Оправдать одежды: как Мариам Найем ходила в хиджабе ради эксперимента

АвторМаріам Найем
10 Травня 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено рівні права точка зору

История моих попыток интегрироваться в украинское общество насчитывает уже второй десяток лет. В ход шли все способы: от вышиванки с венками до отрицания любых связей с восточной культурой. Фэшн-патриотизм закончился после первого вопроса от скинхеда, а вот отрицание продолжалось еще долго.

Если на улице шел дождь, то я предпочитала мокнуть, чем покрыть свою голову шарфом. Боялась, что на меня посмотрят как на тех, «других». Впрочем, так смотрели абсолютно всегда, и, что бы я ни делала, от меня ничего не зависело. Но я лишний раз остерегалась это подчеркивать.

Мой опыт подсказывает, что люди отмечают «экзотичность», считая это скорее комплиментом, чем желанием обидеть. Конечно, встречи с правыми и «приветствия солнца» в моем присутствии тоже были, но не стану называть это правилом. Лишь отмечу, что агрессивные элементы есть во всех обществах и вопрос только в их численности.

Итак, это было в трамвае недалеко от Татарки. В транспорт зашла девушка в хиджабе с ребенком. Я почувствовала, что меня что-то кольнуло и стало ее жалко. Захотелось узнать у девушек, каково это – носить хиджаб в культуре, которая имеет очень слабое представление об исламе. В тот момент мне пришла в голову мысль, что особое испытание, наверное, переживают женщины в хиджабе с восточной внешностью. Но вот где такую найти? А потом я посмотрела на свое отражение в окне – и ответ как-то пришел сам собой.

Так я решила неделю походить в хиджабе с двумя целями: взглянуть нетерпимости в лицо и принять свое восточное прошлое.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Всю неделю эксперимента я вела дневник, где детально описывала то, что со мной происходило и то, что чувствовала при этом. Когда села писать этот текст и взглянула на записи, то вдруг осознала, что они больше напоминают этапы принятия неизбежного Элизабет Кюблер-Росс, а если точнее, принятие неизбежного умирания стереотипа у меня в голове.

Отрицание

С самого начала многие друзья отговаривали меня от этой идеи. Скрывать нечего, у меня уже были истории с «патриотами», и я сама думала, что подобная провокация точно приведет меня к очередной стычке.

Долго готовилась, поменяла распорядок дней, чтобы максимально обезопасить себя. Решила в первый день везде ходить с друзьями. Сказать по правде, мне было страшно.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Вечером первого дня я пошла в кино. По дороге двое подростков захихикали, оборачиваясь на меня. «Понеслось», – мелькнуло у меня в голове. Но, как ни странно, это был первый и последний раз за всю неделю. На данном этапе я отрицала, что стереотип начинает свое существование в моей голове.

В кино я не заметила ни одного странного взгляда, но зато обнаружила, что мне откровенно жарко. Приятели не узнавали меня на улице, а друзья откровенно спрашивали: «Что случилось?»

При этом с первого же дня я заметила очень важное изменение: я не ощутила ни единого херасмента на сексуальной почве. Ни одного сального взгляда, вопроса или «подката». Через пару дней после окончания эксперимента я поздно вечером ехала в метро. Мне было не по себе. И тут вспомнила, что у меня был с собой шарф. Я соорудила себе хиджаб и дальше ехала без тревоги. Можно считать, что это лайфхак.

Гнев

В общем, выходя из дома, я настраивалась ловить на себе шокированные взгляды (а может даже гнилые помидоры), но нет – ничего не происходило. Я активно стараюсь научиться кататься на велосипеде и хиджаб не должен был стать мне помехой. Наматывая круги на стадионе, а заметила девочку лет пяти с дедушкой, который тоже учил ее кататься. Мы поравнялись (скорость моего передвижения как раз равняется скорости ребенка пяти лет) и я предложила ей проехать наперегонки. Заливаясь хохотом, девочка начала жать на педали, а я пыталась ее догнать. Дедушка лишь улыбнулся и пожелал мне хорошего дня. 

И этот мир кота Леопольда продолжался всю неделю.

В кафе, когда я брала глинтвейн, официант вежливо заметил, что там есть алкоголь. В театре кассир на английском языке подсказал, где находится мое место. Уступив пожилой женщине место в троллейбусе, услышала, что я «гарнюня».

Я почувствовала разочарование. Где же эта нетолерантность и неприятие? Может я не там хожу? Почему никто не смотрит и даже не тычет на меня пальцем?

