В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

АвторНадія Дризицька
6 Лютого 2018
Теги:
Експерименти здоров'я рівні права точка зору

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Чтоб не тратить времени зря и окончательно понять, насколько реальна моя затея, я отправилась, собственно, к детям. С анкетами, где главный вопрос был таким: 

«Знаете ли вы, кто такие трансгендеры?»

С этим я могла пойти, разумеется, только в те школы, где работают знакомые, а потому посетила лишь три и опросила около 200 подростков из 9, 10 и 11 классов. Анкеты были анонимные, а потому аргумент «уберите телефоны и ниоткуда не списывайте» подействовал – ответы были оригинальные.

Конечно, как только я раздала опросники, по классам начинали раздаваться шуточки, мол, «это же геи», «это вот те трансвеститы, что переодеваются» и так далее. Занудные занятия по геометрии или биологии превращались в те самые уроки, которые мы все видели в американских фильмах и мечтали побывать на них в своей школе.

В итоге 65% школьников не знали, кто такие трансгендеры и так и писали: «не знаю» или прочерк. Но те 35%, что ответили, в принципе, действительно понимали, кто это, и их трактовки были пусть и забавными, но верными. Вот только интересная деталь – во всех примерах, которые дети указывали, был акцент на том, что это сугубо проблемы у мужчин, «когда мужчина (парень) ощущает себя женщиной». Да и в целом, формулировки там были еще те, а мальчики к ответам непременно приписывали, что они «не такие».

Оказавшись в школах, я не могла упустить возможности заглянуть к школьному психологу. На свою голову. В двух школах его попросту не было, а в третьей – лучше бы не было, поскольку не понимаю, как гомофоб может работать психологом. Во-первых, для начала мне пришлось объяснить ей, кто такие трансгендеры. Во-вторых, на мои довольно вежливые вопросы в духе:

«Встречались ли в вашей практике случаи…», она зачем-то начала убеждать меня, что она-то точно не трансгендер и не трансвестит, и не лесбиянка, и как это все вообще неправильно. А затем и вовсе перешла в наступление: «А зачем вам это надо?», «А вам за это платят?», «Вы что, это пропагандируете?»

Я продолжила поиски психолога, с которым можно было бы толково поговорить на эту тему – и разослала с десяток, а то и больше, писем в различные украинские институты психологии и частные кабинеты детских специалистов. Я не получила ни единого ответа. В какой-то момент мне начало казаться, что я захожу в тупик, и копать в общем-то, нечего: лишь несколько материалов в сети об украинских трансгендерах (по сравнению с кучей западных исследований этого вопроса), одно очень своеобразное телешоу на СТБ и одно единственное, похожее на научное, исследование на эту тему – да и то довольно краткое и со спорной объективностью.

Как вдруг я наткнулась на текст – рассказ мужчины из Москвы. Его ребенок стал трансгендером и в тексте он честно рассказал о том, как они семьей пережили эту историю, с чего все началось и чем закончилось. Кроме того, он вскользь упомянул о центрах психологической поддержки, которые действуют в России (значит, и там таких детей немало), а ведь в этой стране, мне всегда казалось, куда более консервативные взгляды на подобные темы. «Значит, и у нас что-то подобное должно быть, надо искать дальше», – подумала я и действительно пошла искать дальше.

Кстати, если введете «центры психологической помощи детям-трансгендерам Украина», то ничего кроме универсального телефона доверия или пару номеров общественных центров психологии там, скорее всего, не найдете. Да и неизвестно, окажут ли они хоть какую-то помощь, ибо в специализации ни одной из них не прописаны гендерные вопросы.

Пока до практикующих психологов достучаться не удавалось (на всякий случай скажу, что я не просила их рассказывать о каких-то частных случаях или особенностях терапии, меня интересовала довольно общая ситуация в стране с такими детьми, их настоящим и будущим), я решила обратиться к теоретикам. В Украине немного кафедр гендерных исследований, но они все-таки есть, например, в Острожской академии или в Научно-исследовательском центре гендерных проблем при Тернопольском университете.

