Всегда говори «да»: что будет, если отвечать согласием на все предложения

АвторТома Істоміна
24 Листопада 2015
Теги:
Експерименти особистість пороблено

Журналистка Тома Истомина в качестве эксперимента решила повторить сюжет книги и фильма «Yes man». В течение недели на все вопросы и идеи она отвечала только «да» – в том числе на предложение Platfor.ma написать текст об этом опыте. Да, это он и есть.

Южный вокзал. 23:45. На улице прохладно и мерзко. Я на перроне. Достаточно спонтанно решила ехать к семье на выходные. В голове возникает вопрос: «А зачем я это делаю?». Вспоминаю, что сейчас мои решения – вовсе и не мои. Через пятнадцать минут после отправления проводник включает режим повтора и предлагает чай. Каждому. Я, конечно, соглашаюсь. Тут уже вопросом «почему?» не задаюсь, но удивляюсь доведенному до автоматизма «да». Все-таки четвертый день экспериментирую.

За это время я уже успела узнать, что каждый день мы сталкиваемся с множеством раздражающих вопросов. Успела понять, кто и как при возможности будет меня эксплуатировать, а также признаться себе, что к любому эксперименту можно приспособиться. По истечении недели подвожу итоги затеи говорить всему «да».

В первые дни было сложно привыкнуть к отсутствию опции отказаться. Я машинально выпаливала «нет», затем понимала, что такого слова в моем лексиконе сейчас не должно быть и исправляла ситуацию. Иногда люди думали, что я сумасшедшая. Кто-то снисходительно удивлялся тому, как быстро я меняю свое мнение. Ну а я подумала, что для чистоты эксперимента не хватает человека с электрошокером, который помог бы мне запомнить, что нужно дважды подумать перед тем, как ответить.

Каждый день я сталкивалась с десятками мелких вопросов. Поскольку испытание предполагало «да» буквально всему с поправкой на угрозы психическому или физическому здоровью, то приходилось соглашаться на все эти мелочи. Теперь да – мне нужен был пакетик в супермаркете, да, водичку по акционной цене я хотела, и «долоньку» в МакДональдсе мне тоже, пожалуйста, дайте.

Первым дал о себе знать противоположный пол, благодаря которому уже в течение первого часа я должна была массаж, фотографии и множество всего другого – кому что достоинство позволило попросить.

Кроме опасностей во внешнем мире, интересную неделю дома мне гарантировала прописка в студенческом общежитии. Вы правильно поняли: я мыла посуду, убирала, делала чай, в общем, всячески радовала соседей. Наша комната также временно превратилась в круглосуточную приемную. «Нет, нельзя зайти, занята», – мысленно кричала я и приглашала заглянуть очередного гостя.

Стоит отметить, что, помимо этих детских эксплуатационных шалостей, люди из моего окружения проявили себя абсолютно по-разному. Первым дал о себе знать противоположный пол, благодаря которому уже в течение первого часа я должна была массаж, фотографии и множество всего другого – кому что достоинство позволило попросить. Конечно, нашлись друзья, которые пугали меня нелепыми заданиями вроде прихода в институт с дурацкой прической. Но были и те, кто решили обернуть эксперимент в мою же пользу. Заставляли ложиться спать в нормальное время, не есть сладости, брали с меня обещание провести незабываемую неделю.

Абсолютный пик эксперимента – сообщение от незнакомого человека с просьбой организовать визит в Киев для людей из разных городов Украины. Я, конечно, согласилась и таким образом подписалась на инициативу в рамках довольно популярного всеукраинского движения «Твоя країна». С того дня и по сегодня занимаюсь разработкой трехдневной программы, отбором участников и поиском для них жилья. Выполнение задания затянется еще на несколько недель, а таинственную незнакомку, попросившую об этом, я буду помнить еще долго.

И хотя на абсолютное большинство заданий и предложений я соглашалась, все же были и пути для отступления. После адаптации к новым условиям я поняла, где можно хитрить. Старалась больше времени проводить с теми, кто, по крайней мере, не отправит меня за мандаринами через весь город. А когда не точно формулировали вопрос, я всегда переспрашивала.

– Придешь завтра на митинг под Раду?

– Ты просишь прийти или спрашиваешь, собираюсь ли я идти?

Вообще, если не очень настроены на такого рода испытание, вы найдете десятки уловок и оправданий только бы не исполнять песню Андрея Губина посреди Льва Толстого.

После адаптации к новым условиям я поняла, где можно хитрить. Старалась больше времени проводить с теми, кто, по крайней мере не отправит меня за мандаринами через весь город.

Честно говоря, в самом начале эксперимента мне казалось, что неделя – это неимоверно долго, и я возненавижу мир до ее окончания. На самом же деле этот срок оказался неприлично маленьким. Дэнни Уоллес, автор книги, по которой снят всем известный «Yesman», отвечал только «да» на протяжении полугода. За это время он кардинально изменил свою жизнь, а после еще и написал всемирно известный роман об этом.

За неделю вы вряд ли влюбитесь, прыгните с парашютом или набьете нелепейшее тату. Поэтому если когда-нибудь решитесь на такой эксперимент, запланируйте его минимум на месяц. В следующий раз так точно сделаю я. Да, несмотря на все вышесказанное, следующий раз будет. И помните – это прежде всего возможность начать жить по-другому, сделать что-то сумасшедшее. В общем, не зацикливайтесь на ежедневных «да» всему и всем. Просто откройте для себя новое, и новому – себя. Да?

Найцiкавiше на сайтi

Нова програма грантів House of Europe для креативних українців від ЄС. Ось усе, що потрібно знати

АвторPlatfor.ma
18 Жовтня 2019

16 жовтня програма House of Europe оголосила перші конкурси заявок на гранти та програми в Україні. Розповідаємо, для кого відкриті ці можливості, як податися та отримати фінансування.

House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

 

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

 

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

 Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Як мозок вас обманює?
Уривок із нової книжки Асі Казанцевої

13 Жовтня 2019

У видавництві Vivat вийшла третя книга наукової журналістки, нейробіологині та популяризаторки науки Асі Казанцевої «Мозок матеріальний». У ній авторка розповідає про таємниці будови і роботи мозку та наголошує: попри те, що він мінливий і неосяжний, наче чорна діра у космосі, ми здатні навчитися ним керувати. Platfor.ma публікує уривок про те, як хибні спогади та фальшива любов до спаржі можуть зробити нас кращими людьми.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.