В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

АвторНадія Дризицька
6 Лютого 2018
Теги:
Експерименти здоров'я рівні права точка зору

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Чтоб не тратить времени зря и окончательно понять, насколько реальна моя затея, я отправилась, собственно, к детям. С анкетами, где главный вопрос был таким: 

«Знаете ли вы, кто такие трансгендеры?»

С этим я могла пойти, разумеется, только в те школы, где работают знакомые, а потому посетила лишь три и опросила около 200 подростков из 9, 10 и 11 классов. Анкеты были анонимные, а потому аргумент «уберите телефоны и ниоткуда не списывайте» подействовал – ответы были оригинальные.

Конечно, как только я раздала опросники, по классам начинали раздаваться шуточки, мол, «это же геи», «это вот те трансвеститы, что переодеваются» и так далее. Занудные занятия по геометрии или биологии превращались в те самые уроки, которые мы все видели в американских фильмах и мечтали побывать на них в своей школе.

В итоге 65% школьников не знали, кто такие трансгендеры и так и писали: «не знаю» или прочерк. Но те 35%, что ответили, в принципе, действительно понимали, кто это, и их трактовки были пусть и забавными, но верными. Вот только интересная деталь – во всех примерах, которые дети указывали, был акцент на том, что это сугубо проблемы у мужчин, «когда мужчина (парень) ощущает себя женщиной». Да и в целом, формулировки там были еще те, а мальчики к ответам непременно приписывали, что они «не такие».

Оказавшись в школах, я не могла упустить возможности заглянуть к школьному психологу. На свою голову. В двух школах его попросту не было, а в третьей – лучше бы не было, поскольку не понимаю, как гомофоб может работать психологом. Во-первых, для начала мне пришлось объяснить ей, кто такие трансгендеры. Во-вторых, на мои довольно вежливые вопросы в духе:

«Встречались ли в вашей практике случаи…», она зачем-то начала убеждать меня, что она-то точно не трансгендер и не трансвестит, и не лесбиянка, и как это все вообще неправильно. А затем и вовсе перешла в наступление: «А зачем вам это надо?», «А вам за это платят?», «Вы что, это пропагандируете?»

Я продолжила поиски психолога, с которым можно было бы толково поговорить на эту тему – и разослала с десяток, а то и больше, писем в различные украинские институты психологии и частные кабинеты детских специалистов. Я не получила ни единого ответа. В какой-то момент мне начало казаться, что я захожу в тупик, и копать в общем-то, нечего: лишь несколько материалов в сети об украинских трансгендерах (по сравнению с кучей западных исследований этого вопроса), одно очень своеобразное телешоу на СТБ и одно единственное, похожее на научное, исследование на эту тему – да и то довольно краткое и со спорной объективностью.

Как вдруг я наткнулась на текст – рассказ мужчины из Москвы. Его ребенок стал трансгендером и в тексте он честно рассказал о том, как они семьей пережили эту историю, с чего все началось и чем закончилось. Кроме того, он вскользь упомянул о центрах психологической поддержки, которые действуют в России (значит, и там таких детей немало), а ведь в этой стране, мне всегда казалось, куда более консервативные взгляды на подобные темы. «Значит, и у нас что-то подобное должно быть, надо искать дальше», – подумала я и действительно пошла искать дальше.

Кстати, если введете «центры психологической помощи детям-трансгендерам Украина», то ничего кроме универсального телефона доверия или пару номеров общественных центров психологии там, скорее всего, не найдете. Да и неизвестно, окажут ли они хоть какую-то помощь, ибо в специализации ни одной из них не прописаны гендерные вопросы.

Пока до практикующих психологов достучаться не удавалось (на всякий случай скажу, что я не просила их рассказывать о каких-то частных случаях или особенностях терапии, меня интересовала довольно общая ситуация в стране с такими детьми, их настоящим и будущим), я решила обратиться к теоретикам. В Украине немного кафедр гендерных исследований, но они все-таки есть, например, в Острожской академии или в Научно-исследовательском центре гендерных проблем при Тернопольском университете.

