fbpx

Як звучить Маріуполь: одна дівчина й хвороба у сховищі, наслідки удару по Драмтеатру та вихід з міста пішки

Текст: Дар’я Якуніна
Дата: 12 Серпня 2022

118 бомбардувань за добу. Кожні 12 хвилин. Саме стільки ударів російська авіація наносила по Маріуполю щодня — і це тривало понад три місяці. У місті не залишилось вцілілих будинків, тисячі людей жили у підвалах без води, їжі, світла, звʼязку й тепла. Стільки ж ще й досі продовжують шукати своїх родичів і лише сподіваються не побачити знайомі імена на фото викопаних у дворах могил. Platfor.ma продовжує проєкт, де ми зібрали історії людей, які змогли вирватись із блокади, аби вся Україна та світ і надалі боролися, допоки наші міста не будуть остаточно вільними.

 

Ольга
21 рік

24 число почалося для мене спокійно, бо у мене був вимкнений телефон. Тільки о 9 ранку я прокинулася і перше, що побачила — купу новин про те, що Росія почала повномасштабне вторгнення. Моя квартира в Маріуполі розташована в центрі, але у батьків ще був приватний будинок неподалік від Драмтеатру — там ми і ховались, коли вже все відчули на собі війну. 

На початку березня ми вирішили забрати до себе бабусю, яка жила на околиці. Ми її вивезли і заодно забрали з її будинку купу консервації, яка, зрештою, нас врятувала. Через декілька днів ми знову туди повернулись, щоб забрати кота, але почались дикі обстріли — це був перший раз, коли все відбувалось буквально навколо мене. І танки, і автоматні черги. Тоді вперше стало жахливо страшно. Доводилось перебігати від укриття до укриття, щоб живими дістатись до бабусиного будинку і так само повернутись.

Поступово почало зникати електропостачання, вода, газ та звʼязок. Тоді ми вже перемістились у наш приватний будинок, набрали діжку води та зібрали якісь запаси продуктів. І якщо наприкінці лютого в Маріуполі ще було відносно тепло, то в березні вдарили жахливі морози. Єдиною можливістю зігрітись були нагріті пляшки з водою.

Весь час поки ми були в Маріуполі, в мене не вкладалось в голові, що це відбувається зі мною — настільки це було сюрреалістично. Щоразу, коли лягала спати, думала: «От би прокинутись і зрозуміти, що все це був сон». Одного разу прилетіло у сусідній з нами будинок і почалась пожежа, яка цілком могла перекинутись на нас, але в моїй голові була лише одна думка: «Ну хоча б тепліше стало».

Десь до 9 березня нам ще навіть вдавалось виходити на ринок. А вже на наступний день його обстріляли «Градами» і загинуло багато людей. Вода поступово закінчувалась і ми почали збирати дощову, а продуктів загалом вистачало завдяки запасам бабусі. І хоч термін придатності деяких уже вичерпався, в нас не було вибору.

У будинку ми залишились ненадовго, бо на подвірʼя прилетів снаряд. Ми, на диво, не постраждали, хоча всі шанси для цього мали — обстріл почався в обідній час, коли зазвичай всі на вулиці. Снаряд пробив діжку з водою, а вибуховою хвилею знесло двері. Тоді ми вирішили, що будем переходити до бомбосховища в будинку зі шпилем навпроти Драмтеатру. У ньому було тепло, а саме приміщення — поділене на окремі кімнати. Але там було стільки людей, що навіть дихати не було чим. До того ж абсолютно всі були хворі. Ми на це подивились і подумали, що варто спробувати пошукати інший підвал. Зрештою, перейшли у сусідній, облаштували ліжко і залишились там.

Оскільки ми жили неподалік від Драмтеатру, ми чули цей жахливий вибух, коли літак скинув бомбу. Після цього майже одразу побачили пропагандистські новини ДНР, котрі якось спіймав телефон мого батька. То вони там казали: «Фашисты взорвали Драмтеатр. Украинские ВСУ, сдавайтесь. Бежать некуда». І це чуємо ми — люди, які майже на власні очі бачили, що відбулося. 

Коли ми почули вибух, дочекались затишшя і вирішили вийти — побачили лише величезний стовп диму, але до останнього були впевнені, що по Драму вони не могли поцілити, бо всі знали, скільки людей там ховається. Підходимо ближче і бачимо, що половини будівлі просто немає. Ми злякались, що зараз знову почнеться авіаналіт, і швиденько повернулись. А через деякий час до нашого підвалу почали приходити звідти люди, які вижили. Серед них була сімʼя — матір, бабуся та маленька дитина. Вони були повністю вкриті білою пилюкою, а на їхніх обличчях не було жодної емоції. Питаємо в них, що сталося, а вони кажуть: «Бомба. Ми сиділи біля виходу і змогли врятуватись».

