Легендарный Киев: чего в столице никогда не было, но многие думают, что есть

АвторЮрій Марченко
12 Травня 2016
Теги:
База знань пороблено урбаністика

У Киева есть свои мифы – как и у каждого древнего большого города. Platfor.ma решила разобраться в самых главных из них и, наконец, прояснить, что не так с булавой Хмельницкого, зачем лишняя буква в популярном кафе и почему это город не на семи холмах, а на полутора десятках промежутков между оврагами.

Памятник Богдану Хмельницкому показывает на Москву

Памятник выдающемуся украинскому гетману на Софийской площади открыли в июле 1888 года. Кстати, благодаря краудфандингу – 37 тыс. рублей на него собирали по всей империи. Первоначальный вариант скульптурной группы был более своеобразным: так, например, конь гетмана неполиткорректно спихивал с постамента тогдашних геополитических недругов – польского шляхтича, еврейского предпринимателя и иезуита. Но в итоге из-за нехватки средств и соображений зачаточной политкорректности композицию решили упростить, и на постаменте остался один Богдан Хмельницкий.

Впрочем, за геополитическую актуальность оставили отвечать булаву гетмана – по замыслу она должна была угрожающе торчать в сторону недружественной Польши. Но оказалось, что если булаву направить в ту сторону, то в другую торчит нечто другое – зад коня. И тут, по легенде, получилось очень неудобно, потому что с противоположного бока от Польши совсем рядом обнаружилась София Киевская, и ей такое зрелище было ни к чему. После этого всю композицию развернули, и гетман стал угрожать ни в чем тогда не повинной Швеции.

А вот на Москву, вопреки общепринятому мнению, что он машет в ту сторону, мол, ребята, нам туда, – Богдан Хмельницкий не указывал никогда.

Кафе «Ярославна»

В любой светской столичной беседе можно небрежно обронить: «К слову о президентских перспективах Дональда Трампа – все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!» – и вам тут же покивают в знак согласия. Потому что один из самых старых киевских общепитов действительно радует и качеством, и ценами. Но покивают при этом совершенно зря, потому что на Ярославом валу нет заведения «Ярославна». Удивительно недорогие и вкусные пирожки делают в пекарне под названием «Ярослава», в которую очень многие киевляне зачем-то добавляют букву «н». Впрочем, это говорит только об их начитанности и том, что они наизусть помнят трактовку знаменитого «Плача Ярославны» авторства Тараса Шевченко. Примерно такой же плач, какой раздается со стороны Ярвала, когда в любой светской столичной беседе вы небрежно роняете: «Все же в “Ярославне” около Золотых ворот самая вкусная выпечка!»

Лысая гора – лысая

В принципе, Лысыми в разное время называли возвышенности в противоположных концах Киева: от оврага, где теперь ходит фуникулер, до местности между Никольской слободкой и Воскресенкой. Но главная Лысая гора, воспетая словарем Даля и Булгаковым – это все же историческая местность около реки Лыбидь, рядом с улицами Лысогорской и Жигулевской.

Когда-то эта гора действительно не могла похвастаться особой растительностью, потому и стала Лысой – древние славяне часто вырубали лес на возвышенностях, чтобы устраивать там капища. Правда, теперь на этом месте не только вовсю торжествуют деревья, но и есть куча растений из Красной книги. Да и вообще история у этой местности славная. Когда-то там проводились языческие обряды, а затем монахи Печерского монастыря поставили на горе пасеки. Но в конце XIX века территорию выкупила городская власть, чтобы возвести крепость. В 1872 началось строительство, и в итоге на Лысой горе оборудовали мощную оборонительную систему, остатки которой там можно найти до сих пор (кстати, там же чисто теоретически можно найти и останки – потому что в этом месте казнили и хоронили преступников, например, убийцу премьера Российской империи Петра Столыпина – анархиста Дмитрия Богрова).

В последние годы на Лысой горе регулярно проходят сходки разнообразных неоязычников, толкиенистов, неформалов и просто туристов. Как бы там ни было, сейчас это лесопарк в составе города. А лесопарки лысыми не бывают.

