Ваші доки:
7 фільмів для знайомства з авторським документальним кіно

АвторНаталія Красильникова
АвторДарія Сухоставець
28 Вересня 2019
Теги:
База знань знання кіно

Документалістика буває дуже різноплановою, а один фільм може належати одразу до кількох жанрів. Директорка фестивалю документального кіно просто неба Lampa.doc Наталія Красильникова радить почати з авторських фільмів, які показують особисту історію людини, – адже це те, що справді зачіпає.

«Фаренгейт 9/11»

Майкл Мур, США, 2004

Cаме яскраво виражена авторська позиція дає можливість зарахувати стрічку до документалістики. Фільм-розслідування про теракт 11 вересня 2001 року знаходиться на межі документального кіно і журналістики. Він з успіхом пройшов в кінопрокаті і зібрав кешбокс як хороший голлівудський ігровий блокбастер.

Також варто звернути увагу на іншу роботу Майкла Мура «Куди б вторгнутися далі», у якій автор досліджує позитивні тенденції в освіті, трудовому законодавстві та політиці країн світу, – і обирає те, що можна б було запозичити американцям.

«Я та інші»

Фелікс Соболєв, СРСР, 1971

Це науково-популярний фільм про людську психологію, дуже цікавий та захоплюючий, не дивлячись на те, що він знятий майже 50 років тому. Стрічка документує психологічні експерименти, голос диктора за кадром коментує їх хід і реакцію учасників. Нам показують, що ми здатні піддаватися впливу інших, навіть доходячи до абсурду, і додумувати все, що не змогли запам’ятати.

«Попіл і сніг»

Георгі Кольбе, США, 2005

Дуже красиве, медитативне кіно. Герої фільму – монахи храму в М’янмі, аборигени племен Африки і професійні танцівники, які мирно співіснують зі звірями (режисер їх називає «живими шедеврами природи»). Просто від того, що спостерігаєш за ними, всередині щось змінюється.

«Старше на десять хвилин»

Герц Франк, Латвія, 1978

Класика документалістики: за 10 хвилин ми бачимо увесь спектр емоцій на обличчі хлопчика, бачимо, як за цей час він пропускає через себе переживання і дорослішає. Дуже просте і в той же час глибоке кіно.

Але чому саме 10 хвилин? Саме стільки раніше міг вмістити один шматок плівки («частівка»). Тому велика кількість фільмів раніше тривали по 10-20 хвилин.

«Присмерк»

Валентин Васянович, Україна, 2013

Історія людей, які вміють радіти й насолоджуватися життям у селі, не зациклюючись на своїй складній ситуації. Це добра й сучасна українська історія від режисера «Атлантиди», яка з перемогла в програмі «Горизонти» на Венеційському кінофестивалі 2019 року. У повний метр треба заглибитися, але він зачарує своєю простотою.

«Катька»

Холена Тржештікова, Чехія, 2010

Фільм розповідає про життя наркоманки на ім’я Катя. Кіно зняте методом тривалого спостереження, навіть дуже тривалого – більше 15 років. Таке може собі дозволити тільки справжня документалістика.

«Вальс із Баширом»

Арі Фольман, Росія, 2008

Яскравий приклад так званої документальної анімації, або анімадоку, поки що слабо розвиненого в Україні. Це особливий гібридний жанр, коли беруть реальні свідчення і навіть записані голоси, але через відсутність відзнятого відеоматеріалу історію екранізують за допомогою анімації. Це дає особливу синергію.

Основою для цієї історії стали спогади ветерана Ліванської війни 1982 року. Йдеться про бойові дії, які вела ізраїльська армія в Лівані, а також про різанину в палестинських таборах для біженців, влаштовану загонами правого ліванського руху фалангістів.

«Вальс із Баширом» став першою в історії анімацією, номінованою на «Оскар» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою».

Фестиваль документального кіно Lampa.doc – це унікальний культурно-мистецький захід, що має на меті популяризацію сучасного документального кіно в регіонах України шляхом показів фільмів просто неба у цікавих, культурно та історично вагомих локаціях. Цього року темою фестивалю стала багатогранність любові. Підтримали проект Український культурний фонд і Держкіно.
Найцiкавiше на сайтi

В Україні бум різноманітних курсів. Ось дослідження ефектів та нюансів такої освіти

«Ввечері не зможу, в мене курси». Така відмовка стає все більш поширеною, сьогодні люди навчаються ледь не поголовно, а відвідування будь-яких занять стає перманентною частиною життя. Але що воно дає? Креативна школа Projector і компанія DigData вирішили дослідити альтернативну освіту, аби зрозуміти її ефективність та головні тренди. А Platfor.ma публікує текст ініціаторки дослідження, кураторки програми Projector з маркетингу про те, що з цього вийшло.

Ми спробували розібратися, що мотивує людей навчатися у дорослому віці, за якими критеріями вони обирають курси чи школи, і взагалі — чи зможе альтернативна освіта замінити класичні виші. Дослідження провели партнери з DigData, які опитали онлайн 1018 респондентів на різних майданчиках. Фінальна фаза опитування тривала у травні цього року, тобто в час тотальної онлайну через пандемію.

До речі, весь цей проєкт ми зробили благодійним. За кожну заповнену анкету респонденту пересилали 250 гривень у фонд Стипендій імені журналіста Богдана Радченка. За зібрані кошти стипендій буде оплачено навчання військовослужбовців і ветеранів у школі Projector.

Ось які тренди та висновки можна зробити:

Переважна більшість українців обирає безкоштовну самоосвіту — 64%. При цьому кожен третій хоча б один раз протягом трьох років платив за навчання — у приватних лекторів чи коучів, або у професійних школах.

У 2014-му експерт дав нам прогнози на майбутнє. Чимало справдилося! Тепер ми спитали в нього нові

Шість років тому медіааналітик, автор підручника з інтернет-медіа та книги «Революція ґаджетів» Артем Захарченко написав для Platfor.ma текст з прогнозами про медіа та контент. Він ґрунтувався на тому, що людство постійно проходить через певні культурні цикли. Нещодавно ми наштовхнулися на цей старий матеріал і раптом зрозуміли, що більшість передбачень Артема збулися: наприклад, він анонсував появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також віртуальний туризм. Тому ми знову прийшли до Артема і попросили його напрогнозувати нам ще. За шість років перевіримо, як вийшло цього разу.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Міністерство манії: як я жила з параноєю та перемогла її

«Очі, які пильно стежать за тобою», – рядок із романтичної поезії або тривожне самопочуття людини, яка страждає від параної або маніакального синдрому? В останньому випадку вона може навіть не усвідомлювати, що щось пішло не так, та жити в страху та на межі божевілля. Наша редакторка Таня Капустинська поділилася своїм досвідом і розповіла, яким чином їй вдалося позбутися манії переслідування.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Мандруй Україною в дупу: чому ми розучилися критикувати і як це виправити

АвторЮрій Марченко
15 Липня 2020

Днями український інтернет дружно розтоптав візуальну частину ініціативи #мандруйУкраїною. А до цього схожим чином топтав дизайн Євробачення, ВДНГ, Ukraine Now і ще купу речей з абсолютно різних галузей. Головред Platfor.ma намагається розібратися, чому не будь-який негатив можна назвати критикою, і як все-таки лаяти так, щоб це пішло на користь.

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.