Сейчас, в условиях быстро меняющейся реальности, женщины оказываются более эффективными топ-менеджерами, ведь они более мобильны и гибки. Например, я наблюдаю перемену в очень консервативной индустрии – изготовлении ювелирных украшений и часов – там всегда заправляли мужчины. Они управляли бизнесом, делали украшения и, чего тут греха таить, последние лет 20 лишь они и покупали их. Это был совершенно мужской мир – женщины были просто витринами, на которые выкладывали украшения. Сейчас ситуация кардинальным образом изменилась – самыми модными дизайнерами становятся женщины, ведь они производят продукт, который меняет традиционную форму.

В силу неуемности натуры я два года работала с Музеем Ивана Гончара как независимый куратор – занималась пиаром, коммуникациями и имиджем музея. Я попробовала, как это – на волонтерских началах помогать государственной институции и достигать поставленных целей.

Когда я только начала заниматься Музеем Гончара, первым примером, о котором я думала, был Музей моды в Антверпене. Этот музей стал вишенкой на торте культурной политики Бельгии, которая в какой-то момент заявила о себе на мировой арене как о стране суперталантливых дизайнеров. Этот музей собирает всю бельгийскую моду и таким образом играет еще и очень важную роль в культурной дипломатии. Можете себе представить, что я себе нафантазировала: Музей Гончара может улучшить репутацию Украины. Мне казалось, что наш традиционный крафт – это история, которую можно донести всему миру.

Вторым примером был для меня Институт костюма при музее Метрополитен в Нью-Йорке. Институт костюма обладает огромной коллекцией кутюрных и антикварных нарядов, а после того, как в 1998 году патронессой этого Института костюма стала Анна Винтур – крайне амбициозная, думаю, очень стервозная, железного характера женщина, – она просто сделала из Музея моды еще и пример того, как можно правильно работать с общественным сознанием и как сделать Институт костюма самым громким в мире.

Каждая выставка начинается событием, которое называется Met Gala – это главный модный «Оскар» во всем мире, красная дорожка, на которую приходят топ-модели, селебрити, политический истеблишмент, и на которую желают попасть очень много богатых, но менее известных людей. В прошлом году билет на это событие стоил $30 тыс. После красной дорожки устраивают ужин и, чтобы заказать стол на 10 людей, надо было заплатить $75 тыс. 

На этом ужине усилиями Анны Винтур собрали $12 млн. Это невероятная сумма – даже New York City Ballet фандрайзит меньше, хотя их городской балет – это визитная карточка города уже больше ста лет, а модные выставки начали привлекать внимание только 10 лет назад.

Вы должны понимать, что надпись «Это мне нужно» светится неоновыми буквами только на вашем лбу.

Придумав себе два таких горизонта невозможного, я вернулась мыслями к Музею Ивана Гончара. Самое главное было – не потерять мотивацию, ведь в какой-то момент я поняла, что те цели, которые мы себе придумали, они, конечно, важны, но не очень – сам процесс должен увлекать намного больше. Во-вторых, вы должны понимать, что надпись «Это мне нужно» светится неоновыми буквами только на вашем лбу. 

В конце концов, после того, как вы соберете большое количество людей силой своей энергии, вдохновения, говорливости и умением очаровать, окажется, что из десяти человек лишь один хочет чем-то заниматься.

После более двух лет активной работы над имиджем музея мы создали проект – серию постеров, которые стояли за воротами музея. Художница взяла за основу архивные фотографии из коллекции музея Гончара, переделала их в ярко-кислотный цвет, и эти постеры стояли за воротами музея от Киевской лавры до Родины-матери, то есть в очень туристическом месте. Когда мы только поставили постеры, подошли дети и начали читать колядку на одном из них, я поняла – это бинго, мы молодцы.

Когда я начинала собирать на Спильнокоште деньги на этот проект, нужно было всего лишь 25 тыс. грн. По киевским меркам это значит, что люди, которые каким-то образом декларируют себя друзьями музея или, по крайней мере, интересуются тем, что там происходит, дадут по 100 или 200 грн. Это сумма которая всего лишь означает, что они не выпьют коктейль в субботний вечер – они не оторвут от себя последнее.

