Оправдать одежды: как Мариам Найем ходила в хиджабе ради эксперимента

АвторМаріам Найем
10 Травня 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено рівні права точка зору

История моих попыток интегрироваться в украинское общество насчитывает уже второй десяток лет. В ход шли все способы: от вышиванки с венками до отрицания любых связей с восточной культурой. Фэшн-патриотизм закончился после первого вопроса от скинхеда, а вот отрицание продолжалось еще долго.

Если на улице шел дождь, то я предпочитала мокнуть, чем покрыть свою голову шарфом. Боялась, что на меня посмотрят как на тех, «других». Впрочем, так смотрели абсолютно всегда, и, что бы я ни делала, от меня ничего не зависело. Но я лишний раз остерегалась это подчеркивать.

Мой опыт подсказывает, что люди отмечают «экзотичность», считая это скорее комплиментом, чем желанием обидеть. Конечно, встречи с правыми и «приветствия солнца» в моем присутствии тоже были, но не стану называть это правилом. Лишь отмечу, что агрессивные элементы есть во всех обществах и вопрос только в их численности.

Итак, это было в трамвае недалеко от Татарки. В транспорт зашла девушка в хиджабе с ребенком. Я почувствовала, что меня что-то кольнуло и стало ее жалко. Захотелось узнать у девушек, каково это – носить хиджаб в культуре, которая имеет очень слабое представление об исламе. В тот момент мне пришла в голову мысль, что особое испытание, наверное, переживают женщины в хиджабе с восточной внешностью. Но вот где такую найти? А потом я посмотрела на свое отражение в окне – и ответ как-то пришел сам собой.

Так я решила неделю походить в хиджабе с двумя целями: взглянуть нетерпимости в лицо и принять свое восточное прошлое.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Всю неделю эксперимента я вела дневник, где детально описывала то, что со мной происходило и то, что чувствовала при этом. Когда села писать этот текст и взглянула на записи, то вдруг осознала, что они больше напоминают этапы принятия неизбежного Элизабет Кюблер-Росс, а если точнее, принятие неизбежного умирания стереотипа у меня в голове.

Отрицание

С самого начала многие друзья отговаривали меня от этой идеи. Скрывать нечего, у меня уже были истории с «патриотами», и я сама думала, что подобная провокация точно приведет меня к очередной стычке.

Долго готовилась, поменяла распорядок дней, чтобы максимально обезопасить себя. Решила в первый день везде ходить с друзьями. Сказать по правде, мне было страшно.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Вечером первого дня я пошла в кино. По дороге двое подростков захихикали, оборачиваясь на меня. «Понеслось», – мелькнуло у меня в голове. Но, как ни странно, это был первый и последний раз за всю неделю. На данном этапе я отрицала, что стереотип начинает свое существование в моей голове.

В кино я не заметила ни одного странного взгляда, но зато обнаружила, что мне откровенно жарко. Приятели не узнавали меня на улице, а друзья откровенно спрашивали: «Что случилось?»

При этом с первого же дня я заметила очень важное изменение: я не ощутила ни единого херасмента на сексуальной почве. Ни одного сального взгляда, вопроса или «подката». Через пару дней после окончания эксперимента я поздно вечером ехала в метро. Мне было не по себе. И тут вспомнила, что у меня был с собой шарф. Я соорудила себе хиджаб и дальше ехала без тревоги. Можно считать, что это лайфхак.

Гнев

В общем, выходя из дома, я настраивалась ловить на себе шокированные взгляды (а может даже гнилые помидоры), но нет – ничего не происходило. Я активно стараюсь научиться кататься на велосипеде и хиджаб не должен был стать мне помехой. Наматывая круги на стадионе, а заметила девочку лет пяти с дедушкой, который тоже учил ее кататься. Мы поравнялись (скорость моего передвижения как раз равняется скорости ребенка пяти лет) и я предложила ей проехать наперегонки. Заливаясь хохотом, девочка начала жать на педали, а я пыталась ее догнать. Дедушка лишь улыбнулся и пожелал мне хорошего дня. 

И этот мир кота Леопольда продолжался всю неделю.

В кафе, когда я брала глинтвейн, официант вежливо заметил, что там есть алкоголь. В театре кассир на английском языке подсказал, где находится мое место. Уступив пожилой женщине место в троллейбусе, услышала, что я «гарнюня».

Я почувствовала разочарование. Где же эта нетолерантность и неприятие? Может я не там хожу? Почему никто не смотрит и даже не тычет на меня пальцем?

Торг

И вот тут я начала искать варианты, чтобы вызвать реакцию. У меня в списке было много пунктов и решила, что хоть какую-то реакцию я все же получу. Активно делала комплименты официантам в фастфудах, демонстративно пила алкоголь в пятницу вечером в забитом пабе, ходила вечером на Борщаговке, отправлялась в одиночестве на мужской балет, проехалась по всей красной ветке метро.

