118 бомбардувань за добу. Кожні 12 хвилин. Саме стільки ударів російська авіація наносила по Маріуполю щодня — і це тривало понад три місяці. У місті не залишилось вцілілих будинків, тисячі людей жили у підвалах без води, їжі, світла, звʼязку й тепла. Стільки ж ще й досі продовжують шукати своїх родичів і лише сподіваються не побачити знайомі імена на фото викопаних у дворах могил. Platfor.ma продовжує проєкт, де ми зібрали історії людей, які змогли вирватись із блокади, аби вся Україна та світ і надалі боролися, допоки наші міста не будуть остаточно вільними.
Дарʼя Яременко
28 років
З 2014 року я вмовляла батьків переїхати з Маріуполя, бо мала відчуття, що це не кінець. Сама з чоловіком живу в Чернігові, який також сильно постраждав, але після того, як я повернулась із Маріуполя, можу сказати, що Чернігів вцілів.
Звісно, до останнього ніхто не вірив, що почнеться війна. Хоча мене заздалегідь попереджав керівник, що батьків треба вивозити. Я, звісно, передала тоді їм цю інформацію, але аргумент мами був такий: «Тут бабусі, дідусі. Куди ми з ними поїдемо. Маріуполь добре охороняється і навряд чи ми його втратимо». І от 24 числа мене розбудив дзвінок від керівника та його крик, чи вивезла я батьків. Я тоді спала і ще не розуміла, що відбувається, а він каже: «Чого ви спите, ви що не знаєте, що війна почалася?»
Я набираю маму, вона вже, звісно, не спала, бо тоді одразу почали обстрілювати лівий берег Маріуполя. І одразу «рубілово». Кажу мамі, що треба їхати, бо тоді навіть потяги ходили. Ще й в батька був мікроавтобус — туди можна було якісь матраци покидати і бабусю покласти, бо вона в мене після інсульту і зараз на реабілітації.
Ми з чоловіком ще не знали, чи будемо залишатись у місті, але в якийсь момент мені зателефонувала колега, у якої брат-прикордонник, і розповіла, що російські танки вже вʼїхали в Городню — це дуже близько до Чернігова. Вирішили одразу поїхати до батьків чоловіка під Прилуки. Сіли там і стали чекати.
Кожен день на телефоні. Це був якийсь суцільний фільм жахів — неможливо усвідомити, що ця реальність відбувається з тобою і з твоєю сімʼєю. Деякий час ми були в селі, навіть щось на городі намагались робити, щоб відволіктись.
Вже з 3 березня в Маріуполі почав зникати звʼязок, а з 6 — вода, електроенергія та газ. Батьки живуть у приватному будинку у мікрорайоні, що недалеко від вʼїзду на трасу до Запоріжжя. І от від початку березня я почала втрачати з ними звʼязок. У ті дні мій район якраз був під обстрілами — почали заходити росіяни. Мені якось вдавалося пробивати інформацію через сусідів, але це був «зіпсований телефон». Останнє, що я дізналася — що мого батька поранено в ногу. Але я навіть не знала, наскільки тяжко — чи може він ходити, чи потрібна допомога.
Я закидала фотки батьків у всі пабліки та групи, шукала волонтерів, які вивозили людей із Маріуполя. Зрештою, написала їм адресу батьків, але боялась, що волонтери приїдуть, а їх не буде вдома. На диво, батько зміг до мене пробитися. Сказав лише, що живі.
Я продовжила шукати способи їх вивезти — деякі з перевізників просили по 300 доларів з людини, але довезти обіцяли не до Бердянська чи Запоріжжя, а просто до якогось села на узбережжі. Батьки відмовились, хоча я була готова все це оплатити. Бабусю дуже складно було б транспортувати і батьки не знали, чи зможуть вони за нею доглядати десь в іншому місці. У неї ще й після інсульту розвинулась деменція — вона навіть не розуміла, що війна. Знайти когось, хто захотів би вивозити таку людину, було дуже важко. А вдома вони вже якось пристосувались — багаття там розводили. Ну, як всі.
Загалом батьки усвідомлювали, що щось почнеться, але не думали, що це буде так глобально. У мами й не у воєнний час завжди була консервація та якісь запаси продуктів. Це батьків і врятувало. У нас навіть були фаршировані перці! Тому мама могла постійно щось готувати й в такий спосіб відволікатись від бомбардувань.
