Оправдать одежды: как Мариам Найем ходила в хиджабе ради эксперимента

АвторМаріам Найем
10 Травня 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено рівні права точка зору

История моих попыток интегрироваться в украинское общество насчитывает уже второй десяток лет. В ход шли все способы: от вышиванки с венками до отрицания любых связей с восточной культурой. Фэшн-патриотизм закончился после первого вопроса от скинхеда, а вот отрицание продолжалось еще долго.

Если на улице шел дождь, то я предпочитала мокнуть, чем покрыть свою голову шарфом. Боялась, что на меня посмотрят как на тех, «других». Впрочем, так смотрели абсолютно всегда, и, что бы я ни делала, от меня ничего не зависело. Но я лишний раз остерегалась это подчеркивать.

Мой опыт подсказывает, что люди отмечают «экзотичность», считая это скорее комплиментом, чем желанием обидеть. Конечно, встречи с правыми и «приветствия солнца» в моем присутствии тоже были, но не стану называть это правилом. Лишь отмечу, что агрессивные элементы есть во всех обществах и вопрос только в их численности.

Итак, это было в трамвае недалеко от Татарки. В транспорт зашла девушка в хиджабе с ребенком. Я почувствовала, что меня что-то кольнуло и стало ее жалко. Захотелось узнать у девушек, каково это – носить хиджаб в культуре, которая имеет очень слабое представление об исламе. В тот момент мне пришла в голову мысль, что особое испытание, наверное, переживают женщины в хиджабе с восточной внешностью. Но вот где такую найти? А потом я посмотрела на свое отражение в окне – и ответ как-то пришел сам собой.

Так я решила неделю походить в хиджабе с двумя целями: взглянуть нетерпимости в лицо и принять свое восточное прошлое.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Всю неделю эксперимента я вела дневник, где детально описывала то, что со мной происходило и то, что чувствовала при этом. Когда села писать этот текст и взглянула на записи, то вдруг осознала, что они больше напоминают этапы принятия неизбежного Элизабет Кюблер-Росс, а если точнее, принятие неизбежного умирания стереотипа у меня в голове.

Отрицание

С самого начала многие друзья отговаривали меня от этой идеи. Скрывать нечего, у меня уже были истории с «патриотами», и я сама думала, что подобная провокация точно приведет меня к очередной стычке.

Долго готовилась, поменяла распорядок дней, чтобы максимально обезопасить себя. Решила в первый день везде ходить с друзьями. Сказать по правде, мне было страшно.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Вечером первого дня я пошла в кино. По дороге двое подростков захихикали, оборачиваясь на меня. «Понеслось», – мелькнуло у меня в голове. Но, как ни странно, это был первый и последний раз за всю неделю. На данном этапе я отрицала, что стереотип начинает свое существование в моей голове.

В кино я не заметила ни одного странного взгляда, но зато обнаружила, что мне откровенно жарко. Приятели не узнавали меня на улице, а друзья откровенно спрашивали: «Что случилось?»

При этом с первого же дня я заметила очень важное изменение: я не ощутила ни единого херасмента на сексуальной почве. Ни одного сального взгляда, вопроса или «подката». Через пару дней после окончания эксперимента я поздно вечером ехала в метро. Мне было не по себе. И тут вспомнила, что у меня был с собой шарф. Я соорудила себе хиджаб и дальше ехала без тревоги. Можно считать, что это лайфхак.

Гнев

В общем, выходя из дома, я настраивалась ловить на себе шокированные взгляды (а может даже гнилые помидоры), но нет – ничего не происходило. Я активно стараюсь научиться кататься на велосипеде и хиджаб не должен был стать мне помехой. Наматывая круги на стадионе, а заметила девочку лет пяти с дедушкой, который тоже учил ее кататься. Мы поравнялись (скорость моего передвижения как раз равняется скорости ребенка пяти лет) и я предложила ей проехать наперегонки. Заливаясь хохотом, девочка начала жать на педали, а я пыталась ее догнать. Дедушка лишь улыбнулся и пожелал мне хорошего дня. 

И этот мир кота Леопольда продолжался всю неделю.

В кафе, когда я брала глинтвейн, официант вежливо заметил, что там есть алкоголь. В театре кассир на английском языке подсказал, где находится мое место. Уступив пожилой женщине место в троллейбусе, услышала, что я «гарнюня».

Я почувствовала разочарование. Где же эта нетолерантность и неприятие? Может я не там хожу? Почему никто не смотрит и даже не тычет на меня пальцем?