Только мы запустили этот проект онлайн – шейры, лайки, перепосты, все молодцы, все поддерживают музей. И ноль гривен на счету. Я очень удивилась, думаю – что за гадство? Я поняла, что на самом деле бОльшая часть людей, которые заявляют, что готовы поддержать, могут поддержать репостом или надев майку с определенной надписью. Их активизма хватит на два шага и эти два шага скорее всего будут исчисляться двумя кликами в интернете, даже не двумя шагами в реальной жизни.

Но я поняла, что людей за это не надо ненавидеть, ведь никто никому ничего не должен. В итоге на этот проект дали денег трое знакомых и еще один незнакомый человек. К чему я это говорю? Пример музея Метрополитен научил меня тому, что вокруг любого культурного проекта надо собирать некий хоровод и тусовку. Чаще всего эта тусовка будет привлечена фактором тщеславия. Это означает, что они сделают репост и клик, но, скорее всего, не дадут денег и не будут делать столько, сколько делаете вы. Но фактор тщеславия – важная история, ведь этот проект был очень виральным и для меня уже было делом чести довести его до конца. Многие спрашивали меня, получилось у нас что-то или нет, причем часто спрашивали те, кто и пять гривен не перечислил. Помню, тогда очень сильно ненавидела людей – для меня это было своего рода тестом реальности.

Все, что по большей части рассказывается об украинской культуре – такое брезгливо-девственное, что на него хочется смотреть только в жанре «Господи, что ж так все убого?» Я подумала, что нам нужно менять это отношение.

Важно понимать, что безумцев в мире мало. Но с другой стороны, нам удалось создать особенную среду, когда быть вокруг музея прикольно и престижно и означает быть сознательным, крутым человеком, который поддерживает традиционную культуру и творчески с ней работает.

Вот этот масштаб невозможного формирует у вас в голове супермиссию, которая должна вызывать у вас такой драйв, такую энергию, чтобы вам просто хотелось передавать ее всем остальным и нести ее дальше. 

Я придумала, что супермиссией музея должно быть панковское, хулиганское, но очень эстетическое отношение к тому, как мы работаем с наследием.

Украинская народная культура чаще всего визуально коммуницируется как-то так: какая-то девушка бежит по полю, солнце в волосах. Это что-то настолько слащавое, что у меня сразу начинается сахарный диабет и чешется кожа. «Якщо мати – то берегиня», «Якщо жінка – то Оранта». Где в этом смысле ее карьера, татуировки и бойфренды – вообще совершенно непонятно. Все, что по большей части рассказывается об украинской культуре – такое брезгливо-девственное, что на него хочется смотреть только в жанре «Господи, что ж так все убого?» Я подумала, что нам нужно менять это отношение.

Иван Гончар, который закрыл перед собой все карьерные двери и сильно бедствовал из-за того, что у него не было заказов в связи с изгнанием из Союза художников, был чистым панком. В 70-е годы, когда на Карнаби-стрит друзья Вивьен Вествуд носили ирокезы, прокалывали булавками носы и брови, и создавали культуру панков в том виде, в котором мы ее представляем, Иван Гончар панковал в украинском масштабе – он носил вышиванку, что было смелым жестом социального неповиновения. Он был панком, который плыл мимо социальных ожиданий, он был не готов оправдывать то, что сейчас принято как некий контекст общества. Я хотела работать так, чтобы у людей менялась картинка и они, глядя на наши проекты, говорили: «В смысле? Народная культура, вот так?»

Еще один наш проект – фотосессия, которая вызвала огромное количество комментариев в Инстаграме. Это был проект для украинского Vogue, снимали его в Париже с очень крутой моделью Кейт Андервуд. 

Мы взяли традиционные головные уборы «намытки», которые были очень распространены в Украине и вязались разными способами. 

По характеру костюма, расцветке, по тому, как носили намытки, как вязали рукава, какой узор, можно было понять, откуда вы родом и каков ваш социальный статус. Намытки – это головной убор женщин, которые уже вышли замуж. Их вязали из ярких платков, а мы решили перевести эту же форму в белый цвет, дополнить украшениями с белыми бриллиантами и снять с хорошим фотографом. Съемка получилась изумительной. Когда мы выложили проект в Инстаграме, то комментарии были в таком духе: «Емейзинг», «Клас», «Який непотріб», «Вау». Сработали эта ершистость и «неследование» общим представлениям.

