Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017
знання наука планета

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

БАЛАКУЧІ МАВПИ

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

 

ЗВІРИНИЙ ІНТЕЛЕКТ

На сьогодні інтелект шимпанзе найбільш вивчений з усіх видів тварин. Ми розділяємо з ними 98,7% генів і абсолютно достовірно знаємо, що ці мавпи розділяються на соціальні групи, воюють та свідомо використовують знаряддя праці – так само, як і первісні люди. Ми знаємо, що людиноподібні мавпи навіть вміють жартувати і лаятися: вже згадані Уошо і Коко (яка, до речі, має персональну сторінку в фейсбуці, де можна стежити за її витівками) дражнили експериментаторів, наприклад, навмисно використавши зубну щітку як гребінець. А одного разу Уошо жестами «поганий брудний собака» вилаяла цуцика, який гнався за авто.

Але найбільшим досягненням приматів, на думку вчених, є проходження так званого дзеркального тесту на самосвідомість. В класичному розумінні завданням цього тесту є впізнати себе в дзеркалі після певних маніпуляцій (зазвичай це нанесення фарби без запаху на певну частину тіла під час сну). На сьогодні цей тест змогли пройти усі гомініди (тобто люди, орангутани, горили, шимпанзе та бонобо), а також дельфіни, косатки, слони, сороки та мурахи.

Для прогнозування інтелекту вчені використовують ще декілька факторів, один з яких – коефіцієнт енцефалізації – визначає відносну різницю між масою мозку та тіла. Лідером у цьому рейтингу є людина з показником близько 8, а другу сходинку з несподівано високим коефіцієнтом (більше 5) займають дельфіни. Далі з показником близько 2 йдуть людиноподібні мавпи, нижче – також постійні фаворити вчених – слони та собаки.

Однак маса мозку не завжди є ключовим параметром для існування інтелекту: нещодавні дослідження допускають існування інтелекту в птахів, риб та комах – видів, розум яких до цього завжди пояснювався інстинктами.

 

ХТО ТУТ РОЗУМНИЙ

Останніми роками кількість робіт і науково-популярних книг про інтелект тварин невпинно зростає. Їхні автори здійснили ідеологічний поворот порівняно з антропоморфними ідеями минулого століття: якщо останні безапеляційно визнавали людину вінцем творіння і вимірювали інтелект тварин здатністю виконувати притаманні людям операції, то сучасні дослідники відштовхуються в першу чергу від звичного середовища існування.

Франс де Вал у книзі «Чи ми достатньо розумні, щоб знати наскільки розумні тварини?»каже, що людство довгий час не могло оцінити інтелект тварин, тому що оцінювало його з власних позицій. «Дуже несправедливо прохати білку рахувати до десяти, оскільки це не є частиною її життя. Зате вона прекрасно запам’ятовує місця, де сховала горішки (це геопросторовий інтелект)». Де Вал також згадує, наскільки неправильно вчені перевіряли, чи вміють шимпанзе впізнавати обличчя, а слон – осмислювати себе в дзеркалі. Науковці чомусь показували мавпам обличчя людей, а слона ставили перед дзеркалом людських розмірів. Звісно, після зміни цього підходу тварини пройшли тести.

Іншою книгою, датованою минулим роком, є бестселер Дженніфер Акерман «Геній птахів». Авторка пише, що ми весь цей час були несправедливі з тваринами, чий мозок за будовою ближче до динозаврів, ніж до нас. Акерман зазначає, що голуби можуть відрізнити Моне від Пікассо зокрема, і імпресіоністів від кубістів взагалі. Окрім феноменальних здібностей по запам’ятовуванню місцевості (птахи можуть тримати в голові до 2000 схованок) і фантастичної здатності до синхронного польоту, птахи пристосувалися і до сучасного світу: горобці будують свої гнізда у вихлопних трубах покинутих автівок, ворони кидають горішки під колеса автівок, а снігурі цуплять пакетики з цукром зі столів у кафе.

