Информатика к размышлению: как одна молодая учительница решила все изменить

АвторТетяна Ендшпіль
24 Вересня 2015
Теги:
Люди активізм знання креатівіті особистість

Успешный проектный менеджер Таня Эндшпиль с недавних пор еще и учитель информатики в одной из киевских школ. Для Platfor.ma она написала о том, как решила променять денежные проекты на уроки с детьми, почему информатика в украинских школах заведомо обречена на архаичность и том, как ее друзья и совершенно незнакомые люди помогают детям узнать о новейших тенденциях в компьютерной сфере.

Если бы мне несколько лет назад кто-то сказал, что я пойду работать в школу учителем информатики, что предпочту зарплату 2000 грн, отказавшись от реализации фестиваля с бюджетом в полмиллиона долларов, что напишу в специализированное научно-педагогическое издание текст о создании детьми компьютерных игр как методики преподавания информатики в школах, то я бы, конечно, смеялась. Но два года назад на Майдане произошли события, которые сильно изменили многих.

В последнее время я работала над реализацией проектов разной сложности. Все они касались развлекательно-музыкальной сферы. Я заходила на проект как кризисный менеджер или как арт-директор и помогала заказчику все его фантазии воплотить с минимальными издержками и максимальной прибылью. Я никогда не думала о деньгах в том смысле, что они могут заканчиваться. Я никогда не смотрела на цены в меню ресторана или в супермаркете. Если мне не хватало на что-то, например, поездку или дорогую вещь, я просто брала дополнительный проект.

В свободное время, а его было очень мало, я вела факультативы по Photoshop в технологическом лицее для детей 11-14 лет. И с первой же секунды поняла, что подростки – это абсолютно моя аудитория. Они честные и требовательные, а для меня эти качества очень важны. Дети проверяют тебя постоянно и не прощают фальши или некомпетентности.

Это глупости, когда говорят, что учителями идут люди, которые хотят реализоваться за счет морального превосходства над детьми. Это совсем не так. Дети сразу понимают, что ты из себя представляешь. Весь пафос, работающий на взрослых, с детьми ничего не стоит. Они как правдивое зеркало – сразу покажут твои недостатки. Но если ты профессионален, искренен и любишь свое дело, то отдача будет так сильна, что все остальное уже не будет иметь никакого значения. Поверьте, нет ничего круче горящих глаз ученика, у которого все получается.

Все знают, что дела с образованием у нас очень плохи. Но вот где на самом деле все очень плохо, так это в учебном заведении, в котором педагогов учат преподавать детям информатику. Технически и концептуально это просто ад.  Вопросы экзамена по информатике вызывали и смех, и ужас одновременно.

Вы знаете, кто сейчас преподает информатику в школе? В лучшем случае учитель математики, который может сносно объяснить алгоритмы и, если повезет, базовые принципы программирования. И это в лучшем случае. Я видела и учителей музыки, и учителей труда и даже секретаря сельской школы, которым не хватает часов для зарплаты или стажа. И вот они идут переквалифицироваться. Они вообще слабо представляют, что такое компьютер и информатика, но рассказывают о них детям.

При этом учат их люди, которым тоже добросили информатику для ставки. Которые ни разу в школе не были и не представляют, как это – работать с ребенком. Как за 45 минут успокоить после переменки 32 человека, проверить домашнее задание, дать новый материал, поставить оценки и задать новое домашнее задание. С другой стороны, именно в педагогическом университете я увидела «новых» учителей, любящих свое дело, желающих меняться и совершенствоваться ради себя и учеников.

Школу, как и армию, систематически разваливали все годы независимости Украины. Просто удивительно как эта, пускай и проблемная, государственная институция до сих пор существует. Я искренне восхищаюсь учителями, теми, что не пошли торговать на базар, не уехали за границу, а остались учить и воспитывать детей.

В общем, так появился мой волонтерский проект под условным названием «школа».  Мне очень хотелось доказать, что работать в школу идут не только неудачники, которые нигде не могут себе найти место. Что на такой поступок способен и вполне реализовавшийся человек.

В Украине есть новая учебная программа по информатике, утвержденная Министерством образования. Программа, которая еще не во всех классах заработала, – к примеру, восьмые начнут по ней учиться только со следующего года. Но при этом она уже морально устарела. К примеру, операционная система, рекомендуемая министерством для работы на уроках информатики – Windows XP. Та самая, от которой уже официально отказались разработчики и не выпускают к ней обновления.

