fbpx

Як звучить Маріуполь: історія родини, яка пережила найстрашніші дні, не знаючи про масштаби війни

АвторДар’я Якуніна
1 Вересня 2022

118 бомбардувань за добу. Кожні 12 хвилин. Саме стільки ударів російська авіація наносила по Маріуполю щодня — і це тривало понад три місяці. У місті не залишилось вцілілих будинків, тисячі людей жили у підвалах без води, їжі, світла, звʼязку й тепла. Стільки ж ще й досі продовжують шукати своїх родичів і лише сподіваються не побачити знайомі імена на фото викопаних у дворах могил. Platfor.ma продовжує проєкт, де ми зібрали історії людей, які змогли вирватись із блокади, аби вся Україна та світ і надалі боролися, допоки наші міста не будуть остаточно вільними.

 

Вікторія Алімова
21 рік

Коли все почалося у 2014, мені було 13 років. Це стільки ж, скільки зараз моїй сестрі. Було страшно, але якщо чесно, тоді для мене це був просто привід не йти в ліцей. Зараз все інакше.

5 ранку, 24 лютого. У мами на всю гучність працює телевізор, у мене десятки пропущених. Дивлюсь новини й розумію, що бомблять всю Україну. Я в шоку, бо була впевнена, що повномасштабної війни не буде. Але для нас цей день був не такий стресовий, як, наприклад, для киян. Сходили в магазин, взяли трошки круп — і все. 

Я живу в селищі Моряків на околиці Маріуполя в приватному будинку. Весь цей час ми залишались у сусідів, бо вони мали цокольний поверх, який зрештою врятував нам життя. У будинку нас було загалом понад 20 людей. Перші дні ми навіть спали у них в домі, але потім, коли вибухи стало чутно постійно, вирішили вже навіть не виходити з того цоколю. Там ще й була майстерня нашого сусіда — він працював із деревом. У нього там і більярдні столи були, і тенісні — на одному з них я спала. Така собі воєнна романтика: спиш на тенісному столі, навколо свічки, бо вже не було ані газу, ані світла. А за вікном бахкає. 

Там у нас була буржуйка — на ній і готували, і грілись. А врятувало нас рідне українське сало, на якому ми постійно варили супи та смажили картоплю. Сусіди, з якими ми жили, працювали в порту, а там їм раз на декілька днів ще й видавали пів буханки хліба. Але здебільшого їсти не хотілось — ми всі схудли кілограмів на пʼять за цей час. Мама ж постійно намагалась нагодувати нас із сестрою, а сама казала, що їсти не буде. Я її просто змушувала це робити. Питна вода в нас закінчилась швидко — чоловіки ходили на джерело. А ми щодня сиділи й думали: «Два-три дні — все буде добре. Ще трошки й все закінчиться». Не усвідомлювали масштабів абсолютно. 

Коли стали обстрілювати Азовсталь, почало прилітати і прямо до нас — авіація працювала постійно. Найстрашніший день був, коли в один і той самий квадрат навколо нашого будинку було шість прильотів поспіль: зокрема, у сусідній город, у машину, що стояла поруч, та у дах одного з будинків. Останній приліт був прямо під наш цокольний поверх, але снаряд не розірвався. Це диво врятувало нам життя. 

У той момент ми були всі на нервах і зараз рішення, яке ми прийняли тоді, здається безглуздим. Ми подумали, що, мабуть, через те, що у нас були ввімкнені телефони, окупанти якось відстежували сигнали і подумали, що то якийсь батальйон військових переховується, а не 20 цивільних. Тому ми вирішили зібрати всі телефони, вимкнути їх та сховати під чавунну ванну. В той момент ми намагались створити хоча б уявний контроль над ситуацією, бо було стійке відчуття, що ми залишимось там назавжди. 

Всі дні я лежала, плакала і думала: «Не дай боже візьмуть моє рідне місто, а я якось зайду у свій улюблений магазин, візьму улюблену шоколадку, а мені скажуть ціну в рублях. Боже, це ж така ганебна та кривава валюта». Коли ж обстрілювали, єдина думка була: «Аби вижити». А іноді мені ставало настільки спокійно, що від такого відчуття, за таких обставин ставало страшно. Здається, ці травми ще наздоженуть. 

Ми дійсно думали, що такого жаху, на який перетворили Маріуполь, не буде, бо навіть під час Другої світової війни такого не було. Порт завжди стояв, заводи завжди стояли. Було потужне промислове місто, яке тепер просто день за днем знищували. А ми навіть не знали про це, бо не було звʼязку. І от одного дня до нас прийшла знайома з сусіднього села, яке вже було під окупацією, і сказала нам, що на 23-му, а це мікрорайон у центральній частині міста, перших будинків вже немає. Каже, що там були девʼятиповерхівки, у підвалах яких ховались люди. А бомба впала так, що ця будівля просто присіла в землю, і всіх людей там в підвалі просто розчавило. Я не хочу і не можу в такий жах вірити. Здається, повірю лише тоді, коли туди повернусь.

