«Вам потрібні горизонти неможливого»:
талановиті жінки про культурне лідерство

7 Березня 2019
Теги:
База знань знання креатівіті рівні права

Leadership School for Women in Culture — це програма розвитку лідерських навичок у жінок, які працюють у креативних індустріях на Сході України. В межах проекту відомі культурні менеджерки ділились власним досвідом про те, як створювати гучні проекти, співпрацювати та змінювати професійний світ. Platfor.ma зібрала найцікавіше.

Тетяна Соловей, оглядачка Vogue Ukraine

Сейчас, в условиях быстро меняющейся реальности, женщины оказываются более эффективными топ-менеджерами, ведь они более мобильны и гибки. Например, я наблюдаю перемену в очень консервативной индустрии – изготовлении ювелирных украшений и часов – там всегда заправляли мужчины. Они управляли бизнесом, делали украшения и, чего тут греха таить, последние лет 20 лишь они и покупали их. Это был совершенно мужской мир – женщины были просто витринами, на которые выкладывали украшения. Сейчас ситуация кардинальным образом изменилась – самыми модными дизайнерами становятся женщины, ведь они производят продукт, который меняет традиционную форму.

В силу неуемности натуры я два года работала с Музеем Ивана Гончара как независимый куратор – занималась пиаром, коммуникациями и имиджем музея. Я попробовала, как это – на волонтерских началах помогать государственной институции и достигать поставленных целей.

Когда я только начала заниматься Музеем Гончара, первым примером, о котором я думала, был Музей моды в Антверпене. Этот музей стал вишенкой на торте культурной политики Бельгии, которая в какой-то момент заявила о себе на мировой арене как о стране суперталантливых дизайнеров. Этот музей собирает всю бельгийскую моду и таким образом играет еще и очень важную роль в культурной дипломатии. Можете себе представить, что я себе нафантазировала: Музей Гончара может улучшить репутацию Украины. Мне казалось, что наш традиционный крафт – это история, которую можно донести всему миру.

Вторым примером был для меня Институт костюма при музее Метрополитен в Нью-Йорке. Институт костюма обладает огромной коллекцией кутюрных и антикварных нарядов, а после того, как в 1998 году патронессой этого Института костюма стала Анна Винтур – крайне амбициозная, думаю, очень стервозная, железного характера женщина, – она просто сделала из Музея моды еще и пример того, как можно правильно работать с общественным сознанием и как сделать Институт костюма самым громким в мире.

Каждая выставка начинается событием, которое называется Met Gala – это главный модный «Оскар» во всем мире, красная дорожка, на которую приходят топ-модели, селебрити, политический истеблишмент, и на которую желают попасть очень много богатых, но менее известных людей. В прошлом году билет на это событие стоил $30 тыс. После красной дорожки устраивают ужин и, чтобы заказать стол на 10 людей, надо было заплатить $75 тыс. 

На этом ужине усилиями Анны Винтур собрали $12 млн. Это невероятная сумма – даже New York City Ballet фандрайзит меньше, хотя их городской балет – это визитная карточка города уже больше ста лет, а модные выставки начали привлекать внимание только 10 лет назад.

Вы должны понимать, что надпись «Это мне нужно» светится неоновыми буквами только на вашем лбу.

Придумав себе два таких горизонта невозможного, я вернулась мыслями к Музею Ивана Гончара. Самое главное было – не потерять мотивацию, ведь в какой-то момент я поняла, что те цели, которые мы себе придумали, они, конечно, важны, но не очень – сам процесс должен увлекать намного больше. Во-вторых, вы должны понимать, что надпись «Это мне нужно» светится неоновыми буквами только на вашем лбу. 

В конце концов, после того, как вы соберете большое количество людей силой своей энергии, вдохновения, говорливости и умением очаровать, окажется, что из десяти человек лишь один хочет чем-то заниматься.

После более двух лет активной работы над имиджем музея мы создали проект – серию постеров, которые стояли за воротами музея. Художница взяла за основу архивные фотографии из коллекции музея Гончара, переделала их в ярко-кислотный цвет, и эти постеры стояли за воротами музея от Киевской лавры до Родины-матери, то есть в очень туристическом месте. Когда мы только поставили постеры, подошли дети и начали читать колядку на одном из них, я поняла – это бинго, мы молодцы.

Когда я начинала собирать на Спильнокоште деньги на этот проект, нужно было всего лишь 25 тыс. грн. По киевским меркам это значит, что люди, которые каким-то образом декларируют себя друзьями музея или, по крайней мере, интересуются тем, что там происходит, дадут по 100 или 200 грн. Это сумма которая всего лишь означает, что они не выпьют коктейль в субботний вечер – они не оторвут от себя последнее.

