Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

«Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення»: про що Боно говорив у Києві

АвторЮрій Марченко
17 Вересня 2018

У Києві пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Одним із головних гостей форуму став музикант та філантроп, лідер U2 Боно. Співак говорив про європейські ідеали і важливість Африки для всього світу, а також один раз використав слово «fuck» в одному реченні з «українці» та «інновації». Platfor.ma наводить розшифровку його слів.

Я приїхав в Україну, бо багато чув про те, що у вас є дуже велика повага до справжніх європейських цінностей і натхнення щодо них. Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення.

Давайте згадаємо Америку. Одразу приходить в голову певна міфологія. Голлівуд з’явився, щоб увічнити ідею американської мрії, ідею, що всі рівні, що кожен може досягти цієї мрії. Але Європа не має такого механізму міфотворення. Лише декілька митців дійсно присвятили себе створенню єдиної прекрасної європейської ідеї. Зараз на виступах U2 ми завжди посередині концерту виносимо на сцену блакитний прапор з зірками – прапор Євросоюзу. Це не таке шоу, як було колись давно, коли Боб Ділан врубав електрогітару або Боуї ходив у жіночому платті. Та все ж цей хід на концертах дійсно вражає людей. Тепер глядачі вже самі приносять прапори ЄС на наші концерти.

Гадаю, після Брексіту чимало молодих британців стали прихильниками цієї романтичної ідеї про єдину Європу. Ідеї про те, що всі ми можемо говорити різними мовами, але будемо розуміти один одного.

Митці, які просувають ідею єдиної Європи, мають діяти дуже обережно, без дидактики і зверхності. От, скажімо, я з Ірландії. Ми пережили чимало – той же колоніалізм Британської імперії. Але якщо розібратися, Ірландія була вигадана якимось божевільними поетами-алкоголіками та мудрими філософами. Певна міфологічність була з самого початку тісно інтегрована в концепцію Ірландії.

Іноді я чую думки штибу: «Ви співаки, от і співайте, не лізьте у серйозні справи». Але якщо повернутися до самої ідеї демократії, то це дещо, у що залучені абсолютно всі. І поети, і співаки. У Ірландії у нас все так і було. В кожному пабі, в кожному місці, де можна поговорити – говорили. Хтось може сказати, що не можна завжди публічно дискутувати на певні теми: секс, релігія чи політика. Ірландці тільки про це і хочуть базікати!

У видатної пісні та видатної ідеї є досить багато спільного. Це щось, що запам’ятовується, щось, після чого тобі здається, що це існувало завжди. Європі потрібно більш активно розповідати про те, що вже побудовано після двох світових воєн, та більш активно мріяти про те, що ще можна зробити.

Чимало речей ми вже сприймаємо як даність. Наприклад, ООН чи Декларацію прав людини, план Маршалла (економічна допомога США післявоєнній Європі. – Platfor.ma) – це надзвичайно прекрасні здобутки. Не знаю, чи правильно згадувати тут НАТО, але все ж вважаю, що і це була гарна ідея.

Чимало людей, які є набагато хоробрішими за мене, жертвували собою, щоб митці на кшталт мене могли діяти вільно. Якщо казати чесно, то частина мене завжди вірить, що мир еволюціонує в напрямку миру та справедливості для всіх.

Гадаю, якщо зараз заснути і прокинутися за кілька років, то буде більше рівності та прав для жінок, ЛГБТ та інших людей. Ми звикли думати, що це нормальна частина людської еволюції, але насправді немає жодних доказів цього.

Хай нам варто бути занепокоєними, але в останні декілька років ми начебто прокидаємося. Ми маємо не ставитись до таких прекрасних речей як до констант, маємо продовжувати організовуватися та розвиватися.

Я поки що мало знаю про вашу державу. Але знаю точно, що вам не потрібно пояснювати важливість й вартість слів мир та свобода. Ви б’єтеся за ці речі щоденно. Я сподіваюся, що в майбутньому боротися за ці ідеали ви зможете не фізично, а на культурному рівні.

