Легендарный Киев: чего в столице никогда не было, но многие думают, что есть

АвторЮрій Марченко
12 Травня 2016
Теги:
База знань пороблено урбаністика

У Киева есть свои мифы – как и у каждого древнего большого города. Platfor.ma решила разобраться в самых главных из них и, наконец, прояснить, что не так с булавой Хмельницкого, зачем лишняя буква в популярном кафе и почему это город не на семи холмах, а на полутора десятках промежутков между оврагами.

Памятник Богдану Хмельницкому показывает на Москву

Памятник выдающемуся украинскому гетману на Софийской площади открыли в июле 1888 года. Кстати, благодаря краудфандингу – 37 тыс. рублей на него собирали по всей империи. Первоначальный вариант скульптурной группы был более своеобразным: так, например, конь гетмана неполиткорректно спихивал с постамента тогдашних геополитических недругов – польского шляхтича, еврейского предпринимателя и иезуита. Но в итоге из-за нехватки средств и соображений зачаточной политкорректности композицию решили упростить, и на постаменте остался один Богдан Хмельницкий.

Впрочем, за геополитическую актуальность оставили отвечать булаву гетмана – по замыслу она должна была угрожающе торчать в сторону недружественной Польши. Но оказалось, что если булаву направить в ту сторону, то в другую торчит нечто другое – зад коня. И тут, по легенде, получилось очень неудобно, потому что с противоположного бока от Польши совсем рядом обнаружилась София Киевская, и ей такое зрелище было ни к чему. После этого всю композицию развернули, и гетман стал угрожать ни в чем тогда не повинной Швеции.

А вот на Москву, вопреки общепринятому мнению, что он машет в ту сторону, мол, ребята, нам туда, – Богдан Хмельницкий не указывал никогда.

Кафе «Ярославна»

В любой светской столичной беседе можно небрежно обронить: «К слову о президентских перспективах Дональда Трампа – все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!» – и вам тут же покивают в знак согласия. Потому что один из самых старых киевских общепитов действительно радует и качеством, и ценами. Но покивают при этом совершенно зря, потому что на Ярославом валу нет заведения «Ярославна». Удивительно недорогие и вкусные пирожки делают в пекарне под названием «Ярослава», в которую очень многие киевляне зачем-то добавляют букву «н». Впрочем, это говорит только об их начитанности и том, что они наизусть помнят трактовку знаменитого «Плача Ярославны» авторства Тараса Шевченко. Примерно такой же плач, какой раздается со стороны Ярвала, когда в любой светской столичной беседе вы небрежно роняете: «Все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!»

Лысая гора – лысая

В принципе, Лысыми в разное время называли возвышенности в противоположных концах Киева: от оврага, где теперь ходит фуникулер, до местности между Никольской слободкой и Воскресенкой. Но главная Лысая гора, воспетая словарем Даля и Булгаковым – это все же историческая местность около реки Лыбидь, рядом с улицами Лысогорской и Жигулевской.

Когда-то эта гора действительно не могла похвастаться особой растительностью, потому и стала Лысой – древние славяне часто вырубали лес на возвышенностях, чтобы устраивать там капища. Правда, теперь на этом месте не только вовсю торжествуют деревья, но и есть куча растений из Красной книги. Да и вообще история у этой местности славная. Когда-то там проводились языческие обряды, а затем монахи Печерского монастыря поставили на горе пасеки. Но в конце XIX века территорию выкупила городская власть, чтобы возвести крепость. В 1872 началось строительство, и в итоге на Лысой горе оборудовали мощную оборонительную систему, остатки которой там можно найти до сих пор (кстати, там же чисто теоретически можно найти и останки – потому что в этом месте казнили и хоронили преступников, например, убийцу премьера Российской империи Петра Столыпина – анархиста Дмитрия Богрова).

В последние годы на Лысой горе регулярно проходят сходки разнообразных неоязычников, толкиенистов, неформалов и просто туристов. Как бы там ни было, сейчас это лесопарк в составе города. А лесопарки лысыми не бывают.

