Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 2016
Теги:
Люди особистість точка зору

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Киев

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.

Люди

Сидим со старой знакомой во дворике недалеко от Контрактовой площади, пряча пивные бутылки в сумках. Я закуриваю и кашляю: «Отвык, видимо. Пробую уже третью марку, все плохие. А мне-то казалось, что хуже тайских сигарет ничего нет».

«Я из журналистики ушла, – делится Таня. – Учу программирование, хочу получать зарплату в долларах и путешествовать. Все равно писать, о чем хочешь, не дают. Героев вот, допустим, нельзя критиковать. Ну, ты понял. Самоцензура эта поддостала». «Когда я уезжал, прижимали и за уличную выпивку, и за курево», – говорю я, делая глоток. «Было и прошло, – Таня машет рукой. – Баров сейчас, конечно, хватает, на любой вкус… крафтовое пиво, все дела… но, говоря начистоту, не всякий может позволить себе там сидеть. Вообще, все то новое, что появилось – оно за деньги. А просто так, для людей – я не знаю. Полиция разве что… Кстати, слышал хохму? Двух сотрудников недавно засняли – сексом в машине занимались». – «Знаешь, если это максимум из того, что можно предъявить полиции, то это совсем неплохо».

Люди не самой бедной внешности периодически подходят просить то сигарет, то «копеечку на хлеб». На отказы реагируют с обидой. «Раньше это было стыдно, – удивляюсь я. – В странах Азии, если попытаешься стрельнуть сигарету, тебе просто покажут, где магазин». «Сейчас уже многое не стыдно, – говорит Таня. – Думаешь, этим вот курить совсем нечего? Они запасаются». Подваливает бородатый парень с огромным рюкзаком: «Молодые люди, на чай у меня есть, а на метро уже нет…» Мы синхронно качаем головами, парень уходит. «У него тамтам на плече, – возмущаюсь я. – Это же машина для печатанья денег».

За какой-то час нас достают просьбами настолько, что мы решаем уходить. «Не думал, что люди настолько обнищают», – бормочу я. Таня пожимает плечами и ставит недопитую бутылку у переполненной урны.

Дима, программист, крутит баранку: «Пока выплатил хату в Днепре, она упала в цене вдвое. Хотя и в Киеве цены просели. Сейчас я за триста долларов снимаю на Левобережье трехкомнатную с джакузи, правда, пришлось поискать. А что еще нового-хорошего… Фестивалей разных много проводится. Или, вот, новая полиция…»

Дорогу перед нами переходит немолодой мужчина. Остановившись, он зажимает ноздрю и пушечно сморкается на асфальт. «Китайцы так не умеют», – думаю я с гордостью. Вполуха слушаю про старых знакомых. У многих распались браки.

«У меня в Малайзии был сосед по хостелу, палестинец, – вспоминаю я. – Мутный тип, все время сидел в мессенджере, вопросы решал. Так он говорил, что готов платить украинцам, чтобы те организовывали его соотечественникам вызовы в Украину». – «И что им тут делать?» – «Тут – ничего. Говорит, это только ступенька на пути в Норвегию. Паспорт еще у меня купить пытался». Дима хохочет: «По ходу, палестинцы верят в введение безвизового въезда в Европу больше, чем сами украинцы…»

Вечером сидим с композитором панк-группы «ХЗВ» в любимом месте киевской богемы – глухом обшарпанном дворике на Ильинской. Рядом трое работяг чистят люк, нецензурно комментируя извлеченные оттуда лимоны и помидоры. Попивая испанскую сангрию, мы пытаемся обсуждать международное положение. Один из ассенизаторов непринужденно вступает в беседу, рассказывает, что страну захватил дьявол, и мы живем последние годы. «Страной управляют из-за бугра, сволочи наверху продались за сребреники, вынудили людей грешить. Я тоже грешил, я убивал…» – доверительно признается он. Мы вежливо молчим; я уже начинаю привыкать к тому, что случайные люди на улице подслушивают и комментируют мои разговоры. Лекцию прерывает крик коллег: «Валерьянович, хорош трепаться, говно ждать не может!»

Утро. Метро. По вагону идет парень с электрогитарой, наигрывает что-то из русского рока. Всем по барабану: в картонный пакет, висящий на грифе, ничего не бросают. С любопытством разглядываю людей. Почти никто не читает бумажных книг, все, как китайцы, уткнулись в смартфоны. В чем-то украинцы китайцев даже переплюнули: я уже не впервые вижу девушку с двумя смартфонами; по одному она говорит, а в другом листает ленту. 

В Азии мне постоянно уступали место, но теперь вокруг другая атмосфера – я впервые за долгое время уступаю кому-то место сам. «Как тут ужасно объявляют станции по-английски, – говорит Лена. – Ну почему так и не переозвучили?»