Торг

И вот тут я начала искать варианты, чтобы вызвать реакцию. У меня в списке было много пунктов и решила, что хоть какую-то реакцию я все же получу. Активно делала комплименты официантам в фастфудах, демонстративно пила алкоголь в пятницу вечером в забитом пабе, ходила вечером на Борщаговке, отправлялась в одиночестве на мужской балет, проехалась по всей красной ветке метро.

И ничего. Никакой реакции. Люди только улыбались и чаще обращались ко мне на английском языке. Дальше просто скопирую цитату из дневника этих семи дней: «Сегодня специально долго разговаривала с таксистом. Говорили о пробках и о том, как паркуются люди в городе. Я увлеклась и начала эмоционально причитать и поражаться. Он, выслушав, улыбнулся и сказал: “Вы видимо в Украине не так давно живете, да?”. Я сижу В ХИДЖАБЕ». После этого дня я перестала торговаться.

Депрессия

На пятый день друзья стали спрашивать, как поменялась моя жизнь? Никак. Абсолютно никак. Мне было даже стыдно говорить это, разочаровывать всех тем, что на самом деле все хорошо. Что все невероятно вежливы и внимательны ко мне. Что ни разу я не нарывалась на отсутствие такта. Что даже кассирши в супермаркете улыбались мне и рефлекторно спрашивали: «Картку маєте, пакет потрібен?» Было ощущение тотальной #зрады.

Зрады не извне, а внутри себя.

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

Принятие

Выше я писала, что у меня был список пунктов для «проверки» общества. Одним из них был детский сад, куда я якобы хотела отдать своего трехлетнего ребенка. По случайности это оказался мой детский сад.

Как только я зашла в здание, на меня обрушился запах знакомого какао. Подойдя к двери завуча, прочла, что приемные дни совсем не сегодня, но все-таки решила постучаться. Миловидная женщина сказала, что может ответить на любые вопросы. Я начала рассказывать о ребенке и о том, что хотела бы его записать в этот сад, как бы случайно уточнив, не будет ли конфликтов из-за моей религии. «Вы что! Мы наоборот очень рады! Вот у нас есть такая девочка замечательная и семья тоже из Сирии. Вы же сирийка да?» Я утвердительно кивнула и выходила из детского сада, улыбаясь.

Вывод

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

В Киеве люди готовы к другим культурам и никакой ненависти я не ощутила. Да, это всего лишь семь дней, да, это субъективный опыт. Но для меня этого достаточно.

Найцiкавiше на сайтi

З видом на зникнення:
ці тварини вимирають. І вони дивовижні

Багато видів лемурів, які мешкають лише на острові Мадагаскар, можуть зникнути. Серед них і сіфаки – незвичайні приматоподібні зі здивованим поглядом і жвавою ходою, які живуть у листяних лісах і харчуються рослинами. Ці тварини настільки ж нешкідливі, наскільки й беззахисні, і цим користуються браконьєри. Але це не єдина загроза для сіфак: викорчовування дерев і пожежі буквально знищують їхні домівки. Міжнародний союз охорони природи класифікує цих активних тварин як вимираючий вид.

Епідемія уваги: як вивести мозок із режиму «завжди онлайн» і почати жити

АвторPlatfor.ma
16 Березня 2019

«Ми тонемо в інформації і водночас відчуваємо нестачу мудрості». Ці слова американський біолог Едвард Осборн Вілсон промовив ще на початку століття. А якщо швидко перенестися в еру смартфонів, можна помітити, що наше психічне життя стало фрагментованим і розділеним більше, ніж будь-коли. «Економіка уваги» – словосполучення, яке часто використовується, щоб надати подіям навколо певного змісту: ця концепція розглядає нашу увагу як обмежений ресурс у центрі інформаційної екосистеми, в якій замкнено різноманітні сповіщення та повідомлення, що постійно намагаються цю увагу захопити.

Це корисний наратив у світі інформаційного перевантаження, у світі, де наші ж пристрої та програми розроблені таким чином, щоб навмисно тримати нас на гачку (докладніше почитати про це можна у нашому тексті «Time Well Spent: чому сповіщення крадуть наш час і як їх перемогти». – Platfor.ma). Ба більше, окрім психічного благополуччя для нас самих, економіка уваги пропонує особливий спосіб сприйняття деяких важливих соціальних проблем: від тривожного зниження емпатії до «озброювання» соціальних медіа.