Впервые свет в конце тоннеля для меня зажгла заведующая кафедры социальной психологии в Прикарпатском национальном университете. Среди ее научных работ я увидела немало текстов, посвященных изучению гендера в молодежной среде, и незамедлительно к ней обратилась. Этот случай вошел в историю поисков как первое письмо, на которое мне ответили, причем в тот же вечер. Пани Лариса оказалась милой женщиной и согласилась помочь. Однако, когда дело дошло до сути, а именно до вопросов, наша связь прервалась. Но это была, скорее закономерность, чем какое-то досадное недоразумение, так что я уже и не расстраивалась.

Второй раз я праздновала за ноутбуком, когда наткнулась на познавательный материал о явлении трансгендеров и законодательных нормах, объясняющих их права в разных странах. В том числе в Украине. И автором этого текста была – ура! – украинка. Я тут же нашла ее в Фейсбуке и написала. Вкратце рассказала о ситуации и своих приключениях, спросила, может, она знает, к кому мне стоит обратиться. И мне ответили, в тот же день. В ходе диалога до меня дошло, что это не просто автор. Это ЛГБТ-активистка. И она трансгендер.

Я не стану называть имени и указывать ссылку на статью, так как на организацию, с которой она связана, нередко нападают. Но вот, что удалось узнать:

«До кінця минулого року процедури, що стосувалися “зміни статевої належності”, були доступні тільки у віці понад 18 років (а кілька років тому – взагалі понад 25 років). Тому про дітей у такому контексті взагалі мова не йшла. При тому, що значна частина трансгендерів самоідентифікується ще з дитинства. І досі у більшості випадків це були такі історії, коли вони мали те приховувати, або ж намагалися незважаючи на ту ідентифікацію підлаштуватися до ролі вродженої статі (це частково і моя історія також). Тобто спеціалісти цим не займалися, і тема дітей-трансгендерів в Україні лише починає виходити за межі якогось табу. У новому медичному протоколі є вже окремий розділ щодо транс-дітей. Але практичні напрацювання того фактично тільки розпочинаються. У нормативних документах МОЗ у нас тепер теж з’явилися певні положення. але як вони будуть застосовуватися на практиці, то ми тільки у процесі набуття того досвіду дізнаємось. До нас в “організацію Х” останнім часом зверталися транс-підлітки. Батьки дитини, які підозрюють у неї трансгендерність, також зверталися, і нам навіть важко у цьому випадку когось рекомендувати».

Кроме того, мне подсказали, к кому еще можно обратиться. Это был глава одной из гей-ассоциаций Украины и становилось все интереснее, куда же меня занесет дальше. Жаль, что снова никуда:

«Специально ими никто не занимается, просто иногда они попадают к нам. Психолог наш вел двух детей, узнаю у него».

Правда, до психолога дело так снова и не дошло, связь и в этот раз прервалась.

Впрочем, всех можно понять: по понятным причинам, многие ЛГБТ-организации стараются вести свою жизнь как можно тише, в том числе и онлайн. Их сообщества в соцсетях часто бывают закрытыми, их сайты скрывают часть информации от незарегистрированных пользователей, а кого попало, конечно, не зарегистрируют.

Как будто зная, что рано или поздно что-то всплывет, я время от времени вводила одно и то же «психологическая помощь детям-трансгендерам Украина» в поисковик. И подействовало: каким-то чудом мне попалась страница центра, куда могут обратиться мамы с детьми, которые «чувствуют гендерную дисфорию».

Я не представлялась ни журналистом, ни кем-то еще, кто бы мог насторожить собеседника. Сказала лишь, что хотела бы узнать о работе центра и поинтересовалась, как можно к ним обратиться, мол, у знакомых есть ребенок, который, возможно, нуждается в помощи. Разумеется, ответа не было и тут. Впрочем, вскоре и сайт на некоторое время испарился, а я поняла, что может мое письмо просто не дошло.

С другой стороны, меня утешило, что такие центры все-таки есть – ну, или был как минимум один. А значит, и дети такие в Украине тоже есть. Собственно, это то, что я и хотела узнать.