Мимо эскалатора проплывают рекламные борды с предложением воинской службы по контракту. На выходе скрипач и гитарист выдает первоклассную музыку, кажется, Caravan Palace. Вокруг них плотная толпа, но деньгами сорить никто не торопится. Мелодия заканчивается, слушатели хлопают и расходятся. Вспоминаю слова музыканта, барабанившего в гонконгском метро: «Вообще-то я клавишник. Но знаешь, чем музыка противней бьет по ушам, чем охотней подают».

У метро – собрание «пикейных жилетов» с рабочими лицами. Сквозь галдеж долетает фраза: «От единственно, за шо уважаю боксера… сказав – сделав, сказав – сделав!»

Столица чиста и опрятна. На улицах много МАФов и мобильных вагончиков с кофе, отдыхающие в парках массово едят шарму. Приятное новшество – монументальная живопись: на нашем пути периодически возникают здания с красочными фресками во всю стену. Или их теперь следует называть муралами? Вместе с тем глаз постоянно цепляется за утепленные стены в пенопластовых нашлепках и обшитые сайдингом расширенные балконы. Встречается много отделений «Новой почты». Мелькают машины новой полиции с мигалками. В мирном людском вареве периодически проступают камуфляжные цвета.

На тротуарах – обилие ресторанных летних веранд с кальянами. Плитка под ногами разукрашена самопальной рекламой – «Обучаю лидерству. 30 дней. 4500 гривен». Что это, интересно, за лидер такой, готовый возиться целый месяц за $200? В подземных переходах – калейдоскоп треша: корявые свастики на стенах, реклама наркотиков, трафаретные портреты убитого писателя Олеся Бузины с подписью: «Бузина жив. Бузина – это ты!»

Майдан

Майдан Независимости, послеобеденное время. Какой-то праздник. На перекрытом Крещатике играют музыканты в оцеплении толпы; в кругу танцуют, дурачась, старики, работяги в трениках, молодые пары. Майдан отчищен от баррикад и копоти. За исключением баннеров с патриотическими лозунгами, которыми прикрыты стены сгоревшего Дома профсоюзов, практически ничего не напоминает о драме, разыгравшейся здесь зимой 2014-го. У подножия Колонны независимости – пожелтевшие портреты участников АТО, галерея портретов разбившегося на машине Кузьмы Скрябина.

Иду к Институтской, рассматриваю аллею Героев Небесной сотни. Здесь почти нет гуляющих. Двигаюсь вдоль, читаю фамилии на черных табличках. В глазах щиплет. Наперерез вдруг бросается немолодая женщина с цветами, предлагает купить букет. Мне совершенно не хочется сейчас ни с кем контактировать, но женщина не отстает. Ее напор настолько обескураживает, что производит обратный эффект – я иду прочь, так и не добравшись до конца аллеи. Настроение сбито. У метро «Крещатик» натыкаюсь на вывеску «Бутик пикантных игрушек». На двери – приглашение «Добро пожаловать» на 8 языках. Русского среди них нет.

Застолье в гостях у друзей. Хозяин дома – бизнесмен Алексей – не скрывает, что не поддерживал Майдан: ему ближе борьба методами Ганди. Бизнес он раскручивает через интернет, аккуратно платит налоги, принципиально не дает взяток. Предложив мне прогуляться, Алексей обводит рукой подъезд: «Я от властей ничего не ждал, год назад покрасил тут все сам. Пока что еще не засрали. А новый лифт – сейчас сам увидишь». Внутри лифт весь исцарапан.

У подъезда я закуриваю. «У нас тут в парке сделали велодорожку вчера, – говорит Алексей. – Но застыть ей так и не дали. Ночью какая-то тварь все испаскудила, представляешь? А вот этот магазинчик через дорогу ночью торгует только через окошко. Раньше впускали внутрь, но их стали часто грабить. А я вслепую не умею покупать, так что потеряли клиента». – «У нас в Днепре так еще при Януковиче было». – «Ну, а теперь и у нас так. Но я не хочу, чтобы ты думал, что все плохо. Вон итальянский ресторан, видишь, там пандус для колясок? Пандуса не было, сделали на днях. По чуть-чуть, но дело идет».

На улицах чисто, я почти не вижу окурков на тротуарах. Практически во всех людных местах удается поймать бесплатный вайфай и заглянуть в фейсбук, уже два года заменяющий мне телефон. Мои украинские знакомые вполне освоились с 3G, который еще три года назад казался недостижимой мечтой. Вместе с тем в людях чувствуется какая-то нервозность. В очередях и в транспорте легко закипают ссоры из-за полной ерунды. Склоки с участием водителей транспорта, продавцов и охранников, свидетелем которых я то и дело становлюсь, живо напоминают поздний СССР. После Азии, где все пекутся о сохранении лица, подобные выплески энергии кажутся расточительством.

