fbpx

«З перших днів було ясно, що нас ніхто не переможе»: як три села Житомирщини ставлять рекорди допомоги

АвторДенис Войтенко
20 Грудня 2022

Локальні лідери — проєкт Platfor.ma, в рамках якого ми попросили авторів з усієї країни розказати історії людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. 24 лютого у селах, містечках та містах розгорнувся власний фронт — фронт допомоги у протистоянні російській агресії, де кожен і кожна робили все, що було в їхніх силах. Так сталось і у Пулинській громаді на Житомирщині. В межах проєкту Локальні лідери очільниця Бабичівського старостинського округу цієї громади Валентина Бовсунівська розповіла нам про те, як всі жителі регіону об’єдналися заради допомоги і перемоги.

24 лютого після 5 години ранку зателефонував один добрий знайомий і сказав: «Валентина Миколаївна, ви знаєте, війна почалася!». Чесно кажучи, не дуже вірилось. Моя родина відразу почала дивитись новини. Ближче до 6 години доньці зателефонував зять-військовий Сергій, говорив менш як хвилину. І він теж сказав, що почалася велика війна. Наказав, щоб зібрала необхідні речі, документи і була готова до евакуації. Пізніше (ближче до 7 години) мала дзвінки від керівництва Пулинської громади, військовозобов’язаних та місцевого населення. Потім дехто з наших хлопців поїхали у військкомат, решта чекала мого повернення з Пулин для визначення подальших дій. Ось так і розпочалося воєнне лихо, якого ніхто не чекав.

Крім основної роботи, додалося розв’язання інших важливих питань — зокрема, підвезення військовозобов’язаних до військкомату. На початку вторгнення не розуміли, якою буде ця війна і яким чином маємо боронити нашу країну, тому власноруч готували славнозвісні коктейлі Молотова, які, на щастя, нам не знадобилися. Але настільки дружно саме жінки робили ці коктейлі! Ніхто не шкодував потрібного матеріалу, зносили що у кого було. 

Чому займалися цим жінки? Бо наші чоловіки саме у той час знімали вказівні знаки з написами населених пунктів, а оскільки ми живемо біля траси міжнародного значення «Київ-Чоп», то довелося обережно зняти понад 30 дорожніх знаків.

Також споруджували і зводили блокпости на в’їздах у населені пункти та організовували чергування. Як і всі жителі громади, наш старостат теж дружньо — від старших до молодших — активно працював на побудові блокпостів. До одного населеного пункту був захисний блокпост із дерев’яних колод, до іншого – з мішків із піском. Робили ланцюги з їжаками, щоправда, їх у нас не було, тому нам передали жителі з Нового Заводу. Старші груп склали списки, організували чергування, а дівчата варили гарячі чаї. Чи реально потрібні були ці блокпости — то інше питання. Але те, як усі ці спільні дії потужно об’єднали наше населення, то з перших днів було зрозуміло, що нас ніхто не переможе!

Серед нових обов’язків був контроль за забезпеченням населення продуктами і товарами першої необхідності. Також організовували підвіз наших жителів при потребі до Пулин і Житомира, адже від початку великої війни перестали курсувати рейсові автобуси і маршрутки, не було стабільного постачання продуктів у магазини.

Ми розуміли, що до такої війни ніхто не готувався і потрібно допомагати нашим захисникам одягом, взуттям, засобами гігієни, медикаментами. Щоб усе це отримати й передати військовим, телефонували знайомим і намагалися купувати за свої кошти, щось привозили безкоштовно і одразу відправляли на передову.

Наш старостат також долучився до збору харчових продуктів для Пулинської тероборони. Потім вирішили зробити тушківку і теж передавати на передову. Тут наші жителі спрацювали дуже швидко: молодь знайшла, де можна придбати м’ясо (адже ринки тоді не працювали), а місцеві господині заходилися готувати ці консерви.

