Нет слов: как украинка 10 дней молчала, чтобы узнать отношение общества к безгласым

АвторНадія Дризицька
7 Лютого 2017
Теги:
Експерименти знання особистість пороблено точка зору

Одесская журналистка Надя Дризицкая в качестве эксперимента прожила десять дней, не произнося ни звука. Для Platfor.ma она написала о том, как украинское общество реагирует на молчащих людей.

Когда спрашиваешь у людей, без чего они не могут представить свою жизнь, то 60% вспоминают о современных гаджетах и чудесах техники, еще 20% называют близких и родных, остальные  говорят о чем-то своем, от синтезатора до шоколада. Но никто не вспоминает об элементарно важном, без чего действительно невозможно представить себя. Например, о голосе. Я взялась проверить, как это жить без голоса и замолчала на 10 дней, чтобы попробовать понять, можно ли таким образом прожить в нашем обществе.

С первого дня многих, включая меня саму, интересовало только одно: «Как это – вообще все время молчать?» Ведь, как и большинство, 70% (а то и 100%) активного времени суток я проводила в окружении людей. Но молчать оказалось совсем не сложно, привыкнуть к этому за 1-2 дня можно настолько, что на 11-й ты уже на автомате пользуешься заученными жестами, по привычке не разговариваешь с домашними на кухне и жестами объясняешь в кафе «маленький капучино без сахара».  

Оказалось, вполне легко промолчать, когда тебя что-то раздражает, не кричать и бегать в истерике, когда кто-то уронил твой ноутбук, не ругаться на собаку, которая съела твой завтрак, не отвечать на хамство в транспорте и не съязвить обидную шутку, когда твой друг явно на нее напрашивался.

Сложным оказалось находить общий язык и искать способы объясниться с людьми. Каждую ночь я засыпала с мыслями о том, что мне нужно сделать завтра, и главное – как я буду это делать. Как вызову такси (если не получится с помощью смс) и как, если не найду водителя, объясню ему, где я нахожусь, и как потом буду показывать ему дорогу; как я смогу рассчитаться вечером в маршрутке (об этом чуть позже); как объяснить оператору интернет-магазина, которому необходимо устное подтверждение заказа по телефону, что я не могу говорить, а он не читает электронную почту.

Как? Сложно.

Магазины, кафе, почта, кассы, банки – все они не составляют проблем, особенно в эпоху гаджетов, где всегда можно если не сказать, то напечатать. В супермаркете просто кладешь нужное в тележку, в кафе – тычешь пальцем в меню, на почте, как и в банке, заранее печатаешь на бумаге «что, кому, куда, каким способом». В целом все было спокойно, если не учитывать косые взгляды и громкий шепот «странная она какая-то, немая, что ли…».

Хуже дело обстояло с другими посетителями. Возможно, наше общество мало кто назовет «самым вежливым и обходительным» и, тем не менее, «спасибо» и «простите» мы говорим намного чаще, чем кажется. И так же часто хотим это слышать. Когда мне уступали место в транспорте, пропускали в очереди, открывали двери и т.д., ничем кроме кивка или улыбки я ответить не могла, при этом отчетливо сзади слышала: «Могла бы и “спасибо” сказать». Но это пустяки в сравнении с тем, что мне приходилось слышать в спину, продвигаясь в набитом транспорте к двери, ведь сказать «можно пройти?» или «давайте поменяемся местами», «на следующей выходите?» – я не могла. В эти моменты я думала о том, что, может, оно и к лучшему, что глухонемые люди лишены возможности слышать, и не догадываются о мыслях других.  

