Звіра надія і любов: як тварини вчаться говорити з людьми і доводять свій розум

АвторМикита Богданов
10 Серпня 2017
знання наука планета

В зоопарку Атланти у віці 39 років помер орангутан Чантек. Він прославився тим, що вивчив мову жестів і мав цілий ряд інших інтелектуальних здібностей. Чантек ходив до коледжу і любив бургери, а його ім’ям назвали проект, що ставить за мету узаконити існування особистості у всіх людиноподібних мавп. Platfor.ma розповідає історію мавпи, яка вміла спілкуватися, і з’ясовує, чи готове людство поділитися частиною прав зі співмешканцями.

Чантек народився у 1977 році в дослідницькому центрі в США. Перші дев’ять років життя він провів у Теннессі з антропологом Лін Майлз. Лін досліджувала  навчання мавп мові – дуже поширений експеримент в Америці впродовж ХХ століття. За цей час орангутан усвідомив необхідність прибирати за собою в кімнаті, навчився використовувати і комбінувати підручні засоби у повсякденні, а також запам’ятав дорогу з кампусу до найближчої закусочної, яку міг навіть показати водієві. Однак найголовнішим його досягненням стало оволодіння американською мовою жестів – Чантек мав словник у 150 символів, – а також розуміння розмовної англійської. Після Чантека у світі лишилося тільки дві мавпи, що вміли користуватися людськими жестами: горила Коко і шимпанзе Уошо. Коко померла 19 червня 2018 року.

Чантек навіть відвідував заняття у місцевому університеті (про це зняли документальний фільм від Animal Planet та PBS: «Мавпа, що ходила до коледжу») та був улюбленцем академічної спільноти. Однак врешті адміністрація, яка побоювалася інцидентів і можливих судових позовів, наполягла, щоб вже дорослого Чантека відправили назад до зоопарку. Наступні 11 років він провів у тісній клітині, де страждав від депресії і зайвої ваги.

Одного разу колишні друзі-науковці завітали до нього. Чантек дуже розхвилювався, жестами показав ключі від автівки і попросив забрати його додому. Врешті в 1997 році зоопарк Атланти запропонував для розумного орангутана зону природного проживання, де він і залишився до кінця життя.

БАЛАКУЧІ МАВПИ

Чантек – гібрид двох єдиних існуючих на планеті видів орангутанів: борнейського і суматранського, а з місцевих мов його ім’я перекладається як «прекрасний». Це дуже розумні тварини, яким зараз загрожує зникнення. Разом з шимпанзе і горилами вони належать до родини гомінідів – де також є люди і наші викопні предки. Орангутанів, шимпанзе і горил відносять до людиноподібних мавп – тварин настільки фізіологічно і розумово близьких до людей, що деякі вчені домагаються визнання в них особисті і надання розширених прав.

Так, наприклад, у 1983 році була написана книга «Розум мавпи», автори якої, Девід та Анна Премаки, стверджували, що людиноподібних мавп можливо навчити мові. Вони писали: «Ми знаємо, що той, хто розуміє мовлення, повинен знати мову, навіть якщо він або вона не здатні відтворити її самостійно».

В 50-х роках ХХ століття проводився експеримент з шимпанзе Вікі, де її розумові здібності порівнювалися з дитячими. За рівнем логіки вона цілком могла конкурувати з дітьми – людиноподібні мавпи користуються метафорами та вміють узагальнювати, використовуючи знайомі слова для описання нових: «запальничка – це пляшка і сірник». Але мовлення при цьому стало нездоланною перешкодою: вважається, що на заваді стоїть будова голосового апарату та можлива відсутність у мозку певних структур, пов’язаних з вимовою.

Натомість шимпанзе довели свою здатність до повноцінного спілкування, успішно освоївши мови жестів, символів та лексиграм – несхожих на позначувані предмети умовних знаків, які вигадали спеціально для навчання людиноподібних мавп. В більшості випадках вони могли переносити властивості символів на схожі предмети: наприклад, якщо синій трикутник позначав червоне яблуко, то шимпанзе могли використати цей символ для позначення вишні, яка здавалася їм схожою.

