Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

Обирати, не шкодувати:
онлайн-інструменти для перевірки себе і кандидатів.
Не промахніться

Ми щодня користуємося мобільними застосунками, замовляємо їжу й таксі онлайн та всіляко спрощуємо своє існування. Та крім цих корисних, але короткострокових сервісів, існують інструменти, здатні вплинути на якість нашого життя не на п’ять хвилин, а на найближчі п’ять років. Разом із громадською організацією «Центр UA» ми підготували підбірку найкращих онлайн-ресурсів, які допоможуть отримати справді корисну інформацію про кандидатів в депутати на парламентських виборах.

21 липня українці обирають Верховну Раду за змішаною виборчою системою – голосувати треба і за окремих політиків, і за політичні партії. Отже, перевіряти доведеться і тих, і інших. Ці онлайн-інструменти допоможуть скинути маски з кандидатів та обрати тих, хто представлятиме ваші інтереси.

 

Зрозумій себе, щоб розуміти інших. Цей простий тест вивчає ваші погляди на економіку, роль громадянина, мораль та соціальні норми, а після проходження допомагає визначити найближчу вам ідеологію.

 

I want to believe: розбираємо 5 улюблених маніпуляцій політиків

«Щоб виявити обман, необхідно бути дуже уважним до кожної дрібниці», часто говорив  доктор Лайтман із серіалу «Теорія брехні». Інформаційне перевантаження та соцмережі зробили нас вразливими до маніпуляцій, і завжди знайдуться ті, хто не посоромиться цим скористатися. Особливо в переломні моменти життя країни: під час революцій, масових занепокоєнь і, звісно, виборів.

По факту, маніпуляція – це не брехня, а специфічна подача правди. А політична маніпуляція – це спекуляція на людських емоціях та почуттях. І чим ближчий політик до електорату на емоційному рівні, тим краще. Правда подається не комплексно, а частково і однобоко, із замовчуванням всіх незручних нюансів.

Історія знає багато політичних і державних діячів-маніпуляторів. Це психологічно сильні особистості, які вміло впливали на великі групи людей. Наполеон, Адольф Гітлер, Йосип Сталін, Михайло Горбачов досконало володіли технологією формування громадської думки як за рахунок власної харизми та здібностей, так і за допомогою підлеглих.

Однак найсильніше і найрезультативніше політичне маніпулювання здійснюється через ЗМІ. Нам обіцяють підвищити зарплати, стипендії, знизити ціни на комуналку, зробити доступними освіту та медицину, пропонують вигідні кредити на житло. Як розпізнати відверту маніпуляцію? Давайте розглянемо п’ять прикладів.

Бувало таке, що, вибираючи між двома футболками, ви ніяк не можете визначитись? Коли починаєш замислюватись, чи потрібна взагалі ця футболка, якщо ви прийшли в магазин за джинсами, з’являється чарівний консультант, який починає говорити, як вам пасують обидві речі, і з-поміж іншого зауважує, що він чи вона й самі таку носять. І от ви на касі вже розраховуєтесь за дві футболки. Тут спрацювала маніпуляція «я – як ти».

У політиці найбільш популярний спосіб наблизитися до електорату – говорити з виборцями їхньою мовою, позиціонувати себе як «свого хлопця». Цьому добре сприяє поява в публічному просторі. Хтось заводить Ютуб-канал, хтось щодня з’являється на міжнародних зустрічах у веселих шкарпетках, а хтось стає реальним мемом.

Яскравий приклад – прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо: він часто публікує в своєму Інстаграмі смішні фото зі своєю родиною, на кшталт святкування Гелловіну. Окрім того, одним із приводів по-доброму посміятися над прем’єр-міністром стала його звичка підбирати до своїх строгих костюмів незвичайні і яскраві шкарпетки. У гардеробі Джастіна є найрізноманітніші моделі: в різнокольорову смужку або з черепами, а також більш «патріотичні», із зображенням кленового листа. Людям це подобається, і за досить короткий проміжок часу Трюдо став улюбленцем електорату. 

Фото: Instagram Джастін Трюдо

Фуа-гра з цибулі, Зеленський, туга: Тетяна Кисельчук про біди й радощі Суспільного

АвторЮрій Марченко
9 Липня 2019

Вже декілька років архаїчне державне телебачення намагається перетворитися на актуальне і потужне Суспільне мовлення. Останні два роки генпродюсеркою його просвітницького напряму була Тетяна Кисельчук. До цього вона створила освітній проект Wise Cow, працювала головредом bit.ua, а зараз стане ідеологом цифрових платформ мовника. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Тетяною про діджитал платформу Суспільного, Зураба Аласанію, Ярослава Лодигіна, ейджизм, сексизм, штаб Зеленського, і про те, як боротьба із системою нівечить людей.

– Розкажи, чим ти пишаєшся за два роки роботи на Суспільному?