Очень важно понимать, в каком контексте вы работаете и где делаете проект. Например, Киев – это расслабленная тусовка. В этом году все приехали на «Ночь в музее» в Музей Гончара потанцевать, а потом поехали на «Схему». Киев любит тусовки, мы понимали, что мы не можем ограничиться диджитал-пространством – мы следовали духу города.

Что такое дизайн сейчас? Может когда-то считалось что дизайн – это когда ты сделал красивый стул или одежду. Но сейчас дизайн это больше не создание красивого объекта – это история, которая помогает решить вызовы, с которыми сталкивается общество. Сейчас правильно говорить не о дизайне, а о дизайн-мышлении, то есть о стратегическом мышлении, о том, что любой творческий акт должен иметь продолжение в жизни и каким-то образом помогать людям решать их простые жизненные вопросы.

Как все происходит в мире моды? Когда появляется что-то модное, о нем сначала знает лишь небольшой круг людей: журналисты, стилисты или дизайнеры. Как только эта идея оказывается рабочей и идет в народ, она становится массовой, но первыми тренд заметило лишь маленькое количество людей, которые начали использовать его в текстах, в съемках и эстетике. Это принцип кругов по воде: сначала малое количество людей проникаются трендом и это кажется авангардом, через какое-то время идея становится общим местом. Мысль о том, что ответ на вопрос, кто такие украинцы, частично содержится в обращении к традиционной культуре, пришла в голову низовой инициативе людей, которые позже превратили ее в массовый тренд. Так работает любая медийная история – если она резонирует с пространством и временем, она стремительно развивается.

В любом проекте не надо стараться делать то, что вы не умеете или не хотите. В проектах для Музея Гончара я делала то, что хорошо знаю и то, что мне нравится. Думаю, это было частью успеха, ведь в какой-то момент всем стало очень прикольно сделать что-то с музеем. В какой-то момент, когда пятый дизайнер за день подошел и сказал: «Давайте сделаем еще какой-то проект с Гончаром», я поняла, что даже соучастие в жизни музея стало модным.

Дивитись відео лекції «Музеї по-новому: виклики, рішення, інструменти»

Я можу дуже багато говорити про українську моду та українських дизайнерів, але в цьому проекті я виступаю як менеджер з 21-річним досвідом, як людина, яка зробила багато проектів – у різних умовах, різних країнах, із різним фінансуванням, з різними організаційними та часовими можливостями. Мені дуже хотілося би поділитися своїм  досвідом із жінками, тому я назвала свій проект дуже просто: «Мистецтво керувати мистецтвом: 7 кроків від ідеї до реалізації». Ми просто розберемо сім дуже конкретних, прямих і правильних етапів, які приведуть проекти від чудової ідеї до блискучої реалізації.

Отже, перший і надважливий для будь-якого проекту крок – це ідея. 

Звичайно, для будь-якого проекту вона потрібна – нова, свіжа, конкурентна ідея. Вам потрібно визначити, про що ваш проект, яким він буде, що він скаже нового і чим буде відрізнятись від інших.

Коли ви визначилися з ідеєю, вам потрібно зрозуміти концепцію проекту: як цей проект реалізувати так, щоб він був цілісним, щоб розкривав вашу ідею і при цьому був і візуально, і інформативно цікавим.

Жоден продукт сьогодні неможливо продати без ідеї. Жодну кофтинку, жодний шматочок сиру, йогурт чи шампунь не можна продати без конкретної і красивої історії. Маркетинг давно сказав, що простий перелік технічних характеристик продукту вже не працює. Люди споживають історії і вам доведеться, маючи ідею і концепцію, продумати ще й красиву історію, для того щоб і самим розуміти, і людям пояснити, що відбувається і для чого все це.

На Ukraine Fashion Week ми робили виставку «20 років моди незалежної України». Ідея була дуже проста: показати, що за 20 років зробили наші дизайнери. Можна було зробити це доволі традиційно: розбити дизайнерів за напрямками або регіонами. Але ми запросили викладачку Національного університету технологій і дизайну, щоб вона створила концепцію проекту. І вона прийшла з абсолютно геніальною концепцією, яка називалася «Межі тіла».