Ми дізнаємося більше і про інтелект водних мешканців. І якщо в дельфінах ніхто і не сумнівався, а їхня унікальна мова з використанням ультразвуку і ехолокації й досі не розшифрована як слід, то розумові здібності риб вважалися низькими. Джонатан Балкомб в книзі «Що знає риба» пише, що «люди співчувають рибам набагато менше, ніж іншим тваринам, тому що риби не мають того, на що ми емоційно відгукуємося – “виразу обличчя”». Автор каже, що риби здатні на широкий спектр емоцій і дій, «аж до зради в дусі Мак’явеллі».

Крім того, довгий час вважалося, що комахи не можуть мати інтелекту через крихітний мозок, який має усього 1 млн нейронів (у людей – 100 млрд). Іронічно, що навіть Карл фон Фріш, який у 1973 році отримав Нобелівську премію за відкриття загадкового «бджолиного танцю», не вірив в існування їхньої свідомості. Але після генетичних тестів у кінці ХХ сторіччя було виявлено, що комахи не мають ані чисто вроджених, ані набутих форм поведінки і постійно вчаться та вдосконалюють світосприйняття. Так, мурахи занурюють палички у клейковину, щоб тягти в десять разів більшу ношу, бджоли вміють користуватися когнітивними картами, а земляний джміль легко вирішує надскладну задачу комівояжера.

Окрема битва за реабілітацію тварин ведеться у правовому полі: вона, як і боротьба за права людей, триває вже багато століть, а прихильниками рівних прав усіх живих організмів були безліч мудреців: від античних Сенеки і Горація до Руссо та Канта. Найбільшого прориву проти експлуатації тварин досягла так звана «оксфордська група», один з членів якої, філософ Пітер Сінгер, у 1975 році видав «Біблію захисту тварин» –  книгу «Звільнення тварин», в якій зокрема зазначив, наскільки схожі рухи за права жінок, темношкірих, гомосексуалів з рухом за тварин.

В ХХІ сторіччі права тварин закріплені в законах багатьох провідних країн: Конституція оберігає їх у Німеччині, а в Іспанії в 2008 році приматам надали близькі до людських права. Тим часом у Нідерландах у 2006 році вперше в історії в парламенті була представлена Партія для тварин (Partij voor de Dieren), яка у 2009 отримала місця і у Європарламенті. Цікаво, що перший закон, який урівняв у правах тварин і людей, дослідники охрестили «найгіршою відповіддю на те, яких відносин ми шукаємо з тваринами». В нацистській Німеччині люди не мали унікального статусу, натомість на вершині ієрархії опинилися арійці, вовки та орли, а внизу – свині, щури та представники багатьох інших національностей.

І хоча ми й досі знаємо про сусідів по планеті далеко не все, вчені визнають, що витончену вправність, яку тварини демонструють для пристосування у цьому світі, людям ще тільки доведеться опанувати.

Читайте більше цікавого

Тримай мене міцно: як побачити маніпуляції соцмереж та перемогти їх

В середньому людина щодня витрачає у соцмережах 2 години 23 хвилини. Погортали стрічку в Інстаграмі, посварилися в коментарях у Фейсбуці, подивилися з десяток відео на Ютубі – і раптом день закінчився. Це все хитромудрі алгоритми та розробники, які показують персоналізований контент, надсилають інтригуючі сповіщення або змушують нас нетерпляче дивитися, як співрозмовник «набирає повідомлення». Напередодні відкриття Data CTRL Centre – виставки про персональні дані, кібербезпеку та медіаграмотність – Platfor.ma розповідає про інструменти, які змушують нас годинами сидіти у соцмережах.

Скільки разів за останню годину ви оновлювали стрічку? Цей простенький свайп згори вниз – потужний інструмент впливу. Ми звикаємо до цього руху і в пошуку нової інформації постійно оновлюємо стрічку. Такий рух запозичили з індустрії ігрових автоматів. «Рука» цих одноруких бандитів теж рухалася згори вниз. Він використовується у більшості найпопулярніших соцмереж: Фейсбуці, Інстаграмі, Твіттері. 