«Да, много хамят. Но мы боремся с “синдромом вахтера”, – говорит Алексей, ревниво проследив взглядом, куда я брошу докуренную сигарету. – Чиновники уже знают, что существует интернет, куда можно написать жалобу. И побаиваются. При Януковиче-то вообще ничего не боялись. А сейчас в фейсбуке даже министры сидят, есть ощущение какой-то связи с ними».

Гуляем по симпатичному парку в Березняках. Впечатляемся количеством расслабленных личностей в майках-алкоголичках либо вовсе без оных. Попадаются нетрезвые женщины.

«Мне всегда казалось, что Киев – он такой огромный, – замечаю я. – Но после Бангкока, после Манилы, после Мумбаи… он кажется небольшим, компактным, милым». – «Это хорошо, но ты все-таки не гуляй по вечерам с айпэдом в руке, ладно?

Пока Алексей сидит на парковой лавочке с айфоном на сэлфи-палке, записывая в прямом эфире свой ежедневный видеоблог для Periscope, к нам с Леной подходит парень бомжеватого вида. У него подбит глаз, в руках – пакет с пустыми пластиковыми бутылками: «Простите, молодой человек, можно ли мне у вас прикурить сигарету? Покорнейше благодарю». Когда он отходит, Лена хохочет над моим выражением лица: «Да, неожиданно».

Днепр

Пытаемся уехать в Днепропетровск. Билетов на поезд нет. «А чего ты хотел, выходные же», – напоминает Лена. В итоге едем автобусом. Билеты продаются через интернет – это плюс. При посадке водитель хамит пассажирам без всякой причины – это минус. Радуясь своей стрессоустойчивости, я ностальгически вспоминаю, как в Маниле водитель под проливным дождем сам тащил наши вещи до автобуса. Ленино терпение, напротив, лопается, – на выходе она фотографирует номера. «Они туристов из аэропорта забирают, – поясняет Лена. – Если так же обращаются с иностранцами, можешь представить, какой у страны будет имидж за рубежом. Таких надо наказывать».

Весь день гуляем со старым другом по городу, теперь называющемуся Днепром. Стас работает тестировщиком в IT-конторе, в его речи мелькают модные слова «кейс», «эпп», «бэкеры», «кэш-флоу» и «коворкинг». «Видел, сколько новых пивнух появилось?» – говорит Стас. – Это золотая жила сейчас. Народ от депрессии пьет, на что-то другое зарплаты просто не хватает». Центральную площадь непривычно видеть без чугунной статуи Ленина. «Я помогал пилить, – усмехается Стас. – Он хреново пилился, твердый был. Но тот кусок сапога отпиленный я потом выкинул, на фига мне хлам в доме…

Долго ищем одно заведение, где раньше оба не были. Гугл-карта бесполезна – после массового переименования улиц я в ней совершенно ничего не понимаю. Плюнув, идем в пивную «на вынос» возле цирка. Там столпотворение, как в «Макдональдсе» в праздничный день, взмыленные бармены не успевают наполнять пивом и сидром пластиковые пузыри. «А тот барчик совковый, где портрет Берии висел, закрылся, – говорит Стас. – Хотя было бы странно, если бы не закрылся. По телеку сейчас повторяют старые серии “Сватов”, которые про Крым, – так там даже вымпелы с портретом Ленина цензурой замазаны».

За исключением снесенных советских памятников и новых табличек на домах, город поменялся мало – глаз, как и прежде, царапают назойливые билборды с политической рекламой, кричащая роскошь центрального проспекта и нехватка урн на улицах. Приятная деталь: в центре открылся «KFC». Любопытство вызывает и «книжная арка» – уличный шкаф для обмена литературой; внутри, однако, пусто. Доходим до круглосуточного продуктового супермаркета. «Тут ведь раньше автосалон был?» – «Ага, но хавка сегодня, видимо, актуальней, – отвечает Стас. – Из хороших новостей: на Днепре аквапарк открыли». – «А еще?» – «Ну-у, новая полиция, например, – вон тачка поехала». – «Далась вам эта полиция…»

Тувалу

На площади у театра – большая стая голубей, рядом женщина торгует пшеном. «Каждый крутится, как может, – показывает на нее взглядом Стас. – Ну, а сам ты что скажешь? Рвет родина башню-то?»

За последние дни меня спрашивали об этом уже не раз, но я так и не определился с ответом. «Украинцам не нужна виза в Украину и из Украины, – говорю я. – По-моему, это здорово». Стас смеется: «И это все?» – «Ладно, попробую объяснить по-другому. В Полинезии есть такое тихоокеанское государство, Тувалу. У них дефицит питьевой воды, плохие почвы, дрянная экономическая ситуация. Но это не все. Из-за глобального потепления государство уходит под воду. Считается, что через полвека Тувалу не будет. Это государство без будущего. И от жителей тут ничего не зависит, вообще. Вот это я понимаю – безысходность. А где родились мы? В государстве без землетрясений и цунами, без огромных змей, тигров и смертоносных пауков, без тотального голода, концлагерей и зашкаливающей детской смертности. У нас не едят людей и не казнят геев, и мы не вкладываем в паспорт взятку при въезде в собственную страну, как это делают филиппинцы. Мы живем в государстве с толстенным слоем чернозема, со светом в домах, с горячей водой в кранах, с доступным образованием. И эта страна не утонет – при нашей жизни так точно. Разве это не круто?»