Концепція була така: ми розбиваємо виставку на три частини. В першій частині ми показуємо тих дизайнерів, які деформують тіло людини своїм одягом, своїми арт-об’єктами. У другій частині ми говоримо про чоловічу й жіночу стать, про гендерну рівність або нерівність, про те, як наше тіло змінюється й трансформується. Тут дівчата в чоловічих костюмах, хлопці в спідницях і так далі. Третя частина експозиції – де дизайнери самі напряму говорять із вашим тілом. Наприклад, була Маша Рева, принти якої повторювали судинну систему людину, або Ваня Фролов, символом якого є анатомічне зображення серця.

У той час пройшли сотні на найрізноманітніші теми, присвячені 20-річчю незалежності, але саме концепція зробила нашу ідею унікальною.

Ніколи не чіпляйтеся за формат, адже саме ідея завжди найдорожча

Друге питання – це формат. Їх мільйони і вони залежать від ваших фінансових та організаційних можливостей, можливостей продакшена і ресурсів. Формат завжди можна вибрати. Якщо у вас є гроші, бажання і команда, ви робите виставку картин в палаці. Якщо у вас інше бачення та інше фінансування, ви робите виставку картин у підземному переході, у якомусь гаражі бізнес-центру чи великого будинку.

Ніколи не чіпляйтеся за формат, адже саме ідея завжди найдорожча. Її треба гарно реалізувати заради вашої репутації і вашого майбутнього. Чіпляйтеся за ідею та концепцію, а з чого її зробити, ви будете вирішувати вже пізніше, в залежності від наявних ресурсів.

Третє, але мабуть це все ж найперше – це команда, в ідеалі – команда однодумців. Не важливо, будуть це ваші родичі, сусіди чи 15-річний підліток. Але ось команда однодумців у вас має бути обов’язково.

Не забудьте про людей, які співчувають вам особисто або вашому проекту. Волонтери – дуже важлива складова. Це люди, які приєднаються до вас на останньому етапі, люди, які просто зустрінуть гостей, або скажуть, де їм сидіти. І ви маєте пам’ятати, що вони не несуть жодної відповідальності. З іншого боку, як не дивно, це люди, яких гості будь-якого проекту бачать найпершими. Тому працюйте з ними. Серед них немає жодної людини, яка прийшла до вас, щоб ваш проект вийшов поганим, вони просто можуть чогось не знати, тому допоможіть їм.

Наприклад, з волонтерами Ukrainian Fashion Week я або генпродюсер зустрічаємося особисто. Вони приходять напередодні тижня моди, ми їх збираємо, йдемо з ними по всіх локаціях Мистецького Арсеналу, який був головним майданчиком Ukrainian Fashion Week, все їм пояснюємо, розказуємо, говоримо про дрес-код. Вони будуть якщо не любити вас, то точно поважати, і зроблять усе, щоб проект пройшов успішно. Завжди кажіть про їхню значимість і про перспективи свого проекту, адже ви будете раді бачити їх знову.

Четверте – це піар, анонсування і пост-піар. Скільки б гостей не прийшло на проект, допоки про нього не напишуть журналісти – вважайте, його не було. А нам треба, щоб він обов’язково був і щоб ті люди, які дізнались про нього, але чомусь не прийшли, захотіли прийти наступного разу. Як заохотити їх? Більше розповідати і більше працювати з пресою.

Обов’язково треба пам’ятати про мету вашого проекту і для кого ми його робимо. Я чітко знаю, яка аудиторія для мене важлива, а яку аудиторію мій відділ комунікацій може недоопрацювати. На Ukrainian Fashion Week у нас було не вісім камер, а шість, а це означає, що аудиторія каналу 112 не побачила репортаж, зате його побачила аудиторія 1+1 і ICTV. Були Elle, Vogue, L’Officiel, бо мені потрібна професійна аудиторія, і було три крутих блогера, за якими слідкують ті, хто не дивиться телевізор і не читають згадані сайти.

