Легендарный Киев: чего в столице никогда не было, но многие думают, что есть

АвторЮрій Марченко
12 Травня 2016
Теги:
База знань пороблено урбаністика

У Киева есть свои мифы – как и у каждого древнего большого города. Platfor.ma решила разобраться в самых главных из них и, наконец, прояснить, что не так с булавой Хмельницкого, зачем лишняя буква в популярном кафе и почему это город не на семи холмах, а на полутора десятках промежутков между оврагами.

Памятник Богдану Хмельницкому показывает на Москву

Памятник выдающемуся украинскому гетману на Софийской площади открыли в июле 1888 года. Кстати, благодаря краудфандингу – 37 тыс. рублей на него собирали по всей империи. Первоначальный вариант скульптурной группы был более своеобразным: так, например, конь гетмана неполиткорректно спихивал с постамента тогдашних геополитических недругов – польского шляхтича, еврейского предпринимателя и иезуита. Но в итоге из-за нехватки средств и соображений зачаточной политкорректности композицию решили упростить, и на постаменте остался один Богдан Хмельницкий.

Впрочем, за геополитическую актуальность оставили отвечать булаву гетмана – по замыслу она должна была угрожающе торчать в сторону недружественной Польши. Но оказалось, что если булаву направить в ту сторону, то в другую торчит нечто другое – зад коня. И тут, по легенде, получилось очень неудобно, потому что с противоположного бока от Польши обнаружился Михайловский златоверхий монастырь. После этого всю композицию развернули, и гетман стал угрожать ни в чем тогда не повинной Швеции.

А вот на Москву, вопреки общепринятому мнению, что он машет в ту сторону, мол, ребята, нам туда, – Богдан Хмельницкий не указывал никогда.

Кафе «Ярославна»

В любой светской столичной беседе можно небрежно обронить: «К слову о президентских перспективах Дональда Трампа – все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!» – и вам тут же покивают в знак согласия. Потому что один из самых старых киевских общепитов действительно радует и качеством, и ценами. Но покивают при этом совершенно зря, потому что на Ярославом валу нет заведения «Ярославна». Удивительно недорогие и вкусные пирожки делают в пекарне под названием «Ярослава», в которую очень многие киевляне зачем-то добавляют букву «н». Впрочем, это говорит только об их начитанности и том, что они наизусть помнят трактовку знаменитого «Плача Ярославны» авторства Тараса Шевченко. Примерно такой же плач, какой раздается со стороны Ярвала, когда в любой светской столичной беседе вы небрежно роняете: «Все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!»

Лысая гора – лысая

В принципе, Лысыми в разное время называли возвышенности в противоположных концах Киева: от оврага, где теперь ходит фуникулер, до местности между Никольской слободкой и Воскресенкой. Но главная Лысая гора, воспетая словарем Даля и Булгаковым – это все же историческая местность около реки Лыбидь, рядом с улицами Лысогорской и Жигулевской.

Когда-то эта гора действительно не могла похвастаться особой растительностью, потому и стала Лысой – древние славяне часто вырубали лес на возвышенностях, чтобы устраивать там капища. Правда, теперь на этом месте не только вовсю торжествуют деревья, но и есть куча растений из Красной книги. Да и вообще история у этой местности славная. Когда-то там проводились языческие обряды, а затем монахи Печерского монастыря поставили на горе пасеки. Но в конце XIX века территорию выкупила городская власть, чтобы возвести крепость. В 1872 началось строительство, и в итоге на Лысой горе оборудовали мощную оборонительную систему, остатки которой там можно найти до сих пор (кстати, там же чисто теоретически можно найти и останки – потому что в этом месте казнили и хоронили преступников, например, убийцу премьера Российской империи Петра Столыпина – анархиста Дмитрия Богрова).

В последние годы на Лысой горе регулярно проходят сходки разнообразных неоязычников, толкиенистов, неформалов и просто туристов. Как бы там ни было, сейчас это лесопарк в составе города. А лесопарки лысыми не бывают.

