Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.
«Фаренгейт 9/11»
Майкл Мур, США, 2004
Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.
Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.
«Я та інші»
Фелікс Соболєв, СРСР, 1971
Це науково-популярний фільм про людську психологію, дуже цікавий та захоплюючий, не дивлячись на те, що він знятий майже 50 років тому. Стрічка документує психологічні експерименти, голос диктора за кадром коментує їх хід і реакцію учасників. Нам показують, що ми здатні піддаватися впливу інших, навіть доходячи до абсурду, і додумувати все, що не змогли запам’ятати.
«Попіл і сніг»
Георгі Кольбе, США, 2005
Дуже красиве, медитативне кіно. Герої фільму – монахи храму в М’янмі, аборигени племен Африки і професійні танцівники, які мирно співіснують зі звірями (режисер їх називає «живими шедеврами природи»). Просто від того, що спостерігаєш за ними, всередині щось змінюється.
«Старше на десять хвилин»
Герц Франк, Латвія, 1978
Класика документалістики: за 10 хвилин ми бачимо увесь спектр емоцій на обличчі хлопчика, бачимо, як за цей час він пропускає через себе переживання і дорослішає. Дуже просте і в той же час глибоке кіно.
Але чому саме 10 хвилин? Саме стільки раніше міг вмістити один шматок плівки («частівка»). Тому велика кількість фільмів раніше тривали по 10-20 хвилин.
«Присмерк»
Валентин Васянович, Україна, 2013
Історія людей, які вміють радіти й насолоджуватися життям у селі, не зациклюючись на своїй складній ситуації. Це добра й сучасна українська історія від режисера «Атлантиди», яка з перемогла в програмі «Горизонти» на Венеційському кінофестивалі 2019 року. У повний метр треба заглибитися, але він зачарує своєю простотою.
«Катька»
Холена Тржештікова, Чехія, 2010
Фільм розповідає про життя наркоманки на ім’я Катя. Кіно зняте методом тривалого спостереження, навіть дуже тривалого – більше 15 років. Таке може собі дозволити тільки справжня документалістика.
«Вальс із Баширом»
Арі Фольман, Росія, 2008
Яскравий приклад так званої документальної анімації, або анімадоку, поки що слабо розвиненого в Україні. Це особливий гібридний жанр, коли беруть реальні свідчення і навіть записані голоси, але через відсутність відзнятого відеоматеріалу історію екранізують за допомогою анімації. Це дає особливу синергію.
Основою для цієї історії стали спогади ветерана Ліванської війни 1982 року. Йдеться про бойові дії, які вела ізраїльська армія в Лівані, а також про різанину в палестинських таборах для біженців, влаштовану загонами правого ліванського руху фалангістів.
«Вальс із Баширом» став першою в історії анімацією, номінованою на «Оскар» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».