Только мы запустили этот проект онлайн – шейры, лайки, перепосты, все молодцы, все поддерживают музей. И ноль гривен на счету. Я очень удивилась, думаю – что за гадство? Я поняла, что на самом деле бОльшая часть людей, которые заявляют, что готовы поддержать, могут поддержать репостом или надев майку с определенной надписью. Их активизма хватит на два шага и эти два шага скорее всего будут исчисляться двумя кликами в интернете, даже не двумя шагами в реальной жизни.

Но я поняла, что людей за это не надо ненавидеть, ведь никто никому ничего не должен. В итоге на этот проект дали денег трое знакомых и еще один незнакомый человек. К чему я это говорю? Пример музея Метрополитен научил меня тому, что вокруг любого культурного проекта надо собирать некий хоровод и тусовку. Чаще всего эта тусовка будет привлечена фактором тщеславия. Это означает, что они сделают репост и клик, но, скорее всего, не дадут денег и не будут делать столько, сколько делаете вы. Но фактор тщеславия – важная история, ведь этот проект был очень виральным и для меня уже было делом чести довести его до конца. Многие спрашивали меня, получилось у нас что-то или нет, причем часто спрашивали те, кто и пять гривен не перечислил. Помню, тогда очень сильно ненавидела людей – для меня это было своего рода тестом реальности.

Все, что по большей части рассказывается об украинской культуре – такое брезгливо-девственное, что на него хочется смотреть только в жанре «Господи, что ж так все убого?» Я подумала, что нам нужно менять это отношение.

Важно понимать, что безумцев в мире мало. Но с другой стороны, нам удалось создать особенную среду, когда быть вокруг музея прикольно и престижно и означает быть сознательным, крутым человеком, который поддерживает традиционную культуру и творчески с ней работает.

Вот этот масштаб невозможного формирует у вас в голове супермиссию, которая должна вызывать у вас такой драйв, такую энергию, чтобы вам просто хотелось передавать ее всем остальным и нести ее дальше. 

Я придумала, что супермиссией музея должно быть панковское, хулиганское, но очень эстетическое отношение к тому, как мы работаем с наследием.

Украинская народная культура чаще всего визуально коммуницируется как-то так: какая-то девушка бежит по полю, солнце в волосах. Это что-то настолько слащавое, что у меня сразу начинается сахарный диабет и чешется кожа. «Якщо мати – то берегиня», «Якщо жінка – то Оранта». Где в этом смысле ее карьера, татуировки и бойфренды – вообще совершенно непонятно. Все, что по большей части рассказывается об украинской культуре – такое брезгливо-девственное, что на него хочется смотреть только в жанре «Господи, что ж так все убого?» Я подумала, что нам нужно менять это отношение.

Иван Гончар, который закрыл перед собой все карьерные двери и сильно бедствовал из-за того, что у него не было заказов в связи с изгнанием из Союза художников, был чистым панком. В 70-е годы, когда на Карнаби-стрит друзья Вивьен Вествуд носили ирокезы, прокалывали булавками носы и брови, и создавали культуру панков в том виде, в котором мы ее представляем, Иван Гончар панковал в украинском масштабе – он носил вышиванку, что было смелым жестом социального неповиновения. Он был панком, который плыл мимо социальных ожиданий, он был не готов оправдывать то, что сейчас принято как некий контекст общества. Я хотела работать так, чтобы у людей менялась картинка и они, глядя на наши проекты, говорили: «В смысле? Народная культура, вот так?»

Еще один наш проект – фотосессия, которая вызвала огромное количество комментариев в Инстаграме. Это был проект для украинского Vogue, снимали его в Париже с очень крутой моделью Кейт Андервуд. 

Мы взяли традиционные головные уборы «намытки», которые были очень распространены в Украине и вязались разными способами. 

По характеру костюма, расцветке, по тому, как носили намытки, как вязали рукава, какой узор, можно было понять, откуда вы родом и каков ваш социальный статус. Намытки – это головной убор женщин, которые уже вышли замуж. Их вязали из ярких платков, а мы решили перевести эту же форму в белый цвет, дополнить украшениями с белыми бриллиантами и снять с хорошим фотографом. Съемка получилась изумительной. Когда мы выложили проект в Инстаграме, то комментарии были в таком духе: «Емейзинг», «Клас», «Який непотріб», «Вау». Сработали эта ершистость и «неследование» общим представлениям.

Очень важно понимать, в каком контексте вы работаете и где делаете проект. Например, Киев – это расслабленная тусовка. В этом году все приехали на «Ночь в музее» в Музей Гончара потанцевать, а потом поехали на «Схему». Киев любит тусовки, мы понимали, что мы не можем ограничиться диджитал-пространством – мы следовали духу города.