Торг

И вот тут я начала искать варианты, чтобы вызвать реакцию. У меня в списке было много пунктов и решила, что хоть какую-то реакцию я все же получу. Активно делала комплименты официантам в фастфудах, демонстративно пила алкоголь в пятницу вечером в забитом пабе, ходила вечером на Борщаговке, отправлялась в одиночестве на мужской балет, проехалась по всей красной ветке метро.

И ничего. Никакой реакции. Люди только улыбались и чаще обращались ко мне на английском языке. Дальше просто скопирую цитату из дневника этих семи дней: «Сегодня специально долго разговаривала с таксистом. Говорили о пробках и о том, как паркуются люди в городе. Я увлеклась и начала эмоционально причитать и поражаться. Он, выслушав, улыбнулся и сказал: “Вы видимо в Украине не так давно живете, да?”. Я сижу В ХИДЖАБЕ». После этого дня я перестала торговаться.

Депрессия

На пятый день друзья стали спрашивать, как поменялась моя жизнь? Никак. Абсолютно никак. Мне было даже стыдно говорить это, разочаровывать всех тем, что на самом деле все хорошо. Что все невероятно вежливы и внимательны ко мне. Что ни разу я не нарывалась на отсутствие такта. Что даже кассирши в супермаркете улыбались мне и рефлекторно спрашивали: «Картку маєте, пакет потрібен?» Было ощущение тотальной #зрады.

Зрады не извне, а внутри себя.

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

Принятие

Выше я писала, что у меня был список пунктов для «проверки» общества. Одним из них был детский сад, куда я якобы хотела отдать своего трехлетнего ребенка. По случайности это оказался мой детский сад.

Как только я зашла в здание, на меня обрушился запах знакомого какао. Подойдя к двери завуча, прочла, что приемные дни совсем не сегодня, но все-таки решила постучаться. Миловидная женщина сказала, что может ответить на любые вопросы. Я начала рассказывать о ребенке и о том, что хотела бы его записать в этот сад, как бы случайно уточнив, не будет ли конфликтов из-за моей религии. «Вы что! Мы наоборот очень рады! Вот у нас есть такая девочка замечательная и семья тоже из Сирии. Вы же сирийка да?» Я утвердительно кивнула и выходила из детского сада, улыбаясь.

Вывод

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

В Киеве люди готовы к другим культурам и никакой ненависти я не ощутила. Да, это всего лишь семь дней, да, это субъективный опыт. Но для меня этого достаточно.

Найцiкавiше на сайтi

Гори по коліна: як біонічні ноги замінюють справжні

Від моменту виникнення першого протезу в Єгипті і до появи людини на біонічних ногах на сцені TED минуло дві тисячі років. Суцільна дерев’яна кінцівка еволюціонувала до повноцінної частини тіла з електричною шкірою і датчиками замість рецепторів. Як реалізували проект з комплектації людини – розповідає Platfor.ma.

Г’ю Герр

Передісторія. Штат Пенсильванія на північному сході США перетинають гори Аппалачі – місцевість сама спонукає займатися альпінізмом. У 1964 році в містечку Ланкастер, у долині річки Сасквеханна, народився Г’ю Герр. У вісім років він підкорив гору Темпл висотою 3544 метрів, і про нього швидко заговорили як про одного з найбільш перспективних альпіністів Штатів. У 17 років він уже був доволі досвідченим, щоб підкорити серйозні вершини, тож пішов у експедицію на північ США.

Проблема. Під час експедиції альпіністи потрапили в заметіль. Дезорієнтовані Г’ю і його напарник Джеф Батцер провели в заметах під горою Вашингтон три дні. Температура не піднімалася вище -29°C. Коли хлопців знайшли, їхні ноги були на такій стадії обмороження, що їх довелося ампутувати. Джеф Батцер лишився без однієї ноги й пальців іншої. А Г’ю пощастило ще менше – йому, перспективному альпіністу, ампутували обидві ноги аж до колін.

Ідея. Протез як явище не новий, але це завжди було щось чужорідне людському тілу. Справжні ноги дають «зворотній зв’язок»: людина відчуває, що відбувається з її тілом, розрізняє температуру, біль, положення в просторі. Однак класичний протез не дає жодних відчуттів. Г’ю вийшов з лікарні і почав працювати над створенням власних. Спершу це були спеціальні «кішки» для альпінізму, названі так через схожість з котячими пазурами. А потім Герр вирішив, що здатний на більше.

Рішення. Г’ю стає студентом університету Міллерсвіля. За час навчання він запатентував власне кріплення для протезу. Наступний етап – магістратура МIТ. А після її звершення альпініст стає доктором біофізики в Гарварді. Маючи таку освіту, Г’ю почав займатися біонікою на серйозному рівні. Він повертається у МІТ не тільки як викладач, а і як засновник Центру екстремальної біоніки – там намагаються створити «чутливий» протез.