Набродившись по городу, вечером еду к родственникам. Пока маршрутка пересекает мост через черный Днепр, я пытаюсь выстроить из первых впечатлений какой-то паззл. Ничего конкретного не складывается. Где весы, определяющие соотношение хорошего и плохого? Где отправная точка, та пресловутая печка, от которой следует танцевать? В России? В Африке? В прошлом? В невоплотившемся будущем? Все относительно, все субъективно – и это сводит с ума. Вероятно, человек, вернувшийся из Европы, создал бы совсем другой набор украинских зарисовок, нежели я, ориенталист с тягой к первобытному экзотическому трешу. Но все уже случилось, и случилось именно так – мне остается лишь записать то, что бросилось в глаза и задержалось в памяти.

Несмотря на то, что время еще не самое позднее, улицы непривычно пусты. На троллейбусной остановке скорчилось чье-то усталое тело, стена над ним украшена корявой надписью: «Українці, єднаймось проти дикого ворога!» У моего подъезда больше нет лавочки – местные старухи сломали, «чтобы не собирались алкаши». Зато железную дверь, украденную кем-то на металлолом, наконец-то заменили новой.

Темные пролеты. Кнопка звонка со следами синего пластилина, которым я испачкал ее четверть века назад. Объятия семьи. Авторитетный комментарий от старших: «Что за длинные волосы? Ты что, этот самый? Совсем одичал в своей Азии. Подстригись, как нормальные люди».

Я вернулся, наконец понимаю я отчетливо, и плацента защитной отстраненности, окутывавшая меня с момента посадки в Борисполе, лопается, как мыльный пузырь. Я дома.

Найцiкавiше на сайтi

Почати з понеділка: ідеї для того, щоб нарешті змінити життя

Початок нового року – саме час для того, щоб наважитись на зміни в житті. Починати треба… та з чого завгодно – від нового раціону до вибору професійного напрямку. Platfor.ma зібрала історії, поради та досвід, які надихнуть, навчать і послугують легким мотиваційним копняком.

Уривок з книжки «Дизайн-мислення. Спроектуй своє життя»


Для тих, хто хоче «змінити все» та «почати з чистого листа», експерти Стенфордського університету Білл Барнетт і Дейв Еванс написали книгу про те, як застосувати відомий метод design thinking собі на користь. Завдяки цьому уривку ви можете з’ясувати, яким шляхом рухатися до життя своєї мрії, та дізнатися про п’ять правил дизайнерського мислення, яких варто для цього дотримуватися.

Що буде, якщо проміняти проектний менеджмент на роботу вчителя


Уявіть собі, що ви працюєте менеджером на цікавих проектах та маєте неабиякі успіхи, але раптово вирішуєте все змінити. Таке трапилося з Тетяною Ендшпіль, яка три роки тому почала працювати вчителькою програмування у школі, а тепер розповідає про свої злети й падіння, один переломний момент і чому школа – це реаліті-шоу.

Станьте поліглотом – не пошкодуєте: три раціональні аргументи на користь знання мов


Декан мистецтв і наук, професор світових досліджень та соціології Деніел Еверетт з університету Бентлі вважає, що знання декількох мов – обов’язкова складова в сучасному світі. А ще він відомий вчений, який першим у світі описав унікальну мову племені пірахан і вирішив спростувати ключову лінгвістичну ідею Ноама Хомськи: на думку Еверетта, людська мова визначається не будовою та функціями мозку, а культурою. У своєму есе вчений говорить про важливу роль поліглотства, і наводить три аргументи «за»: прагматичний, неврологічний та культурний.

17 шкіл в Україні для тих, хто хоче отримати творчу спеціальність


Ми розмістили підбірку в межах підбірки не просто тому, що в нас дивне почуття гумору. Тут ми зібрали школи, які допоможуть отримату творчу освіту для роботи у креативних індустріях. Тож, майбутні профі у журналістиці, дизайні, фотографії, SMM, маркетингу, – обирайте варіант згідно з вашими уподобаннями!

Маршрут до любові: як берлінське метро всіх у себе закохало

АвторМарія Іванова
14 Січня 2019

Поїздки у громадському транспорті бувають не дуже приємними не лише в Україні – там штурхнуть, тут ноги відтопчуть, хтось забув прийняти ранковий душ, а десь двері зачинилися прямо перед вашим носом. Берлінська транспортна компанія BVG так втомилась від незадоволених пасажирів, що вирішила провести тотальний ребрендинг і завоювати любов прискіпливих німців неординарною рекламною кампанією, текст про яку вам вже колись сподобався. Про креативні ідеї та їх реалізацію розповів у своїй лекції на Social Media Week Kyiv Крістіан Артопе, керуючий партнер рекламної агенції GUD.berlin.