 

ЗВІРИНИЙ ІНТЕЛЕКТ

На сьогодні інтелект шимпанзе найбільш вивчений з усіх видів тварин. Ми розділяємо з ними 98,7% генів і абсолютно достовірно знаємо, що ці мавпи розділяються на соціальні групи, воюють та свідомо використовують знаряддя праці – так само, як і первісні люди. Ми знаємо, що людиноподібні мавпи навіть вміють жартувати і лаятися: вже згадані Уошо і Коко (яка, до речі, має персональну сторінку в фейсбуці, де можна стежити за її витівками) дражнили експериментаторів, наприклад, навмисно використавши зубну щітку як гребінець. А одного разу Уошо жестами «поганий брудний собака» вилаяла цуцика, який гнався за авто.

Але найбільшим досягненням приматів, на думку вчених, є проходження так званого дзеркального тесту на самосвідомість. В класичному розумінні завданням цього тесту є впізнати себе в дзеркалі після певних маніпуляцій (зазвичай це нанесення фарби без запаху на певну частину тіла під час сну). На сьогодні цей тест змогли пройти усі гомініди (тобто люди, орангутани, горили, шимпанзе та бонобо), а також дельфіни, косатки, слони, сороки та мурахи.

Для прогнозування інтелекту вчені використовують ще декілька факторів, один з яких – коефіцієнт енцефалізації – визначає відносну різницю між масою мозку та тіла. Лідером у цьому рейтингу є людина з показником близько 8, а другу сходинку з несподівано високим коефіцієнтом (більше 5) займають дельфіни. Далі з показником близько 2 йдуть людиноподібні мавпи, нижче – також постійні фаворити вчених – слони та собаки.

Однак маса мозку не завжди є ключовим параметром для існування інтелекту: нещодавні дослідження допускають існування інтелекту в птахів, риб та комах – видів, розум яких до цього завжди пояснювався інстинктами.

 

ХТО ТУТ РОЗУМНИЙ

Останніми роками кількість робіт і науково-популярних книг про інтелект тварин невпинно зростає. Їхні автори здійснили ідеологічний поворот порівняно з антропоморфними ідеями минулого століття: якщо останні безапеляційно визнавали людину вінцем творіння і вимірювали інтелект тварин здатністю виконувати притаманні людям операції, то сучасні дослідники відштовхуються в першу чергу від звичного середовища існування.

Франс де Вал у книзі «Чи ми достатньо розумні, щоб знати наскільки розумні тварини?»каже, що людство довгий час не могло оцінити інтелект тварин, тому що оцінювало його з власних позицій. «Дуже несправедливо прохати білку рахувати до десяти, оскільки це не є частиною її життя. Зате вона прекрасно запам’ятовує місця, де сховала горішки (це геопросторовий інтелект)». Де Вал також згадує, наскільки неправильно вчені перевіряли, чи вміють шимпанзе впізнавати обличчя, а слон – осмислювати себе в дзеркалі. Науковці чомусь показували мавпам обличчя людей, а слона ставили перед дзеркалом людських розмірів. Звісно, після зміни цього підходу тварини пройшли тести.

Іншою книгою, датованою минулим роком, є бестселер Дженніфер Акерман «Геній птахів». Авторка пише, що ми весь цей час були несправедливі з тваринами, чий мозок за будовою ближче до динозаврів, ніж до нас. Акерман зазначає, що голуби можуть відрізнити Моне від Пікассо зокрема, і імпресіоністів від кубістів взагалі. Окрім феноменальних здібностей по запам’ятовуванню місцевості (птахи можуть тримати в голові до 2000 схованок) і фантастичної здатності до синхронного польоту, птахи пристосувалися і до сучасного світу: горобці будують свої гнізда у вихлопних трубах покинутих автівок, ворони кидають горішки під колеса автівок, а снігурі цуплять пакетики з цукром зі столів у кафе.

Ми дізнаємося більше і про інтелект водних мешканців. І якщо в дельфінах ніхто і не сумнівався, а їхня унікальна мова з використанням ультразвуку і ехолокації й досі не розшифрована як слід, то розумові здібності риб вважалися низькими. Джонатан Балкомб в книзі «Що знає риба» пише, що «люди співчувають рибам набагато менше, ніж іншим тваринам, тому що риби не мають того, на що ми емоційно відгукуємося – “виразу обличчя”». Автор каже, що риби здатні на широкий спектр емоцій і дій, «аж до зради в дусі Мак’явеллі».