З перших днів війни почали прибувати переселенці. Це в основному були люди, які їхали до своїх родичів. Пізніше почали приїжджати сім’ї з інших областей, яким потрібно було надати будинки та допомогти облаштувати побут.

Ну, і звичайно, проводилася велика роз’яснювальна робота з населенням щодо поведінки під час воєнного стану. Мені особисто не важко було спілкуватись з людьми, адже майже 26 років я працювала фельдшером, з них 22 роки — у Бабичівському старостаті.

У питаннях, по яких була не компетентна, завжди можна було звернутись до очільника Пулинської громади Олександра Гаврилюка, який з нами був на зв’язку 24 години на добу 7 днів на тиждень. Загалом хочу зазначити, що всі начальники відділів, заступники, старости, усі працівники громади, як і всі жителі, за період війни стали дуже близькими, і тепер завжди готові прийти на допомогу одне одному. Війна ще більше згуртувала жителів трьох сіл одного старостату — Бабичівки, Видумки та Будище — і ми стали великою дружною родиною!

Сади перемоги

У травні по новинах ми дізналися, що багато українських територій заміновано та окуповано. Тому задля продовольчої безпеки вирішили взяти участь у проєкті Сади перемоги, який жителі округу підтримали одноголосно. На кількох гектарах землі біля Видумки ми посадили та виростили кілька тонн картоплі, сотні кілограм моркви, червоних буряків, капусти, цибулі та помідорів, які консервували наші господині для військових на передову.

Десь прочитала, що такі проєкти діяли у країнах, коли була у цьому потреба під час тривалих бойових дій. І щось схоже почали закликати робити в Україні. Я подумала, а чому і нам не приєднатись до доброї справи: живемо у селі і землю любимо. Своєю думкою поділилась з жителями округу і відразу отримала підтримку, з перших хвилин почали запитувати: де будемо брати насіння.

І, напевно, коли ти хочеш робити добрі справи, Бог відразу дає тобі людей, які допоможуть. Швидко знайшлася земельна ділянка, підприємці допомогли підготувати поле до саджання овочів. Тільки подумали про посадковий матеріал, як зателефонували і повідомили, що Іван Прокопчук зі Сколобова пропонує насіння картоплі, цибулі, моркви.

Насіння капусти та буряка купувала за свої кошти, розсаду помідорів надала жителька, яка має парник, інша — у своєму висіяла капусту. Родина Тетяни Кравчук та Олени Дзюби надали свою техніку на посадку картоплі і подальший її обробіток. Місцеві орендарі забезпечили пальним, добривами та гербіцидами. Долучилися до проєкту понад 70 осіб. Відчувалося, що кожен працював із задоволенням. Це стало нашою спільною справою, яка допомогла відчути свою значущість та згуртуватися у такі нелегкі часи.

На наших ділянках були різні люди з усіх трьох населених пунктів. Це і люди працездатного віку, пенсіонери, студенти, учні, чоловіки і жінки, їхні діти. Кожен від самого початку в міру потреби і власних можливостей виконував посильну фізичну роботу: хтось надавав послуги кіньми, хтось мотоблоком і трактором, хтось садив, сапав, полов бур’яни, збирав урожай тощо. Чесно кажучи, я не думала що стільки людей приєднається до цього проєкту.

Знаю, як це втрачати рідних на війні

Я пишаюся хоробрістю та мужністю тих, хто на передовій. Пишаюся згуртованістю наших жителів, які з перших днів війни не чекали якихось вказівок, а самі шукали, що робити, яка потрібна допомога. Я тішуся тому, що майже всі жителі старостату пропонують реалізувати свої цікаві ідеї та роблять свій внесок у перемогу.

Було багато моментів за період війни, коли було важко — і фізично, і морально. Але для мене головне, щоб усі були живі й здорові, щоби був мир в Україні і на всій землі, а все решта можна вирішити при підтримці родини, жителів старостату, керівництва, друзів.

