В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

АвторНадія Дризицька
6 Лютого 2018
Теги:
Експерименти здоров'я рівні права точка зору

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Чтоб не тратить времени зря и окончательно понять, насколько реальна моя затея, я отправилась, собственно, к детям. С анкетами, где главный вопрос был таким: 

«Знаете ли вы, кто такие трансгендеры?»

С этим я могла пойти, разумеется, только в те школы, где работают знакомые, а потому посетила лишь три и опросила около 200 подростков из 9, 10 и 11 классов. Анкеты были анонимные, а потому аргумент «уберите телефоны и ниоткуда не списывайте» подействовал – ответы были оригинальные.

Конечно, как только я раздала опросники, по классам начинали раздаваться шуточки, мол, «это же геи», «это вот те трансвеститы, что переодеваются» и так далее. Занудные занятия по геометрии или биологии превращались в те самые уроки, которые мы все видели в американских фильмах и мечтали побывать на них в своей школе.

В итоге 65% школьников не знали, кто такие трансгендеры и так и писали: «не знаю» или прочерк. Но те 35%, что ответили, в принципе, действительно понимали, кто это, и их трактовки были пусть и забавными, но верными. Вот только интересная деталь – во всех примерах, которые дети указывали, был акцент на том, что это сугубо проблемы у мужчин, «когда мужчина (парень) ощущает себя женщиной». Да и в целом, формулировки там были еще те, а мальчики к ответам непременно приписывали, что они «не такие».

Оказавшись в школах, я не могла упустить возможности заглянуть к школьному психологу. На свою голову. В двух школах его попросту не было, а в третьей – лучше бы не было, поскольку не понимаю, как гомофоб может работать психологом. Во-первых, для начала мне пришлось объяснить ей, кто такие трансгендеры. Во-вторых, на мои довольно вежливые вопросы в духе:

«Встречались ли в вашей практике случаи…», она зачем-то начала убеждать меня, что она-то точно не трансгендер и не трансвестит, и не лесбиянка, и как это все вообще неправильно. А затем и вовсе перешла в наступление: «А зачем вам это надо?», «А вам за это платят?», «Вы что, это пропагандируете?»

Я продолжила поиски психолога, с которым можно было бы толково поговорить на эту тему – и разослала с десяток, а то и больше, писем в различные украинские институты психологии и частные кабинеты детских специалистов. Я не получила ни единого ответа. В какой-то момент мне начало казаться, что я захожу в тупик, и копать в общем-то, нечего: лишь несколько материалов в сети об украинских трансгендерах (по сравнению с кучей западных исследований этого вопроса), одно очень своеобразное телешоу на СТБ и одно единственное, похожее на научное, исследование на эту тему – да и то довольно краткое и со спорной объективностью.

Как вдруг я наткнулась на текст – рассказ мужчины из Москвы. Его ребенок стал трансгендером и в тексте он честно рассказал о том, как они семьей пережили эту историю, с чего все началось и чем закончилось. Кроме того, он вскользь упомянул о центрах психологической поддержки, которые действуют в России (значит, и там таких детей немало), а ведь в этой стране, мне всегда казалось, куда более консервативные взгляды на подобные темы. «Значит, и у нас что-то подобное должно быть, надо искать дальше», – подумала я и действительно пошла искать дальше.

Кстати, если введете «центры психологической помощи детям-трансгендерам Украина», то ничего кроме универсального телефона доверия или пару номеров общественных центров психологии там, скорее всего, не найдете. Да и неизвестно, окажут ли они хоть какую-то помощь, ибо в специализации ни одной из них не прописаны гендерные вопросы.

Пока до практикующих психологов достучаться не удавалось (на всякий случай скажу, что я не просила их рассказывать о каких-то частных случаях или особенностях терапии, меня интересовала довольно общая ситуация в стране с такими детьми, их настоящим и будущим), я решила обратиться к теоретикам. В Украине немного кафедр гендерных исследований, но они все-таки есть, например, в Острожской академии или в Научно-исследовательском центре гендерных проблем при Тернопольском университете.

Впервые свет в конце тоннеля для меня зажгла заведующая кафедры социальной психологии в Прикарпатском национальном университете. Среди ее научных работ я увидела немало текстов, посвященных изучению гендера в молодежной среде, и незамедлительно к ней обратилась. Этот случай вошел в историю поисков как первое письмо, на которое мне ответили, причем в тот же вечер. Пани Лариса оказалась милой женщиной и согласилась помочь. Однако, когда дело дошло до сути, а именно до вопросов, наша связь прервалась. Но это была, скорее закономерность, чем какое-то досадное недоразумение, так что я уже и не расстраивалась.

Второй раз я праздновала за ноутбуком, когда наткнулась на познавательный материал о явлении трансгендеров и законодательных нормах, объясняющих их права в разных странах. В том числе в Украине. И автором этого текста была – ура! – украинка. Я тут же нашла ее в Фейсбуке и написала. Вкратце рассказала о ситуации и своих приключениях, спросила, может, она знает, к кому мне стоит обратиться. И мне ответили, в тот же день. В ходе диалога до меня дошло, что это не просто автор. Это ЛГБТ-активистка. И она трансгендер.

