В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

АвторНадія Дризицька
6 Лютого 2018
Теги:
Експерименти здоров'я рівні права точка зору

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Чтоб не тратить времени зря и окончательно понять, насколько реальна моя затея, я отправилась, собственно, к детям. С анкетами, где главный вопрос был таким: 

«Знаете ли вы, кто такие трансгендеры?»

С этим я могла пойти, разумеется, только в те школы, где работают знакомые, а потому посетила лишь три и опросила около 200 подростков из 9, 10 и 11 классов. Анкеты были анонимные, а потому аргумент «уберите телефоны и ниоткуда не списывайте» подействовал – ответы были оригинальные.

Конечно, как только я раздала опросники, по классам начинали раздаваться шуточки, мол, «это же геи», «это вот те трансвеститы, что переодеваются» и так далее. Занудные занятия по геометрии или биологии превращались в те самые уроки, которые мы все видели в американских фильмах и мечтали побывать на них в своей школе.

В итоге 65% школьников не знали, кто такие трансгендеры и так и писали: «не знаю» или прочерк. Но те 35%, что ответили, в принципе, действительно понимали, кто это, и их трактовки были пусть и забавными, но верными. Вот только интересная деталь – во всех примерах, которые дети указывали, был акцент на том, что это сугубо проблемы у мужчин, «когда мужчина (парень) ощущает себя женщиной». Да и в целом, формулировки там были еще те, а мальчики к ответам непременно приписывали, что они «не такие».

Оказавшись в школах, я не могла упустить возможности заглянуть к школьному психологу. На свою голову. В двух школах его попросту не было, а в третьей – лучше бы не было, поскольку не понимаю, как гомофоб может работать психологом. Во-первых, для начала мне пришлось объяснить ей, кто такие трансгендеры. Во-вторых, на мои довольно вежливые вопросы в духе:

«Встречались ли в вашей практике случаи…», она зачем-то начала убеждать меня, что она-то точно не трансгендер и не трансвестит, и не лесбиянка, и как это все вообще неправильно. А затем и вовсе перешла в наступление: «А зачем вам это надо?», «А вам за это платят?», «Вы что, это пропагандируете?»

Я продолжила поиски психолога, с которым можно было бы толково поговорить на эту тему – и разослала с десяток, а то и больше, писем в различные украинские институты психологии и частные кабинеты детских специалистов. Я не получила ни единого ответа. В какой-то момент мне начало казаться, что я захожу в тупик, и копать в общем-то, нечего: лишь несколько материалов в сети об украинских трансгендерах (по сравнению с кучей западных исследований этого вопроса), одно очень своеобразное телешоу на СТБ и одно единственное, похожее на научное, исследование на эту тему – да и то довольно краткое и со спорной объективностью.

Как вдруг я наткнулась на текст – рассказ мужчины из Москвы. Его ребенок стал трансгендером и в тексте он честно рассказал о том, как они семьей пережили эту историю, с чего все началось и чем закончилось. Кроме того, он вскользь упомянул о центрах психологической поддержки, которые действуют в России (значит, и там таких детей немало), а ведь в этой стране, мне всегда казалось, куда более консервативные взгляды на подобные темы. «Значит, и у нас что-то подобное должно быть, надо искать дальше», – подумала я и действительно пошла искать дальше.

Кстати, если введете «центры психологической помощи детям-трансгендерам Украина», то ничего кроме универсального телефона доверия или пару номеров общественных центров психологии там, скорее всего, не найдете. Да и неизвестно, окажут ли они хоть какую-то помощь, ибо в специализации ни одной из них не прописаны гендерные вопросы.

Пока до практикующих психологов достучаться не удавалось (на всякий случай скажу, что я не просила их рассказывать о каких-то частных случаях или особенностях терапии, меня интересовала довольно общая ситуация в стране с такими детьми, их настоящим и будущим), я решила обратиться к теоретикам. В Украине немного кафедр гендерных исследований, но они все-таки есть, например, в Острожской академии или в Научно-исследовательском центре гендерных проблем при Тернопольском университете.