А вот что еще я узнала за все время своих, пусть и не особенно результативных, но все же поисков:

по разным классификациям, в мире выделяют от 20 до 70 и больше видов гендерной идентичности;

из 49 стран Европы 33 не предоставляют возможности признания гендера для несовершеннолетних;

а вот в Аргентине предоставляют: шестилетняя девочка получила официальное признание гендерной идентичности через суд по поручению родителей и ей позволили сменить id-карту. Такое же разрешение в законодательстве действует и в Ирландии;

понятие «гендерная идентичность» впервые появилось в украинском законодательстве в 2015-м году, в поправке Кодекса законов о труде, где говорились о запрете какой-либо дискриминации, в том числе и согласно гендерной идентичности;

с детьми-трансгендерами все непросто, но еще сложнее с родителями: в Украине запрещаются хирургические изменения тем родителям, чьи дети не достигли совершеннолетия (согласно Указу №60 от Министерства здравоохранения).

Если как-то все подытожить, то думаю, что никого не удивлю, сказав, что нашей стране далеко до солидарности и адекватного восприятия подобных вопросов. И тем не менее, дети-трансгендеры в нашей стране есть, как бы профильные, казалось бы, специалисты ни старались иногда избегать этой темы.  И даже материалы на эту тему иногда появляются, вот здесь, скажем, буквально на днях вышли советы родителям трансгендерных людей.

Но до законодательных изменений дело в ближайшее время вряд ли дойдет. Так что, как теперь и в США, все по своим кабинкам: девочки – налево, мальчики – направо.

А уже после окончания работы над этим текстом на детской площадке неподалеку от дома я услышала разговор двух мам:

– Знаешь, мы начали переживать: Игорь перестал играть своими машинками, пистолетиками и все больше играет с Катей в куклы.

– Ну, может, ему просто хочется компании. А какой куклой он играет?

– Ну, в основном Кэном, или как там его, но бывает и девичьими игрушками.

– Не думаю, что стоит переживать.

– Ой, не знаю, я насмотрелась передач про этих детей, которые, знаешь, как трансвеститы, вроде девочка, а чувствует себя мальчиком, и вот не сплю теперь.

– Успокойся. Это в Америке все, у нас такого быть не может.

– А если может?

– Ты ж его на советских мультиках растила?

– Ну, да.

– Тогда все нормально будет.

Найцiкавiше на сайтi

Ви – шедевр: уривок із книжки «Як стати успішним ілюстратором»

14 Грудня 2018

У видавництві ArtHuss виходить книжка «Як стати успішним ілюстратором» – збірка практичних порад про те, як художникам одночасно бути менеджерами, стратегами, бухгалтерами, рекламниками та спеціалістами з авторського права. Менеджер асоціації ілюстраторів Дерек Бразелл і доцент-ілюстратор в британському університеті Плімута Джо Девіс розглядають основні проблемні ситуації, які можуть трапитися на творчому шляху – від пошуку перших клієнтів до управління бізнесом. Platfor.ma публікує уривок про те, як варто та не варто будувати кар’єру в інтернеті.

Онлайн-промоція

Онлайн-присутність, безсумнівно, вам дуже потрібна – світ повинен знати, що ви готові братися за замовлення. Ваші ілюстрації мають бути доступні для перегляду в кожній точці світу, це дасть вам можливість привертати увагу замовників, не зважаючи на кордони. Комерційний художник, чиї роботи не можна знайти в Інтернеті, відмовляється від можливості представити свій продукт найбільшій із усіх можливих баз замовників.

Існує багато способів промотувати свої твори онлайн – від персонального веб-сайту чи блогу до комерційних веб-сайтів портфоліо та соціальних мереж. Комбінування цих варіантів іще більше сприятиме вашій відомості. А їх поєднання спільною візуальною ідентичністю та функціональністю – життєво важлива річ.