 Ми прийняли рішення виїжджати, коли до нас прийшли родичі й сказали, що не лише 23-го району, а загалом міста вже майже немає. Що стоять згорілі будинки, що лежать сотні трупів на вулицях, а до них підходять звичайні, гарно одягнені люди і риються по кишенях. Лише в цей момент ми остаточно усвідомили, що весь час бомбили не лише Азовсталь, а весь Маріуполь. Ми зібрались декількома родинами, знайшли машини із залишками бензину та поїхали на Бердянськ, у якому ми думали просто пересидіти і повернутись додому. На той момент вже було зрозуміло: якщо залишимось, то там і поляжемо. Їхали і бачили, як на дорозі лежать міни, а люди ще й в два ряди їдуть — стільки намагалось вирватись. Навколо розтрощені машини, шини на деревах, згорілі танки, прямі попадання по будинках. Проїжджали повз один блокпост з кадирівцями, а вони мені печиво пропонують. Яке до біса печиво. Стало жахливо огидно.

У Бердянську вже було зрозуміло, що сидіти і на щось чекати ми не будемо. Стали семисотими у чергу на бензин і у чергу на евакуаційні автобуси від Червоного хреста. Зрештою, на одному з них ми поїхали до Запоріжжя. Замість трьох годин їхали дванадцять, бо дорогою нас зупинили на 16 російських блокпостах. А стояли там типові «чмоні» з обличчям кольору якоїсь цегли і злістю в очах. Один раз зайшли до нас в автобус і кажуть: «Слава Україні!» Хотіли спровокувати. 

Чоловіків роздягали, все перевіряли. Питали: «Нащо ви туди їдете, хохли? Вас треба як у 1941 — на розстріл». Такі от визволителі. Ми боялись, що не встигнемо доїхати до комендантської години, і застрягнемо у замінованому полі, по якому, до речі, ми їхали через те, що біля Василівки був підірваний міст. Темрява страшна і лише чутно, як машини та автобус бʼються днищем по горбистій дорозі. І по звуку не зрозуміло, чи то ще машина, чи вже по нас почали лупити. Коли ми проїхали весь цей жах, побачили блокпост. Подумали, що там окупанти, але підходить дуже приємний чоловік і ми бачимо український прапор. Починаємо плакати всім автобусом, а водій каже: «Дякувати богу, це все».

Коли ми приїхали до Запоріжжя, нас поселили у дитячий садок. Щойно сіли — починається сирена. Ми дуже злякались цього звуку, бо ані в Бердянську, ані в Маріку сирен не було — до нас просто статечно прилітали, бомбили з авіації, повертались дозаправитись чи що там, а потім знову на Маріуполь. Але ніч пережили.

Наступного дня поїхали на евакуаційному потязі до Львова в купе із десятьма людьми, як і всі тоді. З нами поруч їхала жінка з Бердянська і каже нам: «Ну а що Маріуполь, ви ж там всі за Путіна були». Щось доводити не було ані сил, ані бажання. Далі виїхали до Польщі, а потім в Іспанію. Всі були перелякані й рішення приймали імпульсивно. Нам було страшно всюди — і у Львові, і навіть у Польщі. Просто хотілося якомога скоріше поїхати далі від цього страху, бо ми ж не знаємо, що в нього голові. 

Зараз постійно читаю чати «Загиблі. Маріуполь» і молюсь, щоб не побачити там своїх знайомих. Бо було стільки випадків, коли люди просто йшли за водою на джерело і все. Міна. Не знаю, як зараз можна жити в Маріуполі. Але попри це я навіть знаю людей, які повертаються. Наприклад, наші сусіди, з якими ми сиділи під обстрілами в будинку, виїхали до своїх родичів у Геленджик. І вона телефонує моїй мамі і каже: «Ну от нас зараз звільнять і ми повернемось». Це людина, яка разом із нами сиділа під обстрілами! От що робить російська пропаганда. 

Зараз у місті нічого немає, повна антисанітарія. А вона нам каже: «Ну нам запропонували роботу в порту — завали трупів розбирати за 200 грн». Не буде таких доказів їхніх злочинів, як було в Бучі або Ірпені, бо зараз вони зі своїми бульдозерами викопують поховання людей і переховують їх. Однак люди залишаються, бо не знають, що робити поза Маріуполем.

Але ми знаємо, що його відібʼють. Нехай навіть там не залишиться мого будинку, аби тільки відбили. Я впевнена, що якби моє місто так не бомбили, я б залишилась в Україні. Однак приїхати зараз і жити із розумінням, що я не зможу повернутись додому — ножем по серцю. Як далі жити ми ще й досі не знаємо, але принаймні дякую, що живі, бо в нас були всі шанси лежати зараз закопаними на городі разом із тисячами маріупольців.

Фото: Maxar, Вікторія Алімова
Читайте більше цікавого