Оправдать одежды: как Мариам Найем ходила в хиджабе ради эксперимента

АвторМаріам Найем
10 Травня 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено рівні права точка зору

История моих попыток интегрироваться в украинское общество насчитывает уже второй десяток лет. В ход шли все способы: от вышиванки с венками до отрицания любых связей с восточной культурой. Фэшн-патриотизм закончился после первого вопроса от скинхеда, а вот отрицание продолжалось еще долго.

Если на улице шел дождь, то я предпочитала мокнуть, чем покрыть свою голову шарфом. Боялась, что на меня посмотрят как на тех, «других». Впрочем, так смотрели абсолютно всегда, и, что бы я ни делала, от меня ничего не зависело. Но я лишний раз остерегалась это подчеркивать.

Мой опыт подсказывает, что люди отмечают «экзотичность», считая это скорее комплиментом, чем желанием обидеть. Конечно, встречи с правыми и «приветствия солнца» в моем присутствии тоже были, но не стану называть это правилом. Лишь отмечу, что агрессивные элементы есть во всех обществах и вопрос только в их численности.

Итак, это было в трамвае недалеко от Татарки. В транспорт зашла девушка в хиджабе с ребенком. Я почувствовала, что меня что-то кольнуло и стало ее жалко. Захотелось узнать у девушек, каково это – носить хиджаб в культуре, которая имеет очень слабое представление об исламе. В тот момент мне пришла в голову мысль, что особое испытание, наверное, переживают женщины в хиджабе с восточной внешностью. Но вот где такую найти? А потом я посмотрела на свое отражение в окне – и ответ как-то пришел сам собой.

Так я решила неделю походить в хиджабе с двумя целями: взглянуть нетерпимости в лицо и принять свое восточное прошлое.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Всю неделю эксперимента я вела дневник, где детально описывала то, что со мной происходило и то, что чувствовала при этом. Когда села писать этот текст и взглянула на записи, то вдруг осознала, что они больше напоминают этапы принятия неизбежного Элизабет Кюблер-Росс, а если точнее, принятие неизбежного умирания стереотипа у меня в голове.

Отрицание

С самого начала многие друзья отговаривали меня от этой идеи. Скрывать нечего, у меня уже были истории с «патриотами», и я сама думала, что подобная провокация точно приведет меня к очередной стычке.

Долго готовилась, поменяла распорядок дней, чтобы максимально обезопасить себя. Решила в первый день везде ходить с друзьями. Сказать по правде, мне было страшно.

Надевая хиджаб, я напевала духоподъемный и боевитый саундтрек к «Рокки»: Survivor – «Eye Of The Tiger». Для меня это был выход на поле боя, и я была готова получить удар.

Вечером первого дня я пошла в кино. По дороге двое подростков захихикали, оборачиваясь на меня. «Понеслось», – мелькнуло у меня в голове. Но, как ни странно, это был первый и последний раз за всю неделю. На данном этапе я отрицала, что стереотип начинает свое существование в моей голове.

В кино я не заметила ни одного странного взгляда, но зато обнаружила, что мне откровенно жарко. Приятели не узнавали меня на улице, а друзья откровенно спрашивали: «Что случилось?»

При этом с первого же дня я заметила очень важное изменение: я не ощутила ни единого херасмента на сексуальной почве. Ни одного сального взгляда, вопроса или «подката». Через пару дней после окончания эксперимента я поздно вечером ехала в метро. Мне было не по себе. И тут вспомнила, что у меня был с собой шарф. Я соорудила себе хиджаб и дальше ехала без тревоги. Можно считать, что это лайфхак.

Гнев

В общем, выходя из дома, я настраивалась ловить на себе шокированные взгляды (а может даже гнилые помидоры), но нет – ничего не происходило. Я активно стараюсь научиться кататься на велосипеде и хиджаб не должен был стать мне помехой. Наматывая круги на стадионе, а заметила девочку лет пяти с дедушкой, который тоже учил ее кататься. Мы поравнялись (скорость моего передвижения как раз равняется скорости ребенка пяти лет) и я предложила ей проехать наперегонки. Заливаясь хохотом, девочка начала жать на педали, а я пыталась ее догнать. Дедушка лишь улыбнулся и пожелал мне хорошего дня. 

И этот мир кота Леопольда продолжался всю неделю.

В кафе, когда я брала глинтвейн, официант вежливо заметил, что там есть алкоголь. В театре кассир на английском языке подсказал, где находится мое место. Уступив пожилой женщине место в троллейбусе, услышала, что я «гарнюня».

Я почувствовала разочарование. Где же эта нетолерантность и неприятие? Может я не там хожу? Почему никто не смотрит и даже не тычет на меня пальцем?

Торг

И вот тут я начала искать варианты, чтобы вызвать реакцию. У меня в списке было много пунктов и решила, что хоть какую-то реакцию я все же получу. Активно делала комплименты официантам в фастфудах, демонстративно пила алкоголь в пятницу вечером в забитом пабе, ходила вечером на Борщаговке, отправлялась в одиночестве на мужской балет, проехалась по всей красной ветке метро.

И ничего. Никакой реакции. Люди только улыбались и чаще обращались ко мне на английском языке. Дальше просто скопирую цитату из дневника этих семи дней: «Сегодня специально долго разговаривала с таксистом. Говорили о пробках и о том, как паркуются люди в городе. Я увлеклась и начала эмоционально причитать и поражаться. Он, выслушав, улыбнулся и сказал: “Вы видимо в Украине не так давно живете, да?”. Я сижу В ХИДЖАБЕ». После этого дня я перестала торговаться.