Что такое дизайн сейчас? Может когда-то считалось что дизайн – это когда ты сделал красивый стул или одежду. Но сейчас дизайн это больше не создание красивого объекта – это история, которая помогает решить вызовы, с которыми сталкивается общество. Сейчас правильно говорить не о дизайне, а о дизайн-мышлении, то есть о стратегическом мышлении, о том, что любой творческий акт должен иметь продолжение в жизни и каким-то образом помогать людям решать их простые жизненные вопросы.

Как все происходит в мире моды? Когда появляется что-то модное, о нем сначала знает лишь небольшой круг людей: журналисты, стилисты или дизайнеры. Как только эта идея оказывается рабочей и идет в народ, она становится массовой, но первыми тренд заметило лишь маленькое количество людей, которые начали использовать его в текстах, в съемках и эстетике. Это принцип кругов по воде: сначала малое количество людей проникаются трендом и это кажется авангардом, через какое-то время идея становится общим местом. Мысль о том, что ответ на вопрос, кто такие украинцы, частично содержится в обращении к традиционной культуре, пришла в голову низовой инициативе людей, которые позже превратили ее в массовый тренд. Так работает любая медийная история – если она резонирует с пространством и временем, она стремительно развивается.

В любом проекте не надо стараться делать то, что вы не умеете или не хотите. В проектах для Музея Гончара я делала то, что хорошо знаю и то, что мне нравится. Думаю, это было частью успеха, ведь в какой-то момент всем стало очень прикольно сделать что-то с музеем. В какой-то момент, когда пятый дизайнер за день подошел и сказал: «Давайте сделаем еще какой-то проект с Гончаром», я поняла, что даже соучастие в жизни музея стало модным.

Ірина Данилевська, співзасновниця Ukrainian Fashion Week

Я можу дуже багато говорити про українську моду та українських дизайнерів, але в цьому проекті я виступаю як менеджер з 21-річним досвідом, як людина, яка зробила багато проектів – у різних умовах, різних країнах, із різним фінансуванням, з різними організаційними та часовими можливостями. Мені дуже хотілося би поділитися своїм  досвідом із жінками, тому я назвала свій проект дуже просто: «Мистецтво керувати мистецтвом: 7 кроків від ідеї до реалізації». Ми просто розберемо сім дуже конкретних, прямих і правильних етапів, які приведуть проекти від чудової ідеї до блискучої реалізації.

Отже, перший і надважливий для будь-якого проекту крок – це ідея. 

Звичайно, для будь-якого проекту вона потрібна – нова, свіжа, конкурентна ідея. Вам потрібно визначити, про що ваш проект, яким він буде, що він скаже нового і чим буде відрізнятись від інших.

Коли ви визначилися з ідеєю, вам потрібно зрозуміти концепцію проекту: як цей проект реалізувати так, щоб він був цілісним, щоб розкривав вашу ідею і при цьому був і візуально, і інформативно цікавим.

Жоден продукт сьогодні неможливо продати без ідеї. Жодну кофтинку, жодний шматочок сиру, йогурт чи шампунь не можна продати без конкретної і красивої історії. Маркетинг давно сказав, що простий перелік технічних характеристик продукту вже не працює. Люди споживають історії і вам доведеться, маючи ідею і концепцію, продумати ще й красиву історію, для того щоб і самим розуміти, і людям пояснити, що відбувається і для чого все це.

На Ukraine Fashion Week ми робили виставку «20 років моди незалежної України». Ідея була дуже проста: показати, що за 20 років зробили наші дизайнери. Можна було зробити це доволі традиційно: розбити дизайнерів за напрямками або регіонами. Але ми запросили викладачку Національного університету технологій і дизайну, щоб вона створила концепцію проекту. І вона прийшла з абсолютно геніальною концепцією, яка називалася «Межі тіла».


Концепція була така: ми розбиваємо виставку на три частини. В першій частині ми показуємо тих дизайнерів, які деформують тіло людини своїм одягом, своїми арт-об’єктами. У другій частині ми говоримо про чоловічу й жіночу стать, про гендерну рівність або нерівність, про те, як наше тіло змінюється й трансформується. Тут дівчата в чоловічих костюмах, хлопці в спідницях і так далі. Третя частина експозиції – де дизайнери самі напряму говорять із вашим тілом. Наприклад, була Маша Рева, принти якої повторювали судинну систему людину, або Ваня Фролов, символом якого є анатомічне зображення серця.

У той час пройшли сотні на найрізноманітніші теми, присвячені 20-річчю незалежності, але саме концепція зробила нашу ідею унікальною.