Я не з пліток знаю, як це втрачати рідних на війні. Мій найкращий зять, мій другий син Сергій — досвідчений десантник. Наприкінці березня з ним обірвався зв’язок у зоні бойових дій на Харківщині. Що з ним сталося — убитий чи у полоні — наразі невідомо. Прикро про це говорити, але я відношуся саме до тих родин, яких воєнне лихо торкнулося дуже близенько. До того ж усі жителі старостату, хто зараз на війні, мені наче рідні. Деякі з них виросли на моїх очах, дехто товаришує зі мною і моїми дітьми, з деякими разом працювали, хтось допомагав при потребі, а хтось сусід.

Нині найважче підібрати слова, щоб підтримати родину при втраті рідної людини. Коли на війні загинув молодий хлопець із Бабичівки Ілля Туз, то я з пів години плакала, поки взяла себе в руки та опанувала себе. Потрібно було зібратися та повідомити рідним про загибель воїна. Його сестра була за кордоном, а мама серйозно хворіла.

Потім я не знала, як сказати своїй доньці та свасі, що Сергій безвісти зник. Важко було підібрати слова для молодої вдови, матері трьох дітей. Важко знайти слова підтримки, коли рідні телефонують і кажуть, що їхній син або чоловік чи онук не виходить на зв’язок. Важко давати відповіді своєму онуку, який часто запитує, чому тато не телефонує…

Все для перемоги

Спочатку у нас були переселенці, які приїхали до родичів і знайомих. Як із селищної ради, так і ми самі допомагали продуктовими наборами, засобами гігієни. Пізніше почали їхати люди, які мали з собою тільки необхідні речі. Для них потрібно було знайти житло, допомогти облаштувати побут — і жителі нашого старостату не стали осторонь цих проблем. Звичайно, підшукували оселі. Були хати, куди можна було відразу заселити біженців, а були такі, що по кілька років ніхто у них не проживав. Тому такі будинки ми впорядковували. Більшість жителів, тільки почувши про переселенців, почали пропонувати допомогу: хтось ніс їжу, посуд, постільну білизну, засоби гігієни, волонтери з Житомира привезли холодильники, електроплити, біотуалет для людини з інвалідністю, облаштували літній душ. Мешканці старостинського округу підтримували харчовими продуктами. Надали земельну ділянку, яка була придатною для висаджування та сівби овочів. На даний час у нас проживає 13 переселенців у 5 будинках. Овочами їм допомагаємо з наших Садів перемоги.

Для мене зараз найголовнішою є перемога, щоб усі воїни повернулися додому здорові, щоб знайшлися і були живі ті, хто вважається безвісти зниклими. Я, як і багато інших жителів, зробили великий запас консервації, щоб можна було поділитись з тими, хто потребує допомоги.

Озираючись на усі ці воєнні місяці, страшно подумати скільки всього було пережито і зроблено. Хто б міг подумати колись, що ми з жителями Бабичівки та Видумки будемо робити блокпости, коктейлі Молотова, знімати знаки по трасі… Це гірше картинки з якогось фільму-апокаліпсису чи жахів, але, на жаль, це все уже стало нашою реальністю!

Я ніколи не думала, що буду у вечірні та нічні години проводити час у соцмережах, слідкувати, чи з’являється там нова інформація про наших односельців із передової, передивлятись списки та фото полонених, спілкуватись із сім’ями, які теж шукають своїх рідних. Не думала, що буду через групу, створену у вайбері, оперативно спілкуватись зі своїми жителями. Не думала, що будемо у нашій красивій країні працювати на Садах перемоги.

Які плани на майбутнє? Перш за все, — чекаємо на перемогу. І, звичайно, будемо робити максимальний внесок в її наближення. У мене є велике бажання і навіть деякі напрацювання, щоб наші села збільшувались, поверталася молодь, створювалися робочі місця.

Ми побачили, що можемо багато чого робити. Бажаю усім перемоги, миру та здоров’я. Дякую всім жителям свого старостату за те, що вони є у моєму житті!

Читайте більше цікавого