118 бомбардувань за добу. Кожні 12 хвилин. Саме стільки ударів російська авіація наносила по Маріуполю щодня — і це тривало понад три місяці. У місті не залишилось вцілілих будинків, тисячі людей жили у підвалах без води, їжі, світла, звʼязку й тепла. Стільки ж ще й досі продовжують шукати своїх родичів і лише сподіваються не побачити знайомі імена на фото викопаних у дворах могил. Platfor.ma продовжує проєкт, де ми зібрали історії людей, які змогли вирватись із блокади, аби вся Україна та світ і надалі боролися, допоки наші міста не будуть остаточно вільними.
Аліна Чера
52 роки
Все, що відбувалось протягом цих днів, було абсолютно сюрреалістично. Я не вірила до останнього дня, що це може статися, а коли сталося — намагалась не панікувати, а діяти послідовно і відповідати собі на питання: «Гаразд, що робити далі?». Коли на Лівому березі вже точились бої, у моєму районі було спокійно і я не відчувала, що війна так близько, поки не прилетіло в сусідній будинок.
Частину вікон та скло в міжкімнатних дверях у квартирі повибивало через ударну хвилю і було дуже холодно. В один момент не стало звʼязку, води та опалення. Ми почали об’єднуватись із сусідами: розпалили у дворі багаття, чоловіки відкопали кілька колодязів, де можна було брати воду, паралельно збирали дощову, намагались розтоплювати у квартирах залишки снігу, але це не вдавалось через низьку температуру. Дехто збирав воду з калюж для технічних потреб. Від диму й сажі у всіх були чорні пальці та нігті. Манікюри дівчат — псу під хвіст.
Я майже не спускалась в підвал — вдома було значно спокійніше. Вибиті вікна я позаліплювала, а двері в ті кімнати зачинила, щоб якось намагатись зберігати залишки тепла. Але через постійні обстріли та ударні хвилі вони постійно грюкали. Коли я чула, що зараз буде приліт, кликала свого собаку і ми ховались у коридорі в шафі. Він навіть вивчив команду — коли треба було ховатись, я кричала до нього «Спайк, літак!» — і він біг до мене у шафу. В один із днів у мене в квартирі прорвало батарею і на підлогу почала литись вода. Я не одразу зорієнтувалась, а потім почала швидко наповнювати всі ємності, які в мене були. Так ще деякий час вдалося добувати воду з батарей — нею могла і помитись, коли була можливість, і пити, закипʼятивши у буржуйці у дворі.
У домі навпроти була клініка, в якій я працювала. Я намагалась до останнього тримати її зачиненою, бо лише в мене були ключі. Коли щось із ліків треба було дістати, ми бігли туди з сусідом. І хоча мій дім та клініку розділяла лише одна дорога, доводилось дуже обережно пересуватись і перебігати її, поки було невелике затишшя. За декілька тижнів у двір прилетів снаряд і цей мій знайомий загинув. Поховали його прямо у дворі. Хороший був хлопець.
Коли інші сусіди дізнались, що я — медик, то почали приходити до мене з великими торбами ліків, які винесли з усіх найближчих аптек. Вони то їх повиносили, але їхнього призначення не знали. І коли хтось у сусідніх підвалах починав хворіти, люди приходили до мене з цими мішками, розповідали про симптоми, а я шукала у цих торбах необхідні препарати.
За декілька кілометрів від мене жив мій 82-річний батько. Коли обстріли трошки вщухали, я набирала для нього води в термос і бігала, щоб передати. В один із таких днів зрозуміла, що треба його хапати і забирати до себе, бо у тій частині міста вже проходила лінія розмежування. Водночас бачила, як багато знайомих просто губили своїх батьків. Я не могла цього допустити. Залишалось зрозуміти, як це зробити і не потрапити при цьому під обстріл, бо пересуватись по місту самій було, звісно, неможливо. Пощастило зустріти біля дому батька знайомого військового, свого колишнього пацієнта — він сказав, що допоможе перевезти нас ці пару кілометрів до мого будинку на своєму броньованому авто.
Десь наступного дня я побігла за батьком. Обстрілювали ледь не кожну хвилину, але по звуку я вже навчилася розуміти, чи то відліт, чи приліт. То коли чула, що зараз прилетить, падала кудись і намагалась обрати таке місце, за яке можна було б сховатись. Потім швидко вставала і вираховувала, скільки в мене є часу до наступного прильоту, щоб встигнути перебігти якусь відстань.
Так вже майже дісталась до будинку батька й бігла приватним сектором, коли почула літак. Важкий. Це теж уже знала — коли звук такий легкий, значить літак просто роздивляється, а коли важкий — значить летить з бомбою і скоро її скине. Треба було шукати, куди впасти, і зрештою стрибнула у великий кущ біля чийогось будинку. Хоча звісно, він би не врятував мене. Зате якимось дивом у тому кущі ловив звʼязок. То я поки чекала, намагалась комусь написати, що жива.
Літак пролетів і я добігла до будинку батька. Забігла у підвал, схопила його, абсолютно переляканого, і кажу: «Татусику, зараз треба зібратись». У нього в руці було старе драпове пальто, яке він хотів вдягнути. Але часу не було зовсім. Залишати його він не хотів. Довелось в одну руку хапати батька, а в іншу — пальто і бігти. Коли виходила з будинку, побачила танки. Підходжу до них і питаю: «Ви зараз будете стріляти?». Чоловік сказав, що ні. Ми побігли.
Знайомий військовий, який мав нас довезти, заховався трошки далі від будинку і треба було його почекати на проспекті. У цей момент я злякалась, що може прилетіти, поки ми тут стоїмо на дорозі. Зрештою, він підʼїхав, кинув батька на заднє сидіння, мене — вниз йому під ноги, а сам сів зверху і поставив на мене автомат. Чую, що він дістав рацію і каже: «В мене тут один трьохсотий і один двохсотий». Щойно ми відʼїхали, у те місце, де ми стояли, впали два снаряди.
За декілька днів, коли лупили вже по всьому навколо, а на проспекті біля будинку почали ставити якісь величезні протитанкові каміння, зрозуміла, що треба намагатись виїжджати. Взяла батька, собаку, кішку і декількох сусідів. Мені вдалось якось виїхати за місто самій, а там уже — доєднатись до колони машин і дістатись до Бердянська.
Через декілька днів я дізналась, що мій будинок згорів.