Ніколи не чіпляйтеся за формат, адже саме ідея завжди найдорожча

Друге питання – це формат. Їх мільйони і вони залежать від ваших фінансових та організаційних можливостей, можливостей продакшена і ресурсів. Формат завжди можна вибрати. Якщо у вас є гроші, бажання і команда, ви робите виставку картин в палаці. Якщо у вас інше бачення та інше фінансування, ви робите виставку картин у підземному переході, у якомусь гаражі бізнес-центру чи великого будинку.


Ніколи не чіпляйтеся за формат, адже саме ідея завжди найдорожча. Її треба гарно реалізувати заради вашої репутації і вашого майбутнього. Чіпляйтеся за ідею та концепцію, а з чого її зробити, ви будете вирішувати вже пізніше, в залежності від наявних ресурсів.

Третє, але мабуть це все ж найперше – це команда, в ідеалі – команда однодумців. Не важливо, будуть це ваші родичі, сусіди чи 15-річний підліток. Але ось команда однодумців у вас має бути обов’язково.

Не забудьте про людей, які співчувають вам особисто або вашому проекту. Волонтери – дуже важлива складова. Це люди, які приєднаються до вас на останньому етапі, люди, які просто зустрінуть гостей, або скажуть, де їм сидіти. І ви маєте пам’ятати, що вони не несуть жодної відповідальності. З іншого боку, як не дивно, це люди, яких гості будь-якого проекту бачать найпершими. Тому працюйте з ними. Серед них немає жодної людини, яка прийшла до вас, щоб ваш проект вийшов поганим, вони просто можуть чогось не знати, тому допоможіть їм.

Наприклад, з волонтерами Ukrainian Fashion Week я або генпродюсер зустрічаємося особисто. Вони приходять напередодні тижня моди, ми їх збираємо, йдемо з ними по всіх локаціях Мистецького Арсеналу, який був головним майданчиком Ukrainian Fashion Week, все їм пояснюємо, розказуємо, говоримо про дрес-код. Вони будуть якщо не любити вас, то точно поважати, і зроблять усе, щоб проект пройшов успішно. Завжди кажіть про їхню значимість і про перспективи свого проекту, адже ви будете раді бачити їх знову.

 

Четверте – це піар, анонсування і пост-піар. Скільки б гостей не прийшло на проект, допоки про нього не напишуть журналісти – вважайте, його не було. А нам треба, щоб він обов’язково був і щоб ті люди, які дізнались про нього, але чомусь не прийшли, захотіли прийти наступного разу. Як заохотити їх? Більше розповідати і більше працювати з пресою.

Обов’язково треба пам’ятати про мету вашого проекту і для кого ми його робимо. Я чітко знаю, яка аудиторія для мене важлива, а яку аудиторію мій відділ комунікацій може недоопрацювати. На Ukrainian Fashion Week у нас було не вісім камер, а шість, а це означає, що аудиторія каналу 112 не побачила репортаж, зате його побачила аудиторія 1+1 і ICTV. Були Elle, Vogue, L’Officiel, бо мені потрібна професійна аудиторія, і було три крутих блогера, за якими слідкують ті, хто не дивиться телевізор і не читають згадані сайти.

Обов’язково примушуйте учасників свого проекту писати про нього, хоча би у соцмережах, якщо вони не хочуть використовувати свої офіційні ресурси. Примушуйте їх також запрошувати людей, примушуйте, просіть, наполягайте, тому що це важливо для проекту, а не просто якась ваша забаганка. І просіть, щоб вони зробили якийсь невеличкий пост, висвітлення того, що відбувалось, щоб вони висловили свою точку зору. Це завжди найбільше цінується і це не купиш за гроші.

П’ятий етап – це план. Просто зробіть таблицю: що ви маєте зробити, коли, хто за що відповідає і контакти цих людей. 

По-перше, це просто вас заспокоїть, по-друге, ви зрозумієте поетапно, що і як має відбуватися. Ви одразу побачите, що є для вас найбільш пріоритетним.

 

Шосте, і найпростіше, – сама подія, на яку треба запросити гостей. Саме правильних гостей, а не якомога більше. Журналіст або потенційний партнер чи інвестор, колега, який в майбутньому зможе вам чимось допомогти, набагато важливіші декількох учнів місцевої школи, які прийдуть для того, щоб не було пусто.

І останній, сьомий пункт. У будь-якій події важливо вирішити, що для вас є результатом. Для якоїсь масової події результат – це кількість відвідувачів. Для іншої підсумком буде не те, що відбувалося, а як подія виглядала у ЗМІ. Ще для якоїсь події – фінансовий результат. Але найкращим варіантом буде, якщо результатом стане висока репутація вашого проекту і ваша репутація як керівника. Це набагато цінніше, ніж просто якісь дві тисячі гривень, які вдалося заробити. Якщо у вас буде гарна репутація – як наслідок прийдуть інвестори, прийдуть люди, які будуть допомагати, дадуть фідбек і підкажуть, як зробити краще.