Що робити? 

Намагайтеся постійно нагадувати собі, навіщо ви зайшли у соцмережу. Якщо не вдається, спробуйте встановити таймер того, скільки вам можна перебувати у додатку, радить клінічна психологиня Амеліа Алдао (про те, як саме це зробити – трішки далі).

Ви свайпнули – і отримали стрічку персоналізованих новин. Що ви бачите? Дописи людей, на інформацію від яких ви реагували раніше. Сенсаційні заголовки, які лайкнули десятеро ваших друзів. Уся стрічка – дуже емоційна і створена спеціально для вас. Алгоритми будуть підбирати інформацію, поки не знайдуть таку, на яку ви все-таки відреагуєте. Ці інструменти втримують нашу увагу, змушують нас ставити лайки, сердечки чи злі обличчя й коментувати. Еволюційно наш мозок «заточений» під пошук загроз. І що більше ми їх бачимо, то більше хочемо про них розповісти іншим, щоб наші друзі теж знали про них.

Що робити? 

Відволічіться. Візьміть собі за звичку чекати кілька хвилин, перш ніж щось поширювати чи коментувати. Під час цієї перерви подумайте про щось хороше чи нейтральне, не пов’язане з тим, що ви побачили в інтернеті. Ймовірно, через кілька хвилин ваші емоції будуть не такими сильними, як спочатку. Соцмережі – це простір, де нашими емоціями постійно маніпулюють. Тому контролювати їх – дуже важлива навичка.  

Пиши, визначай: до якого типу авторів належите ви

АвторPlatfor.ma
27 Жовтня 2020

Нам щодня трапляється безліч різних типів текстів — від новин чи дописів у соціальних мережах до електронних листів чи офіційних запитів. Кожен із них створюється за своїми правилами, але підходи, які автори використовують, можуть бути схожими. Попри те, що кожен має свій унікальний стиль, можна виокремити певні моделі за тим, як саме вони беруться до письма і працюють над текстом. Разом із сервісом для допомоги у написанні текстів англійською Grammarly ми вирішили розібрати кілька поширених архетипів авторів і підготували поради для кожного з них.

Профіль автора: Ця категорія авторів живе за своїм детальним планом. Перед тим як почати безпосередню роботу над проєктом, вони спочатку абсолютно все окреслюють схематично, складають план і продумують усі кроки наперед.

Характерні риси: використання різноманітних щоденників-блокнотів зі списками та помітками, канбан-дощок, електронних таблиць, «біблій персонажів» тощо.

Що порадимо: Чесно кажучи, ми теж хотіли би бути більше схожими на Любителя Планів. А тим, хто хоче розвивати навички планування у літературній творчості, у пригоді можуть стати ці рекомендації із підготовки до написання тексту. А поради щодо редагування власних творів допоможуть авторам удосконалити готовий текст.

Профіль автора: Для Капітана Спонтанності не існує графіків, яких він не порушив би. Ці автори можуть годинами безрезультатно сидіти перед екраном комп’ютера, а потім раптом прокинутись посеред ночі і зануритися у літературний марафон, коли їх осяє натхнення.

Характерні риси: використання додатків для створення нотаток (бо кудись же потрібно записувати ідеї, які спонтанно приходять), надсилання нічних листів із готовими текстами та невичерпні запаси кави.

Що порадимо: «Якщо щось працює, то дайте йому спокій і нехай працює собі далі» — ми не будемо повчати Капітанів та говорити про важливість планування, адже для них натхнення — річ непередбачувана. Із матеріалів, які можуть стати їм у пригоді: поради щодо того, як писати швидше, коли ти сповнений натхнення, але маєш лише десять вільних хвилин у своєму розпорядженні.