Я багато займався Африкою. На межі дев’яностих і двохтисячних там були такі регіони, в яких гинула третина людей. Знаю, що у вас теж є проблеми зі СНІДом. Гадаю, це дуже серйозна несправедливість, що місце, де ви живете, визначає, скільки ви проживете. Якщо ви у Дубліні – маєте дві пігулки на день і СНІД вже не вирок. Ви у Малаві? У вас немає жодного шансу.

Зараз в Ірландії мир, який настав після чогось дуже подібного на громадянську війну. Через цей конфлікт я вивчив найважливіше слово в англійській мові. Це слово «компроміс».

Його часто недооцінюють, але дуже важливо, коли разом працюють люди, які звикли вважати один одного супротивниками. Колись ми разом з Біллом Клінтоном працювали щодо боротьби зі СНІДом. І був релігійний лідер, який відкрито називав тодішнього президента США дияволом. Так і кричав: «Білл Клінтон – це Сатана!» Але я сказав, що було би непогано мати цього лідера на наших зустрічах. Білл Клінтон зумів це зрозуміти. Тим самим ми далі займалися і в Європі, об’єднуючи різних людей.

Коли Барак Обама прийшов на посаду, деякі казали йому не підтримувати нашу ініціативу з боротьби проти СНІДу – мовляв, це спадок інших президентів, нащо воно тобі треба. Але він спитав, чи ефективно працює ця програма? І коли дізнався, що так, то зробив внесок навіть більший, ніж його попередники.

Що мені дуже подобається – так це несподівані пари. Коли рокер типу мене має фото з священниками, монахинями, республіканцями і тому подібними. Працювати з несподіваними партнерами – це ознака серйозності вашої роботи.

Гадаю, Ангела Меркель має саме те бачення, яке потрібне Європі. Вона колись дуже здивувала мене. Ми говорили про те, яка дивовижна Африка в плані культури, бізнесу та різноманіття. Я наполягав, що в порівнянні з Лагосом Нью-Йорк зовсім не вражає. А вона спитала мене: бачив того нігерійського репера? У нього ще мільйони переглядів на Ютубі. Якого ще репера – просто очманів я?! Як таке взагалі можливо – канцлер Німеччини підсаджує мене на нову музику, ну як я про це в групі скажу?! Вона пішла, взяла свій планшет, поклацала – і показує: ну, оце. Там була нігерійська версія Childish Gambino. У нього «This is America», а в Нігерії випустили «This is Nigeria». Вам теж варто на це подивитися.

«Хто вбив істину?»: Бернар-Анрі Леві про постправду і фейки

У Києві в 15 раз пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Серед гостей форуму був французький мислитель Бернар-Анрі Леві, який розповідав про постправду, фейкові новини, та те, звідки це все взялося. Platfor.ma наводить розшифровку промови філософа.

Ми будемо з вами розмовляти про так звані фейкові новини, про неправдиві факти, втручання у вибори, підтасовку результатів виборів у США і Франції. Я впевнений, що в Україні будуть дуже активні спроби зробити теж саме, тож ви повинні готуватися до цього. За декілька хвилин я спробую намалювати загальну картину на цій арені – як я бачу та сприймаю цю кризу.

Хто ж убив істину? Я не знаю. Але звідки походить криза правди – ось тут у мене є кілька підказок та підозрюваних. Я сказав би, що існує три джерела, які є парадигмою для всього подальшого обговорення. Перш за все, ми маємо філософського підозрюваного, далі – технологічно відповідальну особу, а також є політичне джерело.