Переглядаючи роботи потенційних ілюстраторів у Інтернеті, я обираю хороші веб-сайти зі зрозумілою навігацією, які швидко завантажуються. Я думаю, що краще мати сайт-портфоліо, ніж просто блог, але зауважила, що деякі ілюстратори радше викладають експериментальні роботи або ескізи у свій блог, а затверджені роботи на веб-сайт, – так вони надають клієнтам можливість розглянути обидва варіанти і повніше оцінити роботу. Я б не радила мати лише блог, оскільки ми, як правило, прагнемо якомога швидше переглянути зображення і нам завжди бракує часу.

Шері Ґі, арт-директорка Folio Society

Веб-сайт

Ви маєте розглядати свій веб-сайт як онлайн-портфоліо – це місце, де ви презентуєте свої роботи. Вам доведеться заплатити за доменне ім’я та хостинг, який зазвичай можна придбати на більший чи менший період. Оберіть відповідне ім’я для свого сайту та контактну адресу електронної пошти – вони з вами надовго, і щось легковажне стане неприйнятним, коли ви вже здобудете певний авторитет. Варіанти дизайну веб-сайтів є у вільному доступі, або ви можете зробити замовлення веб-дизайнеру чи розробити власний дизайн, якщо володієте відповідними навичками. Подбайте про те, щоб сайт відображав усе розмаїття вашої роботи (тут має бути портфоліо, нові роботи, особисті  роботи). Домашня сторінка сайту має містити посилання на ваші роботи, ваші контактні дані, ваш блог, якщо ви його ведете, і на ілюстрації, які ви виконали на замовлення.

Щоб клієнти зверталися до вас знову і знову, важливо оновлювати сайт, навіть якщо ви ведете блог на додачу. Якщо останнє зображення завантажено на сайт рік тому, такий сайт може здатися застарілим і буде свідчити про ваш брак організованості; вдруге на цей сайт не схочеться зайти. Точна контактна інформація також обов’язкова, тож переконайтеся, що на сайті вказано адресу саме тієї електронної пошти, на яку ви регулярно заходите. Проґавили запит – втратили замовлення.

Додайте кнопки-посилання на ваші соціальні мережі й вибудуйте мережу перенаправлень із інших веб-сайтів. Намагайтеся отримати якомога більше зворотних посилань на свій веб-сайт.

Ефективність веб-сайту залежить від його чіткості, легкості навігації та швидкості завантаження. Якщо відвідувачам доводиться стежити за рахунком лічильника до 100 щоразу, коли вони намагаються переглянути зображення, після кількох переглядів їхнє терпіння може вичерпатися. Пам’ятайте, що файли для перегляду в Інтернеті мають бути лише в розмірі 72 dpi і збережені у форматі для перегляду онлайн, – так вони відкриватимуться миттєво, і їх буде непросто вкрасти для неавторизованого друку.

Деніел Ґрей, ілюстрація для секції подорожей Boston Globe до статті про довгі черги в аеропорту, пов’язані з питаннями безпеки, і способи підготуватися до такого

Що, кому, чому: Nobilitet про премію миру та економіку на головній нагороді світу

10 грудня відбулося урочисте вручення Нобелівської премії за відкриття і досягнення 2018 року. Тим часом Platfor.ma побувала на науковій конференції Nobilitet, на якій експерти розтлумачували, кого і за що нагороджують. З усіх виступів ми переказуємо два, які здалися нам найбільш важливими та актуальними: про вплив на економіку клімату та технологічних інновацій, а також про сексуальне насильство як зброю у воєнних конфліктах.

Цього року премію отримали американські економісти Вільям Нордхаус і Пол Ромер. Їхні дослідження стосуються взаємовпливу інновацій та клімату, а також накопичення знань для поліпшення економічного зростання.

Вільям Нордхаус – професор Єльського університету, доволі знаменитий тим, що був співавтором Пола Самуельсона, по чиїм книгам вивчали та досі вивчають економіку. А Пол Ромен є професором бізнес-школи при Нью-йоркському університеті й вже дуже давно перебував у шорт-листі Нобелівської премії, як, власне, і Нордхаус.

