Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

Художником не народжуються: де в Києві знайти творчі заняття для дітей

АвторІрина Шостак
19 Червня 2018

Як розвивати креативність в дітях, як стати художником в Україні, навіщо потрібно мистецтво – на ці та інші питання Platfor.ma відповідає разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти». Цього разу ми підібрали для вас місця, куди варто прийти з вашими дітьми, щоб мистецтво їх точно зачепило.

Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.

 

«Бунтуй, кохай, права не віддавай»: как в Киеве прошел Марш равенства

В воскресенье, 17 июня, в Киеве состоялся Марш равенства Киев-Прайд-2018, традиционное шествие ЛГБТ-сообщества. По разным оценкам его посетили от 3,5 до 5 тыс. человек. Девиз этого года — «Страна свободных. Будь собой». Легко ли быть собой в Украине 2018 года – специально для Platfor.ma узнавал журналист Александр Михедов.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway)

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach)

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

 

Ану марш на марш: правозахисниця про три причини підтримувати КиївПрайд

АвторІрина Виртосу
15 Червня 2018

В неділю, 17 червня, у столиці пройде Марш рівності КиївПрайд. Журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу написала для Platfor.ma, чому цей день в Україні – не тільки про представників спільноти ЛГБТ+. І підкріпила свої думки статистикою.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Це у вас у крові: чому донорство – не зовсім те, що ви думаєте

14 червня у всьому світі відзначають День донора. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська є одним із ідеологів проекту «Середи в Охматдиті», який спонукає здавати кров. У свій день вона написала про те, як вперше потрапила в донорство, та пропонує всім доєднатися.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

Фото: Iнга Передерій

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Фото: Iнга Передерій