Ми вже не живемо і не працюємо у своєму замкненому професійному світі. Наша фаховість і професіоналізм вже не працює тільки в межах нашої професії. Ми весь час захоплюємо все інші й інші галузі, як ті кола, що перетинаються. Ми маємо бути мультидисциплінарними, ми самі маємо щось знати і вміти з інших галузей. Але ще більш ефективно – не боятися шукати цікавих талановитих людей і казати їм щиро, що ви хочете залучити їх до цієї події, що ви готові їх слухати. Обов’язково співпрацюйте. Чим більше ви співпрацюєте, тим ефективніші ваші вкладення – фінансові, емоційні, організаційні, часові, і тим якіснішим буде ваш проект.

Ірина Славінська, ведуча, продюсерка радіо «Культура»

Я хочу розповісти про те, як медіа зображають жінок, а роблять вони це не дуже коректно. Часто жінки самі цього не помічають і починають грати в цю гру, приймаючи способи репрезентації, які пропонуються.

Статистика Інституту масової інформації про присутність жінок у медіа показує, що вони виступають в ролі експерток лише у 20-25% випадків. Простежується дисбаланс, якщо взяти до уваги, що жінки становлять 54% від населення. Жінки як героїні публікацій зображуються у 30-35% випадків.

Якщо зробити контент-аналіз та розглянути, на які теми роблять матеріали за участі жінок, то бачимо, що понад 50% випадків – це кримінальна хроніка. Найбільша частина публікацій про жінок в українських медіа – це коли когось вбили, побили, зґвалтували, переїхали машиною та інші неприємні речі. Отже, найбільше шансів стати героїнею публікації чи сюжету – у випадку, коли з вами як з жінкою щось трапиться: в діапазоні від «блондинка за кермом когось збила» до самогубства, зґвалтування чи домашнього насильства.

Це сумно, тому що жінка може робити дуже класну роботу в себе вдома, створювати організації, започатковувати рухи, відкривати школи, бути фантастичною спеціалісткою в чому завгодно, але шанси з’явитися в медіа все ще нікчемно малі.

На другому місці – близько 10% – матеріали про жінок у спорті. Сплеск був після Олімпіади, оскільки репрезентація відбувалася завдяки перемогам наших атлеток. Також 10% становлять матеріали про жінок у міжнародних новинах. Майже усі 10% повідомлень закриває собою Ангела Меркель. Згадують про Меланію Трамп, Бріджит Макрон, Керсті Кальюлайд, Федеріку Могеріні.

Cпівіснуючи і співпрацюючи між собою, ми можемо бути більш ефективними

Інша проблема – це неправильне висвітлення жінок у медіа. Щоб уникнути цього, варто користуватися інструментом, який англійською звучить так: reversibility test. Дослівно це означає «тест на обернення», але його можна також пояснити через метафору дзеркала. Не варто говорити про жінку нічого такого, що ви не сказали би про чоловіка. 

Наприклад, коли призначили нову голову облдержадміністрації Харківської області, на сайті Кореспондент з’явився заголовок: «Харківську область очолила 32-річна білявка». Ім’я цієї білявки ми дізналися лише в третьому абзаці новини, тому що в першому абзаці нам говорили, що в Харківської області нове керівництво, в другому – що вона білявка і їй 32, а вже в третьому називали її ім’я. Деякі журналісти продовжують запитувати, що з цим заголовком не так. Вона білявка, їй 32, вона очолила Харківську область – де тут неправда? Але якщо ми звернемося до вправи, то отримаємо заголовки, на кшталт, «Президентом України став 56-річний брюнет» або «Якусь фірму очолив чоловік» – це не сенсація і звучить недобре.

Але головна ідея – це те, що співіснуючи і співпрацюючи між собою, ми можемо бути більш ефективними. Працюючи в медіа, помічаєш, що коли ти починаєш – навколо тебе самі жінки, але, підіймаючись на вищі рівні, виявляєш, що ти на нараді єдина жінка. У компаніях з нормальними цінностями, де нормальна корпоративна атмосфера, проблем це не викликає. Оскільки там стежать, щоб між колегами біли нормальні стосунки. Але є й диявол, який ховається у дрібницях – знецінення жінки як працівниці та спеціалістки. Хоча домагань чи дискримінації може й не бути.