Філософська сторона кризи істини розпочалася дуже давно – десь півтора століття тому, коли з’явився філософський модернізм. Цілком можна стверджувати, що ті, хто сьогодні ставлять під сумнів правду, мають своє коріння десь у філософії Фрідріха Ніцше. Саме з нього розпочався дуже тривалий процес, свідками якого ми є, процес підриву самої цінності істини – загалом модернова філософія помістила на свій прапор її критику. Вона ставить питання: чому треба віддавати перевагу істині в порівнянні з брехнею? Чому це вона повинна мати більшу цінність, ніж будь-що ще? Це метафізичне питання, яке розпочалося з Ніцше і далі продовжувалося у найсучасніших моделях філософії.

Друге – технологічне джерело. Ми повертаємося до надзвичайного феномену – до інтернету, соціальних мереж і решти нових технологій. Якщо двома словами, що сталося з правдою? Одна річ – вкрай позитивна, а друга – абсолютно катастрофічна. Нові технології пропонують чудову ідею – про те, що кожен із нас має абсолютно однакове право на самовираження. Це найкраща ідея у світі. Але вона перетворюється на катастрофу, коли ви отримуєте другий нюанс. Він полягає у тому, що кожен голос, кожна із пропозицій, кожне висловлене слово мають однакову вагу і вартість під егідою істини. Це абсолютно нова ідея. Ідея демократизації істини. І річ не тільки в тому, що я маю право висловлювати свої думки, а й те, що я сказав, має абсолютне право претендувати на те, щоб бути єдиною правдою.

Нова технологія вигадала цю демократизацію істини, що, по суті, стало катастрофою. Я скажу, що це не цілком нова ідея. Якщо уважно на це подивитися, то бачимо, що певною мірою це відродження того, з чим ми зіштовхуємося сьогодні. В світі кожен має право претендувати на істину – це наслідок колишніх дебатів західної філософії в Греції в V столітті до нашої ери. Тоді з одного боку виступали Сократ, Платон та інші філософи, а з іншого – софісти. Всі вони були дуже хорошими мислителями, а їхнє вчення полягало в тому, щоб сказати – Сократ не має жодного права на володіння істиною. Що це тільки одна з інших правд.

Отже, інтернет, Google, Facebook, Twitter тощо, які були вигадані у наш час, є новими софістами сьогоднішнього дня. Вони є відродженням цього напрямку думок, софізму, і джерелом кризи істини.

Ну і звичайно, є ще третя причина, останній підозрюваний у цій картині.

«1984» Джорджа Орвелла – це настільна книга тиранів. Один із найбільш ефективних інструментів тиранів – це втручатися не тільки в хід історії, а й в те, як вона викладається.

Орвелл повністю мав рацію. Всі тоталітарні держави говорили так, як відомий лідер нацистів: «Правда – це те, що я кажу». Звичайно, вони це казали у більш м’якій формі.

Можна, наприклад, уважно подивитися на те, що відбувається у цьому регіоні, на війну, яка була запущена Росією проти України, на цю агресію. Приходиш до висновку, що Путін наніс удар своїми військами, але не тільки через насилля, а й через маніпуляцію істиною, побудовою альтернативних наративів тими словами, які подібні до виразів президента США. Якщо подивитися на ситуацію у цьому регіоні, не можеш не думати про те, що президент Росії, хто би ним не був, звичайно, є главнокомандуючим своєї країни. Але крім того він є ще й головним істориком, головним журналістом і тим, хто знаходить способи переписати та винайти заново історію минулого.

Є відома цитата французького сучасника Орвелла: «Ніхто не знає тих несподіванок, які може для нас приховувати минуле». Ми знаходимося у ситуації, коли популістичні режими заново винаходять минуле. Подивимося на ті дебати та дискусії, які відбуваються зараз в Польщі: переписування історії солідарності, мінімізація ролі Леха Валенси, намагання зруйнувати репутацію Броніслава Геремека. Ви бачите, що популісти, нові тирани сьогодення, мають одну з найкращих зброй і найбільш ефективну – це бажання і засоби переписувати, змінювати і підривати минуле.

Якщо є всі ці три ознаки, то ви відразу знатимете відповідь на питання, хто вбив правду.

