Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

Зріктися блога: як я рік нічого не робив у Фейсбуці й вижив

Наскільки складно в еру цифрових технологій влаштувати собі хоч якийсь інформаційний детокс, на власному прикладі перевірив журналіст Олексій Симончук, адже цілий рік він не публікував і не коментував нічого в Фейсбуці. Які кроки він для цього робив, яких складнощів зазнав і навіщо взагалі на це наважився – читайте у матеріалі.

Раніше я дуже багато часу проводив у Фейсбуці. Коменти незнайомим людям – будь ласка, експертні (насправді, ні) пости на будь-яку тему – давайте відразу 42. Ісламська держава, Верховна Рада, чергова поразка Динамо Київ: все може бути джерелом натхнення для нового поста або коментаря. 

Є така чудова книжка американського професора Тома Ніколса «Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими». Там дуже багато смішних і показових прикладів про «експертність» таких ось знавців всього на світі. Розповім про один із них. 

У 2013 році молода жінка, пославшись на зайнятість із дитиною, твітнула: «Не можу знайти хімічні та фізичні властивості газу зарин, будь ласка, допоможіть». В коментарях дехто на ім’я Ден Кашета виправив жінку та зауважив, що зарин – не газ. А у відповідь отримав таке: «Так [лайка] зарин – це газ, ти бездарний [лайка]. Зарин – це рідина і може випаровуватися… тож заткни свою [лайка] пельку». На цьому й скінчилася розмова студентки та «розумника». Останній, до речі, виявився експертом із зарину та питань хімічної зброї, директором консалтингової фірми з безпеки в Лондоні Деном Кашетою.

Цю ситуацію автор наводить у книжці як класичний приклад того, що цінність фаховості помирає, а люди, які помиляються, замість того, щоб змиритись із власною неправотою, ще завзятіше кидаються захищати свою думку. Повністю занурившись у це ФБ-життя, одного разу я зрозумів, що так далі продовжуватись не може. По-перше, хотілось бути більш спокійним і менше рефлексувати на дописи незнайомців. По-друге, розумів, що нікому моя експертність також не потрібна.

Мою головну мотивацію зменшити час у Фейсбуці можна поділити на чотири пункти. Перший – там дуже мало дійсно цікавих, смішних чи просто класних постів. Так, можна знайти кілька блогерів, які роблять справді якісний контент, але це дуже низький відсоток серед всіх. Плюс алгоритми Цукерберга все одно будуть показувати те, чого ти не хотів би бачити. 

Другий – я там проводив багато часу, навіть дуже. Не скажу, що відтепер я хочів витрачати цей час на допомогу людству чи мав якісь інші амбітні плани, але все одно хотілося б перерозподілити його.Третій – псевдо-експертність вражає, вона усюди і від усіх, кожен хоче висловитися на кожну тему. Четвертий – написавши пост, ти постійно оновлюєш застосунок у надії побачити новий лайк. Це набридає.

Розкрийте очі: хто та як рятує великі екрани України – від KISFF до аніме

За останні кілька років в Україні показали безліч крутих, соціально важливих, документальних та мистецьких стрічок – в тому числі відбулися Фестиваль короткометражних фільмів, KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин, а на великих екранах неочікувано транслювалися опера, балет і музичні концерти. А що, якщо ми скажемо, що можливим все вищеперелічене рік у рік робить одна команда? Вам варто у це повірити, тому що Platfor.ma поспілкувалася з її засновниками Кирилом Марікуцею та Алікою Харченко про непростий шлях від фільмів про науку до величезних кінофестивалів, про неймовірних режисерів, короткий метр, розвиток індустрії, мудаків і стрічки, які змушують не відводити погляд від екрану. 

Кирило Марікуца та Аліка Харченко

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

 

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

«З новим щастям»: матеріали, які допоможуть вам змінити життя в 2020 році

Безумовно, для нашого видання 2019 рік був дуже продуктивним та багатим на круті матеріали. Ми вивчали нову інформацію, спілкувалися з неймовірними людьми, проводили справжні журналістські розслідування та створювали матеріали, які можуть спровокувати неконтрольовані позитивні зміни в житті. Останніми ділимося у цій підбірці та пропонуємо не зволікати, а використовувати отримані знання на практиці.

З початком нового року всі гучно кричать «Я зміню своє життя на краще!», але далеко не завжди ці зміни починаються. Тож на шляху до щасливого та якісного існування рекомендуємо не забувати про власні тіло, здоров’я, душу та про оточення. Якщо не знаєте, з чого почати, маємо для вас аж 30 порад, які виведуть токсини з життя та піднімуть його на новий рівень. Поговоримо про гардероб, догляд за собою, інформаційне поле, харчування, дім та інше.