Крістіан Артопе. Фото: Аліна Рудя. Джерело: telegraf.design.

З чого розпочалась кампанія #weilwirdichlieben («Бо ми вас любимо»)? Три роки тому BVG прийшли до нас із бажанням змінити громадську думку про себе. Компанія була переконана – вони надають якісні послуги за доступною ціною, проте прискіпливі берлінці мало цінують роботу BVG та ще й жаліються на всі найменші незручності, яких просто не уникнути під час поїздок громадським транспортом.

BVG були переконані – варто лише пояснити берлінцям, наскільки старанно і з любов’ю до них ми працюємо кожного дня, і ставлення громадськості до компанії зміниться на краще. Для нас завдання висловити любов транспортної компанії до жителів міста було цікавим, адже такі зізнання часто не зустрінеш.


Концепція

Ми вирішили показати, що Берлін та BVG – це ідеальна пара. Ми розробили такі пункти кампанії:

– обіцянка бренда,

– особистість бренда,

– презентація бренда.

Також ми розуміли, що представити любов транспортної компанії до своїх пасажирів варто дещо іронічно. Крім того, не можна просто ігнорувати незручності пасажирів – необхідно визнати, що поїздка у громадському транспорті не завжди буває приємною.

У наших комунікаціях ми хотіли показати BVG в особі простого співробітника, який іноді може непривітно попросити всіх завершити посадку або відійти в сторону – але лише тому, що хоче, аби все працювало без затримок.

Ще однією особливістю кампанії стала відмова від використання дуже глянцевих зображень. Ми хотіли ілюструвати меседжі картинками, які сприймалися б органічно – так, як самі пасажири могли б показати вагони та станції.

Ми придумали хештег кампанії – #weilwirdichlieben («Бо ми вас любимо»). У BVG розуміли, що повідомлень буде багато, і на всі зреагувати не вдасться. Тим не менше, бачити реакцію та розуміти, з якими проблемами стикаються пасажири, було важливо.


Початок

Кампанію відкрила серія тізерів у транспорті – не розкриваючи мети кампанії, ми намалювали емоційну картину: ми забрали тебе з універу о четвертій, підвезли на тренування о пів на сьому і навіть підібрали з пізньої вечірки.

З січня 2015 року ми стали наповнювати соцмережі BVG: Facebook, Twitter, YouTube. Перед запуском ми активно обговорювали очікуваний потік реакцій, тому після старту були готові до повідомлень. Так, у Твіттері ми щохвилини отримували близько 5-10 відповідей на наші пости.

Найновіше промовідео BVG

Ми хотіли продовжувати отримувати фідбек від пасажирів, тому відповідали, що цінуємо та збираємо їхні коментарі, навіть якщо і не встигаємо відповісти на всі.

Скоро на кампанію звернула увагу преса. В газетах з’явилися заголовки на кшталт «BVG накликала бурю новою рекламною кампанією». Усім відомо: подія перетворюється на «бурю лайна» (shitstorm) в той момент, коли поважні новинні ресурси так її назвуть. Такі заголовки збільшили охоплення нашої кампанії, і ми продовжували:

– Доброго ранку, Берліне! Чудові новини – ми все ще любимо вас!

Хтось казав, що кампанія не працює, хтось говорив «вони хочуть стати улюбленим брендом». BVG відповідали – ми хочемо перестати бути брендом, який ненавидять. Ми не сприймаємо себе надто серйозно, і наша кампанія теж не така вже серйозна.

До прикладу, BVG писали коментарі про наклейки на вікнах вагонів – не всіх вони влаштовували. Ось одна із наших відповідей на таку критику: «Ми розглянули ваше питання і нам не до тями, чого ви причепилися до наших наклейок».

Інструменти

Ми часто використовуємо картинки користувачів – user generated content. Працювати з таким контентом дуже просто, адже потрібно лише вибрати вдалу фотографію, додати смішний підпис і запостити.

Маленькою жертвою цього підходу стала група художників, які заповнили один із вагонів метро осіннім листям заради художнього жесту. BVG використало кадр із їхнього відео, додавши: «Ви насмітили у нашому вагоні, тож принаймні дозвольте використати ваше фото в нашій рекламі».

Пост на Фейсбук-сторінці кампанії Weil wir dich lieben. Художники TOY Crew влаштували арт-інтервенцію та насмітили у вагоні. BVG використали їхнє відео для власної реклами.

Одним із вдалих проектів для нас стали тейковери (takeovers) на Instagram. Ми запрошуємо популярні сторінки, здебільшого присвячені Берліну, розмістити свій контент у нас. Картинки з Instagram ми перепощуємо у Twitter та Facebook, але додаємо якогось нового значення, щоб не дублювати меседж повністю.

