В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

АвторНадія Дризицька
6 Лютого 2018
Теги:
Експерименти здоров'я рівні права точка зору

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Чтоб не тратить времени зря и окончательно понять, насколько реальна моя затея, я отправилась, собственно, к детям. С анкетами, где главный вопрос был таким: 

«Знаете ли вы, кто такие трансгендеры?»

С этим я могла пойти, разумеется, только в те школы, где работают знакомые, а потому посетила лишь три и опросила около 200 подростков из 9, 10 и 11 классов. Анкеты были анонимные, а потому аргумент «уберите телефоны и ниоткуда не списывайте» подействовал – ответы были оригинальные.

Конечно, как только я раздала опросники, по классам начинали раздаваться шуточки, мол, «это же геи», «это вот те трансвеститы, что переодеваются» и так далее. Занудные занятия по геометрии или биологии превращались в те самые уроки, которые мы все видели в американских фильмах и мечтали побывать на них в своей школе.

В итоге 65% школьников не знали, кто такие трансгендеры и так и писали: «не знаю» или прочерк. Но те 35%, что ответили, в принципе, действительно понимали, кто это, и их трактовки были пусть и забавными, но верными. Вот только интересная деталь – во всех примерах, которые дети указывали, был акцент на том, что это сугубо проблемы у мужчин, «когда мужчина (парень) ощущает себя женщиной». Да и в целом, формулировки там были еще те, а мальчики к ответам непременно приписывали, что они «не такие».

Оказавшись в школах, я не могла упустить возможности заглянуть к школьному психологу. На свою голову. В двух школах его попросту не было, а в третьей – лучше бы не было, поскольку не понимаю, как гомофоб может работать психологом. Во-первых, для начала мне пришлось объяснить ей, кто такие трансгендеры. Во-вторых, на мои довольно вежливые вопросы в духе:

«Встречались ли в вашей практике случаи…», она зачем-то начала убеждать меня, что она-то точно не трансгендер и не трансвестит, и не лесбиянка, и как это все вообще неправильно. А затем и вовсе перешла в наступление: «А зачем вам это надо?», «А вам за это платят?», «Вы что, это пропагандируете?»

Я продолжила поиски психолога, с которым можно было бы толково поговорить на эту тему – и разослала с десяток, а то и больше, писем в различные украинские институты психологии и частные кабинеты детских специалистов. Я не получила ни единого ответа. В какой-то момент мне начало казаться, что я захожу в тупик, и копать в общем-то, нечего: лишь несколько материалов в сети об украинских трансгендерах (по сравнению с кучей западных исследований этого вопроса), одно очень своеобразное телешоу на СТБ и одно единственное, похожее на научное, исследование на эту тему – да и то довольно краткое и со спорной объективностью.

Как вдруг я наткнулась на текст – рассказ мужчины из Москвы. Его ребенок стал трансгендером и в тексте он честно рассказал о том, как они семьей пережили эту историю, с чего все началось и чем закончилось. Кроме того, он вскользь упомянул о центрах психологической поддержки, которые действуют в России (значит, и там таких детей немало), а ведь в этой стране, мне всегда казалось, куда более консервативные взгляды на подобные темы. «Значит, и у нас что-то подобное должно быть, надо искать дальше», – подумала я и действительно пошла искать дальше.

Кстати, если введете «центры психологической помощи детям-трансгендерам Украина», то ничего кроме универсального телефона доверия или пару номеров общественных центров психологии там, скорее всего, не найдете. Да и неизвестно, окажут ли они хоть какую-то помощь, ибо в специализации ни одной из них не прописаны гендерные вопросы.

Пока до практикующих психологов достучаться не удавалось (на всякий случай скажу, что я не просила их рассказывать о каких-то частных случаях или особенностях терапии, меня интересовала довольно общая ситуация в стране с такими детьми, их настоящим и будущим), я решила обратиться к теоретикам. В Украине немного кафедр гендерных исследований, но они все-таки есть, например, в Острожской академии или в Научно-исследовательском центре гендерных проблем при Тернопольском университете.