Да, самым главным испытанием для меня был общественный транспорт. Ведь одесская его особенность заключается в том, что рассчитываться необходимо на выходе, предварительно назвав водителю остановку. Если никто не называет остановку, то он ее просто проезжает. Иначе говоря, тише скажешь – через две выйдешь. Поэтому я сделала заготовку в телефоне, которую показывала рядом стоящим или сидящим. Примерно такую:

«Добрый день. Извините, что беспокою. Я не могу говорить, не могли бы вы передать водителю деньги и попросить остановку на ул. Жуковского, заднюю дверь. Заранее спасибо!» И тут начиналось самое интересное. Аудитория делилась на две части: одни от меня шарахались, будто я не молчала, а, как минимум, разносила Эболу, другие же – смотрели с жалостью, будто я просила у них деньги на проезд. Но в любом случаем – хорошо, когда есть к кому обратиться. Сложнее, когда едешь поздно ночью, и вас лишь трое в салоне, при этом остальные двое сидят далеко и в наушниках, а у водителя музыка играет громче, чем в клубах, мимо которых мы проезжали. Но выбора не было, я подошла к одному из парней и показала ему все ту же заготовку. Отодвинув один наушник, он выкрикнул прочитанное, и надел наушник назад. Я подошла к выходу в ожидании остановки, на что водитель, глядя мне в глаза, начал орать: «Повтори, я не услышал! Ты что, глухая?»

Все 10 дней я не меняла свой привычный ритм жизни: все так же работала, сидела в кафе с друзьями, ходила в кино, гуляла в парках, посещала всяческие умные мероприятия и пыталась контактировать с домашними. С последними было тяжелее всего, ибо видела я их каждый день и постоянно объясняться с ними в форме текстов на бумаге или на планшете было невыносимо. Дни стали просто превращаться в игру «Крокодил». Жесты, пантомимы, взгляды, движения… в ход шли все возможные невербальные средства. Если поначалу это казалось смешным, то уже к пятому дню всех раздражало до невозможности. В том числе и меня. И когда «разговоры» переходили на крик, выигрывал явно не тот, кто не мог кричать в ответ. Единственная «роскошь», которую можно было себе позволить, – это кулаком по столу или хлопнуть дверью. Но есть какая-то романтика ХХІ века в том, чтобы, лежа под одеялом, писать смс маме на кухню: «Сделай мне чаек и принеси варенье, пожалуйста».

С коллегами же наоборот, все было слишком гладко. Общение свелось в переписки, которые были удобны всем, и не было необходимости 100 раз переспрашивать одно и то же, а также отпали звонки по пустякам. Так что, истина «меньше слов – больше дела» себя полностью оправдала.

Правда, при этом ты автоматически становишься самым скучным работником, которого никто лишний раз не трогает. А то, что я усвоила, было понятно и до: не говрящим на пресс-конференции делать нечего, а на интервью можно идти разве что фотографом.

Немногие знали, что мое молчание связно с экспериментом. «Порвала связки», «лечила зуб», «ангина и больно говорить» – какие только беды со мной не случались, а людям, которых видела в первый и последний, писала, что действительно не могу говорить. Потому все было максимально натурально.   

Не зря говорят, что «близкие люди способны понять друг друга без слов» и молчание оказалось таким катализатором, в ходе которого я могла определить, кто из друзей действительно понимает меня если не по взгляду, то хотя бы с полуслова (набранного на экране телефона). А их, если и возьметесь проверить, то окажется не так уж и много, хоть бы сколько лет вы друг друга не знали.

Немой говорящему не товарищ. Как бы ни было обидно признавать, но друзьям было со мной скучновато, по крайней мере, через полчаса после встречи, когда спадал интерес из-за необычного формата общения и заканчивались рассказы о том, что произошло с ними за последнюю неделю. Не говорящий – хороший слушатель, но хороший слушатель – не всегда хороший собеседник. Улыбка, кивок, выпученные глаза от удивления или же возмущенное покачивание головой в стиле «ну как же так можно!» – это что-то вроде смайлика в переписке, когда вы изливаете человеку душу, а он вам просто рожицу шлет в ответ. Неприятно. Да и мне тоже, ведь и, правда, хотелось бы многое человеку ответить, поддержать, но, прогуливаясь в парке, когда от мороза сел телефон, ты на большее не способен.