Хрестики-нулики: як працює метод планування Bullet Journal

АвторОлена Тищук
23 Жовтня 2020

Чергова медитативна практика, спосіб організувати свої справи чи звалище для думок? Що таке метод Bullet Journal, чим він відрізняється від звичайного планера та чому у ньому складно помилитися? Наша редакторка перевірила на собі й розповідає, яка вона – аналогова система цифрової ери.

Тренд на усвідомлену продуктивність не новий. Ми аналізуємо свою поведінку, виділяємо час для себе коханих, заводимо десятки додатків, щоб стежити за усіма важливими аспектами свого життя, не забуваючи робити справи та розвиватися. Щоденник за методом Bullet Journal, створений дизайнером Райдером Керроллом, – це інструмент, щоб тримати усе це під контролем та однією обкладинкою. 

Аналогову систему для відстеження минулого, організацію сьогодення і планування майбутнього Керролл розробив, щоб вирішити свої проблеми. Змалечку він мав складнощі з фокусуванням та розлади уваги. Щоб хоч трохи вгамувати хаотичні думки в своїй голові, він звернувся до блокнотів. Спершу їх було багато – один для особистих справ, один для роботи, ще кілька для списків покупок, планів на майбутнє, рефлексій. Вони допомагали, але потрібно було щось більше – система, яка б поєднала їх усі, але була б максимально простою, швидкою та зрозумілою. 

Зрештою, Райдер викристалізував її у те, що сьогодні ми знаємо під назвою Bullet Journal. І він допоміг не лише автору, а й мільйонам людей з усього світу. Ба більше, об’єднав їх у велику спільноту, яка продовжує вдосконалювати метод, ділитися своїми знахідками та мистецтвом. У якийсь момент стежити за чужими щоденниками, а їх повно в усіх соцмережах, стає так само цікаво, як і вести свій. Що може бути більш заспокійливим, аніж спостерігати, як хтось розліновує сторінки чи каліграфічно виводить назви місяців під лоуфай музику? 

Ігнорувати популярність Bullet Jornal стало неможливо, тому тепер для Райдера це повноцінна робота. Він розробив веб-сайт, створив соціальну мережу для спільноти, викладає відео з гайдами, їздить із виступами та навіть випустив книгу, яка українською вийшла у видавництві Vivat.

То що ж це таке? Класичний Bullet Journal містить зміст, річний, місячні та тижневі розвороти, далі за смаком додаються сторінки фрірайту, вдячності, робочі нотатки, плани проєктів, трекери настрою, звичок, сну та навіть випитих склянок води на день. Скріплює їх власна символічна система: крапка для справи, коло для подій, лінія для нотаток. Хрестик – виконано, стрілка – перенесено, а якщо щось стає неактуальним – сміливо це викреслюємо. 

Така кількість можливостей та умовностей справді може приголомшити. Хтось перетворює свої щоденники на витвори образотворчого мистецтва, хтось топить за прагматичний мінімалізм. Хтось ні на крок не відходить від оригінальної системи Райдера, хтось кастомізує його винахід до невпізнаваності. Насправді ж, потрібні лише блокнот і ручка. Система максимально адаптивна, тому ні – не треба відразу трекати усе, що ви робите, будувати плани на десять років вперед чи щовечора вивалювати на розлінований листок усі переживання за день. Лише, якщо вам цього хочеться.

Краса щоденника у тому, що раз на день він дає змогу відрефлексувати усе зроблене та поглянути на найближче майбутнє. Раз на місяць ви отримуєте можливість позбутися усього, що для вас не працює, – спершу в щоденнику, а потім і в житті, раз на рік у вас є повна картина вашого життя на мінімальній кількості сторінок. Якщо ви любите скетчити та малювати – то ось вам творча медитація, адже ніхто не зупиняє вас від розмальовування усього, підбирання кольоросхеми для кожного місяця і вклеювання фотографій та гербаріїв.

Час покаже, що вам потрібно, а що лише відбирає сили і не приносить задоволення. Заповнення щоденника не має перетворитися на ще один рядок в плані на день, який ви запишете до цього ж щоденника, довго ігноруватимете і викреслете з полегшенням. І це головне правило – залишайте те, що працює для вас.