У нас був прекрасний кейс із містом Чортків. Мер давав інтерв’ю місцевій газеті, де він розповідав про свої плани. У нього запитали про жінок-колег. Він почав розповідати, що жінка ніколи не може бути керівником, тому що вона думками вона завжди хоче бути вдома, піклуватися про родину.

Пам’ятаєте, колись, коли Азаров став головою Кабміну, він сказав, що в нього працюють лише чоловіки, бо потрібно робити реформи. А реформи – це не жіноча справа, тому що міністри повинні працювати понаднормово, а жінка хоче о шостій годині додому, на кухню.

Цей мер Чорткова сказав схожу штуку, тільки не про Кабмін, а про місто. І ми помітили це інтерв’ю для місцевої газети, написали листа. На щастя, цей мер був із політичної партії, де в той час прокачували образ таких європейських і демократичних крутих людей. І тут трапився такий «попандос». Тоді вони написали звернення жінок-депутаток до цього мера із проханням вибачитися. Він вибачився. Потім провели великий тренінг для мерів від своєї партії про те, як правильно говорити та як треба бути коректними. Після цього була своєрідна «перемога» – «ми провели навчання для наших членів партії і тепер ми усі суперкоректні». Зараз цей мер навіть їздить час від часу на різні конгреси та конференції, де розказує про передовий досвід Чортківщини в просуванні жіночого питання.

Жінки на лідерських позиціях стають набагато сильнішими, коли вони є солідарними і співпрацюють між собою, не використовують мову ненависті одна стосовно іншої, розвивають горизонтальні мережі. У такій співпраці ховається найбільше можливостей. Там, де бракує дружньої реальності чи волі шефа для того, щоб будувати кар’єру по вертикалі, можна посилювати себе по горизонталі, мережуючи з іншими жінками.

Юлія Федів, виконавча директорка Українського культурного фонду

Сьогодні є багато активних жінок з різних секторів культури і мистецтва, і їм дуже важливо почути, що їхню ідею можна реалізувати за підтримки держави – головне податися на конкурс нашого фонду. Є реальна можливість отримати від 500 тис. до 2 млн гривень на проект.

Український культурний фонд – це державна установа, підзвітна Міністерству культури, своєрідний стартап-інкубатор у сфері підтримки культурно-мистецьких проектів в Україні. Мета УКФ – підтримка розвитку культури на всіх теренах України, в усіх секторах: мода, дизайн, перформативне мистецтво, література, видавнича справа, культурна спадщина, креативні індустрії. УКФ підтримує мистецькі дебюти, стимулює творчість діячів культури, популяризує українську культуру та мистецтво, формує позитивний імідж в світі, підтримує програми міжнародного співробітництва та культурні проекти української діаспори.

УКФ зацікавлений у нових інноваційних продуктах, стартапах. Наша мета – поява нових імен та облич в різних секторах мистецтва і культури в Україні, через які можна промотувати нашу державу і за кордоном.

Рідко міжнародні фонди дають повне фінансування проекту, тому до УКФ можна податися на дофінансування, умовно отримавши 60% гранту від Британської ради і ще 40% від УКФ.

У Культурного фонду є три конкурси: для індивідуальних проектів (50  – 100 тис. грн на проект), для проектів національної співпраці (500 тис. – 1,5 млн грн) та для проектів міжнародної співпраці (500 тис. – 2 млн грн). Індивідуальні проекти отримують 100% фінансування, решта – певний відсоток за принципом співфінансування.

Відбір заявок відбувається за схемою: технічний відбір – оцінювання експертами – переговорна процедура – рішення щодо фінансування – підписання грантових угод.

За технічним критерієм вас можуть відсіяти, якщо поданий не весь пакет документів (відсутній кошторис або проектна заявка). Потім експертна рада дає оцінки проектам. 

Щоб пройти далі, потрібно набрати 70 балів і вище. Бюджет УКФ обмежений, тому проекти, які отримають фінансування, визначаються за принципом рейтингу. Далі відбувається переговорна процедура – пітчинг проекту.

Критерії оцінки експертів: актуальність проекту (20 балів), зміст проекту та методологія – відповідність між цілями, завданнями, заходами, ресурсами (25 балів), інституційна та індивідуальна спроможність заявника виконувати проект – наявність досвіду, ефективність розподілу ролей (20 балів), промоція та сталість результатів проекту – як його просуватимуть та що відбуватиметься з проектом після фінансування (20 балів), якість бюджету та оптимальність витрат (15 балів).

Принципи оцінювання: заявка оцінюється відносно критеріїв оцінювання, а не інших заявок; неупередженість; повне оцінювання – проект оцінюється за усіма пунктами, навіть якщо за перші отримала низькі бали; рівне ставлення. Найважливіше на початку – це партнери, тому що 100% фінансування одразу ви не отримаєте – воно надається частинами, та позитивний інфопростір навколо проекту.