Біля нашого будинку пролягала вулиця, повз яку в певний момент проходила лінія фронту — вуличні бої були постійно. У будинку, де ми переховувались, був якийсь магазин, до якого зрештою вдерлись орки, розмістили там свої установки і щоночі лупили по наших військових. Через це ми навіть на вулицю не могли вийти, бо прилітало постійно. Одного дня до нас у підвал зашли ці «істоти», не знаю, як інакше їх назвати, і почали жахливо волати та лаятись, що загалом було притаманно їхній манері говорити: «Закрыли, бл*** двери! Сейчас ВСУ сюда зайдут и всех перестреляют на***». Не знаю, чи справді вони в це вірили, чи нам це намагались навʼязати, але вони були страшенно перелякані.

Потроху лінія фронту почала зміщуватись далі від нашого будинку, а більша частина міста вже була під контролем окупантів. Вони ж маленькими групками рухались у бік Азовсталі, яку, як нам тоді здавалося, уже взяли. Але на той момент цими маленькими групками вони йшли на Азовсталь помирати, що, звісно, було гарним рішенням з їхнього боку.

А потім я захворіла і це, мабуть, була найстрашніша хвороба в моєму житті. Коли ми ще жили у нашому будинку, до нас вдерлись орки й забрали всі медикаменти, воду та їжу, яку знайшли. Але цим вони не обмежились. Вони забрали взуття мого батька та черевики моєї мами, які вона дуже любила. І потім вони кажуть, що не мародери? Єдине, що в нас лишилось із ліків, були якісь льодяники від болю в горлі — навіть чаю гарячого не можеш багато пити. По-перше, немає можливості це робити регулярно, по-друге — будеш багато ходити в туалет. Тобто не в туалет, а у відро, яке ти потім виносиш кудись на подвірʼя. Сходити в душ, звісно, теж немає можливості, бо холодно і води немає. Ще була інша причина, чому я не хотіла виходити з підвалу. Вулицями ходили орки й кричали: «А где тут украинские молоденькие девочки, которые хотят познакомиться?»

Я памʼятаю ці тижні хвороби: коли неможливо спати і абсолютно нічого не рятує. Тоді все, що відбувалось навколо, видавалось ще більш нереальним. У голові були дуже страшні думки — я була впевнена, що це ніколи не скінчиться. Загалом я весь час впадала з одного стану в інший. Іноді здавалось, що все має бути добре і ми врятуємось, а потім днями думала, що ні — тут все і скінчиться, тут ми і помремо, аби тільки швидко і безболісно. Потім знову починала вірити в щось позитивне, а наступного дня прокидаюсь із думкою: «Може вбити себе?» Це дуже страшно, бо я ніколи не думала в таких категоріях. Але цей жах, у якому ми жили, неможливо було витримати. 

Відверто, я не знаю, як ми залишились живі. В мене на телефоні було завантажено 20 пісень, то я намагалась зберігати заряд, щоб іноді їх слухати. Мабуть, це і допомагало збирати себе докупи. Але загалом здавалось, що іншої реальності вже не існує — є лише життя у підвалі. 

Перший раз я вийшла на вулицю у квітні — надворі було значно тепліше, ніж у підвалі, і можна було хоча б свіжим повітрям подихати та зігрітися. Тоді я й зіштовхнулась з одним із них. Це був орк із позивним «Сталкер». Він поставив машину неподалік від нашого будинку і казав кожному, що хто пройде позаду нього, того одразу застрелить. І от підходить він до мене, я страшенно напружуюсь, а він питає: «Чего грустишь, малыш?» Я ж розумію, що не можу йому відповісти те, що думаю. Залишається просто кивати головою та відповідати питання. І далі діалог:

— Да нет, я не грущу.
— Как тебя зовут?
— Оля.
— А меня Сталкер.
— Как в игре или книге?
— Как в реальности.

І важливо розуміти, з якою гордістю він це казав і яку владу відчував у той момент. Розмова наша завершилась тим, що він протягнув мені пробитий апельсиновий сік і сказав: «На, попьешь».

В один із днів ми сиділи надворі разом з іншими сусідами та грали в карти, як раптом почули шалений свист, якого ще не чули. Двоє сусідів побачили ракету — вона летіла в бік Азовсталі. І ти біжиш до підвалу, борешся за своє життя, але розумієш, що тебе це навряд врятує. Бо коли ти вже чуєш цей свист, то все, ти мертвий — часу сховатись немає.

У квітні організована евакуація відбувалась лише на територію Росії. Для цього треба було зареєструватись, а вже потім виїжджати у бік РФ. Тоді ми почали потроху дізнаватись, чи є ще якісь опції, бо машини ми не мали, а значить — були обмежені в пересуванні. Отримати доступ до хоча б якоїсь інформації можна було лише через військових чи журналістів, звісно російських, які швиденько приїжджали, клєпали свої брехливі сюжети та тікали. 

