Передісторія. Коли Еван Бріґс було 5, батьки відвезли її з сестрою до будинку для людей похилого віку, щоб дівчатка заспівали там колядки на Різдво. Згадуючи ту поїздку, Еван каже, що була вражена старістю і не думала, що з нею це теж може трапитися. Минуло 20 з лишком років, і тепер жінка знає, що плин часу не змінити – але можна змінити своє сприйняття неминучого. В американських медіа показують щасливу старість, але забувають про самотню смерть у будинках для людей похилого віку. Тож у 2012 році режисерка Еван вирушає до такого закладу в Сіетлі, щоб зняти фільм Present Perfect. Його особливість – дошкільнята, що приходять туди навчатися зі старенькими.

Проблема. Торік американські вчені заявили про нову епідемію – самотність. Численні дослідження показують, що самотність у старшому віці сприяє розвитку хвороби Альцгеймера, депресії та прискорює смерть – і при цьому більше половини населення похилого віку в США живуть самотньо. За прогнозами ООН, населення Землі старішатиме, тож самотніх людей ставатиме все більше. Але, як виявилося, ця хвороба не ходить слідом за старістю – найбільш самотніми почуваються сучасні діти та підлітки. Для них це має не менш трагічні наслідки – проблеми зі здоров’ям і невміння спілкуватися можуть стати супутниками нового покоління. Проблема настільки глобальна, що у Великій Британії створили посаду міністра з питань самотності.

Ідея. У 1998 році Дон Ґреньєр, президент мережі будинків для людей похилого віку в Оклахомі, подумав, що бабусі й дідусі почувалися б менш самотньо, якби могли бачити дітей, що грають на майданчику. Поруч з будинком була школа, тож Ґреньєр запропонував їм використовувати майданчик, щоб старенькі спостерігали за малечею. Та цим співпраця не обмежилася – як результат виник начальний центр GLC і Jenks Public Schools, де діти навчаються разом з пенсіонерами. Ця ідея не була новою – вперше врятувати від самотності таким способом здогадалися в Японії у 1976 році.

Рішення. Будинок Сходження Провидіння святого Вінсента у Сіетлі, про який зняла фільм Еван, разом з місцевим дитсадком утворюють Інтеграційний навчальний центр. Середній вік мешканців – 92 роки, їх більше 400 і щотижня до них навідуються 125 дошкільнят. Разом вони читають, граються, розмальовують і вирізають. Діти називають старших «бабуся» і «дідусь».

Чому це працює? Уже згадувана Jenks Public Schools з 2004 року проводить моніториг навичок читання дітей. Результати показують, що півгодини читання зі старенькими на день допомагає дітям покращити навички на 10%. Схожі результати в Інтеграційному навчальному центрі в Оклахомі. Разом з цим, у GLC зменшилися витрати на ліки, а старенькі кажуть, що загалом почуваються не такими самотніми – особливо, коли діти запам’ятовують їхні імена і хочуть гратися або читати конкретно з ними. Праця з дітьми робить мислення гнучким, а моторика пальців розвивається під час вирізання або розмальовування.

Що далі? В США створити таку програму доволі нескладно – покрокова інструкція пояснює, до кого звертатися, про що просити і які аргументи наводити. Інша справа в Україні. У нас діє більше 600 будинків для людей похилого віку, але в них очевидно не ті умови, щоб створювати на їхній базі підготовчі класи. Та все ж певний досвід перейняти можна – наприклад, в одній з канзаських шкіл людей похилого віку запрошували як викладачів філософії на тему старіння та смерті, а національна програма дозволяє людям похилого віку ставати менторами для дітей.