Я уже молчу о том, что на уроках информатики изучают программы, необходимые скорее сотруднику офиса, продажнику или секретарю, но не ребенку.  Я сама ненавижу предмет «информатика», когда читаю эти программы. Но система сейчас такова, что от разработки до внедрения образовательной программы проходит пять лет. А пять лет в области IT – это непозволительно. И вот обычный учитель попадает в ситуацию, когда он либо нарушает учебную программу, либо рассказывает и заставляет учить никому не нужную чушь.

Я захотела разобраться в этом вопросе. Попробовать изменить систему, повлиять на процесс обучения информатики в школе. Ведь чтобы критиковать систему нужно понимать, что с ней происходит.

Я наслушалась массу страшилок по поводу школьного коллектива и администрации.  Что если с детьми и будет все хорошо, то администрация будет издеваться и унижать, не давать работать и плести интриги. Оказалось, что это все неправда. Я попала в коллектив высокопрофессиональных учителей. Где тебя не только выслушают, поддержат и помогут, но и поделятся новой информацией или предложат разобраться в сложностях с документацией.

У меня нет богатого мужа, который меня содержал бы, и родители не помогают мне финансово, поэтому, чтобы позволить себе поработать какое-то время в школе, не думая о деньгах, я полгода трудилась, откладывая. Когда стало понятно, что моих знаний в области информатики недостаточно, я записалась на курсы Cisco, научилась собирать компьютер и чинить поломки, создавать сети и многим другим полезным вещам. Но, даже получив знания гораздо существеннее, чем у большинства учителей информатики, я понимаю, что они намного хуже, чем у узкоспециализированых профессионалов.

Я преподаю информатику и веб-дизайн, а это два самых динамически развивающихся предмета. Тут нельзя заставлять зубрить какую-то информацию – просто потому, что уже завтра она будет неактуальна. Придумываются новые формы, технологические решения и тренды, все становится проще и удобнее для пользователя. Я решила, что моими главными задачами будет: заинтриговать, научить думать и пробудить желание самостоятельно развиваться.

И если заинтриговать оказалось проще простого: мы же живем в обществе консьюмеризма, и когда учитель заходит в класс с макбуком, а этот макбук еще и обклеен яркими непонятными наклейками, в кроссовках за 7 тыс. грн на босу ногу и с чашкой Starbucks, то слушать его гораздо интереснее. А вот к моим призывам начинать самостоятельно думать ученики сначала относились с недоверием. Каждый в своем темпе приходит к пониманию моей концепции обучения, и я начинаю видеть новые и новые огоньки в глазах.

Хотя пока говорить об этом, конечно, еще рано. Но мне в первую очередь хочется, чтобы ученики перестали комплексовать из-за того, что они чего-то не знают или переживать, что у них не получится, и постепенно обретали уверенность в себе.

Я предложила своим знакомым внести свой волонтерский вклад в воспитание молодежи. Зная, какие у меня умные и талантливые друзья, я подумала, что если каждый из них сможет уделить 45 минут своего времени и расскажет школьникам про нюансы и тонкости тех или иных вопросов, то это будет замечательно.

Я написала пост в Facebook, совсем не рассчитывая на резонанс. Откликнулись не только друзья, но и друзья друзей. Стали предлагать помощь и говорить слова поддержки. Уже скоро мои знакомые начнут приходить с лекциями к ребятам. Проводить мастер-классы: рассказывать о новинках, помогать справляться с трудностями в понимании определенных программ или категорий. Мне хочется максимально осовременнить процесс обучения, поэтому мы придумали делать скайп-конференции с ведущими украинскими программистами, работающими за границей.

Появился замечательный Александр Скакунов – украинский программист, который живет в Дании, и в рамках своего образовательного проекта ru.yasno.tv снимает обучающие фильмы, где простым и понятным языком говорит о сложных вещах. Вместе с ним мы начали разрабатывать несколько видеокурсов специально для школьников. Теперь мечтаю сделать ресурс, где будет собрана самая актуальная информация по предмету, разработки, плагины и программы, инструкции и статьи. Чтобы учитель информатики из любого населенного пункта Украины смог прочесть, скачать, рассказать своим ученикам. Но для этого нужно еще много работать.

Я работаю в школе совсем недолго, и уже могу сказать, что это один из самых сложных моих проектов. Но однозначно самый правильный.