Впервые свет в конце тоннеля для меня зажгла заведующая кафедры социальной психологии в Прикарпатском национальном университете. Среди ее научных работ я увидела немало текстов, посвященных изучению гендера в молодежной среде, и незамедлительно к ней обратилась. Этот случай вошел в историю поисков как первое письмо, на которое мне ответили, причем в тот же вечер. Пани Лариса оказалась милой женщиной и согласилась помочь. Однако, когда дело дошло до сути, а именно до вопросов, наша связь прервалась. Но это была, скорее закономерность, чем какое-то досадное недоразумение, так что я уже и не расстраивалась.

Второй раз я праздновала за ноутбуком, когда наткнулась на познавательный материал о явлении трансгендеров и законодательных нормах, объясняющих их права в разных странах. В том числе в Украине. И автором этого текста была – ура! – украинка. Я тут же нашла ее в Фейсбуке и написала. Вкратце рассказала о ситуации и своих приключениях, спросила, может, она знает, к кому мне стоит обратиться. И мне ответили, в тот же день. В ходе диалога до меня дошло, что это не просто автор. Это ЛГБТ-активистка. И она трансгендер.

Я не стану называть имени и указывать ссылку на статью, так как на организацию, с которой она связана, нередко нападают. Но вот, что удалось узнать:

«До кінця минулого року процедури, що стосувалися “зміни статевої належності”, були доступні тільки у віці понад 18 років (а кілька років тому – взагалі понад 25 років). Тому про дітей у такому контексті взагалі мова не йшла. При тому, що значна частина трансгендерів самоідентифікується ще з дитинства. І досі у більшості випадків це були такі історії, коли вони мали те приховувати, або ж намагалися незважаючи на ту ідентифікацію підлаштуватися до ролі вродженої статі (це частково і моя історія також). Тобто спеціалісти цим не займалися, і тема дітей-трансгендерів в Україні лише починає виходити за межі якогось табу. У новому медичному протоколі є вже окремий розділ щодо транс-дітей. Але практичні напрацювання того фактично тільки розпочинаються. У нормативних документах МОЗ у нас тепер теж з’явилися певні положення. але як вони будуть застосовуватися на практиці, то ми тільки у процесі набуття того досвіду дізнаємось. До нас в “організацію Х” останнім часом зверталися транс-підлітки. Батьки дитини, які підозрюють у неї трансгендерність, також зверталися, і нам навіть важко у цьому випадку когось рекомендувати».

Кроме того, мне подсказали, к кому еще можно обратиться. Это был глава одной из гей-ассоциаций Украины и становилось все интереснее, куда же меня занесет дальше. Жаль, что снова никуда:

«Специально ими никто не занимается, просто иногда они попадают к нам. Психолог наш вел двух детей, узнаю у него».

Правда, до психолога дело так снова и не дошло, связь и в этот раз прервалась.

Впрочем, всех можно понять: по понятным причинам, многие ЛГБТ-организации стараются вести свою жизнь как можно тише, в том числе и онлайн. Их сообщества в соцсетях часто бывают закрытыми, их сайты скрывают часть информации от незарегистрированных пользователей, а кого попало, конечно, не зарегистрируют.

Как будто зная, что рано или поздно что-то всплывет, я время от времени вводила одно и то же «психологическая помощь детям-трансгендерам Украина» в поисковик. И подействовало: каким-то чудом мне попалась страница центра, куда могут обратиться мамы с детьми, которые «чувствуют гендерную дисфорию».

Я не представлялась ни журналистом, ни кем-то еще, кто бы мог насторожить собеседника. Сказала лишь, что хотела бы узнать о работе центра и поинтересовалась, как можно к ним обратиться, мол, у знакомых есть ребенок, который, возможно, нуждается в помощи. Разумеется, ответа не было и тут. Впрочем, вскоре и сайт на некоторое время испарился, а я поняла, что может мое письмо просто не дошло.