Замок Ричарда как-то связан с английским королем Львиное Сердце

Один из самых знаменитых домов Киева был построен на Андреевском спуске в 1902-1904 годах как доходный дом – то есть предназначался для сдачи квартир в аренду. Из-за особенностей вентиляции и, по некоторым данным, коварно подложенной в трубы яичной скорлупы, в строении иногда раздавались подозрительные звуки, но жильцы тут же поняли: дело не в вентиляции, а в привидениях. Однако все равно продолжали жить. В советское время в доме были коммуналки, а затем в его своеобразную реставрацию вложили деньги иностранные инвесторы. Правда, вскоре их интерес испарился, и в последние годы дом пустует.

А вот английский монарх Ричард Львиное Сердце до постройки своей киевской резиденции не дожил каких-то 700 лет. Зато в середине XX столетия прописался в этом доме некий Ричард Юрьевич, где и жил более полувека. Там его встретил писатель Виктор Некрасов (который «В окопах Сталинграда»), и оказался настолько впечатлен синтезом старого жильца и старого дома, что назвал его замком Ричарда. Постепенно так его стали именовать вообще все. А «Львиное Сердце» добавилось как-то само собой – благодаря готическим элементам в архитектуре.

Родина-мать вертится вокруг своей оси и раз в год бьет мечом о щит

Нет. Совсем нет. Ни механизма внутри нет, ни даже планов по его установке никогда не было. Вот почитайте лучше о символах Киева.

Дом с химерами построен на спор и посвящен утонувшей дочери

Главный архитектор за всю историю Киева Владислав Городецкий построил Дом с химерами в 1901-1903 годах как доходный дом, не забыв о комнатах и для своей семьи. Со сказочными существами и разнообразными животными в качестве скульптурных украшений домов в Киеве было негусто, поэтом новое строение постепенно обросло кучей мифов. Например, что этот проект якобы стал посвящением утонувшей дочери архитектора. Лучше всего эту легенду опровергала сама Елена Владиславовна Городецкая, которая прожила после этого долгие годы и ни разу в жизни не утонула.

А второй миф гласит, что Дом с химерами был построен на спор – потому что никто не верил, что из недавно появившихся бетона и цемента можно соорудить что-то стоящее. Тут тоже нестыковка, потому что к этому времени за плечами у Владислава Городецкого величаво возвышались костел св. Николая и Караимская кенаса на Ярославом валу, которые были построены как раз из этих материалов. Так что спорить по поводу качества бетона было как-то нелогично. А вот заключить пари по поводу того, что дом будет построен на почти отвесном обрыве – это вполне возможно. И благодаря этому даже сегодня можно выиграть спор, поставив на то, что в Киеве есть дом, в котором и три, и шесть этажей одновременно. Потому что да, есть – и это именно Дом с химерами.

Киев стоит на семи холмах

Позиционирование Киева как города на семи холмах – штука очень сомнительная. Во-первых, потому что населенных пунктов, которые гордятся этим же, по всему миру несколько десятков, так что никакой уникальности тут и близко нет. Википедия, к примеру, приводит список из аж семидесяти, среди которых нигерийский Ибадан, виргинский Линчбург, российская Москва и, конечно, Рим (в том числе тот, что в Джорджии, США).

А еще потому, что в Киеве холмов вовсе не семь, а полтора десятка. При этом многие из них даже горделиво называются горами (Андреевская, Байкова, Замковая, Лысая, Черная, Старокиевская, Батыева и другие), но на самом-то деле все это скорее не горы, не холмы и даже не холмики, а промежутки между оврагами. Так что правильней было бы сказать, что Киев – город на полутора десятках промежутках между ярами. Но мы не скажем. Потому что любим Киев, сколько бы холмов у него ни было.