Найцiкавiше на сайтi

Мутний цінник, заруби з клієнтами, велике его: Дмитро Яринич про проблеми українського дизайну

АвторІван Павлюченко
16 Жовтня 2018

В Києві започаткували 2 Hours Design Battle – публічні змагання між дизайнерами. За дві години учасникам потрібно проявити себе – наприклад, з нуля створити лендинг за заданим брифом. Судять це все авторитетні креативники. На одному з таких заходів креативний директор агентства Hooga Дмитро Яринич поділився своїм баченням культури дизайну. Platfor.ma наводить найцікавіші думки.

Часом ми всі стикаємося з якимись проблемами і труднощами. Чомусь усі сваряться, заздрять, і все це виглядає досить дивно. Я хочу, щоб наше креативне українське ком’юніті дорослішало. І щоб всі підняли руки за все хороше проти всього поганого.

Ми дуже повільно дорослішаємо. З точки зору бізнесу і творчих речей ми знаходимося в пубертаті. Є речі, які вважаються загальноприйнятими у західних клієнтів: етика, дипломатія, стандарти, такт, розуміння того, що краще залишити при собі, а що можна показати. У нашому ж випадку це все часто змішано в купу, що проявляється аж до обговорення робіт колег: «так, що це таке», «так я б зробив краще». Згадайте, під будь-якою подією дизайнерської спільноти вічно якась війна.

Історія, яка мене турбує – це конкуренція на ринку. Конкуренція – це страх бізнесмена, що завтра не буде роботи. Але якщо подивитися навіть на найменші студії, такого відчуття немає. Роботи більш ніж вистачає. Ми просто не боремося за клієнта і шматочок хліба з маслом. Природно, з таким розкладом і мови бути не може про конкуренцію на локальному ринку. А це погано! Тому що немає природної ринкової мотивації ставати краще. Потрібно розвивати внутрішню конкуренцію і підвищувати внутрішні стандарти незалежно від того, є на це попит на ринку чи ні.

 

«Помираючи з кожним втраченим пацієнтом, багато не врятуєш»: анестезіолог про свою роботу

16 Жовтня 2018

Під час серйозних операцій незамінною людиною є не тільки хірург, а й анестезіолог. Сама такая лікарка, а також лекторка і блогерка Олександра Бойко розповіла Platfor.ma про те, що відбувається, поки ми під наркозом.

Ви знаєте, як липа шелестить і хто такий анестезіолог? По-перше, це лікар. По-друге, це я через рік. По-третє, це людина, яка безпосередньо відповідає за ваше життя під час знаходження у реанімації чи в операційній.

Чомусь для багатьох лікар-анестезіолог — це такий дядька (тітка) в хірургічному костюмі, який робить одну чарівну ін’єкцію і бере в кишеню чималеньку суму грошей незрозуміло за що. Сьогодні мені хочеться розказати вам трохи про інший бік анестезіології. За яким — чужі і власні страждання, смерть, писк моніторів та відповідальність, відповідальність, відповідальність. Поїхали.

Скоріше за все, ви вже стикалися з анестезією. Спілкуватись для цього з лікарем-анестезіологом необов’язково — достатньо звичайного візиту до стоматолога або навіть «проковтування зонду» (пам’ятаєте такий гидотний шланг, що його злий лаборант пхає вам до рота?). Для сучасної медицини, у якій комфорт пацієнта зараз на першому місці (а отримання лікування без болю — одна зі статей Прав людини, на хвилинку), знеболення при будь-якій маніпуляції з мінімальною болючістю — святе діло. Але для так званих малоінвазивних втручань в організм (тобто таких, що не потребують великої операційної з купою персоналу) достатньо навичок лікаря, який це втручання виконує. Іншими словами — стоматолог не буде кликати на видалення зуба анестезіолога, а швидше (та, якщо бути відвертим, краще) впорається з анестезією сам.

Інша справа — оперативні втручання. Поки ви сидите в палаті/приймальному відділенні лікарні, і хірург, що вас оглянув, сказав сакраментальне «Ну що ж, будемо оперувати», запускаються невидимі для ока, але чіткі та відпрацьовані механізми надання анестезіологічної допомоги.

Залишивши пацієнта наодинці переварювати такі новини, хірург знімає слухавку внутрішньолікарняного телефону і набирає номер ординаторської. Зазвичай у відділенні чергує двоє лікарів. Звучить кодова фраза: «У нас тут операція», після якої хірург передає дані про пацієнта, діагноз та запланований об’єм оперативного втручання. Також надаються орієнтири, де пацієнта можна знайти (відділення, номер палати або навіть операційна), після чого анестезіолог зітхає, гукає молодого і повного енергії інтерна («Олександро, вставай, у нас перитоніт/апендицит/кровотеча»), бере все необхідне для огляду і вирушає до завмерлого в очікуванні хворого.

