Информатика к размышлению: как одна молодая учительница решила все изменить

АвторТетяна Ендшпіль
24 Вересня 2015
Теги:
Люди активізм знання креатівіті особистість

Успешный проектный менеджер Таня Эндшпиль с недавних пор еще и учитель информатики в одной из киевских школ. Для Platfor.ma она написала о том, как решила променять денежные проекты на уроки с детьми, почему информатика в украинских школах заведомо обречена на архаичность и том, как ее друзья и совершенно незнакомые люди помогают детям узнать о новейших тенденциях в компьютерной сфере.

Если бы мне несколько лет назад кто-то сказал, что я пойду работать в школу учителем информатики, что предпочту зарплату 2000 грн, отказавшись от реализации фестиваля с бюджетом в полмиллиона долларов, что напишу в специализированное научно-педагогическое издание текст о создании детьми компьютерных игр как методики преподавания информатики в школах, то я бы, конечно, смеялась. Но два года назад на Майдане произошли события, которые сильно изменили многих.

В последнее время я работала над реализацией проектов разной сложности. Все они касались развлекательно-музыкальной сферы. Я заходила на проект как кризисный менеджер или как арт-директор и помогала заказчику все его фантазии воплотить с минимальными издержками и максимальной прибылью. Я никогда не думала о деньгах в том смысле, что они могут заканчиваться. Я никогда не смотрела на цены в меню ресторана или в супермаркете. Если мне не хватало на что-то, например, поездку или дорогую вещь, я просто брала дополнительный проект.

В свободное время, а его было очень мало, я вела факультативы по Photoshop в технологическом лицее для детей 11-14 лет. И с первой же секунды поняла, что подростки – это абсолютно моя аудитория. Они честные и требовательные, а для меня эти качества очень важны. Дети проверяют тебя постоянно и не прощают фальши или некомпетентности.

Это глупости, когда говорят, что учителями идут люди, которые хотят реализоваться за счет морального превосходства над детьми. Это совсем не так. Дети сразу понимают, что ты из себя представляешь. Весь пафос, работающий на взрослых, с детьми ничего не стоит. Они как правдивое зеркало – сразу покажут твои недостатки. Но если ты профессионален, искренен и любишь свое дело, то отдача будет так сильна, что все остальное уже не будет иметь никакого значения. Поверьте, нет ничего круче горящих глаз ученика, у которого все получается.

Все знают, что дела с образованием у нас очень плохи. Но вот где на самом деле все очень плохо, так это в учебном заведении, в котором педагогов учат преподавать детям информатику. Технически и концептуально это просто ад.  Вопросы экзамена по информатике вызывали и смех, и ужас одновременно.

Вы знаете, кто сейчас преподает информатику в школе? В лучшем случае учитель математики, который может сносно объяснить алгоритмы и, если повезет, базовые принципы программирования. И это в лучшем случае. Я видела и учителей музыки, и учителей труда и даже секретаря сельской школы, которым не хватает часов для зарплаты или стажа. И вот они идут переквалифицироваться. Они вообще слабо представляют, что такое компьютер и информатика, но рассказывают о них детям.

При этом учат их люди, которым тоже добросили информатику для ставки. Которые ни разу в школе не были и не представляют, как это – работать с ребенком. Как за 45 минут успокоить после переменки 32 человека, проверить домашнее задание, дать новый материал, поставить оценки и задать новое домашнее задание. С другой стороны, именно в педагогическом университете я увидела «новых» учителей, любящих свое дело, желающих меняться и совершенствоваться ради себя и учеников.

Школу, как и армию, систематически разваливали все годы независимости Украины. Просто удивительно как эта, пускай и проблемная, государственная институция до сих пор существует. Я искренне восхищаюсь учителями, теми, что не пошли торговать на базар, не уехали за границу, а остались учить и воспитывать детей.

В общем, так появился мой волонтерский проект под условным названием «школа».  Мне очень хотелось доказать, что работать в школу идут не только неудачники, которые нигде не могут себе найти место. Что на такой поступок способен и вполне реализовавшийся человек.

В Украине есть новая учебная программа по информатике, утвержденная Министерством образования. Программа, которая еще не во всех классах заработала, – к примеру, восьмые начнут по ней учиться только со следующего года. Но при этом она уже морально устарела. К примеру, операционная система, рекомендуемая министерством для работы на уроках информатики – Windows XP. Та самая, от которой уже официально отказались разработчики и не выпускают к ней обновления.

Я уже молчу о том, что на уроках информатики изучают программы, необходимые скорее сотруднику офиса, продажнику или секретарю, но не ребенку.  Я сама ненавижу предмет «информатика», когда читаю эти программы. Но система сейчас такова, что от разработки до внедрения образовательной программы проходит пять лет. А пять лет в области IT – это непозволительно. И вот обычный учитель попадает в ситуацию, когда он либо нарушает учебную программу, либо рассказывает и заставляет учить никому не нужную чушь.

Я захотела разобраться в этом вопросе. Попробовать изменить систему, повлиять на процесс обучения информатики в школе. Ведь чтобы критиковать систему нужно понимать, что с ней происходит.

Я наслушалась массу страшилок по поводу школьного коллектива и администрации.  Что если с детьми и будет все хорошо, то администрация будет издеваться и унижать, не давать работать и плести интриги. Оказалось, что это все неправда. Я попала в коллектив высокопрофессиональных учителей. Где тебя не только выслушают, поддержат и помогут, но и поделятся новой информацией или предложат разобраться в сложностях с документацией.

У меня нет богатого мужа, который меня содержал бы, и родители не помогают мне финансово, поэтому, чтобы позволить себе поработать какое-то время в школе, не думая о деньгах, я полгода трудилась, откладывая. Когда стало понятно, что моих знаний в области информатики недостаточно, я записалась на курсы Cisco, научилась собирать компьютер и чинить поломки, создавать сети и многим другим полезным вещам. Но, даже получив знания гораздо существеннее, чем у большинства учителей информатики, я понимаю, что они намного хуже, чем у узкоспециализированых профессионалов.

Я преподаю информатику и веб-дизайн, а это два самых динамически развивающихся предмета. Тут нельзя заставлять зубрить какую-то информацию – просто потому, что уже завтра она будет неактуальна. Придумываются новые формы, технологические решения и тренды, все становится проще и удобнее для пользователя. Я решила, что моими главными задачами будет: заинтриговать, научить думать и пробудить желание самостоятельно развиваться.

И если заинтриговать оказалось проще простого: мы же живем в обществе консьюмеризма, и когда учитель заходит в класс с макбуком, а этот макбук еще и обклеен яркими непонятными наклейками, в кроссовках за 7 тыс. грн на босу ногу и с чашкой Starbucks, то слушать его гораздо интереснее. А вот к моим призывам начинать самостоятельно думать ученики сначала относились с недоверием. Каждый в своем темпе приходит к пониманию моей концепции обучения, и я начинаю видеть новые и новые огоньки в глазах.

Хотя пока говорить об этом, конечно, еще рано. Но мне в первую очередь хочется, чтобы ученики перестали комплексовать из-за того, что они чего-то не знают или переживать, что у них не получится, и постепенно обретали уверенность в себе.

Я предложила своим знакомым внести свой волонтерский вклад в воспитание молодежи. Зная, какие у меня умные и талантливые друзья, я подумала, что если каждый из них сможет уделить 45 минут своего времени и расскажет школьникам про нюансы и тонкости тех или иных вопросов, то это будет замечательно.

Я написала пост в Facebook, совсем не рассчитывая на резонанс. Откликнулись не только друзья, но и друзья друзей. Стали предлагать помощь и говорить слова поддержки. Уже скоро мои знакомые начнут приходить с лекциями к ребятам. Проводить мастер-классы: рассказывать о новинках, помогать справляться с трудностями в понимании определенных программ или категорий. Мне хочется максимально осовременнить процесс обучения, поэтому мы придумали делать скайп-конференции с ведущими украинскими программистами, работающими за границей.

Появился замечательный Александр Скакунов – украинский программист, который живет в Дании, и в рамках своего образовательного проекта ru.yasno.tv снимает обучающие фильмы, где простым и понятным языком говорит о сложных вещах. Вместе с ним мы начали разрабатывать несколько видеокурсов специально для школьников. Теперь мечтаю сделать ресурс, где будет собрана самая актуальная информация по предмету, разработки, плагины и программы, инструкции и статьи. Чтобы учитель информатики из любого населенного пункта Украины смог прочесть, скачать, рассказать своим ученикам. Но для этого нужно еще много работать.

Я работаю в школе совсем недолго, и уже могу сказать, что это один из самых сложных моих проектов. Но однозначно самый правильный.

Найцiкавiше на сайтi

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС. Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

 Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.