fbpx

А люди бідкаються: що розповідали про бідність та вихід зі злиднів на Nobilitet 2019

АвторТетяна Капустинська
20 Грудня 2019

На початку місяця в Києві пройшла подія під назвою «Nobilitet», яка присвячена відкриттям, рішенням і винаходам, що отримали Нобелівську премію, а також їхньому зв’язку з Україною. Про бідність, її причини, вихід зі злиднів і те, за що цього року вручили Нобелівку з економіки, розповідав Володимир Вахітов – економіст та викладач Київської школи економіки, який зараз досліджує, у яких ситуаціях люди поводяться нераціонально. Platfor.ma записала найцкавіше з його виступу.

Володимир Вахітов

Цьогорічних лауреатів троє, перші з них – Абхіджіт Банерджі та його жінка, Естер Дюфло. Вона, насправді, є головною в цій категорії, а інші співпрацюють із нею. До того ж, Естер стала другою жінкою в історії премії з економіки, ще й наймолодшою – це дуже поважна та достойна людина. Чоловік та дружина заснували разом лабораторію з досліджень проблем бідності й це була проривна ідея, яку можна було втілити тільки там – в MIT або в Гарварді, тому що робити такі дослідження – дуже дорога річ.

Третя людина – це Майкл Кремер, який інколи працював разом з Естер та Абхіджітом і також викладав у поважних університетах. Цьогорічні лауреати дуже довго до цього йшли і премія, яку вони отримали – це визнання того доробку, який, на відміну від їхніх попередників, є практичним. 

Бідність залежить від того рівня, на якому розвивається країна. У 1981 році бідних було приблизно 2 млрд на жалюгідних статках, тобто фактично 40% населення планети. Зараз кількість таких людей зменшилася майже до 1 млрд, а багатих – дуже сильно збільшилася. Найбіднішим регіоном була та є Африка. Наш регіон – Європа, і центральна Азія не вважалися дуже бідними від самого початку.  

Питання в тому, що таке взагалі бідність і як на неї дивитися? Світовий банк починає так: «Бідність – це голод». Звісно, але це не все. Якщо є їжа, що ще бідність? Відсутність притулку та даху над головою. Неможливість звернутися до медичної допомоги, якщо ти захворів. Бідність – це не мати доступу до освіти та не вміти читати. Не мати роботи, боятися майбутнього та, найголовніше, жити одним днем. У бідних людей модус існування обмежується кількома добами – вони не знають, що буде далі, не можуть планувати, а всі їхні рішення сконцентровані на дуже маленькому відрізку часу. Бідність має багато облич – це те, чого ми хочемо уникнути, про що не хочемо думати. Завдяки зусиллям світового банку і зусиллям багатьох провідних університетів – ситуація з нею у світі стала набагато кращою. Але вона не подолана ще зовсім і, на жаль, я не знаю, чи можливо зробити це взагалі. 

Наскільки бідні ми в Україні? 

Світовий банк нас відносить до розряду країн, де бідною вважається людина, яка живе менше ніж на 5,5 доларів на день за паритетом цін. За цим показником у нас близько 4%, тобто трохи меньше 2 млн людей на всю країну. Якщо взяти рівень жахливої бідності – то таких у нас 300-400 тисяч осіб, в основному пенсіонери, одинокі жінки або багатодітні родини, де немає людини, яка заробляє. Якщо порівняти з сусідами, то ми виглядаємо в принципі непогано. Наприклад, за даними на 2015 рік у Киргизстані дві третини населення жила бідніше за нас, у Вірменії – десь половина, у Грузії – 45%, в Молдові – 16%, у Росії та Білорусі трохи краща ситуація. 

З іншого боку, бідність відносна. У нас є фактичний прожитковий мінімум, який вводить держава для того, щоб розраховувати якусь соціальну допомогу. Зараз це від 3156 до 3729 грн на місяць – в залежності від категорії. Тих, у кого доходи нижчі – приблизно 38%. Тобто українці не є бідними, але при цьому й не є заможними.