Я не стану называть имени и указывать ссылку на статью, так как на организацию, с которой она связана, нередко нападают. Но вот, что удалось узнать:

«До кінця минулого року процедури, що стосувалися “зміни статевої належності”, були доступні тільки у віці понад 18 років (а кілька років тому – взагалі понад 25 років). Тому про дітей у такому контексті взагалі мова не йшла. При тому, що значна частина трансгендерів самоідентифікується ще з дитинства. І досі у більшості випадків це були такі історії, коли вони мали те приховувати, або ж намагалися незважаючи на ту ідентифікацію підлаштуватися до ролі вродженої статі (це частково і моя історія також). Тобто спеціалісти цим не займалися, і тема дітей-трансгендерів в Україні лише починає виходити за межі якогось табу. У новому медичному протоколі є вже окремий розділ щодо транс-дітей. Але практичні напрацювання того фактично тільки розпочинаються. У нормативних документах МОЗ у нас тепер теж з’явилися певні положення. але як вони будуть застосовуватися на практиці, то ми тільки у процесі набуття того досвіду дізнаємось. До нас в “організацію Х” останнім часом зверталися транс-підлітки. Батьки дитини, які підозрюють у неї трансгендерність, також зверталися, і нам навіть важко у цьому випадку когось рекомендувати».

Кроме того, мне подсказали, к кому еще можно обратиться. Это был глава одной из гей-ассоциаций Украины и становилось все интереснее, куда же меня занесет дальше. Жаль, что снова никуда:

«Специально ими никто не занимается, просто иногда они попадают к нам. Психолог наш вел двух детей, узнаю у него».

Правда, до психолога дело так снова и не дошло, связь и в этот раз прервалась.

Впрочем, всех можно понять: по понятным причинам, многие ЛГБТ-организации стараются вести свою жизнь как можно тише, в том числе и онлайн. Их сообщества в соцсетях часто бывают закрытыми, их сайты скрывают часть информации от незарегистрированных пользователей, а кого попало, конечно, не зарегистрируют.

Как будто зная, что рано или поздно что-то всплывет, я время от времени вводила одно и то же «психологическая помощь детям-трансгендерам Украина» в поисковик. И подействовало: каким-то чудом мне попалась страница центра, куда могут обратиться мамы с детьми, которые «чувствуют гендерную дисфорию».

Я не представлялась ни журналистом, ни кем-то еще, кто бы мог насторожить собеседника. Сказала лишь, что хотела бы узнать о работе центра и поинтересовалась, как можно к ним обратиться, мол, у знакомых есть ребенок, который, возможно, нуждается в помощи. Разумеется, ответа не было и тут. Впрочем, вскоре и сайт на некоторое время испарился, а я поняла, что может мое письмо просто не дошло.

С другой стороны, меня утешило, что такие центры все-таки есть – ну, или был как минимум один. А значит, и дети такие в Украине тоже есть. Собственно, это то, что я и хотела узнать.

А вот что еще я узнала за все время своих, пусть и не особенно результативных, но все же поисков:

по разным классификациям, в мире выделяют от 20 до 70 и больше видов гендерной идентичности;

из 49 стран Европы 33 не предоставляют возможности признания гендера для несовершеннолетних;

а вот в Аргентине предоставляют: шестилетняя девочка получила официальное признание гендерной идентичности через суд по поручению родителей и ей позволили сменить id-карту. Такое же разрешение в законодательстве действует и в Ирландии;

понятие «гендерная идентичность» впервые появилось в украинском законодательстве в 2015-м году, в поправке Кодекса законов о труде, где говорились о запрете какой-либо дискриминации, в том числе и согласно гендерной идентичности;

с детьми-трансгендерами все непросто, но еще сложнее с родителями: в Украине запрещаются хирургические изменения тем родителям, чьи дети не достигли совершеннолетия (согласно Указу №60 от Министерства здравоохранения).

Если как-то все подытожить, то думаю, что никого не удивлю, сказав, что нашей стране далеко до солидарности и адекватного восприятия подобных вопросов. И тем не менее, дети-трансгендеры в нашей стране есть, как бы профильные, казалось бы, специалисты ни старались иногда избегать этой темы.  И даже материалы на эту тему иногда появляются, вот здесь, скажем, буквально на днях вышли советы родителям трансгендерных людей.

Но до законодательных изменений дело в ближайшее время вряд ли дойдет. Так что, как теперь и в США, все по своим кабинкам: девочки – налево, мальчики – направо.

А уже после окончания работы над этим текстом на детской площадке неподалеку от дома я услышала разговор двух мам:

– Знаешь, мы начали переживать: Игорь перестал играть своими машинками, пистолетиками и все больше играет с Катей в куклы.

– Ну, может, ему просто хочется компании. А какой куклой он играет?

– Ну, в основном Кэном, или как там его, но бывает и девичьими игрушками.