«Досі війну не називаємо війною»: історії чотирьох колишніх полонених

АвторPlatfor.ma
21 Жовтня 2020

У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info четверо колишніх полонених розповіли, як перебували у місцях позбавлення волі, чи є там місце людяності та що насправді тримало на плаву, а також яку допомогу отримали від держави після визволення. Platfor.ma наводить найважливіше.

Мене затримали, коли мені було 22 роки. Більшу частину полону я пробув у Донецькому слідчому ізоляторі. У в’язниці є одне головне правило – це зробити так, щоб через тебе не постраждали інші. Друге правило, найважливіше для мене – максимально уникнути ушкоджень, зробити так, щоб твоє життя не зламали, та опинитися врешті решт на волі. Мені казали: «Ви визнаєте свою провину й, можливо, обмін відбудеться швидко». Суд у моєму випадку тривав півтора року – потрібно було, щоб моя вина була визнана, поставили вирок, я потрапив у списки на обмін і міг спокійно поїхати на територію, яку контролює українській уряд.

Тож я зізнався у «нелегальному зберіганні зброї» та «участі в екстремістській діяльності». Я розумів, що якщо я визнаю свою провину, то оберігаю себе. Суд ДНР я не вважаю правовим або чинним, тому не розумів, перед ким потрібно виправдовуватись. За весь час свого перебування там я бачив єдиний випадок, коли людина найняла дорогого адвоката, судилась по всім правилам і врешті решт здобула – їй дали не 17 років, а 3. В інших випадках, скільки б там грошей не було вкладено в адвокатів, жодних успіхів не помічено. Потрібно дивитись правді в очі та ставити єдину мету – вийти на свободу.

Я вважаю, що у в’язниці треба жити в’язницею. Наприклад, з наглядачами потрібно постійно про щось домовлятись, адже вони регулюють твоє життя. Але від того вони не стають поганими людьми. З деякими можна було нормально спілкуватися та розв’язувати якісь проблеми. У мене був випадок, коли керівництво колонії, в якій я був, наказало знайти у мене екстремістську літературу. До мене підійшов сержант, який там був наглядачем, попередив про це і запропонував: «Давай ми подивимось усі твої книжки, і те, що не треба, викинемо». Всі ми, хай там що, жили у тих обставинах, в які потрапляли.

Ми були відрізані від інформації – там було важко фізично спіймати український телеканал чи радіостанцію, до того ж наглядачі слідкували за тим, щоб ми цього не робили. Але все ж нам вдавалося якимось чином ловити 1+1 і 5-й канал, а в колонії в Горлівці – навіть радіо Галичина. Саме по ньому я почув, що у Львові збирають допомогу для військовополонених саме на території окупованих Донецьких та Луганських областей, що мене приємно вразило.

Коли я потрапив у в’язницю, мені часто снились сни, що я на волі, після яких я знову прокидався у в’язниці. Перші місяці після визволення ситуація була зворотна – у сні я знов чомусь їду в Донецьк і потрапляю в підвал МГБ, а потім прокидаюсь у Києві. Цей нав’язливий страх, що ти знову там, переслідував мене близько року.

Змінилося ставлення суспільства. Перший рік після визволення було відчуття, що від мене багато чого хочуть. Я повинен був казати якусь правильну думку для громадськості, ходити на акції, підтримувати якісь тези, щось правильно писати, з кимось спілкуватись, десь працювати, а десь – ні. Таким чином сам загнав себе в депресію. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що насправді я нікому нічого не винен. Тільки як громадянин: виконувати та не порушувати закони, а також вчасно платити податки. Ти навіть на вибори не повинен ходити – це твоє право. Я називаю таких людей, які починають робити монополію на правду, «новими комсомольцями». Ми вільні люди та повинні робити те, що вважаємо за потрібне, в межах нашого законодавства.