Перед 24 лютого тато встиг зʼїздити набрати багато води, тому в них не було такого, щоб вони, як багато інших маріупольців, пили воду з калюж. Був момент, коли технічної води не вистачало, то вони топили сніг і збирали дощову. Хоча я ж цього не знала. Читала новини й думала, що вони там уже голубів смажать. Щодня я прокидалась із думкою: «Чому вони не виїжджають, чому вони там сидять, на що вони чекають». Тоді ще можна було виїхати — ще був бензин, машини, волонтери. Але коли вже повністю зник звʼязок, у мене поїхав дах. Гортала чати в телеграмі і бачила ці відео зі зруйнованого міста: місця свого дитинства, школу. І просто не уявляла, що там можна робити, якщо місто просто знищено. Тоді я вирішила, що буду їхати за ними.
Звісно, чоловік почав мене відмовляти, але я вже вирішила, бо щодня нагрібало сильніше. Я знайшла спосіб дістатися Кременчука — там мене зустрів дядько і ми поїхали до Запоріжжя. Тоді я думала, що я або залишусь у Запоріжжі і буду чекати на них там, або ж поїду в Маріуполь з волонтерськими автобусами.
Щойно ми дістались Запоріжжя, я поїхала в центр, де допомагали маріупольцям та зокрема, організовували колони машин для їхньої евакуації. Підходжу до якогось чоловіка й кажу, що мені треба в Маріуполь, щоб забрати батьків. Він питає: «Ти водійка? Якщо ні, то ти взагалі розумієш, куди ти хочеш поїхати? Чи ти неадекватна якась? Ніхто не буде брати відповідальність за твоє життя. Якщо хочеш загинути, бери машину та їдь сама».
На мене ця промова ніяк не вплинула. В мене була одна мотивація — вивезти батьків. Чую, інший чоловік розповідає, що він їздив у цій евакуаційній колоні й що із Запоріжжя виїхали 4 автобуси, а повернулись лише 2, бо інші 2 потрапили в Маріуполі під вуличні бої, і їхня подальша доля просто не відома. Однак навіть це чомусь мене не злякало — я продовжила пошуки автівки. І тоді дізналась, що наступного ранку формуватиметься колона і якщо знайти когось, до кого можна було б підсісти, можна буде вʼїхати в місто.
На ніч залишилась у друзів, які теж намагались мене відмовити. Але я подумала: раптом я знайду якусь жінку, до якої можна було б підсісти, то поїду. Бо з жінкою безпечніше. Коли вранці приїхала, майже вся колона була сформована і вільних місць не було, бо в одній автівці можна було їхати лише вдвох. І раптом побачила машину, де сиділа лише одна дівчина — підійшла до неї й спитала, чи можу я поїхати з нею. Вона погодилась. Закинула свій маленький рюкзачок і лише в той момент зрозуміла, що їду майже без продуктів — з собою взяла два варених яйця, три бутерброди з ковбасою і все. Їду до батьків, називається.
Тут виявилося, що дівчина дуже погано водить. Вона також їхала в Маріуполь за мамою, а ця поїздка — її перший раз за кермом після того, як вона здала на права колись давно. На кожному блокпості вона глухла, а військові з нас сміялись і казали: «Все дівчата, виходьте, вам треба в автошколу».
Проїхали всі наші блокпости — підʼїжджаємо до наступного і бачимо ці ворожі шеврони, повʼязки та чуємо їхній «говорок». Нас здивувало тоді, що між українським та російським блокпостами був зовсім невеликий проміжок. Найабсурдніше, що могло трапитись — я забула у Запоріжжі свій внутрішній паспорт разом із гаманцем — із собою був тільки закордонний. На диво, мені ніхто нічого не казав. Тільки на одному з ворожих блокпостів був військовий, мабуть, осетин, то він подивився, що я була в Грузії і каже: «О, Грузия. А что это ты в Грузии была, а в России не была?» А що йому відповідати, що не хочу, бо це дніще? Зрештою, щось пробурмотіла, а про себе думаю: «Оце поїду, коли там вже буде Україна».