Про сам факт огляду. Бувають, звичайно, такі ризикові лікарі, які оглядають пацієнта безпосередньо на операційному столі. Бувають і такі самовпевнені хірурги, які «подають» (звучить як про торт або напої) пацієнта на стіл без попередньої консультації анестезіолога. Так — неправильно. Єдиний виняток — дуже серйозна травма чи пошкодження, коли немає часу задавати пацієнтові дурні запитання та як слід готувати до операції, а треба рятувати життя.

До речі, про питання. Повірте, лікар-анестезіолог питає вас про вік, вагу і стосунки з алкоголем не тому що він мудак, а тому що йому ця інформація конче необхідна. Якщо ситуація дозволяє, анестезіологічний передопераційний огляд може тривати 30-40 хвилин, і це набагато краще, ніж декілька поверхневих питань і байдужий лікарський погляд, направлений кудись у стіну.

Бувають операції, за яких можливе застосування різних видів анестезії. Зазвичай анестезіологи розповідають про «плюси, мінуси, підводні камені» кожної з них, пропонують хворому самому зробити вибір, але надають особисті рекомендації. У будь-якому випадку, останнє слово завжди за хворим. У нашій практиці неодноразово були випадки, коли можна було обійтись місцевою анестезією, а пацієнти відверто і трошки сором’язливо говорили: «Я дуже боюся, можна мені так, щоб я закрив очі і відкрив, а там вже все готово?» Звичайно, можна. Спокійний пацієнт — один із китів вдалої операції, і ми робимо все для його максимального комфорту.

Наука vs Science: бесіда вчених з України та США про вирощування мозку, Нобеля і хайп

АвторОльга Маслова
11 Жовтня 2018

Нещодавно в цифровій лабораторії FabLab Fabricator на території UNIT.City пройшла конференція з новітніх методів у біотехнологіях Single-cell RNABIO. Біологиня та популяризаторка науки Ольга Маслова спеціально для Platfor.ma поговорила з українцем Олександром Щегловітовим, який досліджує мозок в Університеті Юти, про красу наукових досягнень, медичні спекуляції в медіа, ставлення до біохакерів та альтернативний нобелівський сценарій цього року.

Ольга Маслова, біологиня та популяризаторка науки

– Які у вас враження від конференції?

– До мене підходять люди і запитують деталі з приводу методик, якими ми користуємось. Чув дуже грамотні питання, і видно, що всі ці люди цікавляться наукою, вони в курсі останніх тенденцій. Дуже багато молоді. Дуже круто.

– Як світоглядно відрізняється наукова діяльність в Україні і США? Я не питаю про обладнання чи фінанси, а саме стратегічно у чому найбільша відмінність?

– Напевно, найбільша відмінність у стратегії фокусування. У Штатах є проект – певна задача, конкретна мета, на шляху до якої виконуються покроково завдання. За ними звітують, наприклад, щороку, якщо проект на 5 років, є чітка фінансова прив’язка групи до теми. Проекти часто фінансуються державою і важливо, щоб все було чітко. У певній мірі це схоже на роботу ІТ-компаній.

В Україні у цьому плані, з одного боку, більше свободи, з іншого – якщо у науковця не вистачає власної мотивації щось робити, то все може звестись до відсижування на роботі без певних результатів. Коли я працював в інституті Богомольця, то часто затримувався допізна, бо весь час щось потрібно було доробляти ввечері, і мені вистачало на це мотивації.

– У багатьох країнах, у Штатах зокрема, на популяризацію науки виділяються кошти, і ця діяльність вважається престижною. У нас все поки що або на волонтерських засадах, або це перетворюється на роботу, яку важко поєднувати з дослідженнями.

– Популяризація науки – це дуже важливо. У США при наукових установах є маркетинговий відділ, який постійно контактує з вченими, він знає особливості діяльності установи, і якщо, наприклад, має вийти якась стаття у престижному науковому журналі з достойними результатами, то цей відділ заздалегідь готує матеріали для спілкування з журналістами та роз’яснює сенс роботи суспільству.

Наука робиться за державні гроші – гроші платників податків, тому важливо давати їм інформацію про цінність та суть діяльності наукової установи. Звісно, при цьому необхідно враховувати, що інформація для різних верств має бути подана дещо різною мовою і для цього потрібні спеціальні компетентні «перекладачі», бо дуже багато питань вкрай складно пояснити неспеціалістам.  

– Напевно, це оптимальний підхід, і не дивно, що саме у США так багато всесвітньо відомих популяризаторів.

