Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

Конструктивізм vs. Баугауз: як у 1920-х дизайн одночасно виникав в Україні та Німеччині

АвторДарина Якимова
19 Квітня 2019

Перш за все, конструктивізм – це не зовсім стиль. Це радше мистецька програма, до якої долучилися художники-авангардисти, які на хвилі революції зайняли свою домінуючу нішу і підключилися до революційних перетворень. Гасла художників, їхні маніфести, жести, заклики доєднатися до побудови нового устрою згодом були вдало апропрійовані більшовиками.

Якщо говорити про Радянський Союз та Українську радянську республіку, тут конструктивізм виник на ґрунті нової економічної політики, яка сприяла розвитку індустріалізації. З’являється велика кількість заводів, зростає промисловість, активізується і виходить на перший план новий суспільний клас – пролетаріат.

Сам термін «конструктивізм» з’являється у 1921 році, коли відбуваються гострі та активні дискусії з приводу місця художника, яким чином він може бути корисним в побудові нового світу і нового побуту. Конструктивізм вперше артикулюється учасниками Товариства молодих художників у Москві, де саме й відбувалися дискусії. Майже відразу з’являються і теоретичні обґрунтування конструктивізму. Борис Арватов (1896-1940), незабаром один із речників виробничого мистецтва, точно підсумував історичне значення моменту. Художник, зазначав він, не потрібен промисловості, поки він не пройшов підготовку в політехнічному інституті, однак його робота цінна ідеологічно: «Це ситуація людини на березі річки, яка повинна якось перебратися на інший берег. Потрібно закласти фундамент і побудувати міст. Тоді історичне завдання буде виконано». Такий фундамент шукали та закладали художники-конструктивісти.

Конструктивізм розробляє свою власну мову – мову матеріалу, мову конструкції. Художники відмовляються від станкового живопису, який, на їхню думку, вже був абсолютно не в змозі відобразити зміни і значущість нового прошарку, нової побудови світу, нової парадигми. Художники-конструктивісти долучаються до виробничого процесу, починають використовувати такі матеріали як залізо, скло, дерево, наголошуючи на правдивості самого матеріалу. Відбувається майже істеричне самозречення професії «художник». Художники стають виробниками та конструкторами.

З’являється нова архітектура, яка має відповідати потребам нового суспільства та водночас вирішити житлову кризу, яка виникла після революції.

Конструктивізм породжує дизайн – з’являється нова форма візуальної культури, яка має амбіцію оформити життя нової людини. Він проявив себе не тільки у створенні предметного світу, тобто меблів, розробки помешкань і будівель, але й у поліграфії. У цей час активно розвивається реклама, друкована продукція. Це була певна пропагандистська машина, яка активно залучала художників і заохочувала  розвиток реклами як пропаганди.

 

8 правил приборкання непростого: уривок книги «Опанувати складність» про логіку в дизайні

АвторPlatfor.ma
17 Квітня 2019

Життя складне, каже дослідник та апологет людиноорієнтованого дизайну Дон Норман, і немає сенсу ускладнювати його ще більше. Так, дизайнери відповідальні за проектування речей, але всі інші відповідальні за подальше користування ними. Тому, як зробити новий досвід осмисленим, присвячена книга «Опанувати складність», що вийшла у видавництві ArtHuss. Platfor.ma публікує уривок, який допоможе побачити логіку майже у будь-якому непростому процесі.

Дизайнери роблять свою роботу, створюючи зрозумілі продукти й послуги, але й ми повинні робити свою, витрачаючи необхідний час на їх вивчення й опанування. Хоч би яким якісним не був дизайн, хоч би якими досконалими не були концептуальні моделі, зворотний зв’язок і модуляризація, —  складну діяльність все одно треба освоїти, і це часом вимагає багатьох годин, днів або й місяців навчання і практики. Саме так усе влаштовано в нашому складному світі.

Після того як дизайнери виконали свою частину угоди, настає наша черга як користувачів системи. Шлях до приборкання складності —  це головним чином шлях прийняття: прийміть той факт, що на опанування складних речей потрібні час і зусилля, і що битву вже наполовину виграно. Якщо хочете правила —  то вони дуже прості.