У Пологах, вже окупованому росіянами місті, і далі по трасі було багато чеченців. Вони дуже пошло жартували і казали нам: «Девочки, оставайтесь лучше с нами». Було страшно, але я намагалась робити максимально дебільний вираз обличчя, щоб хоч якось себе убезпечити. Чеченці абсолютно неадекватні. З ними навіть говорити можна тільки по команді. А так — лише слухати, стиснувши зуби, і чекати, коли відпустять. Їхні блокпости були буквально один за одним. Мене це так дратувало, бо от щойно нас, як вони кажуть, прошманали — і знову. Впевнена, що якби я везла з собою більше їжі, вони б її забрали, бо віджимали все, що могли. А ще для них треба було везти цигарки — Олена, з якою я їхала, спеціально декілька блоків купила, щоб вони більш лояльно до нас ставились.
Після четвертого блокпоста в нас почали перевіряти телефони. У цей момент я зрозуміла, що не почистила свій — в мене було багато українських каналів у телеграмі. І я подумала, що краще я просто видалю додаток. Поки він перевіряв телефон Олени, в мене почали тремтіти руки і я навіть не могла провести пальцем по екрану, щоб натиснути «Видалити». Якраз у цей момент він підходить до вікна і бачить це — дуже жорстко вириває в мене телефон із рук, притискає до себе автомат і сильно напружується. Він подумав, що я їх знімала, але я наплела, що просто хотіла телеграм перемістити на робочий стіл, аби швидко у нього заходити. Повертаюсь до Олени і бачу, що вона вже просто по сидінню кудись вниз сповзає з переляку.
Зрештою, мене врятувало одне — в мене було декілька російських каналів, бо в якийсь момент вони почали більше інформації публікувати про Маріуполь, ніж наші. Автором одного з таких каналів був якийсь їхній військовий, який привозив у Маріуполь гуманітарку та знімав багато відео. І от цей чоловік на блокпості ще більше напружується, коли бачить у телеграмі канал із фотографією військового, бо подумав, що я комусь із наших зливала інформацію. А я кажу: «Це ж ваш». Він подивився, перевірив та заспокоївся. Ми рушили далі. На наступному блокпості був не менш бридкий військовий. Просто така руська свиня. Він засунув свою пику у вікно до нас і каже: «Ну что там, Запорожье уже готово? Ждали нас?»
Коли я їхала, в мене було таке уявлення про Маріуполь, як у фільмах про зомбі-апокаліпсис. І знаєте — воно справдилось. Перше, що я побачила у місті — людей без життя в очах, які вештаються вулицями з купою якихось сумок та кравчучок із сухпайками. Вони просто виживали, а не жили. Навколо величезні гори сміття, підірвані автівки та знищені будівлі. Замість «Metro» одразу на вʼїзді: «Центр помощи “Единая Россия”» та їхній прапор.
Майже одразу почули вибухи, на які місцеві вже навіть не реагували. Нам з Оленою треба було в різні сторони — їй у Приморський, де якраз точились сильні бої, а мені до себе — у протилежний бік. Мій мікрорайон вже був «освобожден». Там, звісно, прилітало, але лінія фронту не проходила. Я сказала Оленці, що раптом вона не зможе проїхати до мами, нехай їде до мене. Намалювала їй карту, бо інтернету ж не було, навігатори ніякі не працювали, а місто вона знала погано.
Тоді я ще не знала, що застрягну в Маріуполі на місяць. Бо в моїй уяві було так, що я приїду, зайду до батьків, скажу їм: «Все, поїхали» — і ми поїдемо. А вони ж взагалі навіть не знали, що я до них їду. Дорогою додому я зустріла військових — пʼяних чи просто якихось притрушених. Питаю в них, яка зараз ситуація на Агробазі — а це селище за Маріуполем, де мешкають мої бабуся та дідусь. Вони не знали, де це, і попросили, щоб я їм просто вказала напрямок рукою, а вони мені вже скажуть, чи там безпечно. Показала — сказали, що так. А потім показують у напрямку Приморського, куди поїхала Олена, і кажуть: «А вот там — нет».