Мы слишком много говорим лишнего. Поддерживать диалоги, комментировать происходящее, обсуждать фильмы, книги, отвечать на элементарное «как дела», мне приходилось либо с помощью бумаги и ручки, либо с помощью клавиатуры на телефоне. И оказалось, чтобы доходчиво объяснить человеку что-либо, достаточно 3-5 слов, ведь в них и заключается вся суть. Остальное мы добавляем, чтобы скрасить, преувеличить, рассмешить, удивить и т.д. Короткие предложения из несогласованных, а порой и не связанных между собой слов, в любом случае дают понимание происходящего. Все дополнительное может передать интонация, и только лишившись возможности пользоваться этой уникальной опцией, ты понимаешь, что именно она на 85% делает твою речь. Мне приходилось пользоваться ее аналогом, не совсем полноценным, но все же. Это взгляд и выражение лица. Но это более сложный «язык» и понятен он далеко не всем (или же это я плохая актриса).

Многие задавали вопрос: «неужели ни разу не сорвалась, не проговорилась?». Не буду врать, действительно, дважды мои слова невольно облекались в звуковую оболочку. Искреннее удивление – это единственная эмоция, которая неподвластна контролю, когда ты забываешь не только о том, что не говоришь, а и как тебя зовут. Да и выкрики эти были бессодержательны: «ох» и «да, ладно» – и без того нарисованные на моем лице.

А еще молчание – это отличная возможность научиться держать свое мнение при себе. Просто потому, что его лень писать. Таким образом, я избежала массы споров, горячих дискуссий, баталий, а заодно и вечеров на кухне за банальными сплетнями и философскими рассуждениями о секретах мироздания. Короче, порой было скучновато.

Больше всего я боялась, что мне придется кому-то вызвать скорую или же встретить действительно немых людей, которые захотят со мной поговорить. Для первого, к счастью, случаев не представилось (хоть и заранее я узнала о существовании специальных смс-сервисов для всех важных служб: скорая, милиция, пожарная) и второго не произошло (а ведь и тут я подготовилась, заучив базовые жесты). Несмотря на то, что в Украине, согласно статистике, более 50 тыс. немых и глухонемых людей, я их очень редко встречала на улицах города или в транспорте. Но как только закончились мои 10 дней эксперимента, я чуть ли не каждый день начала их видеть. А может просто замечать. И понимать.

И им, поверьте, большего не надо, кроме понимания и уважения, чтобы без: «Ты, что язык проглотила? Нормально можешь сказать?»

Найцiкавiше на сайтi

Бокс, веганство, песики: як одна дівчина рятує тварин, не їсть м’ясо та б’є людям пики

Якщо ви колись бачили шокуючі відео з ферм, де живих істот утримують в страшних умовах і одна за одною відправляють на вірну смерть, то можете собі уявити, за що та як запекло бореться рух захисту тварин. Ми поспілкувалися з головою громадської організації «Відкриті клітки Україна» Катею Бєлкіною про те, як поєднувати роботу в зоозахисній сфері, веганство та тайський бокс, чому птахам співпереживають менше, коли все ж таки допускається вбивство живої істоти та скільки зусиль треба докласти, щоб змінити щось на краще в українському законодавстві.

– На твою думку, чому останнім часом зоозахист настільки активізувався? Ще кілька років тому така тема практично не звучала, а зараз на слуху одразу декілька організацій й по країні регулярно проходять багатотисячні марші.

– В першу чергу, стало більше зоозахисних організацій. Взагалі організація руху та залучення більшої кількості активістів і активісток – це найважливіше, що можна зробити для зоозахисту. Більше людей можуть ділитися знаннями та розробляти нові більш ефективні стратегії розповсюдження інформації.

Наприклад, до того, як я стала працювати в «Відкритих клітках», я навіть не уявляла, як утримуються кури в Україні. Виявилося, що вони по 10 птахів все своє життя живуть у невеликій клітці. Місце, призначене для однієї курки – це листочок А4, на якому вона проживає все своє життя та не зможе розправити крила, побачити сонечко, подихати свіжим повітрям. Коли починаєш ці питання досліджувати – розумієш, що ці системи експлуатації тварин розвивалися роками та стають дедалі жорсткішими, особливо після індустріальної революції.