Обов’язково примушуйте учасників свого проекту писати про нього, хоча би у соцмережах, якщо вони не хочуть використовувати свої офіційні ресурси. Примушуйте їх також запрошувати людей, примушуйте, просіть, наполягайте, тому що це важливо для проекту, а не просто якась ваша забаганка. І просіть, щоб вони зробили якийсь невеличкий пост, висвітлення того, що відбувалось, щоб вони висловили свою точку зору. Це завжди найбільше цінується і це не купиш за гроші.

П’ятий етап – це план. Просто зробіть таблицю: що ви маєте зробити, коли, хто за що відповідає і контакти цих людей. 

По-перше, це просто вас заспокоїть, по-друге, ви зрозумієте поетапно, що і як має відбуватися. Ви одразу побачите, що є для вас найбільш пріоритетним.

Шосте, і найпростіше, – сама подія, на яку треба запросити гостей. Саме правильних гостей, а не якомога більше. Журналіст або потенційний партнер чи інвестор, колега, який в майбутньому зможе вам чимось допомогти, набагато важливіші декількох учнів місцевої школи, які прийдуть для того, щоб не було пусто.

І останній, сьомий пункт. У будь-якій події важливо вирішити, що для вас є результатом. Для якоїсь масової події результат – це кількість відвідувачів. Для іншої підсумком буде не те, що відбувалося, а як подія виглядала у ЗМІ. Ще для якоїсь події – фінансовий результат. Але найкращим варіантом буде, якщо результатом стане висока репутація вашого проекту і ваша репутація як керівника. Це набагато цінніше, ніж просто якісь дві тисячі гривень, які вдалося заробити. Якщо у вас буде гарна репутація – як наслідок прийдуть інвестори, прийдуть люди, які будуть допомагати, дадуть фідбек і підкажуть, як зробити краще.

Ми вже не живемо і не працюємо у своєму замкненому професійному світі. Наша фаховість і професіоналізм вже не працює тільки в межах нашої професії. Ми весь час захоплюємо все інші й інші галузі, як ті кола, що перетинаються. Ми маємо бути мультидисциплінарними, ми самі маємо щось знати і вміти з інших галузей. Але ще більш ефективно – не боятися шукати цікавих талановитих людей і казати їм щиро, що ви хочете залучити їх до цієї події, що ви готові їх слухати. Обов’язково співпрацюйте. Чим більше ви співпрацюєте, тим ефективніші ваші вкладення – фінансові, емоційні, організаційні, часові, і тим якіснішим буде ваш проект.

Дивитись відео лекції «Мистецтво керувати мистецтвом: 7 кроків від ідеї до реалізації проекту»

Я хочу розповісти про те, як медіа зображають жінок, а роблять вони це не дуже коректно. Часто жінки самі цього не помічають і починають грати в цю гру, приймаючи способи репрезентації, які пропонуються.

Статистика Інституту масової інформації про присутність жінок у медіа показує, що вони виступають в ролі експерток лише у 20-25% випадків. Простежується дисбаланс, якщо взяти до уваги, що жінки становлять 54% від населення. Жінки як героїні публікацій зображуються у 30-35% випадків.

Якщо зробити контент-аналіз та розглянути, на які теми роблять матеріали за участі жінок, то бачимо, що понад 50% випадків – це кримінальна хроніка. Найбільша частина публікацій про жінок в українських медіа – це коли когось вбили, побили, зґвалтували, переїхали машиною та інші неприємні речі. Отже, найбільше шансів стати героїнею публікації чи сюжету – у випадку, коли з вами як з жінкою щось трапиться: в діапазоні від «блондинка за кермом когось збила» до самогубства, зґвалтування чи домашнього насильства.

Це сумно, тому що жінка може робити дуже класну роботу в себе вдома, створювати організації, започатковувати рухи, відкривати школи, бути фантастичною спеціалісткою в чому завгодно, але шанси з’явитися в медіа все ще нікчемно малі.

На другому місці – близько 10% – матеріали про жінок у спорті. Сплеск був після Олімпіади, оскільки репрезентація відбувалася завдяки перемогам наших атлеток. Також 10% становлять матеріали про жінок у міжнародних новинах. Майже усі 10% повідомлень закриває собою Ангела Меркель. Згадують про Меланію Трамп, Бріджит Макрон, Керсті Кальюлайд, Федеріку Могеріні.