Замок Ричарда как-то связан с английским королем Львиное Сердце

Один из самых знаменитых домов Киева был построен на Андреевском спуске в 1902-1904 годах как доходный дом – то есть предназначался для сдачи квартир в аренду. Из-за особенностей вентиляции и, по некоторым данным, коварно подложенной в трубы яичной скорлупы, в строении иногда раздавались подозрительные звуки, но жильцы тут же поняли: дело не в вентиляции, а в привидениях. Однако все равно продолжали жить. В советское время в доме были коммуналки, а затем в его своеобразную реставрацию вложили деньги иностранные инвесторы. Правда, вскоре их интерес испарился, и в последние годы дом пустует.

А вот английский монарх Ричард Львиное Сердце до постройки своей киевской резиденции не дожил каких-то 700 лет. Зато в середине XX столетия прописался в этом доме некий Ричард Юрьевич, где и жил более полувека. Там его встретил писатель Виктор Некрасов (который «В окопах Сталинграда»), и оказался настолько впечатлен синтезом старого жильца и старого дома, что назвал его замком Ричарда. Постепенно так его стали именовать вообще все. А «Львиное Сердце» добавилось как-то само собой – благодаря готическим элементам в архитектуре.

Родина-мать вертится вокруг своей оси и раз в год бьет мечом о щит

Нет. Совсем нет. Ни механизма внутри нет, ни даже планов по его установке никогда не было. Вот почитайте лучше о символах Киева.

Дом с химерами построен на спор и посвящен утонувшей дочери

Главный архитектор за всю историю Киева Владислав Городецкий построил Дом с химерами в 1901-1903 годах как доходный дом, не забыв о комнатах и для своей семьи. Со сказочными существами и разнообразными животными в качестве скульптурных украшений домов в Киеве было негусто, поэтом новое строение постепенно обросло кучей мифов. Например, что этот проект якобы стал посвящением утонувшей дочери архитектора. Лучше всего эту легенду опровергала сама Елена Владиславовна Городецкая, которая прожила после этого долгие годы и ни разу в жизни не утонула.

А второй миф гласит, что Дом с химерами был построен на спор – потому что никто не верил, что из недавно появившихся бетона и цемента можно соорудить что-то стоящее. Тут тоже нестыковка, потому что к этому времени за плечами у Владислава Городецкого величаво возвышались костел св. Николая и Караимская кенаса на Ярославом валу, которые были построены как раз из этих материалов. Так что спорить по поводу качества бетона было как-то нелогично. А вот заключить пари по поводу того, что дом будет построен на почти отвесном обрыве – это вполне возможно. И благодаря этому даже сегодня можно выиграть спор, поставив на то, что в Киеве есть дом, в котором и три, и шесть этажей одновременно. Потому что да, есть – и это именно Дом с химерами.

Киев стоит на семи холмах

Позиционирование Киева как города на семи холмах – штука очень сомнительная. Во-первых, потому что населенных пунктов, которые гордятся этим же, по всему миру несколько десятков, так что никакой уникальности тут и близко нет. Википедия, к примеру, приводит список из аж семидесяти, среди которых нигерийский Ибадан, виргинский Линчбург, российская Москва и, конечно, Рим (в том числе тот, что в Джорджии, США).

А еще потому, что в Киеве холмов вовсе не семь, а полтора десятка. При этом многие из них даже горделиво называются горами (Андреевская, Байкова, Замковая, Лысая, Черная, Старокиевская, Батыева и другие), но на самом-то деле все это скорее не горы, не холмы и даже не холмики, а промежутки между оврагами. Так что правильней было бы сказать, что Киев – город на полутора десятках промежутках между ярами. Но мы не скажем. Потому что любим Киев, сколько бы холмов у него ни было.

