.сom в горлі: як працює sadfishing – пошук уваги й підтримки через скарги в інеті

АвторАнна Соха
17 Грудня 2019
Теги:
База знань здоров'я знання соцмережі

Останнім часом за кордоном заговорили про появу нової тенденції, яку назвали седфішинг. Це систематичні розповіді про свої проблеми, сумні події та навіть хвороби на широку аудиторію – у соцмережах. Platfor.ma разом із психологом та блогерками розбирається, добре це чи погано.

У соцмережах люди часто показують своє життя з найкращого боку: курорти, красива їжа, спорт. Але для багатьох віртуальний простір стає до того ж і можливістю пожалітись на невдалий день. Нещодавно для такого контенту з’явився спеціальний термін – sadfishing. Його придумала британська дослідницька організація Digital Awareness UK, що вивчає психічне здоров’я. 

Отже, седфішинг – прагнення людей ділитися особистими проблемами і переживаннями в інтернеті, замість того щоб по-старому обговорити це з парою близьких людей. Загалом ми розповідаємо про свої переживання та проблеми, аби отримати слова підтримки і співчуття або щоб витягнути засілі думки з голови у світ та відпустити. Ми можемо накручувати себе, а перечитавши текст, зрозуміти, що насправді все добре.

Чому простір соціальних медіа замінює нам плече друга/подруги/партнера/мами? Невже, розповідаючи про проблеми з самооцінкою на широкий загал в Інстаграмі, ми почуваємось затишніше і комфортніше, аніж вдома в обіймах на дивані? Разом із гештальт-терапевтом та трьома героїнями ми спробували відповісти на ці питання. 

Отже, чи є седфішинг таким корисним явищем, чи він може погано впливати на здоров’я? Розповідає Антон Федорець – кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапіі treatfield.com.

 

Антон Федорець

Цікаво, що термін «седфішинг» виник лише на початку 2019 року, – і це в англомовних матеріалах. Українською ж про явище досі майже нічого не написано. Зараз цей феномен трапляється часто і метафора дійсно дуже вдала: пишучи про свої проблеми, люди начебто «закидають вудку» – і ніколи не можуть бути впевненими, що саме вони витягнуть: підтримку, сміття чи токсичні відходи. 

Слід від початку зазначити, що причини і наслідки такої поведінки бувають різні, і седфішинг навряд чи можна розглядати як щось однозначно шкідливе або однозначно корисне. 

Почнемо з плюсів. Така кількість постів про хвороби, проблеми та складнощі – досить природна реакція на надмір «інстаграмного глянсового життя‎». Багато хто демонструє в мережі тільки свої перемоги, завжди шукає найкращого ракурсу для селфі, замовчує усе негативне. Не дивно, що в соцмережах народжується протест: ні, життя складається не тільки з професійних успіхів та подорожей тропічними пляжами! Ще один плюс в тому, що пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам. 

Пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.

Як і в усіх інших темах, важливо дивитися на мотивацію. Якщо людина не має близьких або близькі її засуджують за інакшість, інтернет може бути єдиним джерелом зв’язку з однодумцями, місцем тепла та підтримки. Це в будь-якому разі краще за повну ізоляцію та самотність. Але нерідко тон «ой, як мені погано‎» обирають просто як інструмент маніпуляції й привернення уваги. Це часто роблять популярні блогери та блогерки – і ми як читачі добре відчуваємо цю награність та нещирість. 

Ще одна проблема з седфішингом у певній інфантильності такої поведінки: прийти до друга або колеги й попросити вислухати або допомогти – складно. Це потребує сміливості, може викликати почуття сорому, вразливості, страху отримати відмову. Словом, щоб ці почуття витримати, треба бути досить зрілою людиною. Розповідати ж про свої проблеми всім одразу і нікому конкретному водночас – простіше, бо ми ніби складаємо з себе відповідальність за комунікацію, не просимо про допомогу прямо.

Цікаво, що кількість постів про проблеми й складнощі варіюється залежно від часу доби: ввечері їх набагато більше. Люди приходять з роботи й виливають у соцмережі напруження, накопичене протягом важкого дня. Нібито це й добре: скинути емоції через текст краще, ніж тримати в собі чи запивати алкоголем. Але з іншого боку, так енергія йде в нікуди: її можна було б спрямувати на конструктивні зміни, на розмову з тими, хто викликав напругу (з керівником про підвищення зарплати, наприклад), але люди часто просто «‎зливають‎» свій негатив в такі пости, може навіть отримують співчуття і підтримку, але наступного дня усе продовжується наново. 