Як дозріти до життя: чому вам потрібен емоційний інтелект
і хто така зріла особистість

АвторАнна Шийчук
16 Квітня 2019

Як вижити у скаженому світі, зберегти психіку неушкодженою та ще й отримувати від цього всього задоволення? Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на питання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в авторській програмі «Хтознаяк». У першому епізоді – про те, як стати зрілою особистістю та навіщо це потрібно. Platfor.ma ділиться найцікавішим.

Ще Чарльз Дарвін зазначав, що емоційний інтелект необхідний для виживання і адаптації. Науковець одним із перших помітив, що вміння розуміти свої емоції та емоції оточуючих істот (він також досліджував тварин) є дуже важливим. А першим «зареєстрованим» дослідником емоційного інтелекту в 1995 році став американський психолог Деніел Гоулман. Саме він почав вживати цей термін і пояснювати через нього усю сферу емоцій людини.

У цей час людство на чолі з науковцями досліджувало різні форми інтелекту. Зокрема те, що робить і що може зробити людину розумною. Власне, емоційний інтелект був противагою до когнітивного інтелекту як розуміння логіки, освіченості та розуму як такого. Емоційний інтелект розширює уявлення про те, як бути розумним і що це означає. Якщо розуміння своїх емоцій це рефлексія, то розуміння емоцій оточуючих це емпатія. В сумі маємо: рефлексія плюс емпатія дорівнює емоційний інтелект.

З іншого боку, Джон Д. Майєр, один із дослідників емоційного інтелекту, розвіює міф про його надзвичайну значимість у нашому житті. Він каже, що тільки від 1% до 10% (а за іншими даними – 2-2,5%) найважливіших життєвих патернів і результатів залежать саме від емоційного інтелекту.

Design the world:
Дон Норман про відповідальність дизайнерів і краще майбутнє

АвторPlatfor.ma
12 Квітня 2019

Минулого тижня школа Projector влаштувала в Києві велику конференцію Krupa для UI- та UX-дизайнерів. Хедлайнером події став Дон Норман – один із піонерів human-centered design, автор культової книги «Дизайн звичних речей» і дослідник у сфері когнітивних наук. Platfor.ma записала найцікавіше з його виступу.

Приблизно 50 років тому Віктор Папанек написав книгу «Дизайн для реального світу». І перше речення книги було – «Немає професії шкідливішої за дизайн». Чому? Тому що дизайнери роблять речі, якими користуються у всьому світі. Наприклад, ми руйнуємо навколишнє середовище, щоб видобути рідкісні матеріали для виробництва смартфону. А потім викидаємо його через два роки і купуємо новий.

Я вирішив, що не збираюся більше займатися або писати про дизайн споживчих товарів із двох причин: по-перше, я сказав усе, що я маю сказати, по-друге, я не хочу продовжувати руйнувати навколишнє середовище. Тому я збираюся поглянути на такі важливі питання, як голод, освіта, здоров’я.

Людиноорієнтований дизайн має чотири основоположні принципи. І те, що мені в них подобається, – вони підходять майже до всього.

1. Зосереджуйтесь на людях. Це може бути очевидним для дизайнерів, але не для інженерів та інших професіоналів.

2Запитуйте «чому?» і шукайте головну причину проблеми. Коли вам кажуть вирішити проблему, питайте: чому це проблема? Коли вам відповідають, питайте: чому те, що ви сказали, є відповіддю? Дуже легко вирішити неправильну проблему, дуже легко лікувати симптоми, а не причину.

3. Все взаємопов’язане – думайте про всю систему. Ви можете оптимізувати маленький компонент, який є проблемним, але зробити гірше для цілої системи.

4. Змиріться з тим, що ви будете помилятися. Життя занадто складне і умови будуть змінюватись, тож завжди припускайте, що ви будете й далі спостерігати і змінювати. І перш ніж випустити продукт або послугу ви повинні протестувати їх, щоб вони працювали якнайкраще. Але навіть після випуску ви будете їх змінювати. Завжди є речі, які будуть неправильними.