Чому Україні має бути особливо цікава цьогорічна Нобелівська премія з економіки? Тому що цього разу мова йде про зв’язок економічного зростання з різними факторами. Пояснення знайшлися в моделі Ромера і його співавторів – вони взагалі-то кардинально змінили економічну науку і ставлення до поняття «інновації». А Нордхаус займався вивченням взаємовпливу технологічного прогресу, промислового виробництва, викидів в атмосферу СО2 і змін клімату. Відштовхувалися роботи дослідників від моделі Роберта Солоу, який отримав свого Нобеля в 1987 році – він пояснював економічне зростання через розвиток технологій.

Швидше за все наша мрія жити де-небудь у моря може легко втілитися завдяки всесвітньому потеплінню й підвищенню температури приблизно на три з половиною градуси. Вже порівняно скоро Чорне море буде плескатися десь ближче до Умані. Ще трохи – і пальми, що ростуть десь в Боярці, будуть звичайним явищем.

Динаміка збитків, яка пов’язана зі світовими катастрофами: пожежами, землетрусами, повенями – моторошна. Всього за 13 років: $1,7 трлн збитків від катастроф; 2,9 млрд людей, яких так чи інакше торкнулися світові катастрофи; 1,2 млн загиблих. І ця динаміка росте! Саме тому науковці почали шукати залежність катастроф від різних факторів – і знайшли її дуже чітко між кількістю викидів СО2 і підвищенням середньої річної температури у світі. За розрахунками Вільяма Нордхауса, якщо вона підвищиться ще на 3,5 градуса, то ми побачимо зменшення території Індії в півтора раза, істотне затоплення Китаю і Кореї, північна Європа значно зменшиться, а Венеції взагалі не буде. А Крим стане островом.

Вчені задумалися, як людство може перешкодити такому розвитку подій. Поворотним важелем якраз тут стала робота Нордхауса, який прорахував, як економіка може вплинути на стримування змін клімату. Він показав, що єдиний спосіб – це введення податку на викиди СО2. При чому ці податки повинні генеруватися стосовно держав, які мають їх виплачувати одна одній. Це повинно було простимулювати уряд провадити політику, яка буде контролювати викиди.

Нордхаус порахував оптимальний податок в приблизно $50 за тонну викидів, що зараз і закладено в форму Паризької угоди. Це дозволить стримати зростання температури до 3,5 градусів у 2100 році.

При цьому існують країни, які повністю позбулися викидів – Коста-Ріка майже на 100% перейшла на поновлювані джерела енергії, а в Норвегії вітряна енергія вже дешевша за атомну й велика частина транспорту – це електромобілі. Багато компаній зараз кинулися на будівництво міст майбутнього, які засновані на відновлюваній енергетиці.

Вплив інновацій на економіку ще цікавіший для України, тому що драйвером розвитку країни є збільшення економіки. Але шляхом чого це зробити? Сподіватися, що у нас буде більше посівних площ складно, тому що і так практично все зайнято. Витягати ж щось з нашої металургії або хімії практично неможливо.

Факт чи фейк: як відрізнити правду від брехні у скаженому потоці новин

АвторАнна Ляшенко
11 Грудня 2018

Чи правда, що станція метро «Арсенальна» – найглибша у світі? Чи казав Порошенко, що молитва впливає на реформи в Україні? 53% українців вважають, що можуть відрізнити правду від фейку. А чи зможете ви? Студія онлайн-освіти EdEra та аналітична платформа VOXUkraine розробили онлайн-курс «Фактчек: Довіряй-перевіряй», а керівниця відділу інновацій в EdEra Анна Ляшенко спеціально для Platfor.ma раз і назавжди роз’яснює, як відрізнити правду від брехні.

Чи справді фейки – скрізь?

Що поширюється швидше: правда чи брехня? У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки.  Виявилося, що неправдива інформація поширювалася швидше, ніж правдива. Чим оригінальнішою та емоційнішою була новина, тим охочіше ділилися нею користувачі.

Відрізнялися навіть спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.