Країни Євросоюзу (наприклад, Франція) часто розглядають бідність людини тільки, якщо у неї відсутні три предмети з цього списку: 

Враховуються не стільки гроші, скільки відсутність певних благ у житті, якихось товарів або послуг. І за цим критерієм, якщо у людини відсутні 4 або більше пунктів – вона вважається жалюгідно бідною. Я думаю, що у деяких із вас немає телевізору, тому ви можливо трішки бідні. За останні три роки рівень злиднів в Україні знижувався та продовжує це робити – зростає кількість підприємств і торгівля, а економіка починає нормально працювати.  При чому, досить високий сплеск бідності був на початку війни на Донбасі та через те, що у нас приблизно 1,5 млн внутрішньо переміщених осіб, які здебільшого осіли в Донецькій та Луганській областях – у них були проблеми зі з’ясуванням свого статусу та пошуком роботи. 

Чому люди бідні? 

Це не лише гроші, а обмеженість якихось ресурсів. Це може бути доступ до капіталу у широкому сенсі – кредити, налоги, добрива, технології, а також недостатня освіта та брак інформації загалом. Люди можуть бути бідними через те, що не знають, що відбувається у світі навколо, та дуже часто використовують якісь нераціональні технології, які працюють гірше, ніж все інше. 

Або, наприклад, у людей обмежений доступ до чистих води та повітря, грунтів або каналізації. Також якщо в країні або місцині склалася важка епідеміологічна ситуація та триває довго, люди становляться бідними. Є дуже тісний зв’язок між рівнем здоров’я та рівнем злиднів. До речі, найочевидніший маркер – це стоматологія. Чим бідніші люди, тим у них гірші зуби.

Рушієм проблем можуть бути крім іншого  інституції – право на голос, самоуправління, правосуддя. Тобто такі речі, які є абсолютно нормальними у сучасному світі. Якщо до них немає доступу, люди також падають в бідність або залишаються там, якщо нічого не міняти. 

Які поведінкові особливості властиві бідним? 

По-перше, це обережне ставлення до ризику та прийняття рішень. Якщо ми говоримо про заробіток, то часто згадуємо інвестиції або вкладання у щось. Бідні насторожено ставляться навіть до банківської системи й це призводить до того, що люди просто втрачають гроші на рівному місті. По-друге, це низький рівень довіри – при чому не просто до інституцій, а й одне до одного. Якщо ви колись були в Америці в невеликих містах, то знаєте, що можете залишити на тиждень машину та навіть не замикати – нічого з нею не станеться. Довіра – це ознака соціального капіталу, про яку писав ще Фукуяма на початку 2000-х років.

Третя річ – це невміння планувати, інвестувати час і відкладати кошти. Якщо люди не вміють думати про своє майбутнє, то звичайно вони не зможуть вибратися з пастки бідності. 

Якщо бідним приходить якийсь випадковий капітал, вони рідко його направляють на те, що їм може допомогти вибратися зі злиднів. Нещодавно Інститут соціології та УКУ провели дослідження, в ході якого ставили людям запитання: «Чи вважаєте ви себе бідними? Чому?». Опитуванні казали «так», тому що не могли оплатити комуналку або купити достатню кількість одягу. А потім було інше більш цікаве запитання: «Як би вам упало просто з неба 2 або 4 тисячі гривень, що б ви робили?». Майже всі купили б щось своїй дитині або зводили дружину в якийсь дорогий ресторан. Майже ніхто не казав про те, що «я хочу на ці гроші піти на курси та вивчити щось, що допоможе опанувати мені нові навички або отримати нову професію».

Абсолютна більшість людей до таких незапланованих грошей ставиться виключно як до капіталу, який треба просто витратити. Це не віра у власні сили також. Бідні люди як правило не обов’язково є в чомусь гіршими або у них не така якісна освіта, вони просто думають: «Отут я боюся, тут не хочу, тут не вийде». Це сильно впливає на те, яким чином вони розвиваються далі – у них дуже високі надії на допомогу ззовні. 

Міфи про бідність

Це виключно провина людей і вони самі обрали такий шлях. Бідність може спіткати фактично кожного. Люди, які переїхали з Донецька, ще у 2013 році не думали, що у 2014-му стануть бідними. При чому в багатьох були збереження, але до кінця 2015 року вони зникли. Люди не розуміли, що відбувається, не могли знайти роботу, адаптуватися, через те, що це був певний статус, певна стигма. 