Тому ми дуже раді співпрацювати з іншими організаціями задля розбудови та зміцнення всього руху. Завдяки наполегливій роботі українських зоозахисних організацій, ми бачимо такий розвиток сьогодні. Зсередини чітко простежується те, як змінився зоозахисний рух. Наприклад, наша організація, «Відкриті Клітки», більше фокусується на фермерських тваринах, а цією темою в Україні взагалі мало хто займається. Журналісти навіть спочатку не хотіли брати тему захисту фермерських тварин, просувати подібні матеріали було вкрай важко, а знайти статті українською взагалі – неможливо. Зараз ситуація змінилася і це круто!

Ми часто відвідуємо закордонні конференції, переймаємо досвід, намагаємося його імплементувати в Україні, що теж впливає на ефективність розвитку зоозахисту. Також ми постійно змінюємо стратегії, і вже є багато показових моментів, що можуть свідчити про вибір вірних напрямків. Наприклад – з’являється більше інформації про рослинне харчування, додаткових опцій в меню вже наявних закладів, відкривається більше вегетаріанських і веганських проєктів. Це, насправді, дуже впливає і на кількість продуктів тваринного походження. Ще один показовий момент – це те, що починають більш активно просуватися законопроєкти, які стосуються тварин. Для України це гарний знак, тому що на цей момент за нашим законодавством, тварини – це речі.

– Що в такому випадку можна сказати щодо зоомагазинів, адже по суті там тварин позиціонують і продають теж як речі?

– Найжахливіше те, що ніхто не контролює, в яких умовах їх там утримують. Немає ніяких інспекцій, щоб відстежити, чи отримує тварина все, що їй потрібно. Люди часто сприймають це як спонтанне придбання: «Піду куплю папужку, нехай буде». Це велика проблема, тому що в інших країнах Європи у тварин є хоча б особливий статус – істота, яка відчуває, може страждати й тому вимагає особливого підходу.

– Наскільки я розумію, чимало людей досі взагалі не думають, що деякі їхні вчинки вимагають страждань тварин. Скажімо, фуа-гра. Минулого року ви домоглися закриття однієї ферми й виключення фуа-гра з меню семи ресторанів. Розкажи про це?

– На початку 2019 року ми отримали кадри з ферми фуа-гра і побачили, в яких умовах там утримуються тварини та як відбувається весь процес відгодівлі. Ми були шоковані. Особисто для мене, найбільш болючим був факт взаємодії з тваринами. На кадрах було видно як досвідчений працівник новачкові пояснює, що потрібно робити. Він бере гусака, шланг, який змазаний машинною оливою, і далеко не лагідно впихає ту трубку в горло гусака. Крім того, там були жорсткі кадри гусей, які вже мертві або ще ледве дихають і лежать в клітках, поки їх не приберуть. Дуже вражає в негативному сенсі. 

Звичайно, в Україні ніколи до цього таких кадрів не бачили. Ми постаралися їх поширити на якомога ширшу аудиторію. Сумно те, що фуа-гра – продукт не першої необхідності, його вживає не так багато людей. Тому відмовитися від делікатесу, який виготовляється настільки жорстоким способом – найменше, що можна зробити. 

Наша активістка-юристка Світлана Руденко написала законопроєкт, який забороняє відгодівлю тварин і продаж фуа-гра. Ми дуже сподіваємося, що він пройде. Крім того, ми зверталися до різних закладів із проханням відмовитися від фуа-гра. На зустріч пішли, наприклад, кілька ресторанів з мережі Діми Борисова – ми дуже раді, що вони прийняли таке рішення. 

– Зараз багато людей сильно топлять за екологію, закликають не користуватися пакуванням, сортувати сміття, призводити до менших викидів. У цьому контексті тваринництво теж вносить свою лепту в глобальне потепління. Як ти думаєш, чи може цей екотренд вплинути на захист тварин?