Проблема в тому, що цей наратив передбачає застосування певного типу уваги. Зрештою, економіка має справу з тим, як ефективно розподіляти ресурси з огляду на конкретні цілі (наприклад, максимізацію прибутку). Розмова про економіку уваги спирається на поняття «увага-ресурс», іншими словами, наша увага має застосовуватися для досягненя певної мети, від якої нас відвертають соціальні медіа та інші хвороби сучасного суспільства. Якщо нам не вдається використати увагу для досягнення мети, вона стає інструментом, який використовують та експлуатують інші.

Однак сприйняття уваги як ресурсу не враховує той факт, що увага не просто корисна. Її роль більш фундаментальна – увага привертає нас до зовнішнього світу. «Інструментальна» присутність безперечно важлива. Але ми також можемо сприймати більш «дослідницьким» способом, бути по-справжньому відкритими до того, що постає перед нами, без особливої послідовності дій.

Приміром, під час нещодавньої поїздки до Японії, мені випала нагода провести кілька годин у Токіо. Опинившись в діловому районі Сібуя, я безцільно сновигав серед неонових знаків і натовпів людей. Коли я проходив повз павільйон пачинко (популярні ігрові автомати з простою механікою. – Platfor.ma), мої відчуття натикалися на стіни диму і какофонію звуків. Увесь ранок моя увага працювала в «дослідницькому» режимі. А коли пізніше того ж дня мені потрібно було зосередитися на навігації в метрополітені, моя увага перемкнулася в протилежний режим.

Сідай, пиши, страждай: що не так із копірайтерами та що з цим робити

АвторКатерина Іголкіна
12 Березня 2019

Нещодавно в Києві пройшла конференція Copyrafting для всіх, хто пише. Найгарячіші відгуки отримав виступ головного редактора WAS Івана Сіяка про те, чому погано бути копірайтером, а також як стати райтером і трохи заспокоїтися. Platfor.ma записала найцікавіше.

Іван Сіяк, головний редактор WAS

1997 року я вперше влаштувався на роботу, пов’язану з текстами, і десять років працював на телебаченні, тому багато знаю про погані тексти. Потім була реклама, й ось що мене схвилювало: в українських креативних агентствах працюють дуже молоді люди. Якщо ви дорослий, зрілий копірайтер, з часом вам доведеться шукати іншу роботу.

Звісно, є в рекламі круті люди 35-40+: креативний директор BBDO Ден Келеберденко, Андрій Федорів, Євген Камінський із Think McCann. Але вони піднялися з дизайнерів і акаунт-менеджерів. Копірайтерів, які б виросли, посивіли і лишилися в українському рекламному бізнесі, дуже мало.

Я пропоную кожному копірайтеру замислитися про майбутнє. Головною компетенцією в агентствах вважають креативність. Але вам треба прокачувати вміння писати довгі тексти на різні теми. Ви маєте забезпечити собі життя після реклами.

Не те, що здається: 5 візуальних ілюзій, які створює для нас мозок

9 Березня 2019

Чому іноді ми сприймаємо кольори «неправильно» та скрізь бачимо обличчя? Проект INSCIENCE та журнал «Куншт» розібралися з цим разом із науковцями. 10-го березня подія Science After Dark поєднає виступи фізіолога Віктора Досенка та астрофізикині Дар’ї Добричевої про світло з виставою театру тіней. А спеціально для Platfor.ma вони разом з фізикинею Ярославою Лопатіною та нейробілогинею Наною Войтенко розкривають секрети оптичних ілюзій.

Біле світло від нашого Сонця складається з усієї гами кольорів, що ми інколи бачимо як райдуга в небі. Вчені називають цю райдугу спектром.  Всі кольори мають трошки різні довжини хвиль. У червоного кольору – найдовша хвиля, у синього значно коротша.

Тож чому ми бачимо вдень синій колір неба, а на заході Сонця він може бути червоним? Весь секрет в тому, як світло від Сонця реагує на газ нашої атмосфери. Молекули цих газів взаємодіють з сонячним світлом і відбивають синій колір у всіх напрямках, оскільки він має коротку довжину хвилі. В той час, як червоний з більшою довжиною хвилі може проходити далі. Коли ви дивитесь вдень на небо ви бачите блакитний колір, оскільки атмосфера розсіює блакитний колір. Чому ж заходи сонця ми бачимо червоного кольору? При заході сонце знаходиться нижче над горизонтом, тому хвиля повинна пройти більшу відстань, ніж коли сонце в зеніті. В цей час сонячні промені проходять через водяний пар і пил, що поглинають синій колір, даючи можливість червоному кольору пройти до наших очей.