Cпівіснуючи і співпрацюючи між собою, ми можемо бути більш ефективними

Інша проблема – це неправильне висвітлення жінок у медіа. Щоб уникнути цього, варто користуватися інструментом, який англійською звучить так: reversibility test. Дослівно це означає «тест на обернення», але його можна також пояснити через метафору дзеркала. Не варто говорити про жінку нічого такого, що ви не сказали би про чоловіка. 

Наприклад, коли призначили нову голову облдержадміністрації Харківської області, на сайті Кореспондент з’явився заголовок: «Харківську область очолила 32-річна білявка». Ім’я цієї білявки ми дізналися лише в третьому абзаці новини, тому що в першому абзаці нам говорили, що в Харківської області нове керівництво, в другому – що вона білявка і їй 32, а вже в третьому називали її ім’я. Деякі журналісти продовжують запитувати, що з цим заголовком не так. Вона білявка, їй 32, вона очолила Харківську область – де тут неправда? Але якщо ми звернемося до вправи, то отримаємо заголовки, на кшталт, «Президентом України став 56-річний брюнет» або «Якусь фірму очолив чоловік» – це не сенсація і звучить недобре.

Але головна ідея – це те, що співіснуючи і співпрацюючи між собою, ми можемо бути більш ефективними. Працюючи в медіа, помічаєш, що коли ти починаєш – навколо тебе самі жінки, але, підіймаючись на вищі рівні, виявляєш, що ти на нараді єдина жінка. У компаніях з нормальними цінностями, де нормальна корпоративна атмосфера, проблем це не викликає. Оскільки там стежать, щоб між колегами біли нормальні стосунки. Але є й диявол, який ховається у дрібницях – знецінення жінки як працівниці та спеціалістки. Хоча домагань чи дискримінації може й не бути.

У нас був прекрасний кейс із містом Чортків. Мер давав інтерв’ю місцевій газеті, де він розповідав про свої плани. У нього запитали про жінок-колег. Він почав розповідати, що жінка ніколи не може бути керівником, тому що вона думками вона завжди хоче бути вдома, піклуватися про родину.

Пам’ятаєте, колись, коли Азаров став головою Кабміну, він сказав, що в нього працюють лише чоловіки, бо потрібно робити реформи. А реформи – це не жіноча справа, тому що міністри повинні працювати понаднормово, а жінка хоче о шостій годині додому, на кухню.

Цей мер Чорткова сказав схожу штуку, тільки не про Кабмін, а про місто. І ми помітили це інтерв’ю для місцевої газети, написали листа. На щастя, цей мер був із політичної партії, де в той час прокачували образ таких європейських і демократичних крутих людей. І тут трапився такий «попандос». Тоді вони написали звернення жінок-депутаток до цього мера із проханням вибачитися. Він вибачився. Потім провели великий тренінг для мерів від своєї партії про те, як правильно говорити та як треба бути коректними. Після цього була своєрідна «перемога» – «ми провели навчання для наших членів партії і тепер ми усі суперкоректні». Зараз цей мер навіть їздить час від часу на різні конгреси та конференції, де розказує про передовий досвід Чортківщини в просуванні жіночого питання.

Жінки на лідерських позиціях стають набагато сильнішими, коли вони є солідарними і співпрацюють між собою, не використовують мову ненависті одна стосовно іншої, розвивають горизонтальні мережі. У такій співпраці ховається найбільше можливостей. Там, де бракує дружньої реальності чи волі шефа для того, щоб будувати кар’єру по вертикалі, можна посилювати себе по горизонталі, мережуючи з іншими жінками.

Дивитись відео лекції «Рожеві окуляри. Жінка в українських медіа»

Сьогодні є багато активних жінок з різних секторів культури і мистецтва, і їм дуже важливо почути, що їхню ідею можна реалізувати за підтримки держави – головне податися на конкурс нашого фонду. Є реальна можливість отримати від 500 тис. до 2 млн гривень на проект.

Український культурний фонд – це державна установа, підзвітна Міністерству культури, своєрідний стартап-інкубатор у сфері підтримки культурно-мистецьких проектів в Україні. Мета УКФ – підтримка розвитку культури на всіх теренах України, в усіх секторах: мода, дизайн, перформативне мистецтво, література, видавнича справа, культурна спадщина, креативні індустрії. УКФ підтримує мистецькі дебюти, стимулює творчість діячів культури, популяризує українську культуру та мистецтво, формує позитивний імідж в світі, підтримує програми міжнародного співробітництва та культурні проекти української діаспори.