– Так-так, багато наукових установ мають свої сторінки у соцмережах, багато де є газети, радіо тощо. Всі зацікавлені у тому, щоб досягнення науки транслювались корректно та зрозуміло, і для цього випускають інтерв’ю з науковцями, тримають усіх у курсі тем, над якими працюють у лабораторіях. Важливо тримати цей зв’язок між суспільством та наукою.

© facebook.com/Fabricator.me
© facebook.com/Fabricator.me

– При неякісному перекладі з наукової мови на «побутову» з’являються інколи курйозні, а інколи й сумні помилки. Найяскравішим прикладом є моє улюблене «вчені виростили мозок». Одвічна плутанина між органами й органоїдами (скупченнями клітин, що відповідають за низкою параметрів певним органам) призводить до нескінченного «вирощування» всього підряд. Скільки б доповідей популярного формату я не робила про тканинну інженерію і дотичні галузі – все одно час від часу у ЗМІ ми читаємо подібні заголовки. І так, мені вдалось знайти згадку про те, що «Алекс Щегловітов виростив мозок». А чим ви насправді займаєтеся?

– О, ні! Ми не вирощуємо мозок, звичайно. Я розумію, чому люди так спрощують – бо це дійсно дуже складна тема і хочеться  якось дати уявлення про напрям, але потрібно все ж це робити корректно. Ми працюємо з органоїдами, які для спрощення часто називають тут, у американських матеріалах для ненауковців, «mini-brain» – тобто підкреслюють, що це щось дуже малесеньке й беруть у лапки, щоб не було асоціацій з повноцінним органом і думками про трансплантацію. Якщо людина, наприклад, не знає що таке кора мозку, то їй немає сенсу пояснювати деталі. Тому слово «міні» і лапки – рятують.

– На жаль, українською і російською ми часто бачимо «виростили мозок» без усіляких лапок.

– Це дуже сумно, бо, знов таки – ні-ні-ні, ми мозок не вирощуємо і без лапок такими висловами тут не розкидаються. Що ми насправді робимо – то це нейрональну тканину зі стовбурових клітин. І ми досліджуємо різні клітини у цій тканині: як вони з’являються із стовбурових клітин, як вони поєднуються одна з одною та як різні гени експресуються, проявляються у різних клітинах (чи не експресуються – наприклад, певні гени, що асоційовані з певною неврологічною або психіатричною патологією).

– Насправді це чудовий приклад того, що інколи необов’язково робити щось, що відповідає гучним заголовкам, бо реальна робота може бути ще більш захопливою і корисною. Моя мрія – щоб люди цінували наукові здобутки без перебільшень і прикрас, з усвідомленням краси від того, що реально робиться. Чим більше люди чують гіперболізацій, тим менше сприймають «натуральні» досягнення. Тому я за роз’яснення елегантності всього, що роблять науковці насправді, щоб знизити попит на суперсенсації.

– Згоден. Більше того, скажу, що наші розробки лише мають потенціал, якщо говорити про клінічний напрям. Але важливо висвітлювати і ті роботи, які ще не мають якогось прямого виходу на клінічний результат, але які є дуже перспективними.

Якби мене зараз запитали, чи вилікували вже щось за допомогою даних у нашому напрямку, я б сказав – ні. І потенційні відкриття ще попереду. Але перспективи є! Ми беремо людські клітини (а мозок людини і миші кардинально відрізняється, тому це вкрай важливо, і багато препаратів, що виправдали себе на тваринах, у лікуванні людей не дали очікуваного ефекту), створюємо органоїд, що дозволяє нам щось нове зрозуміти у фізіології, у процесах розвитку мозку саме у людини, і можемо прослідкувати за механізмами розвитку якоїсь хвороби. Тобто ми точно на шляху до чогось дуже цікавого і революційного, але поки що ще не у фінальній точці.

Цінний кадр: як українець сконструював власний фотоапарат за допомогою 3D-принтера

Щодня ми робимо мільйони знімків, використовуючи різні девайси – телефони, планшети, веб-камери, цифрові та плівкові фотоапарати. Але чи замислювався хтось із нас, наскільки чарівним і разом із тим складним є процес створення фотоапарату? Український графічний дизайнер і фотограф Єгор Сігнієнко розробив та сконструював свою власну плівкову широкоформатну камеру. Platfor.ma розпитала його про ідею та покрокову реалізацію, а також попросила поділитися матеріалами, які ілюструють усю цю магію.

Єгор Сігнієнко

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»