Впервые свет в конце тоннеля для меня зажгла заведующая кафедры социальной психологии в Прикарпатском национальном университете. Среди ее научных работ я увидела немало текстов, посвященных изучению гендера в молодежной среде, и незамедлительно к ней обратилась. Этот случай вошел в историю поисков как первое письмо, на которое мне ответили, причем в тот же вечер. Пани Лариса оказалась милой женщиной и согласилась помочь. Однако, когда дело дошло до сути, а именно до вопросов, наша связь прервалась. Но это была, скорее закономерность, чем какое-то досадное недоразумение, так что я уже и не расстраивалась.

Второй раз я праздновала за ноутбуком, когда наткнулась на познавательный материал о явлении трансгендеров и законодательных нормах, объясняющих их права в разных странах. В том числе в Украине. И автором этого текста была – ура! – украинка. Я тут же нашла ее в Фейсбуке и написала. Вкратце рассказала о ситуации и своих приключениях, спросила, может, она знает, к кому мне стоит обратиться. И мне ответили, в тот же день. В ходе диалога до меня дошло, что это не просто автор. Это ЛГБТ-активистка. И она трансгендер.

Я не стану называть имени и указывать ссылку на статью, так как на организацию, с которой она связана, нередко нападают. Но вот, что удалось узнать:

«До кінця минулого року процедури, що стосувалися “зміни статевої належності”, були доступні тільки у віці понад 18 років (а кілька років тому – взагалі понад 25 років). Тому про дітей у такому контексті взагалі мова не йшла. При тому, що значна частина трансгендерів самоідентифікується ще з дитинства. І досі у більшості випадків це були такі історії, коли вони мали те приховувати, або ж намагалися незважаючи на ту ідентифікацію підлаштуватися до ролі вродженої статі (це частково і моя історія також). Тобто спеціалісти цим не займалися, і тема дітей-трансгендерів в Україні лише починає виходити за межі якогось табу. У новому медичному протоколі є вже окремий розділ щодо транс-дітей. Але практичні напрацювання того фактично тільки розпочинаються. У нормативних документах МОЗ у нас тепер теж з’явилися певні положення. але як вони будуть застосовуватися на практиці, то ми тільки у процесі набуття того досвіду дізнаємось. До нас в “організацію Х” останнім часом зверталися транс-підлітки. Батьки дитини, які підозрюють у неї трансгендерність, також зверталися, і нам навіть важко у цьому випадку когось рекомендувати».

Кроме того, мне подсказали, к кому еще можно обратиться. Это был глава одной из гей-ассоциаций Украины и становилось все интереснее, куда же меня занесет дальше. Жаль, что снова никуда:

«Специально ими никто не занимается, просто иногда они попадают к нам. Психолог наш вел двух детей, узнаю у него».

Правда, до психолога дело так снова и не дошло, связь и в этот раз прервалась.

Впрочем, всех можно понять: по понятным причинам, многие ЛГБТ-организации стараются вести свою жизнь как можно тише, в том числе и онлайн. Их сообщества в соцсетях часто бывают закрытыми, их сайты скрывают часть информации от незарегистрированных пользователей, а кого попало, конечно, не зарегистрируют.

Как будто зная, что рано или поздно что-то всплывет, я время от времени вводила одно и то же «психологическая помощь детям-трансгендерам Украина» в поисковик. И подействовало: каким-то чудом мне попалась страница центра, куда могут обратиться мамы с детьми, которые «чувствуют гендерную дисфорию».

Я не представлялась ни журналистом, ни кем-то еще, кто бы мог насторожить собеседника. Сказала лишь, что хотела бы узнать о работе центра и поинтересовалась, как можно к ним обратиться, мол, у знакомых есть ребенок, который, возможно, нуждается в помощи. Разумеется, ответа не было и тут. Впрочем, вскоре и сайт на некоторое время испарился, а я поняла, что может мое письмо просто не дошло.

С другой стороны, меня утешило, что такие центры все-таки есть – ну, или был как минимум один. А значит, и дети такие в Украине тоже есть. Собственно, это то, что я и хотела узнать.