Впервые свет в конце тоннеля для меня зажгла заведующая кафедры социальной психологии в Прикарпатском национальном университете. Среди ее научных работ я увидела немало текстов, посвященных изучению гендера в молодежной среде, и незамедлительно к ней обратилась. Этот случай вошел в историю поисков как первое письмо, на которое мне ответили, причем в тот же вечер. Пани Лариса оказалась милой женщиной и согласилась помочь. Однако, когда дело дошло до сути, а именно до вопросов, наша связь прервалась. Но это была, скорее закономерность, чем какое-то досадное недоразумение, так что я уже и не расстраивалась.

Второй раз я праздновала за ноутбуком, когда наткнулась на познавательный материал о явлении трансгендеров и законодательных нормах, объясняющих их права в разных странах. В том числе в Украине. И автором этого текста была – ура! – украинка. Я тут же нашла ее в Фейсбуке и написала. Вкратце рассказала о ситуации и своих приключениях, спросила, может, она знает, к кому мне стоит обратиться. И мне ответили, в тот же день. В ходе диалога до меня дошло, что это не просто автор. Это ЛГБТ-активистка. И она трансгендер.

Я не стану называть имени и указывать ссылку на статью, так как на организацию, с которой она связана, нередко нападают. Но вот, что удалось узнать:

«До кінця минулого року процедури, що стосувалися “зміни статевої належності”, були доступні тільки у віці понад 18 років (а кілька років тому – взагалі понад 25 років). Тому про дітей у такому контексті взагалі мова не йшла. При тому, що значна частина трансгендерів самоідентифікується ще з дитинства. І досі у більшості випадків це були такі історії, коли вони мали те приховувати, або ж намагалися незважаючи на ту ідентифікацію підлаштуватися до ролі вродженої статі (це частково і моя історія також). Тобто спеціалісти цим не займалися, і тема дітей-трансгендерів в Україні лише починає виходити за межі якогось табу. У новому медичному протоколі є вже окремий розділ щодо транс-дітей. Але практичні напрацювання того фактично тільки розпочинаються. У нормативних документах МОЗ у нас тепер теж з’явилися певні положення. але як вони будуть застосовуватися на практиці, то ми тільки у процесі набуття того досвіду дізнаємось. До нас в “організацію Х” останнім часом зверталися транс-підлітки. Батьки дитини, які підозрюють у неї трансгендерність, також зверталися, і нам навіть важко у цьому випадку когось рекомендувати».

Кроме того, мне подсказали, к кому еще можно обратиться. Это был глава одной из гей-ассоциаций Украины и становилось все интереснее, куда же меня занесет дальше. Жаль, что снова никуда:

«Специально ими никто не занимается, просто иногда они попадают к нам. Психолог наш вел двух детей, узнаю у него».

Правда, до психолога дело так снова и не дошло, связь и в этот раз прервалась.

Впрочем, всех можно понять: по понятным причинам, многие ЛГБТ-организации стараются вести свою жизнь как можно тише, в том числе и онлайн. Их сообщества в соцсетях часто бывают закрытыми, их сайты скрывают часть информации от незарегистрированных пользователей, а кого попало, конечно, не зарегистрируют.

Как будто зная, что рано или поздно что-то всплывет, я время от времени вводила одно и то же «психологическая помощь детям-трансгендерам Украина» в поисковик. И подействовало: каким-то чудом мне попалась страница центра, куда могут обратиться мамы с детьми, которые «чувствуют гендерную дисфорию».

Я не представлялась ни журналистом, ни кем-то еще, кто бы мог насторожить собеседника. Сказала лишь, что хотела бы узнать о работе центра и поинтересовалась, как можно к ним обратиться, мол, у знакомых есть ребенок, который, возможно, нуждается в помощи. Разумеется, ответа не было и тут. Впрочем, вскоре и сайт на некоторое время испарился, а я поняла, что может мое письмо просто не дошло.

С другой стороны, меня утешило, что такие центры все-таки есть – ну, или был как минимум один. А значит, и дети такие в Украине тоже есть. Собственно, это то, что я и хотела узнать.