Найцiкавiше на сайтi

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

У мене все: чому погана презентація – це як поганий секс

АвторГліб Капоріков
9 Жовтня 2019

Майже кожного дня ми щось презентуємо: клієнту, колезі, босу, інвестору. І посібників написано вже стільки, що не перечитати, а погані презентації все ще трапляються. А ще ми займаємось сексом, і про це написано ще більше. Креативний директор брендингової агенції LLIWELL Гліб Капоріков вирішив, що настав час об’єднати ці знання та нарешті покінчити з диктатурою всього поганого.

Хороша презентація – це як хороший секс. Звучить дивно, але якщо розібратися, то вони настільки подібні, що наступного разу на зустрічі з клієнтом ви відчуватимете майже фізичне задоволення від процесу. Отже, давайте розбиратися!

Я керую брендинговою агенцією і дуже часто спілкуюся з клієнтами. Презентації для них — це звична річ. Як правило, це брендингові концепції, стратегії та дизайн, але я намагаюсь постійно вдосконалювати цей процес.

Спілкуючись з колегами, які презентують подібні проекти, можна почути схожі скарги і обурення на кшталт:

– ці бовдури ніколи не приймають з першого разу;
– клієнт вносить багато правок;
– він неуважно слухає і просисть скоріше завершити.

Коли зі мною трапляється подібна ситуація, я намагаюсь знайти момент в комунікації з клієнтом, в якому я щось пропустив. І, як правило, знаходжу, адже всі проблеми виникають через погану комунікацію: те, що мені як виконавцю здається зрозумілим, для клієнта таким не є. Тут важливо розумітии, що якісно зроблена робота – це ще тільки половина шляху. Друга половина – це її представлення. Так, щоб усі закохалися в неї та стали амбасадорами ідеї, яку ви презентуєте, важливо правильно побудувати розповідь про неї.

Одного разу я слухав презентацію студента, який розповідав про великий навчальний проект. Проект був класний і, дійшовши до найцікавішого, він завершив свою розповідь і сів на місце. В цей момент я подумав, що не хотів би, щоб одразу після сексу мій партнер мовчки встав і вийшов за двері. Це було би вкрай дивно. Тоді я розглянув секс і процес презентації детальніше і виявив, що вони дуже схожі. Тому я зібрав докупи всі матеріали та власний досвід і ще трохи заглибився в тему.

TED + Київ:
як виглядає зсередини головна українська подія світового руху

У вересні в Києві під гаслом «Celebrate troubles» пройшла чергова подія світового рівня у форматі TED. Вже 10 років поспіль українські спікери зі сцени пропагують світлі ідеї та унікальний підхід до розв’язання проблем. Platfor.ma поговорила з ліцензіатом подій TEDxKyiv та керівником команди Владиславом Грезєвим про свято думок, строгий відбір спікерів, обмеження ліцензії та важливий вплив промов на українське суспільство.

Владислав Грезєв

– Як виникла ідея організувати TEDx у Києві?

– Ідея TEDx була започаткована глобальним TED й зокрема його куратором Крісом Андерсоном у 2009 році (до речі, ось наше з ним інтерв’ю. – Platfor.ma). З часом прийшло розуміння, що конференція збирає вершки суспільства планетарного рівня і відкриває прогресивні ідеї, актуальні для всієї планети. Але крім того є купа носіїв цінного досвіду, який максимально актуальний суто для локальних спільнот.

Тож з 2009 року TED відкрив можливість організовувати події їхнього формату за ліцензією на будь-якому рівні – міста, університета, вулиці, площі, бібліотеки, навіть всередині організації або компанії. Анонс цієї новини побачив наш українець, Всеволод Дьомкін, отримав першу ліцензію і прямо в 2009 році вперше в Україні провів TEDxKyiv. 

Я прийшов в команду в 2012 році як волонтер і, схоже, дуже непогано себе проявив, тож Тарас Парандій, який на той час у команді займався партнерами, запросів допомагати йому в цьому напрямі. А в 2014 році в нас була ліцензія на проведення події, яка закінчувалася в жовтні, але сталася революція, в суспільстві був сильний стрес і він не дуже збігався з тим, що ми проводимо свято ідей.