Технологія. Протез Герра не суцільний: він має з’єднання на місці суглобів людини, схожі складові частини, 12 датчиків і акумулятори, які можна заряджати окремо. Сам винахідник каже, що ноги мають три види зв’язку: механічний (поєднання ніг і тіла), динамічний (забезпечує рух) і електричний (забезпечує двостороннє проведення інформації). Кріплення ніг до тіла забезпечує синтетична шкіра, яка має різну жорсткість у різних ділянках залежно від тиску, якого вона зазнає. Загалом завдяки системам контролю нога поводиться так, ніби в ній є м’язи, нерви, сухожилля, суглоби. Керується механізм теж як «справжній» – завдяки силі волі, що мовою фізіології означає нервові імпульси від мозку: електроди на поверхні справжньої ноги фіксують імпульси від скорочення м’язів і трансформують їх в імпульси, що примушують рухатися частини біонічної ноги. Це працює, мов магія: варто подумати про рух – і він відбувається.

Про те, як моделювали біонічні ноги, найкраще розкаже їхній творець.

 

Що далі? Герр каже, що зовсім скоро у людей будуть «запасні» кінцівки, екзоскелети стануть звичною справою, а штучно вирощені нерви якісно змінять відчуття від біонічних ніг.

Наразі вченим незалежно від Герра і МТІ вдалося створити електричну шкіру, що реагує на біль. Рецептори налаштовані на певний рівень тиску, що рівноцінно больовому порогуі – і як тільки «шкіра» фіксує цей рівень, вона посилає у мозок больові сигнали. Випробування проходили на протезі руки, тож сигнал рухався ліктьовим нервом. Рука реагувала, як справжня – людина відсмикувала її. Якщо таку шкіра застосують для біонічного протезу, ми станемо на крок ближче до досконалого майбутнього. Адже «людина не може бути неповноцінною. Неповноцінні тільки наші технології», – запевняє Г’ю Герр.

І йому хочеться вірити.

Гаманець чи мистецтво: уривок з книги «Думай як митець» про те, як заробляли Воргол і ван Гог

АвторPlatfor.ma
14 Серпня 2018

У видавництві ArtHuss виходить книга Вілла Ґомперца «Думай як митець». Як редактор арт-відділу «Бі-Бі-Сі» він багато дізнався про життя відомих художників – настільки, що вирішив скласти універсальний гід творчим мисленням на основі знаменитих біографій. Platfor.ma публікує уривок про те, чого нас можуть навчити Воргол, Рубенс і ван Гог у сфері фінансів.

Вілл Ґомперц

Насправді митці аж ніяк не сміливіші, не шляхетніші й не цілеспрямованіші за фермерів, що йдуть за будь-якої погоди чортзна-куди, аби захистити свої отари. Чи за рестораторку, яка опівночі каже «добраніч» останньому відвідувачу, а о 4 ранку висмикує себе з ліжка, щоб не проґавити на ринку найякісніші продукти. Або, якщо вже про це мова, згадаю майстра-каменяра, який набив мозолі й випрацював до болю спину, зводячи будинки.

У тому, що стосується відданості справі та серйозності намірів, мало що їх розрізняє, хіба що те, як ми вирішили поцінувати їхню діяльність. Мета у них одна й та сама. І в усіх згаданих випадках – не надто романтична, не надто висока. Вони хочуть вижити і, якщо пощастить, жити добре, заробляючи достатньо грошей, аби продовжувати свою справу.

Та якщо фермери й ресторатори можуть годинами розводитися про прозу грошових потоків та операційні маржі, митці, як правило, щодо грошей тримають рота на замку. Бо це якось трохи вульгарно, навіть принизливо. А ще це загрожує руйнацією ілюзій, що їх ми самі витворили, буцімто митці – божества, яких не торкаються брудні реалії повсякдення.

Утім, інколи трапляються винятки. Енді Воргола так зачарували гроші й споживацтво, що він зробив їх темою своєї творчості. Він назвав свою студію фабрикою, а одного разу сказав: 

«Робити гроші –  це мистецтво, і робота – це мистецтво, а успішний бізнес – це найкраще мистецтво». 

Він виготовляв принти споживчих товарів, знаменитостей і доларових знаків.

Профайл: архітектор і учасник «Агентів змін» Максим Головко

АвторPlatfor.ma
10 Серпня 2018

У рубриці «Профайл» Platfor.ma знайомить з українськими креативними професіоналами, які мислять в одному напрямку з нами, а також просить їх показати найзнаковіші роботи. Наш новий герой – архітектор й один з ідеологів ініціативи «Агенти змін» Максим Головко.