Експериментували з постами у соцмережах в режимі прямих трансляцій. Вибірку найкращих твітів BVG під час футбольної гри між ірландською та німецькою командами навіть опублікували у місцевих медіа.

Ми прагнемо спілкуватися мовою наших користувачів, виступаючи з позиції рівного їм співрозмовника – такого ж берлінця. Ми вживаємо зрозумілі читачам метафори та підходимо до переписки з гумором.

Обов’язково дивимося, від кого надійшов коментар чи відповідь на пост, – якось нам написав більш-менш впізнаваний репер. У відповідь на критику ми вирішили трохи покепкувати, відповівши щось на кшталт: «Ви ніби репер, а на метро ще їздите, лол».

Нам пощастило, що між BVG та GUD – повна довіра. Так, креативна команда не узгоджує окремі пости та коментарі з керівництвом BVG. Це дає велику творчу свободу та дозволяє працювати дуже оперативно.

Наші жартівливі слогани ми публікуємо не лише у соцмережах – рекламу розміщуємо і на потягах та бусах BVG.

Наприкінці першого року кампанії почали створювати ще й промовідео. Ось одне з них.

У відео «Is mir egal» («Мені все одно») майже 13 млн переглядів. За сюжетом, співробітнику BVG плювати на гучну музику, собак у костюмі акули, бородатих жінок чи робота з гірчицею в метро – аби за квиток було сплачено.

Цим роликом BVG ніби говорить: «Пасажире, ми любимо тебе таким, який ти є. Роби у наших вагонах майже все, що захочеш, – ми не проти». До речі, багато хто у BVG вважав, що цей ролик занадто прямолінійний. Але відео швидко завоювало любов мас і співробітники BVG теж стали фанатами відео.

Той ролик – не єдина частина кампанії, яку спершу зустріли насторожено. До серії жовтих наклейок у формі серця з лого BVG (як на аватарі Instagram-кампанії) теж спершу поставилися непривітно, а зараз вони стали такими популярними, що ми постійно друкуємо нові партії.

Ще кілька прикладів

Коли в Америці президентом став Дональд Трамп, ми не втрималися і трохи з нього покепкували: «Приходьте до нас водієм, маленькі долоньки – не проблема!» (невеликий розмір рук Дональда Трампа став досить популярним приводом для жартів в США під час передвиборчої кампанії. Тренд не зник і після перемоги Трампа на виборах президента у 2016 році.– Platfor.ma).

Під час Тижня моди у Берліні ми розмістили серію плакатів на фешн-тему. На одному з них – фото похилого чоловіка у шортах (друге фото у цій статті) з жартівливим написом «Покажіть стиль до Тижня моди».

BVG. Плакат до берлінського тижня моди


А у цьому пості до Тижня моди ми скористалися сніжною погодою у ті дні та повторно опублікували цей знімок вдруге, але вже з написом по темі: «Тиждень моди ледь розпочався, а білий порошок уже всюди».


Продати більше квитків

У BVG є формат річного проїзного. Щоб продати його, ми запустили кілька реклам. Ось наш ролик, який пояснює пасажирові, чому квиток такий дорогий – хтось же має у реальному часі створювати несподівані поштовхи у вагонах та вчити водіїв закривати двері вагона за мить до того, як у вагон заскочить пасажир.

Секретна лабораторія BVG. «Деякі речі просто треба планувати заздалегідь, щоб добре працювати».


Мерч

Обивку на сидіннях вагонів BVG ніколи не вважали шиком, але зараз компанія продає мерч кольорів цієї обивки – і він дуже популярний. (До прикладу, в магазині можна купити ось такі пляжні капці – прим. авт.)

«При цих температурах ми не скаржимося, якщо пасажири приїжджають з нами до моря».


Колаборації

Ми любимо співпрацювати з іншими брендами та організаціями. Одного разу ми запросили класичний хор заспівати хештег #weilwirdichlieben BVG.

Вже легендарним став спільний проект із групою U2. Справа у тому, що у BVG є лінія з назвою U2. Коли група збиралась на гастролі в Берлін, вони зв’язались з BVG і запропонували виступити прямо в метро на тій лінії. Виявилося, що вони чули про нашу рекламну кампанію і захотіли її підтримати.


Виступ U2 в берлінській підземці

Концерт привернув шалену увагу з боку ЗМІ та користувачів соцмереж. Охоплення новини склало 5,8 млн користувачів, з них 3,2 млн – органічне. Успіх був величезним. Я б назвав цей проект найуспішнішим за всю мою кар’єру. BVG не витратило на гонорар групі ні копійки.

Ще однією вдалою співпрацею став спільний проект з Adidas. Ми випустили кросівки, які водночас були річним квитком на проїзд у BVG.