До речі, Юнг стверджував, що звертаючись до абстрактного колективу (нації, громади, або у наш час – онлайн-спільноти), людина звертається до проекції образу матері, тобто наше бажання пожалітися у Фейсбуці можна з певною натяжкою розглядати як бажання отримати підтримку, тепло й заспокоєння в стосунках мати-дитина. Ясна річ, бажання дуже природне, але в онлайні такі очікування часто не здійснюються.

У цьому головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки. Якщо поспостерігати, агресивно реагують не тільки тролі й, умовно кажучи, «‎‎погані люди»: якщо хтось заходить на Фейсбук розслабитися, а там на нього раптом вистрибує дуже важкий пост про чиюсь особисту трагедію, людина може не мати ресурсів на те, щоб розбиратися, співчувати чи заспокоювати, – і дратується, бо в прямому й переносному сенсі «на таке не підписувалася». 

Головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки.

Найскладніша ситуація з підлітками: копіюючи зірок або популярних блогеров, підлітки пишуть про особисті проблеми, але часто не вміють впоратися з агресією чи висміюванням. Вони розраховують на підтримку, але їм може стати ще гірше, ніж було до того. Підлітків треба вчити знаходити баланс між здоровою відвертістю та небезпечною відвертістю в онлайні та пояснювати, як реагувати на негатив у коментарях. 

Є люди, які не пишуть самі, але дуже багато читають сумні історії інших. Серед них теж можна зустріти дуже різну мотивацію. Хтось робить рідко і з простої цікавості. Хтось використовує ці тексти для самозаспокоєння: «Я не один такий з проблемами, у інших теж не все ідеально». Але активне і щоденне занурення у світ чужих переживань і трагедій нерідко є неусвідомленою спробою жити життям інших замість свого: «Моє життя сумне і сіре, а там от скільки емоцій та інтриг!» Це важливо вчасно помітити в собі й повернути фокус уваги на свою власну повсякденність, замислитися: чому мене так притягує чуже життя й що я можу змінити у своєму, щоб воно теж стало захопливим? 

Написання (або читання) сумних відвертих постів – це просто інструмент. У деяких ситуаціях це найкращий інструмент з доступних самотній людині у складній ситуації, у інших – це поведінка шкідлива або навіть небезпечна.

 

Про седфішинг ми також запитали у тих, хто практикував його задовго до того, як це оформилося в явище і отримало назву.

Надя Гранкіна

«Я веду Твіттер з 2012 року, найактивніша фаза припала на 2014-2018 рік, коли я зробила майже 10 тис. твітів. Хтось у цій соцмережі відпускає сарказми та жарти, а для мене Твіттер був місцем, де можу вилити душу і, просто кажучи, понити. 

Чому так? Напевно, було або недостатньо близьких, або не хотіла їх перевантажити своїми стражданнями. А так – написав твіт, ніби й легше стало. А якщо хтось лайкнув у підтримку або написав втішний коммент – взагалі здорово.

Тоді я відчувала полегшення, але зараз розумію, що це могло перетворитись на погану звичку. Твіттер для мене був в якомусь сенсі місцем для саморефлексії і усвідомлення того, що відбувається. Плюс було цікаво через якийсь час відстежувати, що я відчувала раніше. Такий собі щоденник на мінімалках. Зараз в мене немає часу й бажання писати в Твіттер, хоча думок для рефлексій предостатньо. Тепер мікроблог для мене – це радше спосіб дізнатися, що відбувається в житті друзів».

Ліза Курицина

«Я почала ділитися своїми переживаннями у Твіттері, бо ця платформа була не надто популярна серед моїх знайомих, підписниками були люди, яких я ніколи не бачила, і можна було поділитися чимось особистим. Для мене це як розмова з незнайомцем, з ним простіше ділитися. Понити у соцмережі ‎– це спосіб відпустити те, що тебе непокоїть, провести саморефлексію. До того ж, не хочеться вантажити близьких щодня своїми проблемами».

Діана Руда

«Я імпульсивна людина і сприймаю Інстаграм як місце для швидких емоцій. От хочеться так оп – і викинути негатив, будь ласка, хочеться уваги, хтось образив – інста вирішить усі твої проблеми закомплексованості. Тобі поспівчувають і зрозуміють. Тут можна вилити все як у смітник, а завтра видалити. І все, ти про те вже і не думаєш.