– Промислове тваринництво колосально впливає на кількість шкідливих викидів СО2 в атмосферу, оскільки ті ж корови, наприклад, виробляють багато метану в процесі травлення. Але всі думають про пакетики. На мій погляд, якщо ви один раз не купите м’ясо, то це буде ефективніше, ніж якщо ви тиждень не будете користуватися пакетиками. Проте, інформація поширюється, люди дізнаються та починають думати.

– Чому проблеми тварин турбують конкретно тебе?

– Ну, по-перше – у мене загострене почуття справедливості. Я вважаю, що всі мають право на життя та на те, щоб не страждати. Ось є поширений коментар: «Тварини ж спеціально вирощені для того, щоб ми їх їли». Ефективний і простий спосіб – запропонувати людям поставити себе на їхнє місце. Уявіть, якби замість коров’ячого молока продавалося молоко жінок. Ви б хотіли його пити? Тоді якого біса?

Всі тварини мають нервову систему, також у них є базові потреби. Наприклад, у нас є стереотип, що кури – дурні. Але це не так, вони навіть будують певні соціальні зв’язки у своїх групах, у них є потреба копати землю та приймати пісочні ванни. Ніхто про це не замислюється. 

Якщо говорити про тварин, яких утримують на хутряних фермах – це взагалі морок. Дикі тварини, які абсолютно не привчені до людей, живуть у клітках, а потім на них ще й чекає страшна смерть. І то незрозуміло, якою вона буде – від удушення або газ не дуже добре подіє і з них просто здеруть шкуру живцем.

– Як ти взагалі прийшла до зоозахисту?

– До кінця школи я якось зовсім не замислювалася над цими питаннями, тому що мене була типова сім’я та стандартний набір і на вечерю – щось з м’ясом. Потім подивилася серію Сімпсонів, де Ліза стала вегетаріанкою – ось тоді в голові пролунав дзвіночок. У ліцеї я почала знайомитися з вегетаріанцями та зацікавилася, що то таке – стала читати статті й дивитися фільми. Вивчила це питання і прийняла рішення, що спробую. Завдяки тому, що я дружила з людьми, які вже давно для себе це усвідомили – я бачила, що вони нормально харчуються та добре виглядають. 

Тож, я три роки була вегетаріанкою, стала ходити на акції з зоозахисту, але не дуже часто – через навчання і тренування. Однак я вже починала себе щільно асоціювати з цим рухом і стала частиною ком’юніті, яке сформувалося на той момент. Ще через три роки я вирішила стати веганкою. Спочатку було дуже складно, тому що я ще та любителька солодощів, а у їхньому складі майже завжди є молоко та яйця. Це ще сильніше втягнуло мене в рух зоозахисту, я стала відвідувати різні заходи та лекції, а потім вже й сама їх проводити. Вперше я читала свою лекцію в Житомирі на День вегана.

А у 2017 році я потрапила в ДТП і повинна була тимчасово зупинити свою спортивну кар’єру, та й роботи особливо не було. І тут мені написали з організації «Відкриті клітки», що шукають людину в Україні для роботи в зоозахисній сфері. Я тоді ще подумала: «Це ж ідеально!». Мене взяли на роботу і я повністю поринула у світ зоозахисту та бажання змін на краще. Спочатку я займалася проєктами, які стосувалися рослинного харчування, а через рік стала головою організації.

– Який головний посил вашої організації?

– Основна наша мета, щоб взагалі не було промислового тваринництва як такого. Ми проти того, щоб будь-яка істота страждала, а таких підприємств, де б тварин не експлуатували, на жаль, не існує. Але ми обираємо методи, які на даному етапі реальні та які можна втілити в життя, адже не можемо закрити всі ферми в один день. Тому шляхом системних змін хочемо прийти до такого світу, де жодна істота не знатиме болю.

Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 

Фінансова карантиза: економісти KSE про те, як вірус вдарить по наших кишенях

Підступний коронавірус, якби він мав фізичну оболонку, можна було б визнати найвпливовішою істотою у світі. Тільки подумайте – він не тільки поширюється зі скаженою швидкістю та стрімко атакує імунітет людини, а й змушує майже весь світ сидіти вдома та грати за своїми правилами. Більш того, коронавірус напряму впливає на глобальну економіку. А от як саме, що з цим робити та коли насправді варто панікувати – Platfor.ma запитала професорів Київської школи економіки, Володимира Вахітова та Олега Нів’євського.

– Усі навколо панікують і кричать, що світова економіка наразі котиться в прірву. Що думаєте стосовно цього? Чи дійсно котиться і чи дійсно варто панікувати?

– Через поширення вірусу та пов’язані з цим карантинні заходи деякі сектори економіки зазнають серйозних втрат. В першу чергу йдеться про туризм, а отже і транспорт, насамперед – авіаційний. Звісно, постраждає індустрія розваг (концерти, кіно, театри, спортивні події) і мистецтво (музеї, галереї, виставки). Також великого удару буде завдано дрібній торгівлі – це одяг, особливо магазини всесвітніх брендів, оскільки вони дуже залежать від колекцій, що постійно змінюються, – та в цілому ресторанній галузі. Якщо карантин триватиме до літа, то дуже можливо, що велика частка таких підприємств збанкрутує.

З іншого боку, наразі працюють промислові підприємства, а також підприємства для життєзабезпечення та інфраструктури міст. Проте через уповільнення економічної діяльності в них будуть накопичуватись борги клієнтів, що також ставить їхнє функціонування під загрозу. До інших факторів можна також додати уповільнення світової торгівлі через тарифні війни та протекціоністські заходи, які намагаються застосовувати деякі великі гравці, як США і Китай. 

Тому так, світова економіка стоїть на межі величезної економічної кризи. І якщо карантини по всіх країнах триватимуть довго, економічне зростання по всьому світу уповільниться до 1-2% на рік (зараз близько 3%), або взагалі може початися спад.

– Чому у випадку форс-мажору люди в першу чергу мчать в магазин і все скуповують? Як можна мінімізувати цю паніку? Та чому в першу чергу скуповують туалетний папір?

– Паніка досить раціональна. Люди очікують, що будуть введені жорсткі карантинні заходи, внаслідок чого виникнуть проблеми з постачанням базових харчових продуктів у містах, або що можуть вирости ціни. Оскільки гривня останніми днями послаблюється, а причин для стабілізації немає, товари з імпортною компонентою стануть дорожчими, в той час як через уповільнення економіки багато хто прогнозує втрату доходу або навіть роботи.

Щоб мінімізувати паніку, уряду варто було б дати більш чітке бачення, яким чином будуть забезпечувати людей під час карантину всім необхідним, які критерії закінчення карантину (і ні, не лише медичні, але економічні маркери також мають бути озвучені). А от феномен саме туалетного паперу я не розумію. Зрозуміло, накопичення продуктів тривалого зберігання, а у туалетного паперу традиційно є кілька альтернатив. Можливо, це ознака більшого «потягу до цивілізації».

– Окей, а що ви самі зробили в першу чергу, коли дізналися про карантин?

– Переконався, що у нас достатньо їжі та мийних засобів на два-три тижні, а також наявних грошей на картках і готівки. Ми обговорили необхідні гігієнічні заходи з усіма членами родини. В принципі, це все. 

– Як ви гадаєте, Україна та її громадяни були готові до такої ситуації? Можливо, ви помітили щось цікаве в поведінці українців.

– Досить велика частина українців живе у борг або від зарплати до зарплати. Рівень накопичень зазвичай невеликий – їх з’їла криза 2014-2015 років, і з того часу вони суттєво не збільшилися. За оцінкою Держстату, протягом останніх трьох років заощадження домогосподарств збільшувались не більше ніж на 1,5% на рік, а до 2014 року складали 5-7% від доходів в середньому по країні. Але цей показник дуже розрізнявся по групах доходів – для верств з найнижчими доходами заощадження завжди були дуже незначні, в межах статистичної похибки. Тому зараз буде дуже важко, особливо працівникам в галузях, які я згадав у першому питанні. 