Кожна з 500 пар унікальних кросівок, в язички яких були вшиті прозні квитки на берлінський транспорт, коштувала 180 євро.


Що далі

Новим експериментальним проектом BVG став BerlKönig – сервіс виклику мініавтобусів за вимогою. Цей незвичний формат транспортних послуг було складно пояснити користувачам. Щоб швидко та доступно передати основні переваги нового продукту, ми знову обрали формат рекламного ролика:

Поетичне (буквально) відео на підтримку нового сервісу BVG – знавці німецької можуть оцінити рими в закадровому тексті.


Підсумки

Наостанок скажу, що рекламна кампанія #weilwirdichlieben (вона триває і досі) мала дуже позитивні результати – ставлення до BVG змінилося на краще, співробітники говорять, що тепер пасажири їх поважають.

Усім, хто веде подібні кампанії, раджу прагнути робити їх максимально справжніми – ваша аудиторія здатна відрізнити реальне від штучного. Ще кілька років тому бренди намагалися презентувати себе такими собі ідеальними компаніями. Але ніхто не ідеальний – будьте відкритими, говоріть про проблеми відверто. Це просто соцмережі – що може піти не так?

По арту: що сталося у світі мистецтва за 2018 рік

В 2018 році світ мистецтва сколихнувся від потоку інновацій і технологій, які вдихнули в нього нове життя та неймовірні можливості. Тепер відомі шедеври можна роздивитися онлайн, знайти свого двійника на картинах і послухати, як звучить Галактика. Platfor.ma зібрала арт-події минулого року, про які треба знати.

Для мистецтва 2018 рік почався зі знахідки – у січні три брати Ландау вирішили продати картину, яка дісталася їм у спадок від матері. Полотно здавалося родині моторошним і неприємним – на ньому двоє чоловіків приводили до тями непритомну жінку. Брати були тільки раді позбутися картини, тому виставили її з частиною гаражного мотлоху на аукціон. Коли ставка досягла $800, сім’я Ландау вже подумки відкривала шампанське та у весь голос кричала «продано», але далі почалося якесь божевілля. Люди з усього світу готові були віддати шалені гроші за огидне, на думку Ландау, зображення. Тільки коли полотно пішло з молотка за $1,1 млн, брати дізналися, що робота належить руці Рембрандта, датується 1620 роком і є частиною серії «Почуття» під назвою «Алегорія нюху». Було б дуже прикро продати подібний витвір мистецтва на розпродажі за $10, чи не так?

Ім’я голландського митця ще не раз звучало у минулому році. Ще у 1990-у з музею Ізабелли Стюарт Гарднер у Бостоні було підступно викрадено багацько картин – загальна вартість становила $500 млн! Досі грабіжників не знайшли, а в музеї на місці творів висять порожні рами – але у березні розробили спеціальний додаток, який допомагає їх заповнити. Він відновлює викрадені картини у доповненій реальності, в тому числі і єдиний морський пейзаж Рембрандта «Христос під час шторму на морі Галілейському» а також портрет «Леді та Джентльмен в чорному».

Не тільки Рембрандт був на вустах у представників і шанувальників арт-світу в 2018 році. 20 липня у Петербурзі поліція зупинила Mercedes і знайшла у багажнику автомобіля об’ємну композицію Казимира Малевича «червоний архітектон» – на унікальність дерев’яного об’єкта вказував спеціальний напис. На цьому вся достовірна інформація закінчується – водій, московський бізнесмен, за його словами, отримав витвір мистецтва від друзів, у яких він зберігався десятиліттями.  А віз архітектон у Брюссель до загадкового Ігоря, не здогадуючись, що річ у його багажнику може бути дорогоцінною. Де зараз зберігається твір, не зрозуміло.

Архітектон «Альфа» – перша супрематична архітектурна модель, створена Малевичем у 1923 році

Серед знахідок липня також варто відзначити керамічну плитку з частиною одного з найважливіших літературних досягнень античності – 13 віршами «Одіссеї» Гомера, яку археологи виявили під час розкопок в античному міста Олімпія, неподалік храму Зевса Олімпійського. Пам’ятка була створена приблизно в VIII-VII ст. до нашої ери, а знайдений уривок виявився епізодом із 14-ї пісні, в якій цар острова Ітака розмовляє зі свинопасом. Цей фрагмент археологи вважають найстарішим шматочком поеми – за попередніми оцінками, створеним не пізніше ІІІ ст. нашої ери.

© Greek Culture Ministry

А восени ЗМІ розповіли про незвичайний і дуже зворушливий випадок. Безхатченко знайшов на смітнику малюнок Бембі у рамці та продав його в антикварний магазин за 20 канадських доларів. Згодом з’ясувалося, що це оригінал роботи Disney для легендарного мультфільму, який коштує набагато більших грошей. Власник антикварної крамниці перепродав малюнок за 3700 канадських доларів, розшукав безхатченка та передав йому $1700. Тепер у чоловіка є мета – покинути вулицю та налагодити нормальне життя.