Ми все ж таки вирішили спробувати спитати у військових, чи можна якось виїхати в Україну. Тоді думала: «Ну, через таке питання вони ж навряд застрілять». Ми спитали і отримали відповідь: «Никак». Загалом будь-яку інформацію можна було отримати лише через них. Окрім того, що ти їх питаєш, вони додатково навалювали про те, що Запоріжжя та Київ вони вже взяли, а від України лишився тільки Львів. Єдиною можливістю спіймати українські новини було радіо, на якому можна було б налаштувати короткі та довгі частоти. Ми таке знайшли, але вже майже перед виїздом. І слухати його, звісно, можна було лише потайки, бо хто знає, хто є хто. 

Виїжджати одразу ми не планували, хоча сестра казала нам це зробити. Тоді в перші дні BlaBlaCar коштував щось 700 грн і мені ще здавалось, що це дуже дорого. Але треба було їхати. Бо якщо в тебе немає машини, то шанс вибратися був майже нульовий. Більшість евакуацій просто зривалась, бо росіяни починали обстрілювати все, що бачили. А в нас ще й була бабуся, яка не могла ходити — для неї треба було знайти якийсь візок для транспортування. Зрештою, в нас залишилась єдина можливість вибратись із Маріуполя — пішки. 

Десь 11 квітня ми вийшли. Тоді я вперше побачила, що зробили з містом. Мене вже навіть не дивували згорілі будинки та машини, але коли я побачила завалений гігантський ЛЕП розміром із 15-поверховий будинок — була шокована. Трупів я не бачила. Здається, мій мозок просто блокував це, бо поки ми йшли, батьки казали мені: «Боже там трупи, не дивись!». Я оберталась, але нічого не бачила. 

Коли ми дійшли до блокпоста, почалися перевірки. Жінок не чіпали, а от чоловіків — так. Батька довго тримали. Він дуже релігійна людина і в нього з собою була Біблія, то навіть до цього в них чомусь виникло багато питань. Зрештою відпустили і нам пощастило застрибнути в автобус, що якраз підʼїхав на блокпост. Але він їхав на Нікольське, звідки вивозили в Росію. Про те, що тобі треба в Україну, навіть не можна було й казати. Доїхали і нам сказали ставати в чергу на реєстрацію, чого, звісно, робити ми не стали. Знайшли таксистів, які погодились вивезти нас до Бердянська, де ми лишились ще на тиждень в готелі, поки шукали можливість виїхати до Запоріжжя.

Коли я вперше знову побачила електроенергію, коли натиснула на вмикач і раптом зʼявилось світло, коли поставила телефон заряджатись — це здалося чимось нереальним. Вже не кажу про воду. Зайшла в душ, вмикаю воду, дивлюся на своє тіло і просто не впізнаю його — вся чорна, шкіра в якомусь жахливому стані. Мені, напевно, цей тиждень знадобився просто заради того, щоб відмитися. 

Згодом ми знайшли можливість виїхати на турецькому автобусі, який мав забрати їхніх моряків, але вони не змогли домовитися і він повертався до Запоріжжя порожнім. Водії погодились вивезти людей, але в них була умова — не брали чоловіків віком від 18 до 65. Мій батько був якраз у цьому віковому діапазоні. Але оскільки в нас була бабуся на інвалідному візку, тата взяли як людину, яка її супроводжує.

Загалом ми проїхали десь близько 20 блокпостів. Але, крім перевірок, на одному з них російський військовий почав роздавати цукерки. Мене ледь не знудило. Хотілось сказати: «Знаєш, скільки цих цукерок я могла б купити, якби ви в мене дім не забрали?». Те ж саме відчуття було у підвалі, коли вони нам іноді приносили хлібину, пачку «Дошираку» чи тушкованку якусь з коровʼячих сосків. А весь цей процес, звісно, знімали російські журналісти. 

На останньому блокпості були кадирівці — вони тримали найдовше. Ми залишились сидіти в автобусі поки вони перевіряли наші речі й раптом один із них заходить, тримає мій ноутбук і питає, чий це. Тут важливо бути неймовірно милою, а всю ненависть запхати кудись якомога далі, бо від того, як ти з ними говориш, буквально залежить твоє життя. Він все перевірив, нічого не знайшов, бо я надійно заховала всі фотографії та відео, і був готовий мене відпускати. І от я вже питаю, чи можу сідати, як він простягає до мене руку так, нібито я потиснути її маю. Нічого не лишалось, окрім як простягнути йому у відповідь і в цей момент він мене притискає до себе, стукає по спині й каже: «Я тебя благословляю. Хорошего пути». Після цього я просто розвертаюсь, забігаю в автобус і намагаюсь вкласти в голові, що щойно сталося. Це був останній їхній блокпост і нам кажуть: «Ну все, а дальше нацисты».

А далі почались протитанкові міни, просто розкидані по дорозі, які водії, маневруючи, намагались обʼїжджати. Навколо — чорні від обстрілів поля. Проїхали наші блокпости, дістали Запоріжжя і от нарешті я чую українську мову. Складно описати відчуття. У той момент я зрозуміла, що нарешті вдома.

Фото: Maxar, Ольга
Теми:
Читайте більше цікавого