Найцiкавiше на сайтi

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

Підривний дизайн:
як берлінська студія змінює міста за допомогою журналу

Навіщо робити друкований журнал, присвячений одній вулиці? Чи може хороший графічний дизайн привести нових глядачів до музею та змусити студентів з більшою радістю ходити до університету? Кому взагалі потрібні гарно оформлені афіші та книги, якщо 90% людей не розпізнають у цьому щось особливе? Platfor.ma шукала відповіді на ці запитання разом із Йоганнесом Конрадом – співзасновником берлінської дизайн-студії Yukiko, в портфоліо якого роботи для Nike, Vice, Coca Cola знаходяться поряд із андеґраундними проектами. Він також узявся оцінити візуальний стиль виборчої кампанії Володимира Зеленського, брендинг України та новий стиль НАМУ. А вже 17 травня Йоганнес виступатиме у Києві на конференції Creative Loop: Kyiv-Berlin разом зі своєю партнеркою з Yukiko Мішель Філіпс.

– Ви вже декілька років допомагаєте з арт-дирекцією журналу Flaneur, який темою кожного наступного номера робить навіть не окреме місто, а одну вулицю. Чому тема вуличного життя так цікава?

– Журнал виходить приблизно раз на рік, іноді трохи частіше. Останній був про вулицю у Сан-Паулу. Новий ми робимо про вулицю в столиці Тайваню – Тайбеї. Ми віримо, що якщо ти зможеш уважно роздивитися одну вулицю, це буде найкращим відображенням історій міста. Коли ти заглиблюєшся на мікрорівень, вуличну культуру, соціальні та політичні проблеми, то розумієш, як через одну вулицю показати все, що відбувається у всьому місті.

Наприклад, останній журнал було присвячено вулиці Treze de Majo у Сан-Паулу. У перекладі назва вулиці означає «Третє травня» – день, коли у Бразилії заборонили рабство наприкінці 19 сторіччя. Ознаки рабовласницького устрою там досі залишаються, просто рабство має інше обличчя у їхньому класовому суспільстві. Примітно, що навіть у топографії вулиці це відображається: вулиця йде з долини вгору, від бідного кварталу Бешіга до заможного Паулішта, а між ними багато інших – маленьких інтернаціональних. Фактично це дзеркало бразильського суспільства. Це для нас найцікавіший аспект.

– Як вихід Flaneur вплинув на ці вулиці?

– Важливо розуміти, що кожен журнал – це не зовсім наша робота, бо кожного разу це колаборація з місцевою креативною спільнотою: музикантами, художниками, письменниками, архітекторами і так далі. Ми як команда з Німеччини розуміємо, що завжди потрібно давати слово самим місцевим авторам та художникам, подавати інсайдерський погляд, а не нашу рефлексію на те, що ми побачили.

Після наших колаборацій можна реалізувати ще більше спільних проектів. В останньому номері ми зводили разом письменників, фотографів, художників і фотографів, вони документували історії жінок, які постраждали від чоловічого насильства. Вони створювали чудові маски з речей, які знаходили на вулиці, й ці маски створювали своєрідних захист для жінок, щоб вони могли вільно розказати про пережите.

Flaneur все менше стає журналом. Так і задумувалось із самого початку – розширювати поняття того, що таке журнал: різний папір, різні техніки згинання сторінок. Але зараз йдеться не лише про розширення журналу як медіуму, але і як одного проекту, де він є однією великою колаборацією, цікавий цілісно, а не як набір певних статей та проектів.

Ми завжди робимо ці номери безпосередньо на місці, разом із авторами їдемо туди. Коли ми вирушаємо в нове місто та шукаємо нову вулицю, ми завжди вивчаємо контекст: соціальні зв’язки, політику, місцевих героїв – все, що може допомогти створити повну картину.

Австралієць полюбив Україну, наш дивний спорт і пробує нам допомогти.
Ми з ним поговорили

АвторЮрій Марченко
9 Травня 2019

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.