Інстаграм дає мені відчуття полегшення, я можу говорити про важливе, про громадський біль, акції, а можу пожалітись на сварку з коханим, потім залити фото з Жаданом, а потім свої мішки під очима».

 

Робимо висновок, що у розумних межах седфішинг може бути корисним. Він допоможе впоратись зі своїми емоціями, відрефлексувати і відпустити незначну проблему. Якщо життя насправді хороше і радісне, немає нічого поганого в тім, щоб час від часу відпустити емоції і трохи пожалітися в інтернеті. Але не слід підсажуватись на седфішинг, намагаючись привернути увагу.

Найцiкавiше на сайтi

Им веры нет: психотерапия против религии в решении проблем украинцев

АвторКатерина Чудненко
27 Вересня 2017

По данным Всемирной организации здравоохранения, Украина лидирует в Европе по числу больных депрессией (6,3% населения), а 3,2% населения страдает от тревожных расстройств. При этом зачастую утешения люди ищут в церкви – соцопросы свидетельствуют, что среди всех социальных институтов именно она пользуется наибольшим доверием. Катерина Чудненко поговорила со специалистами, чтобы разобраться, в чем основные различия между религиозным и психотерапевтическим подходом к решению психических проблем; как ожидания меняют реальность; и почему для кого-то прыжки на пятой точке считаются признаком левитации.

Спартак Суббота

кандидат психологических наук, врач-психиатр, психотерапевт. Работает методом психоанализа и когнитивно-поведенческой терапии. Живет в Киеве.

Артем Осипян

психолог, психотерапевт. Работает методом когнитивно-поведенческой терапии. Специализируется на изучении личностных расстройств.

Спартак Суббота: Думаю, это правда. Проблема, на мой взгляд, в том, что людям тяжело признавать, что с ним что-то не так — это слишком бьет по самооценке. Депрессия — это болезнь. Панические атаки — болезнь. Вместо того, чтобы проходить через неприятный процесс коррекции деструктивного поведения, человеку проще назвать свою ситуацию особенностью духовного развития.

Артем Осипян: У меня еще одна версия. Психотерапевт работает с клиентом, преимущественно, в режиме медленного аналитического мышления. По крайней мере, это касается метода когнитивно-поведенческой терапии, в котором практикую я. Такой режим предполагает анализ, проверку фактов. Но человек устроен так, что ему гораздо приятнее мыслить интуитивно, эмоционально, когда под любое решение можно подвести обоснование в духе: «Я художник, я так вижу». Это быстрее и легче. Именно на интуитивном подходе построены все экзотерические и религиозные практики – они обещают быстрый результат при минимальных мыслительных усилиях.

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Техноетика: чи можна стежити за дітьми в соцмережах?

У рубриці «Техноетика» Platfor.ma разом з експертами з різних сфер шукає відповіді на етичні питання епохи технологій. У третьому випуску ми досліджуємо, чи можна стежити за дітьми в інтернеті (навіть з найліпших міркувань) і якими можуть бути наслідки.

Дмитро Снопченко, спеціаліст із кібербезпеки

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

 

Юлія Саліженко, мати

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.

Не рви сеть: правила этикета современного интернета

22 Жовтня 2016

Интернет – особый мир, где есть свои правила, нормы и этикет. Platfor.ma сформулировала десять пунктов, на которые стоит обратить внимание, чтобы вас считали человеком разумным даже в таком безумном месте как интернет.

Времена изменились. Множество людей практически переселились в интернет и чат для них – не только способ швырнуть другу видео о том, как совенок играет с котиком (кстати, вот оно), но и рабочий инструмент. Поэтому не стоит продолжать писать так же, как будто на дворе все еще времена ICQ.

 

Привет

как дела?

:))))

слушай

есть вопрос

точнее, идея

а!

хотя стоп

я ж сам могу

все, уже не надо

:))

 

Безудержно нажимать Enter при отправке своих посланий, особенно малознакомому человеку – невежливо. Здороваться в интернете вовсе необязательно, а сакральный вопрос «как дела» вводит в ступор слишком многих, чтобы мучить им всех людей. Попробуйте писать сообщения из более чем двух слов – и люди отблагодарят вас развернутыми и полезными ответами, даже если вы будете просить денег в долг.