А вот что еще я узнала за все время своих, пусть и не особенно результативных, но все же поисков:

по разным классификациям, в мире выделяют от 20 до 70 и больше видов гендерной идентичности;

из 49 стран Европы 33 не предоставляют возможности признания гендера для несовершеннолетних;

а вот в Аргентине предоставляют: шестилетняя девочка получила официальное признание гендерной идентичности через суд по поручению родителей и ей позволили сменить id-карту. Такое же разрешение в законодательстве действует и в Ирландии;

понятие «гендерная идентичность» впервые появилось в украинском законодательстве в 2015-м году, в поправке Кодекса законов о труде, где говорились о запрете какой-либо дискриминации, в том числе и согласно гендерной идентичности;

с детьми-трансгендерами все непросто, но еще сложнее с родителями: в Украине запрещаются хирургические изменения тем родителям, чьи дети не достигли совершеннолетия (согласно Указу №60 от Министерства здравоохранения).

Если как-то все подытожить, то думаю, что никого не удивлю, сказав, что нашей стране далеко до солидарности и адекватного восприятия подобных вопросов. И тем не менее, дети-трансгендеры в нашей стране есть, как бы профильные, казалось бы, специалисты ни старались иногда избегать этой темы.  И даже материалы на эту тему иногда появляются, вот здесь, скажем, буквально на днях вышли советы родителям трансгендерных людей.

Но до законодательных изменений дело в ближайшее время вряд ли дойдет. Так что, как теперь и в США, все по своим кабинкам: девочки – налево, мальчики – направо.

А уже после окончания работы над этим текстом на детской площадке неподалеку от дома я услышала разговор двух мам:

– Знаешь, мы начали переживать: Игорь перестал играть своими машинками, пистолетиками и все больше играет с Катей в куклы.

– Ну, может, ему просто хочется компании. А какой куклой он играет?

– Ну, в основном Кэном, или как там его, но бывает и девичьими игрушками.

– Не думаю, что стоит переживать.

– Ой, не знаю, я насмотрелась передач про этих детей, которые, знаешь, как трансвеститы, вроде девочка, а чувствует себя мальчиком, и вот не сплю теперь.

– Успокойся. Это в Америке все, у нас такого быть не может.

– А если может?

– Ты ж его на советских мультиках растила?

– Ну, да.

– Тогда все нормально будет.

Найцiкавiше на сайтi

Український Чак Норріс з Асканії-Нова:
як це – бути директором головного заповідника країни

Сьогодні у прокат виходить документальний фільм Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія» про унікальний природоохоронний комплекс, який знаходиться в Україні. Platfor.ma поговорила з українським Чаком Норрісом – Віктором Гавриленком, який вже 29 років обіймає посаду директора Асканії-Нова, про його непросту та важливу роботу, незвичайних тварин на території заповідника, браконьєрство та збереження планети.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фольцвейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях.

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фольцвейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.  

Конструктивізм vs. Баугауз: як у 1920-х дизайн одночасно виникав в Україні та Німеччині

АвторДарина Якимова
19 Квітня 2019

Перш за все, конструктивізм – це не зовсім стиль. Це радше мистецька програма, до якої долучилися художники-авангардисти, які на хвилі революції зайняли свою домінуючу нішу і підключилися до революційних перетворень. Гасла художників, їхні маніфести, жести, заклики доєднатися до побудови нового устрою згодом були вдало апропрійовані більшовиками.

Якщо говорити про Радянський Союз та Українську радянську республіку, тут конструктивізм виник на ґрунті нової економічної політики, яка сприяла розвитку індустріалізації. З’являється велика кількість заводів, зростає промисловість, активізується і виходить на перший план новий суспільний клас – пролетаріат.

Сам термін «конструктивізм» з’являється у 1921 році, коли відбуваються гострі та активні дискусії з приводу місця художника, яким чином він може бути корисним в побудові нового світу і нового побуту. Конструктивізм вперше артикулюється учасниками Товариства молодих художників у Москві, де саме й відбувалися дискусії. Майже відразу з’являються і теоретичні обґрунтування конструктивізму. Борис Арватов (1896-1940), незабаром один із речників виробничого мистецтва, точно підсумував історичне значення моменту. Художник, зазначав він, не потрібен промисловості, поки він не пройшов підготовку в політехнічному інституті, однак його робота цінна ідеологічно: «Це ситуація людини на березі річки, яка повинна якось перебратися на інший берег. Потрібно закласти фундамент і побудувати міст. Тоді історичне завдання буде виконано». Такий фундамент шукали та закладали художники-конструктивісти.