Розробка проекту включає такі етапи: намалювати схему проекту, дослідити контент, знайти і детально поінформувати партнерів, домовитися про їхню участь, урегулювати фінансові питання, заповнити аплікаційну форму.

Проектна заявка – це 7 сторінок тексту. Спершу пишеться візитна картка, яка включає пріоритет, тип конкурсу, назву проекту, короткий опис, сектор культури і мистецтва, загальний бюджет, запитувану суму від УКФ, термін реалізації проекту. Потрібно також подати інформацію про координаторів проекту, описати себе як організацію чи ФОПа (в якій сфері працюєте, ваш досвід), описати партнерів. Останній блок – це власне опис проекту (мета, ціль, актуальність, очікувані результати, сталість, команда, ЦА тощо).

Чого не варто робити: не дотримуватися стандартної форми заявки, обирати довгу забюрократизовану назву, посилатися на загальновідомі факти або законодавчі акти замість реального аналізу ситуації, копіювати текст із вказівок для пошукачів, писати занадто довгу заявку зі стилістичними витребеньками, постійно повторювати один і той самий текст в різних частинах заяви, вставляти шматки тексту з інших текстів, нехтувати правилами логіки.

За що оцінювач вас полюбить: за логіку й структуру, коротку влучну назву, стислий діловий стиль, відповідність формату й питанням заявки, класну ідею, проектне мислення.

Бонусна порада: дайте почитати заявку тим, хто не в темі, тому що вони зможуть поглянути на неї зі сторони. Також спробуйте заповнити заявку за кілька днів до дедлайну та дати собі кілька днів на роздуми, щоб перечитати заявку, наче вона чужа.

Проект здійснюється за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні

Найцiкавiше на сайтi

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

«А может сделаешь бесплатно?»: почему труд без денег — это неправильно

АвторКатя Тейлор
9 Лютого 2016

В культурной сфере зачастую просят сделать какую-то работу бесплатно – потому что это важный проект или он сулит исполнителю пиар. Сооснователь агентства Art Management и Port Creative Hub Катерина Тейлор считает, что оплачиваться должен любой труд.

На прошлой неделе мне трижды предложили бесплатно сделать разного рода проекты. Бесплатно – потому что они социальные, важные и некоммерческие. Все бы ничего, но некоммерческие, социальные и важные проекты – это и есть моя работа, поскольку творческий сектор – как раз те люди, которые все эти инициативы обслуживают. А слово «социальный» далеко не всегда означает благотворительный и уж тем более волонтерский.

«Смертных грехов не семь, а восемь. Восьмой – работать бесплатно», – так в прошлом году высказался в Киеве Евгений Чичваркин. Но есть в Украине серьезная проблема, когда один человек просит – иногда очень настойчиво – сделать что-то по доброте душевной. Однако таким образом вы просто показываете свое неуважение, и считаете, что ваша идея гораздо значимей, чем работа другого человека.

Вы же не предлагаете вашему стоматологу бесплатно поставить вам пломбу, правда: «Да там работы всего на полчаса, и пломба-то крохотная нужна!» Не приходите в магазин и не пробуете взять бесплатно понравившееся вам платье: «Слушайте, мне не для себя, я в нем буду волонтерить». И платите за такси, даже если едете на нем на благотворительный концерт.

Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

Но при этом у нас вполне вошло в привычку просить дизайнера бесплатно нарисовать сайт, фотографа – поснимать за еду, а журналиста – написать вечерком эссе о своем проекте. Так вот, если мы хотим, чтобы события, выставки, концерты и прочие некоммерческие проекты проходили на высоком уровне – эту работу нужно оплачивать. Креативный сектор имеет сильнейший потенциал. Это необъятная индустрия, которая в европейских странах составляет совсем нестыдную долю от ВВП. Но ее нужно уважать.

В понятии креативная экономика ровно половина слов – это «экономика». Если упрощенно, то на Западе все понимают ценность культуры и того, что, в принципе, это такой же сектор услуг, как и любой другой. И когда вы просите художника нарисовать картину, фотографа – напечатать еще одну фотографию, дизайнера – сделать логотип, куратора – устроить выставку, а культурного менеджера – организовать любое событие, то это должно оплачиваться так же, как маникюр в салоне и замена масла на СТО. Почему вы считаете нужным оставлять официанту чаевые, но не воспринимаете идею хотя бы минимально оплачивать труд, который формирует основы вашего эстетического бытия?