Фейки існують споконвіків. Але особливу увагу дослідників вони привернули у 2016 році під час виборів президента США. Згідно з дослідженням, під час цієї виборчої кампанії кожен четвертий американець заходив на сайти із фейковими новинами, а спростування неправдивих новин майже ніколи не досягали своєї мети.

Тоді американські фейкові новини досягли тисяч американських виборців. А отже, потенційно вплинули на їхню точку зору та на результати виборів загалом. Тобто фейки можуть завдавати шкоди, якщо їхня мета – маніпулювати думкою людей.

В тому ж 2016 Оксфордський словник англійської мови проголосив слово «пост-правда» (post-truth) словом року. Адже тоді в пресі часто йшлося про політику пост-правди, яка звертається до емоцій та особистих переконань, а не до об’єктивних фактів. Фейки та ігнорування об’єктивних фактів – це частина політики пост-правди.

Водночас фейки бувають невинними. Наприклад, UAReview в Україні – це гумористичний ресурс, який навмисне публікує фейкові новини. Але їхня мета – гумор, а не вплив на думку аудиторії.

Як боротися з фейками?

Чим більше з’являється неправдивої інформації, тим популярнішими стають ресурси із фактчекінгу. Наприклад, ще в 2003 році в США виник FactCheck.org. Місія цього сайту – моніторинг публічних заяв політиків і викриття брехні. На сайті є не лише статті. Тут можна поставити запитання, почитати про найпопулярніші онлайн-міфи (з посиланнями на джерела) та ознайомитися з неправдивими ідеями політичних курсів американських партій.

Є в США і фактчекінг-сайти, які спростовують міфи про американську культуру – наприклад, snopes.com та TruthOrFiction.com.

Європейські журналісти та активісти також розробляють ресурси для боротьби проти фейкових новин. Наприклад, BBC створив ресурс BBC Reality Check. Наразі там публікують матеріали, які викривають неправдиві новини. Сайт регулярно оновлюється, а матеріали не лише спростовують фейки, а й пояснюють різні аспекти політики. Зокрема – нюанси Брекзиту.

Французькі ЗМІ навіть розробили інструмент для перевірки фактів. Так у базі сайтів Les Décodeurs можна перевірити надійність джерела – чи часто сайт поширює недостовірну інформацію. На жаль, верифікація працює тільки французькою мовою.

Ресурси з перевірки інформації існують у багатьох країнах. З їхнім переліком можна ознайомитися за посиланням.

В Україні теж існують ініціативи з фактчекінгу. Серед них – StopFake.org, заснований 2014 року. Сайт функціонує 13 мовами та пропонує не лише статті, а й відео та подкасти. Нещодавно проект опублікував звіт за 2014-2017 роки, протягом яких було проаналізовано і спростовано 919 неправдивих повідомлень. При цьому 85 зі 178 джерел поширення фейкових новин про Україну – російські ЗМІ. А VoxCheck – фактчек-проект VoxUkraine – перевіряє твердження українських політиків та публікує їх з поміткою «правда», «неправда» або «маніпуляція».

Фарс и Энгельс: как я выслала идеолога коммунизма в Англию и почему нам не нужна такая декоммунизация

АвторКатя Тейлор
10 Грудня 2018

В Украине все не очень просто с памятниками. Годами на наших землях скульптура служила целям прославления политических лидеров и значимых для государства людей. Сейчас идет  процесс декоммунизации, когда многие из этих монументов уничтожаются. Арт-менеджерка Катя Тейлор рассказывает свежую историю о том, как Энгельс оказался не нужен в Украине, но пригодился в Англии – и делает из этого ряд выводов.

Скульптура, как и все визуальное искусство, долгое время было на службе либо у церкви, либо у знати. Если говорить про Украину, то преимущественно у церкви. Именно из религии родом, например, выдающийся скульптор Пинзель – авангардный по форме, но глубоко традиционный по сути.

Уже ХХ веке с приходом коммунизма произошло еще одно слияние скульптуры и памятника. Точнее, памятник целиком поглотил скульптуру. И получилось так, что украинские города заполнились новыми истуканами, которым должен поклоняться народ.