С другой стороны, меня утешило, что такие центры все-таки есть – ну, или был как минимум один. А значит, и дети такие в Украине тоже есть. Собственно, это то, что я и хотела узнать.

А вот что еще я узнала за все время своих, пусть и не особенно результативных, но все же поисков:

по разным классификациям, в мире выделяют от 20 до 70 и больше видов гендерной идентичности;

из 49 стран Европы 33 не предоставляют возможности признания гендера для несовершеннолетних;

а вот в Аргентине предоставляют: шестилетняя девочка получила официальное признание гендерной идентичности через суд по поручению родителей и ей позволили сменить id-карту. Такое же разрешение в законодательстве действует и в Ирландии;

понятие «гендерная идентичность» впервые появилось в украинском законодательстве в 2015-м году, в поправке Кодекса законов о труде, где говорились о запрете какой-либо дискриминации, в том числе и согласно гендерной идентичности;

с детьми-трансгендерами все непросто, но еще сложнее с родителями: в Украине запрещаются хирургические изменения тем родителям, чьи дети не достигли совершеннолетия (согласно Указу №60 от Министерства здравоохранения).

Если как-то все подытожить, то думаю, что никого не удивлю, сказав, что нашей стране далеко до солидарности и адекватного восприятия подобных вопросов. И тем не менее, дети-трансгендеры в нашей стране есть, как бы профильные, казалось бы, специалисты ни старались иногда избегать этой темы.  И даже материалы на эту тему иногда появляются, вот здесь, скажем, буквально на днях вышли советы родителям трансгендерных людей.

Но до законодательных изменений дело в ближайшее время вряд ли дойдет. Так что, как теперь и в США, все по своим кабинкам: девочки – налево, мальчики – направо.

А уже после окончания работы над этим текстом на детской площадке неподалеку от дома я услышала разговор двух мам:

– Знаешь, мы начали переживать: Игорь перестал играть своими машинками, пистолетиками и все больше играет с Катей в куклы.

– Ну, может, ему просто хочется компании. А какой куклой он играет?

– Ну, в основном Кэном, или как там его, но бывает и девичьими игрушками.

– Не думаю, что стоит переживать.

– Ой, не знаю, я насмотрелась передач про этих детей, которые, знаешь, как трансвеститы, вроде девочка, а чувствует себя мальчиком, и вот не сплю теперь.

– Успокойся. Это в Америке все, у нас такого быть не может.

– А если может?

– Ты ж его на советских мультиках растила?

– Ну, да.

– Тогда все нормально будет.

Найцiкавiше на сайтi

Епоха артропоцену:
клімат змінюється –
і до чого тут мистецтво?

Зміна клімату відбувається тут і зараз, не в далекому майбутньому чи віддаленій географічній точці, але навіть знаючи це, людство продовжує прямувати до екологічної катастрофи. Кураторка проекту Кліматично-мистецькі лабораторії, які об’єднують арт, науку і активізм, Ірина Замуруєва написала для Platfor.ma про те, чому зараз скрізь чути про антропоцен і як мистецтво може вплинути на ситуацію.

Глобальне потепління, підняття рівня світового океану, закислення океанів, різкі зміни у біосфері на землі та у воді, що спричиняють шосте масове вимирання живих істот та руйнують життя людей, – усе це не просто тривожні дзвіночки, а екосистеми, які б’ють на сполох.

Деякі геологи наполягають, що масштаб цих змін вводить нас у новий геологічний період – антропоцен. Це вік, у якому людська діяльність змінила умови існування та процеси на Землі. Вперше термін використали у 2000 році дослідник планетарних систем, біолог Юджин Стромер і лауреат Нобелівської премії, хімік Паул Крутцен. З того часу слово вже викликало численні дебати, увійшло в культуру та стало джерелом для художніх, філософських та академічних робіт.