Крім того, довгий час вважалося, що комахи не можуть мати інтелекту через крихітний мозок, який має усього 1 млн нейронів (у людей – 100 млрд). Іронічно, що навіть Карл фон Фріш, який у 1973 році отримав Нобелівську премію за відкриття загадкового «бджолиного танцю», не вірив в існування їхньої свідомості. Але після генетичних тестів у кінці ХХ сторіччя було виявлено, що комахи не мають ані чисто вроджених, ані набутих форм поведінки і постійно вчаться та вдосконалюють світосприйняття. Так, мурахи занурюють палички у клейковину, щоб тягти в десять разів більшу ношу, бджоли вміють користуватися когнітивними картами, а земляний джміль легко вирішує надскладну задачу комівояжера.

Окрема битва за реабілітацію тварин ведеться у правовому полі: вона, як і боротьба за права людей, триває вже багато століть, а прихильниками рівних прав усіх живих організмів були безліч мудреців: від античних Сенеки і Горація до Руссо та Канта. Найбільшого прориву проти експлуатації тварин досягла так звана «оксфордська група», один з членів якої, філософ Пітер Сінгер, у 1975 році видав «Біблію захисту тварин» –  книгу «Звільнення тварин», в якій зокрема зазначив, наскільки схожі рухи за права жінок, темношкірих, гомосексуалів з рухом за тварин.

В ХХІ сторіччі права тварин закріплені в законах багатьох провідних країн: Конституція оберігає їх у Німеччині, а в Іспанії в 2008 році приматам надали близькі до людських права. Тим часом у Нідерландах у 2006 році вперше в історії в парламенті була представлена Партія для тварин (Partij voor de Dieren), яка у 2009 отримала місця і у Європарламенті. Цікаво, що перший закон, який урівняв у правах тварин і людей, дослідники охрестили «найгіршою відповіддю на те, яких відносин ми шукаємо з тваринами». В нацистській Німеччині люди не мали унікального статусу, натомість на вершині ієрархії опинилися арійці, вовки та орли, а внизу – свині, щури та представники багатьох інших національностей.

І хоча ми й досі знаємо про сусідів по планеті далеко не все, вчені визнають, що витончену вправність, яку тварини демонструють для пристосування у цьому світі, людям ще тільки доведеться опанувати.

Найцiкавiше на сайтi

Поклавши руку на серце: як ініціатива «Завдяки тобі» виховує звичку дякувати ветеранам

Якщо ви не знаєте, що робити, коли бачите перед собою українського військового – просто покладіть долоню на серце, таким чином ви висловите йому свою вдячність. Жест уже став популярним серед багатьох співвітчизників – це заслуга кампанії «Завдяки тобі», яка стартувала минулоріч до Дня Незалежності. Platfor.ma дізналася, що це за проект, як він створювався, які сили та ресурси для цього залучалися, яка його головна мета та чому це вкрай важливо для всієї країни.

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

Фото: Олена Божко

Йог в помощь:
история борьбы и просветлений киевлянина, искавшего исцеления в Индии

Киевлянин отправился в Индию, чтобы победить болезнь и понять, почему она выбрала именно его. Ему пришлось голодать, пить коровью рвоту, сбивать ноги в кровь в пути вокруг священной горы, а затем взбираться на нее в надежде отыскать храм и достигнуть просветления. Но ответы на свои вопросы он нашел совсем не там, где искал. Platfor.ma рассказывает его историю.

Мы встречаемся с ним в одном из кафе на Подоле. Он просит называть себя Vivaliy и поясняет: с латинского «vivus» — это «живой», «живущий». Назвать парня обычным не поворачивается язык. Дело не только в необычном имени и яркой внешности. О своем приключении он рассказывает с улыбкой – словно об уикенде в Барселоне, а не поездке в страну тотальной антисанитарии и повсеместной нищеты.

В Индию Vivaliy привела болезнь. Всю жизнь он живет с анкилозирующим спондилоартритом или болезнью Бехтерева — генетическим заболеванием, заставляющем межпозвонковые суставы воспаляться и срастаться. В итоге позвоночник оказывается в своеобразном «футляре», который сковывает движения человека и доставляет ему невыносимую боль. В большей степени заболеванию подвержены молодые мужчины 20-30 лет.

О своем диагнозе Vivaliy узнал только в этом году. Скорая забрала его с улицы, в прямом смысле, парализованного болью. Через три недели исследований и анализов выяснилось, что это болезнь Бехтерева. Неизлечимая. Заключение врачей не слишком шокировало парня — в 21 год ему уже ставили предварительный диагноз.