 

А поки прості смертні знаходять шедеври видатних художників, на світ з’являються інші генії мистецтва. І ми зараз не про людей. Розробники з Франції створили штучний інтелект і навчили його малювати на прикладі 15 тис. портретів XIV-XX століть. Варто сказати, що виходить у ШІ досить непогано – картину під назвою «Портрет Едмона Беламі» продали на аукціоні за $432 тис. До речі, у героя полотна, Едмонда, є ціла родина, яка належить «руці» того ж автора.

Portrait of Edmond Belamy created by GAN (Generative Adversarial Network)

Але не завжди нейромережа «народжується» насправді талановитою. Ось, наприклад, 18-річний дослідник Роббі Баррат хотів, щоб його творіння малювало картини у стилі ню, тому створив комбінацію двох нейромереж: одна тренувалася на сотнях портретів, а інша намагалася відрізнити отримані результати від оригіналів. Але щось пішло не так й алгоритм навчився обманювати свою прискіпливу опонентку. У результаті на світ з’явилися шедеври, на яких оголені люди скоріше нагадують сюрреалістичні плями, ніж живих створінь. Але Баррат був у захваті від результату та зазначив, що скоріш за все саме так штучний інтелект бачить людину.

Robbie Barrat

Поки деякі розробники пітніють над тим, щоб їхні нейромережі досягли рівня Далі або Ван Гога, інші накинули оком вже й на Шекспіра. Міжнародна команда розробників навчала алгоритм писати вірші на трьох тисячах сонетів, 154 із яких належали великому барду. У нейромережі вийшло настільки добре, що один із професорів англійської літератури відзначив форму катрену, але додав, що не вистачає глибинного змісту. Ось оцініть:

So gently, as the wind that flaps his wings

And shoots a monarch on the English lays

And what was that, with matters of all things

Tis well ashamed to know- of all her ways

 

Навіщо ви так: топ-10 серйозних новин, які читачі проігнорували

АвторЮрій Марченко
8 Січня 2019

Світ ще ніколи не змінювався настільки швидко, як тепер. І вже ніколи він не буде змінюватися настільки повільно. У 2018 було безліч важливих новин, які можуть фундаментально трансформувати наше життя. Platfor.ma відібрала серед своїх матеріалів ті серйозні, які, на нашу думку, заслуговували більшої уваги читачів. Ось ця десятка (повні новини – за посиланнями в підзаголовках).

Тест Тюрінга спробували замінити одним словом. Найлюдянішими стали «любов» і «какашка»

Тест Тюрінга – це перевірка, людина спілкується з тобою чи робот. Дуже важлива штука для оцінки якості штучного інтелекту. Зазвичай це виглядає як досить довге дистанційне спілкування, однак тепер науковці придумали інший спосіб. Тисяча людей за кілька етапів просто мали обрати найбільш людяні слова. Настільки людяні, що робот би їх просто не вибрав. Ну що, виграли «любов» і «какашка». Все логічно, ми, люди – такі.

Вчені вирахували, коли атмосфера стане непридатною для людини. Надто скоро

У 2018 було чимало невеселих новин про те, як саме нас усіх прикінчать кліматичні зміни. Ось, наприклад, дослідження кліматологів про те, що без протигазів по планеті можна буде тинятися хіба що найближчі років 200. А ще одна міжнародна група дослідників вважає, що у людства лишилось тільки 17 років на те, щоби вже не врятуватися, а просто сповільнити катастрофічні зміни. Ну і невелике (насправді грандіозне) підтвердження. Уявіть собі картинку Північного полюсу: завірюха, дикий холод, вітер. Що ж, у 2018-у ви могли ходити там у легкій курточці. Бо прямо під час полярної ночі температура на Північному полюсі перевищила норму на 30°C.

Пластикове сміття дісталося Маріанської западини – найглибшого жолоба Землі

Коли планета заводила собі людей, то навряд чи думала, що ми будемо псувати її найбільш вражаючі місця: Еверест і Маріанську западину. Про традицію залишати мотлох на вершині світу ви й самі все знаєте, а тепер ось і в найглибшому місці Землі є пластик. І це ж не окремий випадок – до того ж з’ясувалося, що Велика тихоокеанська сміттєва пляма в рази більша, ніж усі думали. Все це почалося з людини і в людині ж часто й закінчується. Бо разом із їжею ми з’їдаємо по 100 шматків пластику.

Визначили геологічний символ нашої епохи. Він вас здивує

А взагалі як нас запам’ятає планета, якщо мислити геологічними масштабами? Безліч бетону й металу можуть й не вціліти через мільйони років. Але є дещо, що, на думку міжнародної команди науковців, точно залишиться у вічності. Це курка! Аргументація – за посиланням у заголовку.