Антропоцен – це епоха, в якій найбільш розповсюджений птах на планеті – бройлерна курка, епоха, в якій цикли природних речовин кардинально змінені людською діяльністю (нітрогену в природі в два рази більше, ніж за останні 2,4 мільярди років – привіт нітрогенним добривам!), радіоактивні ізотопи нагадуватимуть про себе ще сотні тисяч років, а клімат змінюється у безпрецедентних масштабах через спалення нафти, газу і вугілля.

Індустріальний капіталізм безповоротно змінює цикли біосфери, природа стає продуктом культури. Тепер вже не тільки астероїди, ціанобактерії та виверження вулканів спричиняють масові вимирання живих істот – це ми самі.

Місто сили:
як Юрко Филюк розкачує Івано-Франківськ

Івано-Франківськ поступово стає центром нових можливостей в Україні. Спочатку з’явився ресторан Urban Space, який об’єднав 100 інвесторів і став прикладом соціального підприємництва. Тепер у центрі міста оновлюється, модернізується та набуває нового значення старий завод Промприлад, на території якого десятки різних ініціатив будуть працювати разом задля впровадження позитивних змін в країні. Для серії інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поспілкувалася з виконавчим директором та ініціатором проекту Юрієм Филюком про те, що таке імпакт-інвестиції, як отримати експертизу від Стенфорду, залучити $30 млн, змусити працювати разом владу, бізнес і суспільство та при цьому кайфувати від своєї роботи. 

– Розкажіть про свій бекграунд?

– Я вважаю, що підприємцем я став у 13 років. У дитинстві в батьків не було можливості мене розбалувати, тож я намагався сам заробляти гроші. Хочеш грати в баскетбол? Назбирай собі на кросівки. Я що тільки не робив, намагався щось придумувати, експериментувати, якийсь період навіть мив машини. В студентські роки був активним у міжнародній молодіжній організації AIESEC. Я пройшов всі щаблі від локального комітету до президента AIESEC України. 

Цікаво в мене там кар’єра закінчилася – на півтерміну мені зробили імпічмент. Тобто система мене не сприйняла або я не зріс із системою. Це було для мене здивуванням, адже я усвідомив, що на найвищій позиції ти більш беззвітній і при цьому замкнутий якимись рамками, ніж на нижчих точках. Але це теж корисний урок. Насамперед, я зрозумів, як хочу будувати партнерство. З тих пір для мене це не тільки професійне співпадіння, але й емоційне – збіг цінностей. Але з зовнішніми партнерами це правило не працює, тут я навчився вибудовувати взаємовідносини фактично з усіма. 

Потім у Києві з колегами ми запустили свій перший середній бізнес у сфері кредитних систем – успішно розвивали його чотири роки, а потім, у 2008-у, довелося його заморозити, оскільки ми були зав’язані на банківський продукт, який на той момент просто зник із ринку. Ми після цього вирішили на літо поїхали в суто романтичний Івано-Франківськ і подумати, чим далі займатися. Так і зайшли випадково в ресторанний бізнес і відкрили кілька закладів громадського харчування. Але після Києва ментально досить швидко стало якось тісно. Я відчував, що ми можемо дати ринку більше, ніж вони готові прийняти. Тобто ситуація – на розрив, і треба було приймати рішення: або ми вирушаємо до Києва чи іншого міста з більшими можливостями, або авантюрна думка «давайте спробуємо розкачати Франківськ». 

Мені одна мудра людина сказала: «Юро, дерева не бігають». Після цього мені вперше в житті захотілося кинути все та зайнятися чимось новим, що я з легкістю й зробив. Ми почали вивчати теорію революції суспільства, як взагалі розвивались міста, що з цим всім можна робити – так і народилася ініціатива «Тепле Місто». Ми – модератори діалогів у місті, які активно співпрацюють з усіма трьома секторами: владою, бізнесом і суспільством. Але я люблю зауважувати, що це не громадська організація в чистому вигляді: ми використовуємо різні форми, схрещуємо їх між собою, народжуємо щось нове. 