Я пішла додому. В мене ще був страх, що я приїду, а батьки вже виїхали. Підходжу, а мені хвіртку відчиняє якась чужа жінка. Питаю, де Анатолій та Тетяна, вона мене проводить у дім — і я нарешті бачу батьків. Мама перебирала картоплю і одразу мене не побачила. А тата я сама спочатку навіть не впізнала — довга борода, якась брудна шапка і штани. Тут вилітає моя менша сестра і кричить: «Ура! Даша приїхала. Тепер ми врятовані!» Тоді вже й мама повертається, бачить мене і починає плакати та в розпачі кричати, нащо я сюди приїхала. Обійнялись, заспокоїлись, сіли і почали думати, що робити далі.
Перше, що я спитала — що з нашим мікроавтобусом і чому не можна виїхати на ньому. Виявилось, що він не працює, бо під час одного з прильотів від вибухової хвилі у ньому пошкодилась електроніка. І тут я ще й дізнаюсь, що в Агробазі, у будинку бабусі та дідуся, знесло повністю дах, а вони там так і живуть без нього, бо старенькі й не можуть полагодити.
Далі почалась рутина. Щодня кололи дрова, шукали, де можна дістати питну воду та придбати їжу. Був холодний кінець березня, тому батьки жили в підвалі, де було значно тепліше, ніж у будинку з вибитими вікнами. Вони, звісно, їх постійно забивали, але черговий прильот — і знову вщент. Тоді дізналась, що до них біля гаража прилетіла ракета в середині березня, але влучила у бетонну плиту. Якби не це, то будинок би завалився, як картковий — я багато таких бачила в місті.
Через декілька днів я відчула той вакуум, у якому живуть маріупольці. У них не було жодного доступу до інформації. Більшість людей там думають, що росіяни вже все захопили: сусіди моєї бабусі казали нам, що нібито Харків взяли, Запоріжжя буде наступне, у Києві вже повалили владу, а Зеленський зрадив та втік. А казали вони так, бо цю інформацію поширювали серед цивільних російські військові. Але батькам пощастило — в них був радіоприймач і іноді їм вдавалося ловити хвилі українських станцій, які вони слухали вечорами разом із нашими двома сусідами.
Вони чекали, коли нам дадуть озброєння і ЗСУ звільнять Маріуполь. Я пояснила, що навряд це станеться найближчим часом і що краще евакуюватися зараз. Розповіла їм про всі міста, по яких лупить російська армія зараз. Однак, головним аргументом залишатись була бабуся, яку необхідно було вивозити виключно у лежачому стані. Ще й треба було якось доїхати до Агробази, бо там бабуся і дідусь взагалі не знали, чи живі мої батьки, бо за їхнім будинком у селищі стояли «Гради» і лупашили по Маріуполю. Не дивно, що бабуся весь час думала, що в місті вже нічого та нікого не лишилось.
Місяць у Маріуполі був поверненням до камʼяного віку. Мій чоловік навіть не знав, чи дісталась я, чи все зі мною добре, бо я не могла до нього подзвонити. А мої батьки при цьому були жахливо перелякані — вони навіть боялись вийти на вулицю та відійти від дому. Думали, що от щойно вони вийдуть, почнеться обстріл і вони не зможуть нікуди сховатись.
Тоді в березні вони пережили пекло. Коли моя сестра розповідала про ці дні, вона просто тремтіла від жаху. Батьки розказали історію, як одного дня сусід приїхав на велосипеді за автівкою, і в цей момент прилетів снаряд і його просто розірвало. Вони це бачили. Поховали поруч із будинком.
Коли був прильот біля нашого гаража і батька поранило, був дуже сильний вибух. Моя сестра тоді сиділа прям навпроти вікна, а скло просто вщент вибило — її дивом не зачепило. А от батька — так. Всі осколки, які летіли, зачепили його голову та ногу. Це не були важкі ураження, але було багато крові. І всі шалено перелякались — підбігли, побачили одне одного і почали просто ридати. Цей день дуже на них позначився.
А потім почалась зачистка. Тоді вже не було бойових дій у нашому мікрорайоні, але росіяни просто вламувались у будинки та шукали там українських військових. І це були не «чмоні», а максимально екіпіровані військові з кувалдами. Вони перевернули нам весь дім догори дриґом. Мама шалено переживала, що вони знайдуть наш прапор України, який був захований десь у будинку. Після цього вона стала ще більш перелякана, бо думала, що хтось почує українську, яка лунає з нашого дому, і нас здадуть.