УКФ зацікавлений у нових інноваційних продуктах, стартапах. Наша мета – поява нових імен та облич в різних секторах мистецтва і культури в Україні, через які можна промотувати нашу державу і за кордоном.

Рідко міжнародні фонди дають повне фінансування проекту, тому до УКФ можна податися на дофінансування, умовно отримавши 60% гранту від Британської ради і ще 40% від УКФ.

У Культурного фонду є три конкурси: для індивідуальних проектів (50  – 100 тис. грн на проект), для проектів національної співпраці (500 тис. – 1,5 млн грн) та для проектів міжнародної співпраці (500 тис. – 2 млн грн). Індивідуальні проекти отримують 100% фінансування, решта – певний відсоток за принципом співфінансування.

Відбір заявок відбувається за схемою: технічний відбір – оцінювання експертами – переговорна процедура – рішення щодо фінансування – підписання грантових угод.

За технічним критерієм вас можуть відсіяти, якщо поданий не весь пакет документів (відсутній кошторис або проектна заявка). Потім експертна рада дає оцінки проектам. 

Щоб пройти далі, потрібно набрати 70 балів і вище. Бюджет УКФ обмежений, тому проекти, які отримають фінансування, визначаються за принципом рейтингу. Далі відбувається переговорна процедура – пітчинг проекту.

Критерії оцінки експертів: актуальність проекту (20 балів), зміст проекту та методологія – відповідність між цілями, завданнями, заходами, ресурсами (25 балів), інституційна та індивідуальна спроможність заявника виконувати проект – наявність досвіду, ефективність розподілу ролей (20 балів), промоція та сталість результатів проекту – як його просуватимуть та що відбуватиметься з проектом після фінансування (20 балів), якість бюджету та оптимальність витрат (15 балів).

Принципи оцінювання: заявка оцінюється відносно критеріїв оцінювання, а не інших заявок; неупередженість; повне оцінювання – проект оцінюється за усіма пунктами, навіть якщо за перші отримала низькі бали; рівне ставлення. Найважливіше на початку – це партнери, тому що 100% фінансування одразу ви не отримаєте – воно надається частинами, та позитивний інфопростір навколо проекту.

Розробка проекту включає такі етапи: намалювати схему проекту, дослідити контент, знайти і детально поінформувати партнерів, домовитися про їхню участь, урегулювати фінансові питання, заповнити аплікаційну форму.

Проектна заявка – це 7 сторінок тексту. Спершу пишеться візитна картка, яка включає пріоритет, тип конкурсу, назву проекту, короткий опис, сектор культури і мистецтва, загальний бюджет, запитувану суму від УКФ, термін реалізації проекту. Потрібно також подати інформацію про координаторів проекту, описати себе як організацію чи ФОПа (в якій сфері працюєте, ваш досвід), описати партнерів. Останній блок – це власне опис проекту (мета, ціль, актуальність, очікувані результати, сталість, команда, ЦА тощо).

Чого не варто робити: не дотримуватися стандартної форми заявки, обирати довгу забюрократизовану назву, посилатися на загальновідомі факти або законодавчі акти замість реального аналізу ситуації, копіювати текст із вказівок для пошукачів, писати занадто довгу заявку зі стилістичними витребеньками, постійно повторювати один і той самий текст в різних частинах заяви, вставляти шматки тексту з інших текстів, нехтувати правилами логіки.

За що оцінювач вас полюбить: за логіку й структуру, коротку влучну назву, стислий діловий стиль, відповідність формату й питанням заявки, класну ідею, проектне мислення.

Бонусна порада: дайте почитати заявку тим, хто не в темі, тому що вони зможуть поглянути на неї зі сторони. Також спробуйте заповнити заявку за кілька днів до дедлайну та дати собі кілька днів на роздуми, щоб перечитати заявку, наче вона чужа.

Дивитись відео лекції «Фінансові можливості Українського культурного фонду»

Проект здійснюється за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні