Ольга Бенда з 2016 року служила у 72 механізованій бригаді ім. Чорних Запорожців. Кілька років тому під час обстрілу позицій в Авдіївці вона втратила ліву ногу. Відтоді Оля живе з протезом та активно проводить час — виховує двох дітей, бігає марафони, бере участь у благодійних заходах. Platfor.ma разом із Доступно.ua поговорила з нею про службу, непростий реабілітаційний шлях, доступність міста для людей з пораненнями та любов до життя понад усе.

— Олю, наскільки я знаю, ви пішли на фронт кухарем. У якому році це було і чому наважилися?

— Я вперше завагітніла якраз у 2013 році, коли почався Майдан. А коли я народила сина, почалася АТО. Я хотіла хоча б якимось чином не допустити того, що маємо зараз, — повномасштабного вторгнення. Проте мій перший чоловік не підтримав мого прагнення. Щобільше, він сказав, що якщо хтось прийде з військкомату, то мені треба удавати, що я не знаю, що з ним і де його шукати. На той момент в мене вже були тривожні дзвіночки щодо нього, тож згодом я від нього пішла.

Одного разу побачила рекламу, що набирають жінок і чоловіків на військову службу на різні професії. Подумалося: «Чому б не спробувати?» Щоправда, боялася, що не візьмуть, тому що у мене маленька дитина. Та все ж документи прийняли. 

У 2016 році військова частина мала давати гарантію конкретним жінкам, що їх візьмуть на службу, інакше навчальні центри не приймали. Мені запропонували вивчитися на кухаря. Я по освіті секретар-оператор, але що ж робить.

— Що готували бійцям? 

— Нам привозили продукти раз на два тижні, тож готували з того, що було. Спочатку використовували свинину, щоб вона не зіпсувалася, а потім в хід йшла тушкованка. І вже з нею починалися всі збочення: макарони з тушкованкою, картопля з тушкованкою, гречка з тушкованкою тощо. Якщо у когось були проблеми зі шлунком, то вони просили просто окремо гарнір. Вже потім в Авдіївці хлопці десь знайшли мені газову духовку, от нею я користувалася на повну — запікала картоплю з салом, рибу з яблуками (бо не було лимона), м’ясо. В цілому у нас все було: масло, сир, яйця, гречка, рис. З типового — готували пшеничну або ячну кашу з підливкою.

Я старалася підлаштовувати все під смаки хлопців, всім догодити. Наприклад, у нас командир роти гречку взагалі не їв, а це найшвидше, що можна було приготувати зранку. Тож йому я окремо могла підсмажити яєчню. Зараз постачання більші, тим паче багато гуманітарної допомоги завозять, тому, наскільки я знаю, бійцям пропонують ширше меню: наприклад, є курка або йогурти.

— Коли ви перейшли у зону бойових дій?

 — Спочатку я провела два місяці в навчальному центрі в Старичах. Потім нас мали розподілити по військових частинах, мене направили в 72 бригаду в перший батальйон, вони якраз вийшли з-під Волновахи. Тож ми поступово почали наближатися до зони АТО. Спочатку були місяць в Дніпропетровську, потім поїхали в Лиман, далі Бахмут, а на початку жовтня 2016-го приїхали на бойові позиції в Авдіївку, на яких й залишалися.

— Як отримали поранення?

— 14 травня 2017 року близько 6 години ранку почався обстріл. Я спала одна в кімнаті. Коли прокинулася, то подумала, що хлопці вирішили наді мною пожартувати, бо було відчуття, що мене гепнули подушкою. Я прийшла до тями вже на підлозі, подивилася навколо, а вікно вибило, вихід повністю заблокувало моє ліжко, яке стало перед ними.

 Через декілька секунд я почула другий снаряд і чисто інтуїтивно зрозуміла, що він летить до мене, що він мій. Впала на землю спиною як нас вчили — чим нижче, тим краще. А за кілька секунд побачила, як цей снаряд заривається в землю на відстані буквально 30 см від моєї ноги. Для мене все виглядало як в уповільненій зйомці — як підіймається чорна земля і стається вибух.

Я втратила свідомість, перед тим подумала: «Після першого вибуху я прокинулася, після другого, якщо його вже побачила, не просинаються». Але я почала згадувати маму, сина і слова хлопця про те, що якщо я помру, він мене вб’є. Якось вдалося прокинутися. Почала кликати на допомогу, тоді прибіг один з хлопців, я дивом до нього доповзла, вчепилася йому в шию і він мене перетягнув на вулицю. 