Конечно, памятники государственным деятелям существуют везде. Просто в странах без коммунистического прошлого в процентном соотношении их не 100, а, скажем, 20. И они стоят в историческом центре городов, там, где им и место. Но не на каждой площади и не в каждом сквере.

Тем не менее, всех этих забронзовевших политических лидеров нельзя просто вычеркнуть из истории. Просто потому что уничтожение чего-либо не уничтожает болезненное воспоминание. С коллективной памятью нужно не бороться, а переосмыслять.

Пожалуй, хорошим примером будет недавняя история про памятник Энгельсу. В Манчестере ежегодно проходит международный кинофестиваль. В рамках этого форума британский художник и номинант на престижнейшую Turner Prize Фил Коллинз решил, что в городе должен стоять памятник Энгельсу. Просто потому что последний много времени прожил в Манчестере и оставил там немалый след.

Энгельса искали по всему СНГ. Нашли в Украине. По документам памятник, разумеется, давно списали, но до демонтажа как-то не доходили руки. Декоммунизация – это, конечно, хорошо, но если денег на это не дают, то пусть стоит. Вот так и возвышался Энгельс посреди центральной площади небольшого украинского села, горделиво скрестив руки и свысока смотрел на жителей. Жители взаимностью не отвечали – на Энгельса им было плевать.

Фил Колинз был намерен дать ему вторую жизнь. И тут внезапно оказалось, что памятник очень всем нужен. Что он культурное достояние и нужно пройти тысячу процедур, чтобы его вывезти. В общем, бюрократия пустилась в цыганский пляс. А Коллинз все не мог понять – как это так, что вчера это было никому не нужно, а сегодня уже чуть ли не на место Ленина на бульваре Шевченко его грозятся умостить.

В итоге стало понятно, что с иностранца особо взять нечего. Все нужные разрешения ему выдали и он,вместе с Энгельсом благополучно уехал в Манчестер. И сегодня стоит Энгельс в центре города, на красивой площади, радует британцев. Надо сказать, они на него смотрят совсем иначе. С точки зрения истории и его вклада в развитие города. Да и просто они привыкли иначе смотреть на культурное наследие и культурное бытие – критически.

Это, может быть, единственное и самое главное, чего требует от зрителя искусство. Мыслить критически. Не поклоняться, не осуждать, не боготворить и не ненавидеть. А просто осмыслять искусство и культуру как другую реальность. В которой то, что перед тобой, находится изначально за рамками обыденного, а значит, ты пришел учиться и воспринимать, а не возмущаться, независимо от того, нравится тебе или нет.

Будет преувеличением сказать, что все британцы или французы такие интеллектуалы. Несомненно, есть множество людей, которые, как и многие украинцы, не хотят воспринимать искусство. Но я именно о советской традиции, которая даже из самых светлых голов попыталась выбить критическую мысль.

По моему личному мнению, декоммунизация, сконцентрированная только на уничтожении и блокировании любых воспоминаний – не самый лучший способ бороться с наследием и коллективной памятью. Все это нужно изучать, документировать, рефлексировать и переосмыслять. А потом использовать. Вы не ослышались. Строить на этом туристические маршруты и признать, наконец, что это часть нашей истории, болезненная, трагическая, но часть. Открыть музей диссидентства, музей ГУЛАГа, музей пропаганды. И так далее. Если вы посмотрите на опыт Будапешта с их Музеем террора, то поймете, что это единственно верный путь. Потому что с травмой нужно работать, а не забивать ее на дно подсознания.

Мне кажется, что проблема совсем не в памятниках, которые стоят, и не в пьедесталах, которые от них остались. Мы все еще очень боимся непонятного, а значит абстрактного, свободного, того, что может понравиться далеко не всем. Но мировой опыт показывает, что скульптура или другое публичное искусство может не только менять облик места, но придавать ему новые смыслы.

Фонтан Крауна, Жаум Пленса © wikipedia.org
Ангел севера, Энтони Гормли © wikipedia.org