Конструктивізм розробляє свою власну мову – мову матеріалу, мову конструкції. Художники відмовляються від станкового живопису, який, на їхню думку, вже був абсолютно не в змозі відобразити зміни і значущість нового прошарку, нової побудови світу, нової парадигми. Художники-конструктивісти долучаються до виробничого процесу, починають використовувати такі матеріали як залізо, скло, дерево, наголошуючи на правдивості самого матеріалу. Відбувається майже істеричне самозречення професії «художник». Художники стають виробниками та конструкторами.

З’являється нова архітектура, яка має відповідати потребам нового суспільства та водночас вирішити житлову кризу, яка виникла після революції.

Конструктивізм породжує дизайн – з’являється нова форма візуальної культури, яка має амбіцію оформити життя нової людини. Він проявив себе не тільки у створенні предметного світу, тобто меблів, розробки помешкань і будівель, але й у поліграфії. У цей час активно розвивається реклама, друкована продукція. Це була певна пропагандистська машина, яка активно залучала художників і заохочувала  розвиток реклами як пропаганди.

 

8 правил приборкання непростого: уривок книги «Опанувати складність» про логіку в дизайні

АвторPlatfor.ma
17 Квітня 2019

Життя складне, каже дослідник та апологет людиноорієнтованого дизайну Дон Норман, і немає сенсу ускладнювати його ще більше. Так, дизайнери відповідальні за проектування речей, але всі інші відповідальні за подальше користування ними. Тому, як зробити новий досвід осмисленим, присвячена книга «Опанувати складність», що вийшла у видавництві ArtHuss. Platfor.ma публікує уривок, який допоможе побачити логіку майже у будь-якому непростому процесі.

Дизайнери роблять свою роботу, створюючи зрозумілі продукти й послуги, але й ми повинні робити свою, витрачаючи необхідний час на їх вивчення й опанування. Хоч би яким якісним не був дизайн, хоч би якими досконалими не були концептуальні моделі, зворотний зв’язок і модуляризація, —  складну діяльність все одно треба освоїти, і це часом вимагає багатьох годин, днів або й місяців навчання і практики. Саме так усе влаштовано в нашому складному світі.

Після того як дизайнери виконали свою частину угоди, настає наша черга як користувачів системи. Шлях до приборкання складності —  це головним чином шлях прийняття: прийміть той факт, що на опанування складних речей потрібні час і зусилля, і що битву вже наполовину виграно. Якщо хочете правила —  то вони дуже прості.

Як дозріти до життя: чому вам потрібен емоційний інтелект
і хто така зріла особистість

АвторАнна Шийчук
16 Квітня 2019

Як вижити у скаженому світі, зберегти психіку неушкодженою та ще й отримувати від цього всього задоволення? Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на питання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в авторській програмі «Хтознаяк». У першому епізоді – про те, як стати зрілою особистістю та навіщо це потрібно. Platfor.ma ділиться найцікавішим.

Ще Чарльз Дарвін зазначав, що емоційний інтелект необхідний для виживання і адаптації. Науковець одним із перших помітив, що вміння розуміти свої емоції та емоції оточуючих істот (він також досліджував тварин) є дуже важливим. А першим «зареєстрованим» дослідником емоційного інтелекту в 1995 році став американський психолог Деніел Гоулман. Саме він почав вживати цей термін і пояснювати через нього усю сферу емоцій людини.

У цей час людство на чолі з науковцями досліджувало різні форми інтелекту. Зокрема те, що робить і що може зробити людину розумною. Власне, емоційний інтелект був противагою до когнітивного інтелекту як розуміння логіки, освіченості та розуму як такого. Емоційний інтелект розширює уявлення про те, як бути розумним і що це означає. Якщо розуміння своїх емоцій це рефлексія, то розуміння емоцій оточуючих це емпатія. В сумі маємо: рефлексія плюс емпатія дорівнює емоційний інтелект.

З іншого боку, Джон Д. Майєр, один із дослідників емоційного інтелекту, розвіює міф про його надзвичайну значимість у нашому житті. Він каже, що тільки від 1% до 10% (а за іншими даними – 2-2,5%) найважливіших життєвих патернів і результатів залежать саме від емоційного інтелекту.