— Що болить?
— Нога…

Після цього я знову втратила свідомість. Як потім вже розповідали хлопці, вони затягли мене до підвалу, пробували вдягнути турнікет, але не виходило. Через це мене винесли знову на вулицю, посадили на землю, тоді я знову прийшла в себе. Дивлюсь на ногу — коліно є, нога наче теж. Тоді я ще не знала, що між коліном і стопою нічого немає. Тож під обстрілами мені таки вдягнули турнікет і знову затягнули у підвал.

Коли під’їхала медична допомога, я навіть не звертала уваги, як мене кладуть на ті носилки, тільки запитувала у хлопців: «Ну що там? Як нога?». Вони відповідали: «Все буде добре, не переживай» і відверталися, максимально приховуючи емоції. По дорозі біля нас падали знаряди, але, на щастя, не розривалися. Мене доставили в Авдіївську лікарню, санітарка стала мене обмивати, тому що я вся була в глині та піску. І щось я ворушу ногою, тому що мені лоскотно, і жаліюся на це. Вона дивиться круглими очима і каже: «Боже, ти тут майже без ноги, а тобі лоскотно». Почали лікарі дивитися, фотографувати, вводити мене в анестезію. На той момент я взагалі думала, що в нозі просто якийсь уламок, тому сказала: «Зробіть, будь ласка, все можливе».

— Яка була ваша перша думка, коли ви дізналися, що втратили кінцівку?

 — Після наркозу я прокинулася вже в лікарні в Покровську, вся в трубках. Кажу медсестрі: «Поправте мені, будь ласка, ліву ногу». А вона підходить до мене, розкриває покривало і каже: «Яку ліву ногу? Її немає». У мене одразу істерика, я починаю плакати, апарати волають, а вона ще й дорікає, що мені не можна нервуватися, тому що може бути тахікардія. Це не вкладалося в голові. Ну як так? Я ж бачила її, нога була, що сталося?

Попросила телефон, щоб подзвонити хлопцю і мамі. Хлопець одразу відповів, що вже все знає, що він написав рапорт і вже в дорозі до мене. Його відпустили спочатку на два тижні, але дозволили бути зі мною набагато довше в результаті, щоб я стала максимально самостійною. Дзвоню мамі й вона така: «Ну нарешті! А то я думаю, коли ж ти набереш. Сьогодні День матері, а ти не дзвониш». Я кажу: «Мам, я в лікарні, зі мною все добре, але в мене немає частини ноги». Мама, зрозуміло, в шоку, а я одразу після цих слів знову втратила свідомість. Засинала, просиналася, потім приїхав хлопець — ми плакали, медсестра сварилася, апарат пищав, я заспокоювалася, потім знову істерика і так по колу. Організм був настільки виснажений, що я вирубалася несподівано.

Спочатку мені було досить важко морально це переносити, повернути до спогадів про Авдіївку могли навіть незначні епізоди. Якось хлопець купив мені кіндер-сюрприз. І в момент, коли я засинала, клацнув оцим жовтим яєчком з іграшкою. Я прокинулася від цього звуку, почала плакати, у мене була істерика. Потім вже в центральному госпіталі у Києві мене вивели гуляти, а над нами пролітав літак. Я його бачу, чую, у мене знову сльози, знову погано.

Перший місяць став адаптаційним, треба було звикнути, що я знову у безпеці. Я думаю, як і всім хлопцям і дівчатам, які отримали травми та поранення. Однак попри все, поки я ще лежала в госпіталі, написала заяву-рапорт про релокацію. В результаті після поранення ще рік прослужила у військкоматі.

— Мені здавалося, що навпаки після такого тяжкого поранення відбиває всіляке бажання бути дотичною до служби.

— Поки я лежала в госпіталі, мені постійно снилося, що я готую хлопцям їсти. Тому я знала, що ще не закінчила свою місію. Але військкомат і бойова частина — зовсім різні інститути. Так, я розумію, що перекладати папірці — теж важлива робота, але вона, як з’ясувалося, не для мене. Тому у 2018 році я вже звільнилася з військової служби. Після влаштувалася на роботу діловодом в приватну медичну компанію. На цю мить моєму меншому сину рік, тому я в декреті.

— Як проходив період реабілітації після поранення?

— Мені швидко зробили операцію і я активно одужувала, тому вже через місяць мене перевели на реабілітацію в Ірпінський військовий госпіталь. Там реабілітологи навчали стояти на одній нозі, займатися з лівою, щоб не було контрактури, качати її, щоб вона звикала до важкого протеза. Показували всілякі вправи на майбутнє для мене, щоб я могла нормально стати на протез. Також ми пропрацьовували з психологом мою контузію. Тому що бувало таке, що я закриваю очі, а у мене починає паморочитися голова і мене «уносить».