Також не можна сказати, що у всіх дітей – бідних і багатих, – однакові можливості. Ні. У дітей із багатих родин набагато їх більше. Наприклад, коли люди з України поступають у якийсь Гарвард, вони починають конкурувати з тисячами китайців або американців, які живуть у трохи іншій системі і дуже багато знають. Можливості абсолютно непорівнювані. 

Отримання роботи є ключем до подолання бідності. І так, і ні. Робота є дуже важливою, але вона сама по собі далеко не завжди призводить до виходу зі злиднів. Важливий розвиток нових навичок – якщо людина буде працювати на якійсь малоефективній роботі, або на тій, де мало платять, то не розв’яже свої проблеми. У нас і в будь-якій іншій країні є величезна категорія – бідних працюючих. 

Дуже сильний зв’язок між бідністю та здоров’ям. Це правда – часто буває, що одна медична проблема фактично вганяє людину або всю її родину в бідність і з цієї пастки вже неможливо вибратися. 

Створення нових робочих місць і розбудова сильної економіки допомагають. Теоретично це правильно, а от практично – зробити дуже важко. Естер Дюфло та Банерджі казали, що варто починати з якихось мікроречей, подивитися на те, що дійсно потрібно. 

Люди, які живуть у бідності, мають гіршу освіту та взагалі не цінують її. Як я вже казав, бідним може стати будь-хто. Часто буває, що люди прагнуть до освіти, але не можуть отримати її в тому вигляді, в якому хотіли б. 

Ми не маємо коштів, щоб залити бідність грошима. Ми не можемо просто давати гроші, в цьому випадку – це правда. Але сучасні дослідження показують, що є інші шляхи. 

В чому суть нового підходу?

Загальні практики виглядають приблизно так – фонди збирають гроші та кажуть: «Ось, у нас є кошти, щоб подолати бідність в Африці» та видають дітям їжу або базові набори для життя. Або виділяють якісь гранти, кредити чи то величезну соціальну допомогу країнам. І, звичайно, що основні донори – це великі міжнародні організації, держави на кшталт США і свого часу СРСР, церква і біляцерковні організації. Але щось пішло не так. Синенький графік показує, який процент ВВП надходив до бідних країн в період із 70-х до кінця 90-х років. Блакитна лінія – зростання ВВП в цих бідних країнах. Тобто ми бачимо, що в якийсь час кількість грошей зростала, а ВВП всюди все одно падав. 

Просто так давати гроші – неефективно. Вони приходять країні, хтось цими коштами розпоряджається, а якщо ми говоримо про бідну державу, то, як правило, там дуже погані інституції. Існує піраміда й виходить, що до людей, які мають потребу, вони просто не доходять – це фактично марнотратство. Якщо давати гроші спочатку напряму людям, то виникає інша проблема. Міжнародні організації знаходять у селі старосту або розпорядника та проводять всі справи через нього, але десятки таких старост починають відправляти гроші нагору. Тільки в разі землетрусу, стихійного лиха, пожежі, повені, серйозного неврожаю або війни – є різкий сплеск бідності й саме тут вірним рішенням буде давати гроші напряму постраждалим. Але коли це починає бути системою, коло неї створюється корупційна мережа. 

Тому були поставлені експерименти. Вони можуть здатися дуже простими, дехто навіть каже, що «от дали Нобелівську премію економістам за те, що вони відкрили соціологію». Але насправді це дуже дорого – сотні тисяч доларів коштує провести справжній польовий експеримент. Ці гроші треба знайти, виділити, а воно ще може й не спрацювати – тоді кошти витрачаються марно, а наступного разу вам їх ніхто не дасть. 