Я поки що не бачу особливих відхилень у поведінці, але, скоріш за все, це тому, що епідемія поки що нас майже не торкнулась. Люди активно проїдають свої запаси – у широкому сенсі: продуктові та грошові, а також енергетичні та емоційні. Поки що не було аж надто багато приводів демонструвати стійкість, згуртованість, патріотизм, або ж істерику, жадібність і страх. А от що мене дуже вразило – так це розмах контрабанди масок і абсолютна бездіяльність органів влади з цього приводу. 

– Купа бізнесів наразі закриваються назавжди або просто призупиняють роботу – на вашу думку, наскільки це виправдано?

– Це питання радше до епідеміологів, ніж до економістів. Математичні моделі вперто показують, що для зменшення пікових навантажень на систему охорони здоров’я потрібно обмежити одночасне перебування людей у закритих просторах. Проте економічні наслідки повного карантину також можуть бути неприйнятними. Що «гірше» – збільшення захворюваності та летальності чи збільшення голоду і громадського непокою, а, отже, злочинності та пов’язаної з нею летальності? Чи захоче Нацгвардія стріляти в людей, що доведені до відчаю відсутністю доходу через карантин і закриттям бізнесів, і вийшли на мітинг або розгромили магазин? Я не певний, що наш уряд прорахував ймовірність таких альтернатив.

Тривалий карантин, довший за пару місяців, несе в собі дуже високі загрози. І я також не певний, що в уряду є достатньо фінансових і організаційних ресурсів на фіскальне стимулювання людей, що залишились без роботи та потребують такого стимулювання найбільше. Тобто зрозуміло, що потрібно роздавати гроші та продукти. Також зрозуміло, що на всіх не вистачить, якщо давати однаково, та й не всім потрібно. Але системи ідентифікації та розподілу немає, тому, в найкращому випадку, збільшиться державний борг. В найгіршому – через певний час ніхто не зможе стримувати всіх на карантині, а ми отримаємо й економічну, й епідеміологічну кризи.

– Багато людей зараз боїться залишитися без роботи або ж що в них впаде рівень доходів. Що з цим робити? Які сфери у зоні ризику та які міри порекомендуєте вжити тим, хто у цих сферах працює?

– Зараз потрібно зрозуміти, що деякі сфери не оговтаються до зими. Найгірше, мабуть, дрібним турагентам і організаторам масових заходів. Тому потрібно зменшити всі неважливі витрати, відкласти необов’язкові покупки (можливо, на рік), і шукати інші форми доходу. Якщо їх немає, то є сенс швидко навчатися новим навичкам. Також хочу застерегти від марнування грошей на шахрайські схеми, лотереї, «швидкі заробітки»

– Що влади різних країн можуть зробити, аби полегшити удар по бізнесу?

– Це непросте запитання, на яке немає однозначної відповіді. Я би зробив наголос на двох тезах:

а) полегшення ведення справ, особливо це стосується малого бізнесу, в якого «запас міцності» менший у порівнянні з великими корпораціями. Це податкові канікули на певний період часу та для певного списку секторів. Також би виділив зменшення податків на споживання, що стимулюватиме його і, таким чином, допомагатиме бізнесу вижити. Крім того, державні замовлення або попит з боку держави також можуть стимулювати роботу бізнесів, тобто дуже обережно потрібно ставитись до, наприклад, секвестру (перегляд державних видатків у бік зменшення через нестачу коштів. – Platfor.ma) державних витрат. Краще зараз державі взяти в борг, профінансувати це замовлення (наприклад, будівництво доріг) і непрямим шляхом допомогти бізнесу;

б) оскільки в нинішній ситуації напряму йдеться про робочу силу, то багато зусиль і інтелекту держави потрібно докладати до проблем захисту та профілактики здоров’я населення країни. Більше ресурсів потрібно на це виділяти, на реформування сектору охорони здоров’я, на науку та дослідження в цій та інших наукових галузях. Людина, її освіта та здоров’я повинні стати пріоритетом для держави.