За своє життя я не знайшов нічого цікавішого, ніж робота над міськими ініціативами. Розумієте, ми створюємо проекти, якими десятиліттями будуть користуватись мільйони людей. Тим паче важко втриматись, щоб не почати щось змінювати в своєму місті, коли воно на кожному кроці змушує тебе страждати: спускатись в підземний перехід, коли можна було б піти через дорогу; пітніти на пекельному сонці, хоча можна було б сховатись в затінку дерев; йти в неправильну сторону, коли ти шукаєш вхід в метро. Тут краще не запитувати, що місто може зробити для тебе, – краще спитати, що ти можеш зробити для міста.

Тож потрібно створювати проекти, які вирішують реальні проблеми містян. На жаль, більшість міських ініціатив, які втілюють в Києві, не підтверджені жодними даними. Не дуже зрозуміло, для чого їх роблять, кому це потрібно і чи можна було би кошти, які на них витратили, використати доцільніше. Тому в своїй роботі ми спочатку проводимо дослідження, щоб визначити, яку саме проблему ми вирішуємо і чи є така необхідність.

Будь-яке місто має купу недоліків і проблем. Всі вони є дизайн-завданнями, які потрібно вирішити.

В нас є просте правило, яке ми сформували декілька років назад. Ми беремось лише за ті проекти, які готові були б зробити безкоштовно. Так нам вдається знаходити замовників, які мають спільні з нами цілі і цінності.

Головними правилами нашої роботи є ітеративність та залучення до проекту людей, яким потім доведеться нашою роботою користуватись. Неважливо, це схема метро чи проект площі перед Київрадою. Містяни є не лише основними користувачами, але й експертами повсякденності. Тому вони краще за нас знають, що їм потрібно, та які проблеми є в цьому місці. Створюючи разом з ними проект, ми робимо його лише краще

Головна особливість в тому, що будь-який міський проект — це завжди робота з багатьма учасниками: бізнесом, містом, містянами, спеціалістами. Для цього потрібен налагоджений діалог між всіма сторонами і розуміння спільної мети. На жаль, в нас такого налагодженого діалогу ще нема, зараз він лише починає формуватись.

Основним трендом в міському дизайні є людиноорієнтованість. Однак цей тренд вловили ще не всі учасники індустрії, тому ми досі отримуємо площі, до яких не можна дістатись на візку, зупинки громадського транспорту, якими не можна користуватись незрячим людям, вулиці, на яких не можна зручно пересуватись велосипедистам, а іноді і пішоходам.

 

Перекриття Ярвалу

Цей проект є найбільшим і найзагадковішим факапом. Через це він один з моїх найулюбленіших. Ми півроку проводили дослідження, спілкувались з підприємцями, прораховували різні варіанти перекриття на транспортній моделі, домовились з міською адміністрацією. За день до перекриття, яке мало статись 24 серпня 2017 року, адміністрація перенесла все це на невизначений термін. Таке в нашій практиці сталося вперше і досі достеменно невідомо, що стало причиною. Ймовірно розкрити цю таємницю зможуть лише майбутні покоління.

 

Коло Подолу

Поки що це найбільше дослідження, яке ми проводили, і перша концепція розвитку публічного простору, яку ми створили. Ми зібрали дані на території всього Подолу і розробили пішохідний маршрут, який з’єднує три історичні київські гори і набережну Дніпра. Зараз по цьому маршруту вже пройшло дві екскурсії і ми збираємось продовжувати прогулянки.

Захищайтеся: 6 сервісів з дірками у приватності, якими ви користуєтесь кожен день

АвторАліна Ситнік
9 Серпня 2018

Щодня ми перевіряємо пошту, гуглимо інформацію, шеримо картинки та спілкуємося в месенджерах. Це стало настільки природним, що ми навіть не замислюємось, що наші запити, повідомлення та скріншоти можуть легко потрапити у загальний доступ – і це без порушення жодних прав.  Platfor.ma проаналізувала слабкі місця популярних сервісів та додатків, які грішать витоками персональної інформації.

 

Компанія Google не приховує, що збирає будь-які доступні дані про своїх користувачів. Для того, щоб особисто переконатися у цьому, достатньо лише відкрити «Мій аккаунт» та перейти у розділ «Особисте та конфіденційність».

Тут можна знайти інформацію про  власну активність та побачити відвідані місця на Google maps. Також компанія зберігає усі голосові записи користувачів, які використовували Voice & Audio Activity. Запис розпочинається одразу після вимовляння «OK Google» чи натискання кнопки мікрофона.