі та сухий кашель. Її протестували та виявили позитивну реакцію. Я вирішив теж пройти тест – на той момент в мене теж почалися симптоми, але іншого характеру: основним був головний біль впродовж десь шести днів, слабкість у суглобах і чутливість у носі. Мій результат теж виявився позитивним. 

У нас не було навіть вибору – йти тестуватися або ні. Ми розуміли, що обоє були в контакті з людиною, у якої діагностували коронавірус, і ймовірність, що ми його підхопили, – дуже висока. Це відповідальність, насамперед, перед собою, адже в моїх особистих інтересах дізнатися, є в мене вірус або ні. Якщо ти його маєш, то він зі скаженою швидкістю буде через тебе поширюватися. Наприклад, від моєї одногрупниці точно заразилися кілька людей, при тому, що не мали з нею занадто інтенсивного контакту. З цим треба обережно поводитися. Мені в деякому сенсі пощастило – я мав багато роботи в цей час, тому в період з моменту інфікування до перших симптомів я був вдома. Єдині люди, з якими я контактував – мої сусіди по гуртожитку.

Усе відбувалося приблизно за таким сценарієм. Коли виявилося, що викладачка хвора, моїй одногрупниці повідомили, що вона відтепер має перебувати на карантині. І house of department міста постійно моніторив її симптоми та цікавився, чи все нормально. Коли вона вже стала почувати себе недобре, то сказала, що хоче зробити тест. Їй призначили конкретні день і час, попередили, щоб вона не користувалася ніяким громадським транспортом, надягала маску та уникала контакту з людьми. У мене була абсолютно така ж ситуація, тільки через кілька днів.

Сам тест пройшов дуже швидко – впорався за 5 хвилин. Я прийшов до лікарні, а саме у блок, який спеціально виділено під швидке тестування на коронавірус. Крім мене та персоналу там більше нікого не було. Думаю, у них просто хороший менеджмент, адже, наскільки я знаю, – заявок на тестування досить багато. Там відразу за вітриною мене зустрів чоловік, який попросив надати документи, розпитав про скарги й самопочуття, після чого видав маску, інструкції, талончик із номером і дезінфектор для рук. 

Я дочекався, поки мій номер назвуть, і піднявся нагору. Спочатку мене розпитали про симптоми, потім у сусідньому кабінеті людина повністю в хімзахисному костюмі взяла у мене мазок горла. І все. Оскільки я не є в будь-якій групі ризику, мене відправили додому на карантин і навіть ніякого лікування не призначили.