Замок Ричарда как-то связан с английским королем Львиное Сердце

Один из самых знаменитых домов Киева был построен на Андреевском спуске в 1902-1904 годах как доходный дом – то есть предназначался для сдачи квартир в аренду. Из-за особенностей вентиляции и, по некоторым данным, коварно подложенной в трубы яичной скорлупы, в строении иногда раздавались подозрительные звуки, но жильцы тут же поняли: дело не в вентиляции, а в привидениях. Однако все равно продолжали жить. В советское время в доме были коммуналки, а затем в его своеобразную реставрацию вложили деньги иностранные инвесторы. Правда, вскоре их интерес испарился, и в последние годы дом пустует.

А вот английский монарх Ричард Львиное Сердце до постройки своей киевской резиденции не дожил каких-то 700 лет. Зато в середине XX столетия прописался в этом доме некий Ричард Юрьевич, где и жил более полувека. Там его встретил писатель Виктор Некрасов (который «В окопах Сталинграда»), и оказался настолько впечатлен синтезом старого жильца и старого дома, что назвал его замком Ричарда. Постепенно так его стали именовать вообще все. А «Львиное Сердце» добавилось как-то само собой – благодаря готическим элементам в архитектуре.

Родина-мать вертится вокруг своей оси и раз в год бьет мечом о щит

Нет. Совсем нет. Ни механизма внутри нет, ни даже планов по его установке никогда не было. Вот почитайте лучше о символах Киева.

Дом с химерами построен на спор и посвящен утонувшей дочери

Главный архитектор за всю историю Киева Владислав Городецкий построил Дом с химерами в 1901-1903 годах как доходный дом, не забыв о комнатах и для своей семьи. Со сказочными существами и разнообразными животными в качестве скульптурных украшений домов в Киеве было негусто, поэтом новое строение постепенно обросло кучей мифов. Например, что этот проект якобы стал посвящением утонувшей дочери архитектора. Лучше всего эту легенду опровергала сама Елена Владиславовна Городецкая, которая прожила после этого долгие годы и ни разу в жизни не утонула.

А второй миф гласит, что Дом с химерами был построен на спор – потому что никто не верил, что из недавно появившихся бетона и цемента можно соорудить что-то стоящее. Тут тоже нестыковка, потому что к этому времени за плечами у Владислава Городецкого величаво возвышались костел св. Николая и Караимская кенаса на Ярославом валу, которые были построены как раз из этих материалов. Так что спорить по поводу качества бетона было как-то нелогично. А вот заключить пари по поводу того, что дом будет построен на почти отвесном обрыве – это вполне возможно. И благодаря этому даже сегодня можно выиграть спор, поставив на то, что в Киеве есть дом, в котором и три, и шесть этажей одновременно. Потому что да, есть – и это именно Дом с химерами.

Киев стоит на семи холмах

Позиционирование Киева как города на семи холмах – штука очень сомнительная. Во-первых, потому что населенных пунктов, которые гордятся этим же, по всему миру несколько десятков, так что никакой уникальности тут и близко нет. Википедия, к примеру, приводит список из аж семидесяти, среди которых нигерийский Ибадан, виргинский Линчбург, российская Москва и, конечно, Рим (в том числе тот, что в Джорджии, США).

А еще потому, что в Киеве холмов вовсе не семь, а полтора десятка. При этом многие из них даже горделиво называются горами (Андреевская, Байкова, Замковая, Лысая, Черная, Старокиевская, Батыева и другие), но на самом-то деле все это скорее не горы, не холмы и даже не холмики, а промежутки между оврагами. Так что правильней было бы сказать, что Киев – город на полутора десятках промежутках между ярами. Но мы не скажем. Потому что любим Киев, сколько бы холмов у него ни было.

Найцiкавiше на сайтi

Жáхай, збудження, піявка:
мем-словник журналу Platfor.ma

Всередині будь-якої компанії з часом формується унікальний лексикон зі слів, висловів, цитат і мемів, який, скоріш за все, буде незрозумілим для людей ззовні. Ми – не виняток, тому розповідаємо про 15 «внутряків», завдяки яким нас можна впізнати на нетворкінгу, конференції або навіть у маршрутці.

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.