Експеримент 1. Африка та Індія

Діти, які приходять до школи, жаліються, що їм недостатньо їжі вдома, тому вони не можуть робити домашні завдання та вчитися. Також вони кажуть, що у них немає підручників. Обрали чотири групи: першій нічого не давали, у другій дітям дали підручники, у третій – їжу, а у четвертій запропонували вчителям трохи більше займатися з дітьми, які відстають. Виявилося, що підручники фактично не впливають на результати навчання – тільки на найбільш мотивованих дітей. Якщо дитина не дуже хотіла вчитися, то додаткова книжка нічого не змінить. Так само не спрацювала стратегія з їжею.

Що ж впливає? Більша залученість вчителів – це найголовніший результат. Було зрозуміло, що вчителі дуже часто не виконують своїх обов’язків – вони могли не приходити на уроки, вести себе неадекватно, ніколи не хотіли займатися з дітьми окремо. Тобто тут потрібне не грошове, а інституційне втручання. 

Експеримент 2. Кенія

Фермерам була запропонована 50% знижка на добрива, але до кінця врожаю вони фізично не мали грошей, тому не могли нею скористатися. Тому вирішили просто видавати їм сертифікати на фіксовану знижку. Його вони зберігали цілий рік, він не був прив’язаний до конкретної суми – це працювало набагато краще.

Експеримент 3. Індія

В Індії була епідемія кору. Дюфло запропонувала лотерейно розподілити всі села, які там є, на три групи. Першій нічого не давали, просто намагалися її заохочувати робити щеплення. В другій – приїхали на спеціально обладнаних автомобілях і робили щеплення всім, хто хоче. А в третій – теж саме, що і в другій, тільки за кожну згоду видавали мішечок сочевиці. Охоплення вакцинації за результатами експериментів вийшло 6%, 18% та 40% відповідно. Від кількості людей також залежить й ціна однієї вакцини на людину, тому що послати кудись в далеке село машину з персоналом, який там буде працювати – це дорого, а чим більше за одну поїздку можна було залучити людей, тим менше виходила вартість. Але навіть 40% це дуже мало, адже критичний рівень вакцинації – десь 90-95%, колективного імунітету все одно не набувається. Однак це все одно гарний метод, щоб привити культуру вакцинації, якої в деяких країнах просто немає. 

Експеримент 4

Москіти переносять малярію, тому вчені запропонували поширювати протимоскітні сітки. Питання було в тому – роздавати чи продавати їх? Спочатку пішли першим шляхом, але люди не цінували та не хотіли користуватися, навіть якщо воно їм попало задурно. Коли вони стали ставити на цю сітку якусь мінімальну ціну у 10 разів меншу за реальну – люди починали набагато більше їх використовувати. 

Основна критика цих підходів була в тому, що ці методи не є загальноекономічними, а є локальними і показують якийсь дуже точковий ефект, тому не можна казати, що це буде впливати на всіх. Але з іншого боку це те саме, що відбувається в будь-якій царині експериментальної економіки. Ми отримали результати експерименту, які навряд чи можна поширити на всіх, але саме вони дають нам додатковий матеріал для роздумів і для втручання. Всі ці речі були більш ефективні, ніж просто роздавання грошей або продуктів. 

Економічна теорія не є універсальною для всіх – це не про гроші, а про відношення людей і вибір, який вони роблять у різних ситуаціях. І саме тому для того, щоб щось змінювати, потрібно зрозуміти, що саме. Той самий експеримент про фінансове заохочення до вакцинації – він може спрацювати в селі в Індії, а от в селі Харківської області вже сили мати не буде. Але важливо правильно зрозуміти оцей точковий вплив на стимули й він буде мати більший ефект, ніж великі загальнонаціональні програми. У нас на жаль така політика, яка концентрується на площі – якщо ми хочемо якусь соціальну програму, то треба охопити всіх. 

В нашій країні досі величезна кількість людей отримує соціальну допомогу, але її зовсім не потребує. В мене народилася третя дитина, мені подзвонили та сказали: «Приходь, заповнюй документи, будемо тобі гроші платити». Я прийшов, просидів пів дня і подумав, що за цей час я заробив би більше, ніж вони мені заплатять. Тобто ми говоримо про те, що система всеохопна, але вона не зважає на проблеми людини. І це головна проблема – у нас багато грошей в результаті використовується не так і не там. 

Читайте більше цікавого