– Що зараз робить українська влада, щоб полегшити життя бізнесу? Чи допомагає це, на вашу думку?

– Тут двояка ситуація. З одного боку, уряд і парламент справді роблять певні кроки із запобігання поширення вірусу. Проте я не думаю, що «килимковий карантин» в цьому випадку є оптимальним рішенням для бізнесу. Навряд чи багато малого і немалого бізнесу зможуть перенести зупинку економіки впродовж тривалого часу. Щобільше, наразі вже можна знайти симулятивні дослідження, які демонструють невисоку ефективність карантинних заходів. Це не є підхід, на мою думку, на основі ризику, це підхід на основі повного страху та безсилля влади перед вірусом та епідемією.

 

Також був прийнятий законопроєкт із пакетом заходів на запобігання виникнення і поширення коронавірусної хвороби – COVID-19. Там є непогані, як на мене, рішення. Але разом із тим, він також пропонує контролювати ціни на лікарські засоби, товари медичного призначення та соціально значущі товари. Це зовсім невдалий крок, оскільки зростання цін – це лише наслідок ситуації, яка склалась, а потрібно боротись із причиною. Це ажіотаж з боку споживачів, а також значний короткотерміновий попит на певну лінійку товарів медичного і не тільки призначення. Більш детально про це можна почитати в моєму блозі.

– Що кожна людина вже зараз може зробити зі своїм бюджетом, щоб безболісно вийти з карантину? Де економити, а де навпаки вкладатися?

– Як на мене, потрібно ретельно рахувати свій бюджет, витрачатися лише на товари першої необхідності. До того ж, зараз є гарна можливість інвестувати свій час в освіту, тобто в людський капітал.

– Із чим можна порівняти вплив від коронавірусу на економіку планети і України?

– Наразі, звичайно, ще зарано про це говорити, але для України я би теперішню ситуацію порівняв із 2014–2015 роками, а для економіки планети – це фінансова криза 2008–2009 років.

– Які наслідки для нашої країни можуть бути після епідемії? А для світу?

– Важко щось стверджувати на даному етапі, але є вже багато досліджень поважних організацій, які прогнозують суттєве скорочення світової економіки, що значно сильніше відіб’ється на економіці вже нашій. Для України наразі вкрай важливо зберегти співробітництво із МВФ та іншими донорами – Світовим банком, наприклад. Без цієї підтримки та співробітництва в нас буде гірший сценарій проживання кризи.

Праматір підбірок: ми зібрали всі списки курсів, книжок та фільмів в одному

АвторОлена Тищук
25 Березня 2020

На хвилі карантинної ізоляції усі навколо радять, що подивитися, почитати, пограти, приготувати, як тренуватися, як розвиватися і як не нудьгувати в оточенні чотирьох стін. Якщо ви це читаєте, значить, у вас є доступу до інтернету, тому зайняти себе буде чим. Шукайте усе – від фільмів до відеоігор, концертів та віртуальних подорожей в ультимативній підбірці підбірок наших колег від Platfor.ma.

 

Підбірка підбірокВи вдома, вам потрібно відволіктися. The New York Times, як Чіп і Дейл, спішать на допомогу, склавши підбірку з усім, що можна дивитися, читати, слухати, вивчати та навіть готувати. Бонусом радять, як розважити дітей, які застрягли разом з вами під час домашньої ізоляції. Підбірка вже містить понад сотню порад і посилань, які стануть в пригоді, в ще вона щодня оновлюється.

ЧИТАТИ

 

Зіграйте хрестики-нолики з котом, влаштуйте домашні олімпійські ігри, натягніть носок на руку та полюйте на автівки за вікном, влаштуйте балконний теніс та ще з десяток геніальних способів провести час. Усе це з наглядними прикладами у відео. Розбирайте!

ЧИТАТИ