На початку липня мені сказали, що можна вже робити зліпок на протезування. В госпіталі все було так зручно організовано, що всі, кому треба на протези, збиралися групою, нас забирала одна машина, завозила на зліпки, а потім назад у госпіталь. Тобто мені не треба було самостійно щось шукати, ходити зайвий раз. Через деякий час сказали, що вже протез є, можна приїжджати на примірку. Приїхала, вдягнула, його трохи підрихтували й відтоді почалося моє нове життя на двох ногах — тільки одна моя, а інша металева.

— Чи швидко звикли до протеза?

— Треба було навчитися правильно ходити, щоб не було перекосів і нога не шкутильгала. А також ходити сходами, тому що спочатку я була з милицями, потім без них. Там теж своя система, що спочатку ставиш милиці, потім ноги. Все розказували, показували, всього навчали.

У мого сина Діми якраз день народження у липні був — 3 роки. А я коли виходила на військову службу, пообіцяла, що буду на кожен його день народження приїжджати у відпустку. Тож ми з’їздили й цього разу і Діма вперше побачив мене на протезі. На момент самого поранення я не хотіла, щоб він застав мене слабкою, хворобливою, безсилою. Я не хотіла його лякати, навпаки, мала показати, що у мене все добре. Але на диво він настільки спокійно до цього поставився, що, думаю, прийняв би мене і такою.

Морально я звикла доволі швидко, а от хлопці, які залишалися в госпіталі після поранення, мали більше проблем. Багато хто, наприклад, прокидався, вставав і падав, тому що забував, що у нього немає ноги. В мене з цим проблем взагалі не було. Проте, звичайно, є нюанси в фізичному плані. Кукса (частина кінцівки після ампутації) стає сталою тільки через деякий час, як казали лікарі — плюс-мінус рік. Протягом року вона зменшується, перестає опухати й звикає до протеза, тоді зручніше і легше пересуватися. Поки цього не сталося, у мене були сильні психи. Бувало, що я вдягаю ногу, а кукса опухла і не зменшується, хоча за день до того все було добре. Було таке, що я 20-30 хвилин вдягала протез: там коле, там болить, там незручно. Тоді я психувала, кидала ногу в одну сторону, лайнер в іншу. Зараз я вже розумію, що треба було трохи потерпіти. Навіть на примірки вже не їжджу, коли час змінювати протез, просто прошу зробити мені копію.

— Наскільки я знаю, протези бувають різні. Який/які у вас?

 — У мене є протез для повсякденної ходьби зі звичайною стопою. Поки я лежала в центральному госпіталі на лікуванні, мій хлопець почав моніторити, які взагалі є варіанти. І вийшов на українця, який працює з протезами в США. Той підказав, яку модель взяти, і от я вже втретє буду замовляти саме її. Стопа справді м’яка та зручна. Я натискаю на п’ятку і вона опускається, тобто повторює плавні рухи для ходьби та максимально адаптується. Держава оплачує протез для повсякденного життя і для купання, щоб можна було зайти в душ і стати там. З ним же я їздила на море — зручно, що не треба на одній нозі пригати або на корчаках повзти, щоб зайти у воду.

Є в мене модель для активних навантажень, адже я брала участь у різних спортивних змаганнях, як Битва героїв та Битва нескорених. І щоб не вбивати постійну стопу, яка дається раз на три роки, назбирали мало не всією Україною на спортивну.

І ще в мене є протез для бігу — прямо лижня. На нього мені виділяв кошти трастовий фонд НАТО. Вони одразу ж запропонували заповнити анкету на участь в марафоні морської піхоти в Вашингтоні. Запевняли, що навчитися бігати мені вистачить місяці два, хоча я думала, що це не така швидка справа. Тож я написала заявку і якимось дивом пройшла. Хоч судді трохи побоювалися брати мене в команду, тому що думали, що я не потягну й здамся. Але потім побачили, що я пробігла 10 км в Києві на WizzAir-марафоні, і зрозуміли, що ніяких проблем не буде.

— Як це взагалі — бігати на протезі?

 — Якщо чесно, по ходу навіть трохи легше, ніж на своїх двох. Тебе трохи підкидує на тому протезі, що придає прискорення. Просто треба більше контролювати процес. Напевно, можна порівняти з фітнес-джамперами, такі конструкції для стрибків на ноги. Але там їх дві, є баланс, а тут одна — вона підкидує, а другу треба ще зловити та правильно поставити. Трохи незвично, тому що у цієї металевої стопи є невеликий носочок, який впирається в землю, там немає п’ятки. І ти стоїш на одній нозі як на носочку, а друга в нормальному положенні. Але я двічі на тиждень ходила на тренування, які проводила майстер спорту. Там допомагали та підказували, як бігати, що робити, які лайфхаки використовувати.