И ничего. Никакой реакции. Люди только улыбались и чаще обращались ко мне на английском языке. Дальше просто скопирую цитату из дневника этих семи дней: «Сегодня специально долго разговаривала с таксистом. Говорили о пробках и о том, как паркуются люди в городе. Я увлеклась и начала эмоционально причитать и поражаться. Он, выслушав, улыбнулся и сказал: “Вы видимо в Украине не так давно живете, да?”. Я сижу В ХИДЖАБЕ». После этого дня я перестала торговаться.

Депрессия

На пятый день друзья стали спрашивать, как поменялась моя жизнь? Никак. Абсолютно никак. Мне было даже стыдно говорить это, разочаровывать всех тем, что на самом деле все хорошо. Что все невероятно вежливы и внимательны ко мне. Что ни разу я не нарывалась на отсутствие такта. Что даже кассирши в супермаркете улыбались мне и рефлекторно спрашивали: «Картку маєте, пакет потрібен?» Было ощущение тотальной #зрады.

Зрады не извне, а внутри себя.

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

Принятие

Выше я писала, что у меня был список пунктов для «проверки» общества. Одним из них был детский сад, куда я якобы хотела отдать своего трехлетнего ребенка. По случайности это оказался мой детский сад.

Как только я зашла в здание, на меня обрушился запах знакомого какао. Подойдя к двери завуча, прочла, что приемные дни совсем не сегодня, но все-таки решила постучаться. Миловидная женщина сказала, что может ответить на любые вопросы. Я начала рассказывать о ребенке и о том, что хотела бы его записать в этот сад, как бы случайно уточнив, не будет ли конфликтов из-за моей религии. «Вы что! Мы наоборот очень рады! Вот у нас есть такая девочка замечательная и семья тоже из Сирии. Вы же сирийка да?» Я утвердительно кивнула и выходила из детского сада, улыбаясь.

Вывод

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

В Киеве люди готовы к другим культурам и никакой ненависти я не ощутила. Да, это всего лишь семь дней, да, это субъективный опыт. Но для меня этого достаточно.

Найцiкавiше на сайтi

Інспектори змін: що думають учні опорних шкіл про нові ініціативи

У перетворенні «старої» школи на «нову» зацікавлені різні сторони: учителі, батьки, громада, але насамперед зміни спрямовані на дітей. У проекті «Шкільна re:форма» Platfor.ma разом із Центром інноваційної освіти «Про.Світ» і фондом WNISEF вирішили дізнатися, як опорні школи за рік змінилися для дітей.

Ініціатори проекту «Пілот 24», спрямованого на підтримку сільських опорних шкіл, на старті програми наголошували, що саме учні стануть «інспекторами» прогресу. І ті, хто сьогодні сидять за партами, не чекають компромісних рішень, повільних законодавчих перетворень чи змін у вчительских підходах. Часто вони стають тими, хто активно долучається до змін чи навіть ініціює їх.

«Учні мають можливість керувати своїм навчанням, вони отримують різні типи мотивації», – ділиться досвідом Ельміра Пилип, учителька словацької мови в селі Тур’я-Ремета на Закарпатті. Її колега, учителька німецької мови Марія Федушка реалізувала у школі на Закарпатті проект «Ровесники, відгукніться» для онлайн-спілкування школярів з підлітками з інших країн. Вона розповідає, що учні активно долучилися до процесу перетворень, стали більш ініціативними і залученими у навчальний процес і постійно обмінюються досвідом. Учтелька вказує на важливий компонент успіху: «Учитель має бути партнером для учня».

«От краще б ви…»: навіщо допомагати котикам, коли страждають люди

На шляху до доброї справи можна зіштовхнутись з безліччю питань і суперечностей. Краще врятувати одне життя зараз чи сто потім? Чи треба допомагати тваринам, якщо страждають люди? Як обрати тих, кому підтримка потрібна найбільше? Ми вирішили спитати про внутрішню конкуренцію у доброчинності тих, хто кожен день із цим працює, – співробітників благодійних організацій.

 

Чи допомагаєте ви іншим благодійним сферам?

Я допомагаю там, де можу допомогти – фінансово, морально і фізично. Ділюся досвідом, беру участь у зборах коштів та іншої допомоги у вигляді різних необхідних речей, ліків і продуктів, в поширенні інформації, буваю волонтером інших проектів. Не афішую це, бо вважаю допомогу іншим природною потребою людини та неодмінною частиною свідомого життя.

Що ви думаєте про те, що одні сфери благодійності важливіші за інші?

Ми живемо в такому часі та в такій країні, де допомоги та співчуття вимагає практично кожен третій. Міркувати на тему, що важливіше – кинуті тварини, незаможні, переселенці, багатодітні сім’ї, люди похилого віку або діти, – безглуздо. Потрібно робити те, що хочеш, і бути корисним тим, кому хочеш. Тут немає і не може бути градації за значимістю. А будь-які розмови на цю тему – популізм і розкидання слів на вітер.