А вот что еще я узнала за все время своих, пусть и не особенно результативных, но все же поисков:

по разным классификациям, в мире выделяют от 20 до 70 и больше видов гендерной идентичности;

из 49 стран Европы 33 не предоставляют возможности признания гендера для несовершеннолетних;

а вот в Аргентине предоставляют: шестилетняя девочка получила официальное признание гендерной идентичности через суд по поручению родителей и ей позволили сменить id-карту. Такое же разрешение в законодательстве действует и в Ирландии;

понятие «гендерная идентичность» впервые появилось в украинском законодательстве в 2015-м году, в поправке Кодекса законов о труде, где говорились о запрете какой-либо дискриминации, в том числе и согласно гендерной идентичности;

с детьми-трансгендерами все непросто, но еще сложнее с родителями: в Украине запрещаются хирургические изменения тем родителям, чьи дети не достигли совершеннолетия (согласно Указу №60 от Министерства здравоохранения).

Если как-то все подытожить, то думаю, что никого не удивлю, сказав, что нашей стране далеко до солидарности и адекватного восприятия подобных вопросов. И тем не менее, дети-трансгендеры в нашей стране есть, как бы профильные, казалось бы, специалисты ни старались иногда избегать этой темы.  И даже материалы на эту тему иногда появляются, вот здесь, скажем, буквально на днях вышли советы родителям трансгендерных людей.

Но до законодательных изменений дело в ближайшее время вряд ли дойдет. Так что, как теперь и в США, все по своим кабинкам: девочки – налево, мальчики – направо.

А уже после окончания работы над этим текстом на детской площадке неподалеку от дома я услышала разговор двух мам:

– Знаешь, мы начали переживать: Игорь перестал играть своими машинками, пистолетиками и все больше играет с Катей в куклы.

– Ну, может, ему просто хочется компании. А какой куклой он играет?

– Ну, в основном Кэном, или как там его, но бывает и девичьими игрушками.

– Не думаю, что стоит переживать.

– Ой, не знаю, я насмотрелась передач про этих детей, которые, знаешь, как трансвеститы, вроде девочка, а чувствует себя мальчиком, и вот не сплю теперь.

– Успокойся. Это в Америке все, у нас такого быть не может.

– А если может?

– Ты ж его на советских мультиках растила?

– Ну, да.

– Тогда все нормально будет.

Найцiкавiше на сайтi

Художником не народжуються: де в Києві знайти творчі заняття для дітей

АвторІрина Шостак
19 Червня 2018

Як розвивати креативність в дітях, як стати художником в Україні, навіщо потрібно мистецтво – на ці та інші питання Platfor.ma відповідає разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти». Цього разу ми підібрали для вас місця, куди варто прийти з вашими дітьми, щоб мистецтво їх точно зачепило.

Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.

 

«Бунтуй, кохай, права не віддавай»: как в Киеве прошел Марш равенства

В воскресенье, 17 июня, в Киеве состоялся Марш равенства Киев-Прайд-2018, традиционное шествие ЛГБТ-сообщества. По разным оценкам его посетили от 3,5 до 5 тыс. человек. Девиз этого года — «Страна свободных. Будь собой». Легко ли быть собой в Украине 2018 года – специально для Platfor.ma узнавал журналист Александр Михедов.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway)

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach)

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

 

Ану марш на марш: правозахисниця про три причини підтримувати КиївПрайд

АвторІрина Виртосу
15 Червня 2018

В неділю, 17 червня, у столиці пройде Марш рівності КиївПрайд. Журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу написала для Platfor.ma, чому цей день в Україні – не тільки про представників спільноти ЛГБТ+. І підкріпила свої думки статистикою.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Це у вас у крові: чому донорство – не зовсім те, що ви думаєте

14 червня у всьому світі відзначають День донора. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська є одним із ідеологів проекту «Середи в Охматдиті», який спонукає здавати кров. У свій день вона написала про те, як вперше потрапила в донорство, та пропонує всім доєднатися.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

Фото: Iнга Передерій

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Фото: Iнга Передерій