Юрко Филюк

Не хайпом єдиним:
Надя Перевізник про три стовпи
не-нервового маркетингу

АвторНадя Перевізник
5 Вересня 2019

Незалежна спеціалістка з маркетингу і PR Надя Перевізник написала для Platfor.ma колонку про те, чим сьогодні є і – головне – чим не є цей маркетинг.

Мене звати Надя, я зробила кар’єру в сфері реклама/маркетинг/піар. Була в ній майже на всіх позиціях – не побоюся цього формулювання – штатної взаємодії із зовнішнім світом. Зараз працюю як консультант і викладаю в бізнес-школі креативних індустрій Projector. 

Зізнаюся, надзвичайно тішить бути «прєпадом». Кількість моїх студентів і випускників цієї осені сягне сотні. З такої вибірки амбітних спеціалістів я яскраво бачу: технологічним знанням налаштування діджиталу часто  бракує фундаменту – розуміння самої суті маркетингу та психології людей.

Отже, ось три стовпи не-нервового маркетингу, які важливо знати усім учасникам процесу – від маркет-менеджера чи маленького крафт-підприємця до власника спирт-заводу:

«В мене динозавр на городі»: як Kyiv Animal Rescue Group рятує в першу чергу людей

Якщо б тварин попросили назвати справжніх супергероїв, то вони точно згадали би про Kyiv Animal Rescue Group. Вже п’ять років рятувальний загін допомагає котам, собакам, кажанам, крукам, лелекам, зміям, хом’якам і навіть ігуанам міста вижити – знімає їх з дерев, витягує з колодязів, шукає у вентиляціях і ловить по городах. Platfor.ma поспілкувалася з співзасновником проекту Михайлом Сторожуком та диспетчеркою й рятувальницею Тетяною Ляшенко про цілі команди, небезпечні рятувальні місії, спорядження досвідченого бійця, неосвіченість людей і життя заради братів наших менших. 

Михайло Сторожук, співзасновник Kyiv Animal Rescue Group

У 2014 році я зрозумів, що в місті немає організації, яка б займалася порятунком тварин. Тоді я натрапив на статтю, в якій було написано, що нікому знімати з дерев котів. У коментарях до неї я зазначив, що міг би цим займатися, та залишив свій номер телефону. Так все і почалося.

Спочатку працював самостійно. До тварин я був мало причетний і більшу частину життя займався ентомологією – вивчав комах. Але при цьому в мене були навички дигера (дослідника підземель), спелеолога (дослідника печер), промислового альпініста тощо. Тобто я вмів залазити в важкодоступні місця, якийсь бекграунд у мене був.  

Потім я познайомився з Любов’ю, яка теж займалася порятунком тварин. Вона більшу частину свого життя працювала в цьому напрямі, знала, як правильно тримати кота, як його лікувати та як поводитися, наприклад, з агресивною собакою. Об’єднавшись, ми обмінялися досвідом і навичками. Саме вона стала ідеологинею та запропонувала створити команду порятунку, але тимчасово не працює в нашій команді.

Спочатку зверталися з приводу котів на деревах, а потім, через півроку роботи, нам подзвонили з МНС і запитали, чи можуть вони переадресовувати на нас виклики з порятунку тварин. Ми сказали доленосне «так» – відтоді пішла більш активна діяльність.

Тетяна Ляшенко, диспетчерка й рятувальниця

Я диспетчерка та рятувальниця-висотниця. Крім того, займаюся документацією, рахую зарплати в команді. Взагалі я фізик за освітою, а до цієї роботи викладала та писала дисертацію. Після того, як я приєдналася до команди, вся інша діяльність залишилася в стороні, а порятунку тварин стала приділятися більша частина часу. 

Мені здається, що все відбувається органічно й люди випадково не починають займатися подібною діяльністю. Якісь навички та схильності, закладені ще в дитинстві. Наприклад, ми з батьком зняли з дерева першого кота, коли мені було чотири роки. 

Команда порятунку тварин Києва