– Президентськими дебатами та першим сезоном суспільного-політичного ток-шоу «Зворотний відлік». До речі, нещодавно зі мною стався цікавий випадок, пов’язаний з дебатами. Я поїхала у відпустку знімати роадмуві про мотоциклістів, котрі подорожують через всю Європу. Насправді я там була «кишеньковим літописцем», записувала все, що відбувалося з героями цієї подорожі. Тобто в зйомках участі не брала, а знімали молоді хлопці з Trouble Tribe, їм по 23 роки, і вони успішні, талановиті та популярні. 

І от на день восьмий подорожі один із них запитав у мене: «А ти взагалі ким працюєш?», я кажу «та продюсером на Суспільному», і вже набираю повітря в легені, щоб видати стандартну інформацію «Суспільне – це UA:Перший, UA:Культура, 24 регіональних теле- та радіоканали, Українське радіо, радіо Промінь, Радіо Культура та цифрові платформи», але не встигаю я роззявити рота, як цей 23-річний оператор з умовно іншого світу, зі світу, де править інстаграм та дух свободи, перебиває мене і каже: «А, так я знаю, що таке Суспільне. Ви мали дебати за законом проводити». Ти не уявляєш, як приємно чути, коли люди, не дотичні про процесів, починають пізнавати Суспільне. Радіти рано, але радіти хочеться.

«Суспільне – це не лише про контент. Багато роботи лишається за кадром. Лише на пітчинги і захисти регіональних проектів ми витратили 64 години».
Джерело: фейсбук-сторінка Тетяни Кисельчук

– Я подивився телепрограму Суспільного за тиждень, декілька разів вмикав – і зловив себе на тому, що мені, в принципі, цікаво. Якісь документалки, шоу, загалом нормальний контент. Чому Суспільне все ще не надто популярний канал?

– Суспільного чи UA:Першого? У Суспільного 26 каналів, 24 з яких – регіональні. UA:Перший – це флагманський суспільно-політичний канал Суспільного мовлення. 

На телевізійний контент не можна дивитися в розрізі одного юніта. Ось ти побачив якусь документалку, і думаєш: «О! Непогано». Але у людини мають бути чіткі очікування ТБ. Скажімо, Новий канал позиціонує себе як канал для молодої аудиторії, ти очікуєш побачити там молодіжні серіали та мейковери, вмикаєш – і потрапляєш на молодіжний серіал, тож твої очікування виправдані. 

Якщо ми говоримо про UA:Перший, цей канал мусить транслювати найактуальніші новини, аналіз найважливіших подій країни. А якщо ти вмикаєш і в тебе то новини, то світ дикої природи, то кулінарне шоу, то дитяче шоу – це заважає тобі сформувати очікування. На щастя, в цьому році у нас суттєво оновиться контент: новини, інформаційне мовлення, аналітика. Але телебачення вже поза зоною моєї компетенції, тобі краще спитати про це інших.

Зураб Аласанія

Особливо культурні гроші: 24 непростих запитання до Українського культфонду

АвторЮрій Марченко
5 Липня 2019

– Щодо фонду можна знайти багато відгуків, як схвальних, так і не дуже. Але я не бачив жодного, де казали, що така установа взагалі не потрібна. На вашу думку, які головні недоліки УКФ?

– Забюрократизованість процесів. Знаєте, ми б залюбки вийшли і сказали: так, ви всі круті, документів не треба, ось вам гроші. Але ж ми всі погодилися, що мають бути спільні правила. Що ніхто не може зайти до мене в кабінет і через особисту симпатію щось собі отримати – у мене просто немає можливості та бажання для такого ручного режиму. Але спільнота часто хоче якихось винятків: ну, це ж ми, ми ідейно важливі, ну зробіть поступки… Гадаю, це наслідок недолугого державного апарату, частиною якого ми зараз є. Але ми намагаємося накласти на нього нові підходи. Підсумовуючи: інституція з новим мисленням змушена існувати в реаліях старої системи.

– Чим із зробленого УКФ ви пишаєтесь?

– Фактично наш офіс запрацював лише навесні 2018-го, тобто кілька місяців тому ми відсвяткували рік. Гадаю, можна пишатися тим, що за цей час ми зробили те, на що у міжнародних фондів йде три-чотири роки. Ми обговорювали це з керівниками установ із Польщі, Нідерландів, Канади – після юридичного запуску зазвичай декілька років випрацьовують програми, проводять фокус-групи, визначають цільові аудиторії. І тільки після цього запускають реальні грантові програми. Але ми живемо трохи в інших реаліях, тому встигли зробити все з вище переліченого протягом року.

Ми розуміли, що час обмежений, тому взяли за приклад європейську модель культурних грантів, де є поділ тільки за типом заявника: індивідуальна заявка; заявка у співпраці з національним партнером; і з міжнародним. Також ми визначили пріоритети власної роботи і погодили їх з Мінкультом. На основі всього цього ми й запустили перший конкурс проектів, на який отримали 716 заявок – вважаю, що для нової інституції це був гарний результат. 

Цього року в межах реалізації розробленої 2018 року Стратегії УКФ ми вже запустили шість тематичних програм та отримали загалом 2018 заявок.