Депрессия

На пятый день друзья стали спрашивать, как поменялась моя жизнь? Никак. Абсолютно никак. Мне было даже стыдно говорить это, разочаровывать всех тем, что на самом деле все хорошо. Что все невероятно вежливы и внимательны ко мне. Что ни разу я не нарывалась на отсутствие такта. Что даже кассирши в супермаркете улыбались мне и рефлекторно спрашивали: «Картку маєте, пакет потрібен?» Было ощущение тотальной #зрады.

Зрады не извне, а внутри себя.

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

Принятие

Выше я писала, что у меня был список пунктов для «проверки» общества. Одним из них был детский сад, куда я якобы хотела отдать своего трехлетнего ребенка. По случайности это оказался мой детский сад.

Как только я зашла в здание, на меня обрушился запах знакомого какао. Подойдя к двери завуча, прочла, что приемные дни совсем не сегодня, но все-таки решила постучаться. Миловидная женщина сказала, что может ответить на любые вопросы. Я начала рассказывать о ребенке и о том, что хотела бы его записать в этот сад, как бы случайно уточнив, не будет ли конфликтов из-за моей религии. «Вы что! Мы наоборот очень рады! Вот у нас есть такая девочка замечательная и семья тоже из Сирии. Вы же сирийка да?» Я утвердительно кивнула и выходила из детского сада, улыбаясь.

Вывод

Эти семь дней не сказали мне ничего нового об обществе вокруг меня, но показали ветряную мельницу, с которой я борюсь. И это оказалось мое отражение. Как выяснилось, вся борьба начинается внутри нас самих.

В Киеве люди готовы к другим культурам и никакой ненависти я не ощутила. Да, это всего лишь семь дней, да, это субъективный опыт. Но для меня этого достаточно.

Найцiкавiше на сайтi

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

Підривний дизайн:
як берлінська студія змінює міста за допомогою журналу

Навіщо робити друкований журнал, присвячений одній вулиці? Чи може хороший графічний дизайн привести нових глядачів до музею та змусити студентів з більшою радістю ходити до університету? Кому взагалі потрібні гарно оформлені афіші та книги, якщо 90% людей не розпізнають у цьому щось особливе? Platfor.ma шукала відповіді на ці запитання разом із Йоганнесом Конрадом – співзасновником берлінської дизайн-студії Yukiko, в портфоліо якого роботи для Nike, Vice, Coca Cola знаходяться поряд із андеґраундними проектами. Він також узявся оцінити візуальний стиль виборчої кампанії Володимира Зеленського, брендинг України та новий стиль НАМУ. А вже 17 травня Йоганнес виступатиме у Києві на конференції Creative Loop: Kyiv-Berlin разом зі своєю партнеркою з Yukiko Мішель Філіпс.

– Ви вже декілька років допомагаєте з арт-дирекцією журналу Flaneur, який темою кожного наступного номера робить навіть не окреме місто, а одну вулицю. Чому тема вуличного життя так цікава?

– Журнал виходить приблизно раз на рік, іноді трохи частіше. Останній був про вулицю у Сан-Паулу. Новий ми робимо про вулицю в столиці Тайваню – Тайбеї. Ми віримо, що якщо ти зможеш уважно роздивитися одну вулицю, це буде найкращим відображенням історій міста. Коли ти заглиблюєшся на мікрорівень, вуличну культуру, соціальні та політичні проблеми, то розумієш, як через одну вулицю показати все, що відбувається у всьому місті.

Наприклад, останній журнал було присвячено вулиці Treze de Majo у Сан-Паулу. У перекладі назва вулиці означає «Третє травня» – день, коли у Бразилії заборонили рабство наприкінці 19 сторіччя. Ознаки рабовласницького устрою там досі залишаються, просто рабство має інше обличчя у їхньому класовому суспільстві. Примітно, що навіть у топографії вулиці це відображається: вулиця йде з долини вгору, від бідного кварталу Бешіга до заможного Паулішта, а між ними багато інших – маленьких інтернаціональних. Фактично це дзеркало бразильського суспільства. Це для нас найцікавіший аспект.

– Як вихід Flaneur вплинув на ці вулиці?

– Важливо розуміти, що кожен журнал – це не зовсім наша робота, бо кожного разу це колаборація з місцевою креативною спільнотою: музикантами, художниками, письменниками, архітекторами і так далі. Ми як команда з Німеччини розуміємо, що завжди потрібно давати слово самим місцевим авторам та художникам, подавати інсайдерський погляд, а не нашу рефлексію на те, що ми побачили.

Після наших колаборацій можна реалізувати ще більше спільних проектів. В останньому номері ми зводили разом письменників, фотографів, художників і фотографів, вони документували історії жінок, які постраждали від чоловічого насильства. Вони створювали чудові маски з речей, які знаходили на вулиці, й ці маски створювали своєрідних захист для жінок, щоб вони могли вільно розказати про пережите.

Flaneur все менше стає журналом. Так і задумувалось із самого початку – розширювати поняття того, що таке журнал: різний папір, різні техніки згинання сторінок. Але зараз йдеться не лише про розширення журналу як медіуму, але і як одного проекту, де він є однією великою колаборацією, цікавий цілісно, а не як набір певних статей та проектів.

Ми завжди робимо ці номери безпосередньо на місці, разом із авторами їдемо туди. Коли ми вирушаємо в нове місто та шукаємо нову вулицю, ми завжди вивчаємо контекст: соціальні зв’язки, політику, місцевих героїв – все, що може допомогти створити повну картину.

Австралієць полюбив Україну, наш дивний спорт і пробує нам допомогти.
Ми з ним поговорили

АвторЮрій Марченко
9 Травня 2019

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.