Так вот: когда вы предлагаете кому-то сделать что-то бесплатно, помните о том, что:

– Это и есть его хлеб. Он этим зарабатывает, кормит свою семью, детей, оплачивает обучение и жилье. И если он будет регулярно соглашаться делать свою работу бесплатно, то у него не будет еды, семьи, обучения и жилья;

– Работать бесплатно для него равносильно уходить в минус. Потому что он тратит свое время, а значит теряет деньги, которые мог бы заработать, чтобы оплатить все расходы компании и зарплаты своих сотрудников;

– Большинство проектов, которые предлагают художникам /агентам культуры – страшно социальные, мегаважные и останутся в истории. Ваш – не исключение.

Одно дело, если бесплатно поработать просят друзья. Но зачастую в ответ на вопрос о гонораре совершенно незнакомые люди с удивлением разводят руками: «Но ведь вы получите такой пиар и такое промо!» Работать за пиар – штука полезная и хорошая, но только до тех пор, пока не хочется поужинать.

И тогда остается только ждать, когда в магазине или ресторане вас согласятся снабжать едой за эти самые пиар и промо. Предлагать художникам и культурным агентам такое вместо гонорара – это то же самое, что в старые времена подсказать им есть пирожные, если нет хлеба.

За последние два года в Украине очень многое делается бесплатно. Волонтеры и активисты во многом подменили функции государства – и это потрясающий пример единения. Множество культурных и околокультурных событий были организованы только благодаря тому, что разные люди пожертвовали ради этого своими временем и деньгами. Не раз занимались таким и мы с друзьями и коллегами. Но очень важно понимать, что бесплатный труд не должен становиться аксиомой, и неправильно внушать чувство вины за то, что ты выбираешь свой общественно важный проект, а не человека, который просит тебя сделать что-то «за пиар». Помогать можно и нужно, но только тогда, когда у тебя есть на это силы и время, а не тогда, когда тебя к этому насильно подталкивают.

Очень хочется, чтобы все творческие и талантливые люди остались здесь, а не эмигрировали, как это уже происходит, например, с художниками, которые прекрасно отправляются на резиденции за границей, получают западные гранты и постепенно навсегда уезжают туда, где более благополучные условия. Если вы хотите повышать качество культуры здесь – начните с себя, с осознания того, что нужно не просто потреблять, а понимать ценность того, что для вас создают другие. И цените любой чужой труд.

Нікому не треба, ніц не варта, ні на що не впливає: стереотипи про культуру. Розвіюємо!

АвторОксана Семеник
5 Жовтня 2018

Що таке взагалі та культура? Одного визначення не можуть дати навіть культурологи, а для більшості це й досі означає щось про відпочинок чи похід в театр раз на рік. Часто навіть на державному рівні культуру, як інструмент впливу, не розглядають серйозно.  Разом з курсом для культурних менеджерів Creative Management Camp ми розбиваємо основні стереотипи про культуру з якими стикаються культурні менеджери кожного дня.

Катерина Носко, співзасновниця IST Publishing

«У більшості абсолютно туманні уявлення про те, чим, власне, культура є. Зазвичай її сприймають як відпочинок, тобто нею намагаються заповнити вільний час між однією серйозною справою та другою – ще більш серйозною наступною. Натомість це куди більш всеохопне поняття, яке визначає такі фундаментальні речі, як-от наші цінності та погляди на світ. Від останніх залежить, за кого ми, наприклад, голосуємо та де п’ємо каву, як ведемо бізнес та дотримуємось правил дорожнього руху, чи захищаємо тварин та чому ходимо на рейви. Відтак культура, все ж таки, щось більше, ніж відвідування вернісажу»

«Культурні та мистецькі проекти, що виникли у зв’язку з соціально-політичними потрясіннями, показують, що саме культура формує фундамент для створення у суспільстві спільних сенсів. Власне, в українському контексті все частіше бачимо рух у цьому ж напрямку на прикладі таких масштабних всеукраїнських форумів, як “Галіція Культ” у Харкові та “Слобода Культ” в Ужгороді, – продовжує Катерина. – У форматі обміну мистецькими практиками у нас з’являється не лише можливість дізнатись більше, з якими сенсами живуть чи-то на Галичині, чи-то на Слобожанщині, а й про нас самих, співставляючи себе з тим, що ми бачимо. Так культура, про яку прийнято згадувати лише наче на дозвіллі, насправді пропонує альтернативи побутування у світі, так звані лайфстали, уможливлює наше співіснування з іншими та окреслює спільні траєкторії для подальшого руху на основі вироблених спільно сенсів».

 

Маршрути березня: найпотужніші події місяця, які зроблять його неймовірним

Хто ви­нен, що ро­би­ти і ку­ди піти – ось го­ловні питання людс­тва. Ре­дакція Platfor.ma на­ма­гаєть­ся відповіда­ти при­най­мні на ос­таннє з них.