Чи були у вас випадки, коли люди говорили, що важливіше допомогти іншій організації, а не вам?

Ні, я такого не пригадую. У нас у фонді є правило: ми нормально ставимося до відмов і вибору людини щодо допомоги іншим. Без необхідності міркувати на цю тему і робити висновки. Можливо, тому я не бачу і не помічаю подібних речей у своєму житті.

Якщо у людини є обмежена сума на добру справу і вона не може допомогти всім одразу, що б ви порадили?

Допомогти комусь одному. Не обов’язково потрібно вирішувати всі проблеми життя, брати на себе весь тягар. Досить участі в міру сил та можливостей – це та ж увага, вклад часу, добрі слова. У міру можливостей – ключовий компонент. Іноді навіть найнезначніша, на перший погляд, участь здатна докорінно змінити життя людини. І ось це по-справжньому важливо.

 

Техноетика: чи потрібно у XXI столітті вміти писати від руки?

У рубриці «Техноетика» Platfor.ma разом з експертами з різних сфер шукає відповіді на нові запитання епохи технологій. У четвертому випуску ми вирішили з’ясувати, чи важливо у сучасному світі вміти писати від руки та як часто це роблять люди різних професій.

Каріна Шустрик, школярка

Писати в ХХІ столітті – це необхідність. За допомогою письма люди розвиваються, спілкуються, працюють, навчаються, зв’язуються з минулим. Я навчаюся, тому постійно перебуваю в колі ручок та паперів. Я змушена писати часто та багато, бо без цього не буде подальшого мого розвитку. В моєму випадку, як і у  інших школярів, процес письма відбувається безупинно.

 

Володимир Глеба, програміст

Подібні питання звучать постійно. Не так давно люди замислювалися, чи вийде вижити книгарням, кав’ярням і маленьким затишним магазинам в нерівній боротьбі з інтернетом, супермаркетами та фастфудом. І в якийсь час відповідь здавалася очевидною, але все вийшло навпаки. Те ж і з письмом від руки. Це не так зручно, не так швидко, не так сучасно. Люди втрачають навички до цього і я – не виняток.

Довгий час для мене взагалі єдиним місцем для практики письма залишалися державні органи: податкова та інші не найпрогресивніші заклади в країні. Потім деякий час періодично списував зошит всякими завданнями. Для різноманітності. А так, навіть незамінний листок з покупками не встояв перед Trello. Не так давно відкрив для себе заново блокнот з олівцем і протягом декількох місяців навіть записував собі туди потокові справи, але потім комп’ютер все одно переміг.

Навіть дивно, як навик, що виробляється роками, можна запросто розгубити. Писати від руки я можу спокійно, але почуття буденності та легкості в процесі цього заняття вже немає. Проте, вміти це робити найближчим часом необхідно, як не крути. У нас поки що не зовсім цифрове майбутнє, але навіть коли воно настане, ця навичка все одно не буде зайвою, тому що недогарок і рівна поверхня будуть в наявності навіть після ядерної війни, а ось комп’ютер і клавіатура – навряд чи. Ну і потім, як ще написати на асфальті «Зайчик, я тебе люблю!»? Клавіатурою?

 

Дім-музей: як подивитись світові колекції у себе вдома

У ці вихідні по всьому світі відзначають День музеїв. Чимало таких закладів працюють безкоштовно і радо запрошують усіх охочих. Але сьогодні, щоб відвідати деякі з них, можна навіть не виходити з дому. Необов’язково, наприклад, їхати в Париж, щоб порапити в Лувр – достатньо зробити кілька кліків мишкою. Ми не гарантуємо тих же відчуттів, що й у реальності, але віртуальна екскурсія допоможе ознайомитися, роздивитися зблизька дрібні деталі або ж спланувати реальний маршрут у майбутньому.

 

Один із найвідоміших та найпопулярніших серед туристів художніх музеїв світу. Його колекції нараховують близько півмільйона експонатів, з яких побачити можна лише 35 тис. Тут знаходяться легендарні «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, Венера Мілоська, Ніка Самофракійська та інші шедеври світового мистецтва.

Також Лувр – один із найбільших світових музеїв. Щоб обійти його повністю (а це 58 тис. квадратних метрів) знадобиться багато часу. Тому на сайті www.louvre.fr можна потрапити у Париж і відвідати виставкові кімнати та галереї музею віртуально. До прикладу, пройти онлайн-тур експозицією стародавнього Єгипту чи ще деякими цікавими місцями Лувра.

Також музей має 1,6 млн фоловерів у Instagram. Тут можна побачити фото експонатів та самої будівлі, прочитати новини про виставки чи надихнутися французькими висловами.