Тільки натхнення, тільки хардкор: 5 джерел ідей для андеграундного ілюстратора

15 вересня в Києві відбудеться міні-конференція для ілюстраторів Ochi. Напередодні події Platfor.ma розшукала французького художника Метью Freak City, чиї роботи – це суміш панк-року, андеграундної культури та коміксів 80-х. Ми спитали його, чим варто надихатися, щоб створювати такі ж яскраві ілюстрації.

Метью Freak City

Я ходив на панк-рок концерти ще з 13 років і багато чого дізнався, постійно перебуваючи в цій андеграундній DIY-культурі. Знаю, як організувати концерт, випустити альбом, зробити фанзін, створити лейбл та багато іншого. Це чудовий досвід: я навчився робити різні речі власноруч та потрапив у шалено енергійну молоду музичну тусовку.  

Кожного разу, коли мені потрібен ковток свіжого повітря та натхнення, я можу розраховувати на друзів, концерти, гурти, панк-рок і хардкор. Це дає необхідний поштовх. Шукайте мене на концерті в самому центрі подій – божевільно танцюючим у натовпі або ж на сцені!

 

Профайл: відеохудожник Tenpoint і DIS/ORDER Максим Побережський

АвторPlatfor.ma
13 Вересня 2018

У рубриці «Профайл» Platfor.ma знайомить з українськими креативними професіоналами, які мислять в одному напрямку з нами, а також просить їх показати найзнаковіші роботи. Цього разу про себе розповідає відеохудожник Максим Побережський.

Насправді я не обмежую себе відеоартом і не визначаюсь як «відеоартист». Як художник я працюю у складі двох груп: Tenpoint (разом з Олексієм Тищенко), що займається переважно newmedia, та DIS/ORDER (разом з Любою Маліковою) – це більш концептуальні речі, сучарт.

Обертаючись назад, можна сказати, що з першою групою я весь час вирішую питання, а з другою їх ставлю. Як VJ – людина, яка має показувати «красиві картинки» протягом восьми годин під час рейвів, – я займаюсь не стільки безпосередньо генерацією контенту, скільки створенням систем, які здатні його генерувати. Я дуже люблю так звані процедурні (параметричні) рішення, коли ви маєте деяку функцію з купою вхідних параметрів, одним із яких зазвичай є звук. Тобто результат ви бачите тільки тут і зараз, його не існувало раніше та не існуватиме потім.

В DIS/ORDER ми працюємо з темою кордонів у найширшому розумінні. І власне питання – чи є ці кордони, де вони, чи можемо ми їх посунути або вони посувають нас. Про кордон між людиною і технікою був проект «7th kingdom», про кордони соціального тіла – «Популяція», а «Квір-капличка» досліджує питання розміру і структури суспільства як такого.

Головний тренд – це кросмедійність: відео, звук, світло, дрони, роборуки, лазери, web, танець, перформанс. І щоб усе це працювало разом. Якщо взяти вужче, саме відео, то тренд – це realtime video gereration, зокрема платформи Unity та Unreal engine. Вони здатні робити інтерактивну картинку в такій якості, яка раніше була доступна тільки offline, тобто після N годин рендеру.

Віджеїнгом ми разом в Олексієм Тищенко займаємось вже майже 15 років, і були одними з перших в Україні, хто взагалі почав це робити. За цей час були сотні виступів і безліч годин роботи на різних фестивалях, концертах і вечірках. Зараз я переключився на більш спокійний темп, але все одно є проекти, на яких я працюю із задоволенням.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Positive Centre #rhythmburo #rhythmbüro @rhythmburo

Публикация от Vlad Mazalov (@mvzv_love)

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Lucy #rhythmburo #rhythmbüro @rhythmburo

Публикация от Vlad Mazalov (@mvzv_love)

Посмотреть эту публикацию в Instagram

#rhythmburo #rave #party #kiev

Публикация от Боди Арт (@body_a_rt)

Rhythm buro. Київ. 2017