– Тогда принять болезнь было нелегко. Поэтому я ее игнорировал. Когда болело, пил обезболивающие. Так и жил, — рассказывает Vivaliy. — Шесть лет я притворялся здоровым. Это довело меня до критического состояния.

Традиционная медицина помогала слабо. Снимать приступы боли врачам, конечно, удавалось, но о полноценной жизни речь не шла. Просто встать утром с кровати стоило огромных усилий. Семья парня начала искать альтернативный метод лечения – и нашла его в Харидваре, на севере Индии.

«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Почуття холоду:
я побувала в експедиції в Антарктиді – і це фантастика

Антарктида не належить жодній країні, не має уряду, офіційних мови та населення. Єдині люди на південному континенті – це дослідники та технічний персонал, які перебувають там під час експедицій та забезпечують життя науково-дослідних станцій. Але що ми знаємо про цих людей і їхнє життя в суворих умовах? Спеціально для Platfor.ma мікробіологиня Національного антарктичного наукового центру України Євгенія Прекрасна розповіла про тримісячне перебування у вражаючій та незбагненній Антарктиді, досліди, якими займалася її команда, побут на вітчизняній станції «Академік Вернадський», місцеву фауну та про те, чому люди хочуть туди повертатися.  

– Розкажіть, в чому полягає ваша робота?

– Я мікробіолог зі спеціалізацією «екологія мікроорганізмів». Цим я займаюся з 2012 року. До того закінчила Києво-Могилянську академію та КПІ, а аспірантуру пройшла в Інституті мікробіології та вірусології.

Я вивчаю мікроорганізми, які живуть у довкіллі, та те, яку функцію вони виконують. Це дуже цікаво – мої будні не схожі один на одного: бувають дні, коли я збираю матеріали, або коли виділяю ДНК і працюю в лабораторії. Наразі я використовую молекулярно-генетичні методи, тому мій вихідний матеріал – це послідовності ДНК. З ними я працюю в спеціалізованих програмах – сиджу днями за комп’ютером і перетворююся на страшну людину з червоними очима.

Моя робота часто непередбачувана – будь-яка наука є такою. Ти можеш собі запланувати дослід і розраховуєш на приблизний результат (мусиш так робити), а потім все виходить так, як ти навіть уявити не міг. Тоді намагаєшся зрозуміти, що відбувається. Це складна робота, але вкрай цікава.

Я намагалася працювати в іншій сфері – теж в мікробіології, але в комерційній, і мені там стало нудно. Все одно постійно хочеться наукового пошуку, піти далі, вивчити щось глибше, а там головне – зробити продукт і продати його. А тобі у той час хочеться змінити світ.

– Як ваша робота може вплинути на світ в цілому?

– Це завжди нова інформація, яку ти даєш науковій спільноті. Я займаюсь фундаментальною наукою – це довготривалий процес, який не дає матеріальний продукт вже на завтра. Наприклад, ти не зробиш завтра новий iPhone або не знайдеш ліки від раку. Проте саме фундаментальна наука може створити ту базу знань, яка дасть змогу зробити щось набагато крутіше за iPhone чи запобігти деяким раковим захворюванням. Наука існує для того, щоб накопичувати знання, які людство потім використовує з практичною метою. Все, чим ми користуємось зараз, є результатом роботи науковців, які працювали протягом останніх кількох сторіч.

Фото: Євгенія Прекрасна

– Коли і як вам надійшла пропозиція відправитися в експедицію в Антарктиду? Яка була ваша перша реакція?

– Я працюю у Національному антарктичному центрі України й про те, що формується команда дослідників на сезонну експедицію, почали говорити майже за рік до того. Наша мікрокоманда підготувала два проекти, що відповідають Державній цільовій науково-технічній програмі проведення досліджень в Антарктиці на 2011-2020 роки. Їх затвердили та внесли до технічного завдання експедиції (так-так, було дуже багато паперової роботи). Проте в те, що я кудись поїду, не вірилося до останнього – аж поки не отримала квитки незадовго до виїзду.

Мені було страшно, але не від того, що я їду в Антарктиду. Я переймалася, чи вдасться нам реалізувати все, що ми запланували, або як там будуть сприймати жінок. Я себе нормально так накрутила та переживала перший місяць, який там була, і навіть не звертала уваги на ту Антарктиду.

Фото: Юрій Шепета