118 бомбардувань за добу. Кожні 12 хвилин. Саме стільки ударів російська авіація наносила по Маріуполю щодня — і це тривало понад три місяці. У місті не залишилось вцілілих будинків, тисячі людей жили у підвалах без води, їжі, світла, звʼязку й тепла. Стільки ж ще й досі продовжують шукати своїх родичів і лише сподіваються не побачити знайомі імена на фото викопаних у дворах могил. Platfor.ma розпочинає проєкт, де ми зібрали історії людей, які змогли вирватись із блокади, аби вся Україна та світ і надалі боролися, допоки наші міста не будуть остаточно вільними.
Аня і Настя Гречкіни
23 роки
Те, що ми виїхали з Маріуполя — просто диво.
Спочатку війна здавалась не такою серйозною — слідкували за сповіщеннями і ховались. Ми всі пам’ятаємо 2014 рік. Тоді під «градами» ходили в школу — і нічого. Думали, що й цього разу все закінчиться так само швидко. Але поступово зникло все.
Ми почали адаптувались до нових реалій. Коли зник зв’язок — звикли бути без телефона, коли відключили воду — що її треба шукати, коли відключили газ — що зранку треба розпалити багаття. Жили всі разом у квартирі моєї мами — одну з кімнат не використовували заради безпеки, там зберігались продукти. Спати було дуже холодно: доводилось одягати декілька штанів і шкарпеток, три светри, халат і шапку.
У перші дні купили 19 літрів води, а потім були вимушені ходити на криницю. Запас їжі ми не зробили. Було 5 кг цибулі і мішок картоплі, яку ми їли постійно у всіх формах. В останні дні, коли ще можна було купити їжу за готівку, хліб коштував 100 грн. Але нам пощастило. Наші друзі поїхали за 2 дні до того, як почалася війна, і залишили нам ключі від своєї квартири в іншій частині міста. Тож коли ми зрозуміли, що треба зробити хоча б якісь запаси, пішли туди пішки. Зібрали все, що могли — крупи, консерви, свічки, ліхтарики, батарейки. І йшли назад через зруйновані будинки та розбиті магазини. Власне, ці запаси і врятували від голодної смерті. Нас було багато, тому доводилось потрошки виділяти кожному. Зараз дивно, що можна їсти нормально і не рахувати їжу.
А потім почалось мародерство. Виносили все — їжу, техніку. Згодом магазини просто спалювали. Тероборона намагалась це присікати, але буквально через тиждень вже не було нічого. Оскільки всі готували у дворі, люди розбирали деревʼяні шафи та полички з магазинів і виносили власні меблі — все для розпалювання вогнища. Навіть дерев’яні лавки розібрали з вулиць. Насправді ми могли пережити все це без проблем, якби не було бомбардувань. Страшно було ховатись від авіації, а не готувати на вогні чи брати воду з джерела. Обстріли були постійно. Авіація — це було найстрашніше.
У нашому районі протягом перших днів було відносно спокійно, але згори ми могли побачити, як будинки всього Маріуполя палають. Коли почали бомбити нас і було попадання в сусідній будинок — там загинув хлопець. Його поховали прямо у дворі. А ми, до речі, так і не змогли забрати тіло родички. Вона померла власною смертю у перші дні війни, але, якщо будинок ще там, то вона теж досі там лежить.
Телефони ми вирішили вимкнути щойно зник зв’язок, щоб зберегти заряд. Близько 14 березня сусіди сказали, що нібито в одному місці ловить Київстар — ми пішли, а там вже була купа людей, які теж намагались це зробити. Ми змогли додзвонитись другу і він сказав, що організовують коридор. У нас не було машини, тому довелось шукати можливість якось виїхати. Для цього спочатку треба було знайти бензин. Ми ходили з каністрою і просто питали у людей, чи є якесь пальне. Це було смішно, бо вже давно не можна було дістати абсолютно нічого. Якщо в перші дні люди продавали цигарки по 200-500 грн за пачку, то згодом цигарки та алкоголь стали міняти на їжу чи пальне. Гроші просто не були потрібні. Відбувався бартер — ми буквально повернулись на 1000 років назад.
Про перший день так званого коридору ми дізнались пізно і вже не змогли туди дістатись через комендантську годину. Довелось знову бігти в те місце, де ловив звʼязок. Щойно ми дістали телефони, почався авіаналіт. Прилетіло в людей, які стояли поруч — було багато поранених, вони кричали. Ми побігли назад. І хоч продовжувався наліт, почали ловити машину. Тільки зараз зрозуміло, що це було неможливо — ніхто не зупинявся. На дорозі ми могли постояти буквально хвилин 5, а потім знову починався обстріл і ми ховалися — закривались сумками та падали на землю. Зрештою, повернулись додому, де знову ночували в коридорі вшістьох.
Тоді було дуже страшно і холодно. Ми поставили будильники на 5 ранку, прокинулись і пішли ловити машину. На жаль, в цей день вже не було ніяких колон, бо більшість машин виїхали, а ті, що лишись, не мали бензину. Із 5 до 10 ранку ніхто не зупинявся. Одній родині вдалося когось спіймати за величезні гроші — просили 1000 доларів за кожного готівкою. У нас не було таких сум.