— Як вважаєте, наскільки Київ взагалі пристосований до людей після важких поранень?

— Протез — як друга нога і я навчилася ним нормально користуватися, тому у мене немає з цим проблем. Тим паче, що у мене нога с коліном, то мені ще пощастило. Але коли я народила другу дитину і потрібно було з візочком перейти через підземний перехід — от тоді я відчула складнощі. В мене вузенький візок, а рейки, які ніби мають полегшувати спуск, набагато ширші. Без сторонньої допомоги хлопців, які проходили повз, я б не змогла впоратися. Рішення, яке я тут бачу — по можливості підземні переходи продублювати наземними, як це зробили на виході з метро Арсенальна. Також у місті багато сходів, що я не люблю, тому що протез уповільнює пересування ними.

Однак для багатьох людей, які пересуваються на колісних кріслах, місто може здатися взагалі недоступним (своєрідний краштест Києва на доступність ми робили ось тут. — Platfor.ma). У нас часто немає з’їздів, нормальних пандусів, ліфтів, подекуди елементарно рівної дороги. Якщо я на протезі, буває, шукаю, де менше ям, горбів, коренів дерев, що стирчать з-під асфальту тощо, то уявляю, як складно людям на візках.

Для мене дискомфортно, що займають місця для людей з інвалідністю, наприклад, на парковці. Я зазвичай довго їжджу і шукаю, де стати. А от у Польщі з цим суворо. Щобільше, за цим слідкують самі громадяни. Якось я зайняла таке місце і якийсь поляк мені вже почав махати. Я вийшла, показала йому на протез і по обличчю зрозуміла: «Все, питань немає». Оце рівень.

Я думаю, що держава намагається розбудовувати й впроваджувати елементи доступності, де це можливо. Тому що ми от живемо в Білогородці під Києвом — тут є всі необхідні з’їзди, немає бордюрів, щоб стрибати, пішохідні переходи наземні та підземні. Я в цьому плані підлаштовувалася і шукала квартиру, щоб мені було зручно з неї виходити як мінімум.

— Як реагують люди, коли бачать протез?

— Коли я його тільки отримала у 2017 році, було багато поглядів. Я ще собі вирішила, що не буду нічого прикривати, у мене буде чорний протез, щоб всі бачили «желєзяку». Щоб люди пам’ятали, що у нас війна, що є серйозно поранені. Спочатку аж повертали голови подивитися. Бувало, що у мене не було настрою, а люди прямо пальцем тикали й питали: «Що це?» Я тоді мало не кричала: «Так, у мене протез!» Але нагадувала собі, що сама обрала бути на видноті. А от останній рік після повномасштабного я помітила, що дорослі взагалі перестали звертати на протез увагу. От, наприклад, прийшли на днях будівельники ремонт робити. Взагалі нуль емоцій, спілкування не змінилося — на рівні, як і має бути.

— А як діти реагують?

— Нещодавно зустрілася з подругою, яку не бачила 12 років, вона приїхала з донькою. І вже потім подруга дзвонить і каже: «Олю, у мене тут мала спитала, що в тьоті з ногою. Я не знала, як відповісти, а потім вирішила, що треба сказати, як є». То вона все донці розповіла, а та, дитині 7 років, відповіла: «Мамо, вона така сильна. І ми маємо бути сильними!». Як добре, що є діти, які все це розуміють.

— Що можете сказати людям, які отримали важкі поранення і зараз в процесі реабілітації?

— Це важко. Але коли я отримала поранення, то пообіцяла собі — як тільки з’явиться протез, то я навчуся робити все: ходити, бігати, кататися на роликах, водити авто, їздити на велосипеді. Тобто я зможу робити все, що і раніше. Щоб не було у мене, як іноді негарно кажуть, «обмежених можливостей». 

Треба не здаватися. Я знаю, що це важко, але, звісно, життя не закінчується. Я є прикладом того: я вийшла заміж, народила другу дитину, живу і насолоджуюся життям. Так, іноді важко, іноді буває, що сяду, подивлюся на ту ногу і хочеться себе пожаліти. Але це найгірший стан для людини, коли вона починає себе жаліти або хтось починає жаліти її. Треба нагадувати собі, що попри все ти людина, яка має життя. Тому що зараз ми при будь-яких обставинах не маємо права здаватися.

Матеріал підготовлено разом з організацією Доступно.UA в межах проєкту, що проводиться завдяки Програмі реінтеграції ветеранів, яку реалізує IREX за підтримки Державного департаменту США.