– Не думаю, что стоит переживать.

– Ой, не знаю, я насмотрелась передач про этих детей, которые, знаешь, как трансвеститы, вроде девочка, а чувствует себя мальчиком, и вот не сплю теперь.

– Успокойся. Это в Америке все, у нас такого быть не может.

– А если может?

– Ты ж его на советских мультиках растила?

– Ну, да.

– Тогда все нормально будет.

Найцiкавiше на сайтi

Зріктися блога: як я рік нічого не робив у Фейсбуці й вижив

Наскільки складно в еру цифрових технологій влаштувати собі хоч якийсь інформаційний детокс, на власному прикладі перевірив журналіст Олексій Симончук, адже цілий рік він не публікував і не коментував нічого в Фейсбуці. Які кроки він для цього робив, яких складнощів зазнав і навіщо взагалі на це наважився – читайте у матеріалі.

Раніше я дуже багато часу проводив у Фейсбуці. Коменти незнайомим людям – будь ласка, експертні (насправді, ні) пости на будь-яку тему – давайте відразу 42. Ісламська держава, Верховна Рада, чергова поразка Динамо Київ: все може бути джерелом натхнення для нового поста або коментаря. 

Є така чудова книжка американського професора Тома Ніколса «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Там дуже багато смішних і показових прикладів про «експертність» таких ось знавців всього на світі. Розповім про один із них. 

У 2013 році молода жінка, пославшись на зайнятість із дитиною, твітнула: «Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть». В коментарях дехто на ім’я Ден Кашета виправив жінку та зауважив, що зарин – не газ. А у відповідь отримав таке: «Так [лайка] зарин – це газ, ти бездарний [лайка]. Зарин – це рідина і може випаровуватися… тож заткни свою [лайка] пельку». На цьому й скінчилася розмова студентки та «розумника». Останній, до речі, виявився експертом із зарину та питань хімічної зброї, директором консалтингової фірми з безпеки в Лондоні Деном Кашетою.

Цю ситуацію автор наводить у книжці як класичний приклад того, що цінність фаховості помирає, а люди, які помиляються, замість того, щоб змиритись із власною неправотою, ще завзятіше кидаються захищати свою думку. Повністю занурившись у це ФБ-життя, одного разу я зрозумів, що так далі продовжуватись не може. По-перше, хотілось бути більш спокійним і менше рефлексувати на дописи незнайомців. По-друге, розумів, що нікому моя експертність також не потрібна.

Мою головну мотивацію зменшити час у Фейсбуці можна поділити на чотири пункти. Перший – там дуже мало дійсно цікавих, смішних чи просто класних постів. Так, можна знайти кілька блогерів, які роблять справді якісний контент, але це дуже низький відсоток серед всіх. Плюс алгоритми Цукерберга все одно будуть показувати те, чого ти не хотів би бачити. 

Другий – я там проводив багато часу, навіть дуже. Не скажу, що відтепер я хочів витрачати цей час на допомогу людству чи мав якісь інші амбітні плани, але все одно хотілося б перерозподілити його.Третій – псевдо-експертність вражає, вона усюди і від усіх, кожен хоче висловитися на кожну тему. Четвертий – написавши пост, ти постійно оновлюєш застосунок у надії побачити новий лайк. Це набридає.

Розкрийте очі: хто та як рятує великі екрани України – від KISFF до аніме

За останні кілька років в Україні показали безліч крутих, соціально важливих, документальних та мистецьких стрічок – в тому числі відбулися Фестиваль короткометражних фільмів, KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин, а на великих екранах неочікувано транслювалися опера, балет і музичні концерти. А що, якщо ми скажемо, що можливим все вищеперелічене рік у рік робить одна команда? Вам варто у це повірити, тому що Platfor.ma поспілкувалася з її засновниками Кирилом Марікуцею та Алікою Харченко про непростий шлях від фільмів про науку до величезних кінофестивалів, про неймовірних режисерів, короткий метр, розвиток індустрії, мудаків і стрічки, які змушують не відводити погляд від екрану. 

Кирило Марікуца та Аліка Харченко

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

 

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

«З новим щастям»: матеріали, які допоможуть вам змінити життя в 2020 році

Безумовно, для нашого видання 2019 рік був дуже продуктивним та багатим на круті матеріали. Ми вивчали нову інформацію, спілкувалися з неймовірними людьми, проводили справжні журналістські розслідування та створювали матеріали, які можуть спровокувати неконтрольовані позитивні зміни в житті. Останніми ділимося у цій підбірці та пропонуємо не зволікати, а використовувати отримані знання на практиці.

З початком нового року всі гучно кричать «Я зміню своє життя на краще!», але далеко не завжди ці зміни починаються. Тож на шляху до щасливого та якісного існування рекомендуємо не забувати про власні тіло, здоров’я, душу та про оточення. Якщо не знаєте, з чого почати, маємо для вас аж 30 порад, які виведуть токсини з життя та піднімуть його на новий рівень. Поговоримо про гардероб, догляд за собою, інформаційне поле, харчування, дім та інше.