На щастя, повз нас проїжджав якийсь хлопець і сказав, що об 11 годині вони будуть рушати декількома машинами і що в них є одне місце. Але з нашої сім’ї залишалось ще п’ятеро людей. Мама благала, щоб хоча б на голову нас посадили, і зрештою сказали, що знайдуть ще три місця. Ми зрозуміли, що нам треба кинути всі речі. Все життя в нас вмістилось у маленькі рюкзаки. Вдома довелось залишити папугу, хоч і розуміли, що він там помре, а наших котів ми просто були вимушені випустити на вулицю, бо з тваринами нас ніхто би не взяв.
Об 11 всі почали грузитись в машини. Залишилась одна з нас і мама. Ми почали прощатися — треба було розділитись, щоб хоча б хтось із нас поїхав. І коли ми почали плакати, якісь люди забрали решту з нас. Просто з однієї машини вийшла жінка і якось нас запхала. Вона була з маленькою дитиною, і ми розуміли, що їм незручно і що вони, жертвуючи своїм комфортом, просто взяли чужих людей.
Ми всі їхали в різних машинах і не знали, хто, куди і як поїде. Головне — нас вивозили з Маріуполя. Вже потім ми зрозуміли, що дві з цих машин їдуть в село Урзуф, а ще дві — в Бердянськ. До нього ми їхали 14 годин, 8 з яких провели на блокпостах. Росіяни перевіряли все — особливо чоловіків. Дивилися тату, сміялись над нами і над Маріуполем. Це було надзвичайно бридко.
Ми планували об’єднатися в Бердянську і їхати разом до Запоріжжя, але згодом зрозуміли, що це не має сенсу. Тому мама одразу поїхала туди з Урзуфа, а ми — пізніше. До Запоріжжя мамі довелось проїхати одну ділянку через заміновану дорогу, оскільки попереду був підірваний міст. Вона їхала в першій машині, яка, по суті, перевіряла наявність мін. Всі дякували їм за сміливість.
Коли ми сіли в евакуаційний автобус у Бердянську, то думали, що найтяжче позаду. Але попереду на нас чекав новий жах. Об 11 ранку нас мали зустріти автобуси від Червоного хреста. І коли ми до них підійшли, побачили звичайні міські автобуси і живу мʼясорубку з людей перед ними. Цей транспорт був абсолютно нерозрахований на таку кількість пасажирів, але ніхто не міг це контролювати. Люди буквально виборювали собі місце в автобусі — розбивали вікна, залазили туди. Багато людей так і не змогли потрапити всередину, бо було лише п’ять автобусів — у кожному по 100 людей. Ми думали, що дорога займе десь чотири години, але ми постійно зупинялись і чекали російський конвой, який нас супроводжував. Без них ми не могли їхати.
Найгірше чекало нас у Василівці — зараз там сіра зона, постійно йдуть бої, а все навколо заміновано. Нас попередили про те, що ми будемо їхати через розбиту дорогу і для цього нам треба буде виходити з автобуса, щоб він не просів під вагою. До цієї ділянки нам «гарантував» безпеку російський конвой, сіру зону ми повинні були проходити самі, а після нас мала зустрічати українська поліція. Була домовленість, що коли будуть їхати автобуси, дорогу не обстрілюватимуть. Коли ми приїхали, наш координатор сказав, що ми запізнилися і нас не пропускають далі. Нам сказали, що в нас є 10 хвилин, щоб проїхати цю ділянку, але це було нереально — люди її навіть за годину не могли пройти.
Мабуть, це найжахливіше, що з нами відбулося — це сіра зона. Це було пекло.
Десь о 19:30 координатор сказав, що автобусу доведеться залишитись там до 6 ранку. Ми постійно чули вибухи та стрілянину. В автобусі вимкнули світло і ми бачили, як над нами літають ракети. Раптом весь автобус почав уголос молитися, а перелякані діти — плакати. Ми зрозуміли, що так буде до ранку, і в Насті почалась панічна атака — довелось вийти на вулицю, щоб заспокоїтись. Однак далеко нас не випускали, бо всюди були міни. Люди ходили в туалет прямо біля дверей.
Зрештою, ми домовились, що деяка частина людей буде стояти на вулиці поки інші сидять в автобусі, а потім — навпаки. Ми вирішили залишитись ззовні, бо всередині просто не витримували. Було неймовірно холодно, але через деякий час водій покликав нас до себе в кабіну, щоб ми остаточно не замерзли. Там ми і провели ніч, сидячи на підлозі й рахуючи години до ранку.
Так ми стояли до 6, коли нас нарешті пропустили. Люди вийшли з автобуса і мали йти за ним пішки. Навколо було багато згорілих машин, деякі — обстріляні. Зрештою, ми пройшли цю ділянку і на українській стороні нас зустріла поліція, яка супроводжувала автобус до Запоріжжя. Було невимовно приємно бачити українські прапори на блокпостах, а не триколори.
Весь цей час ми не знали, що відбувається у світі взагалі. Здавалось, що вся Україна у вогні, так само як і Маріуполь. Коли ми зрозуміли, що про нас говорить весь світ — були в шоку.
Під час блокади нас відволікали роздуми про їжу — ми перелічували все, що зʼїмо, коли повернемось до цивілізації. Думали: «От приїдемо і купимо собі йогурт». Коли ми нарешті сіли за стіл у Запоріжжі, то мама різала ковбасу. І раптом виявилося, що за новою звичкою вона при цьому рахувала, скільки кому шматочків має дістатись.