Коли стало тихіше і ми перейшли з підвалу в дім, щоб потроху прибирати речі, моя сестра побачила піаніно, на якому вона раніше грала щодня. Я попросила її зіграти. Вона відкинула з нього сміття, сіла та почала грати «Ніч яка місячна». А мама їй каже: «Тоню, будь ласка, не грай, щоб, не дай боже, не почули українську пісню». Але вона не перестала — просто почала грати тихіше. Мама вийшла на кухню, почала плакати і каже: «Боже, що ж вони наробили, що ж вони накоїли. Було таке життя». Я вже теж не витримала, пішла на подвірʼя і розридалась. Тоді прийшло усвідомлення, що того життя, яке було, більше не буде. Піаніно, до речі, символічно мало назву «Україна».
Поступово в Маріуполі почали формувати так звану місцеву адміністрацію і не залишилось нікого, до кого можна було б звернутись по допомогу. Єдине, що нам вдалося — знайти біля «Metro» більш-менш адекватного чоловіка з їхнього МНС. Він дозволив нам подзвонити хоча б комусь, щоб сказати, що ми живі та готові до евакуації. Але зателефонувати можна було лише в Росію.
Ми подзвонили знайомому мами в Москву та попросили, щоб він знайшов мого чоловіка в соцмережах і переказав йому, що я жива. Нам просто пощастило, бо «Фенікс» (мобільний оператор, що до цього працював в ОРДЛО) тоді ще не роздавали. А коли почали, черга була така величезна, що ми були в ній якісь трьохтисячні. Треба було приходити о 6 ранку, а там вже в цей час був натовп — озлоблений, голодний. Оскільки карток була обмежена кількість, могло бути так, що черга до тебе доходить, а їх просто не лишилося. В ті дні були ще й величезні проблеми з хлібом — люди приїжджали з сусідніх сіл і продавали одну хлібинку за 80 грн. Це мене дуже деморалізувало.
«Metro», або як вони його називали «Центр помощи “Единая Россия”», був єдиним місцем, де можна було отримати гуманітарку чи купити якісь продукти. Щодня об 11 вони відчиняли ворота та запускали людей. Туди заїжджали фури з якимись продуктами. Людям, як худобі, привозять ці фури з продуктами. Всі бʼються у черзі за палку ковбаси, яка коштувала шалених грошей, але при цьому була жахливої якості. Гуманітарка там була лише російська — якісь тульські пряники з мінімальним набором продуктів найнижчої якості. І на цих напівпорожніх коробках клеймо — георгієвська стрічка, літера Z та напис «Своих не бросаем».
Ми з сімʼєю нічого не брали, бо нам пощастило мати запаси консервації. Але загалом це було неймовірно принизливо. До того ж щоб щось отримати, треба було залишати свої паспортні дані — нам не хотілось у них світитись. Колись цю коробку отримали наші сусіди, які переховувались у батьків, і тоді я побачила її вміст: макарони, пачка гречки, кілька, тушкованка, в якій 10 відсотків мʼяса, а решта — желе, жахлива пшенична каша, яку мої батьки для собак варять, цукор і згущене молоко. Ну і окремо видавали гігієнічний набір такої ж якості.
Загалом все, що відбувалось у цьому пункті роздачі гуманітарки, було страшенно принизливо. Оскільки транспорт не працював, людям доводилось пішки навіть із лівого берега йти, щоб її отримати. Я колись зустріла чоловіка, який так ішов від заводу Ілліча, ночував у родичів, бо не встигав до комендантської години, і лише наступного дня забирав гуманітарку і так само повертався додому. Це були голодні люди, які довго переховувалися у підвалах, а зараз просто хотіли хоча б шматок хліба отримати — а з ними, як із худобою. І от на фоні того, що людей запускають на територію і починається жахлива штовханина, рівно об 11 вмикається гімн РФ. У цей момент потрібно стати, замовчати й слухати. Були випадки, коли військові стріляли в повітря та погрожували, бо люди не реагували на гімн та намагались проштовхнутися вперед до їжі. Але не можна — треба стояти, не дихати і дослухати до кінця.
Одного дня ми йшли по хліб і побачили стареньку на зупинці. Нам здалося, що їй стає погано — підбігли з сусідкою до неї, почали питати і виявилось, що вона зі своєю кравчучкою йде за гуманітаркою з іншого району. Їй 85 років — худесенька, малесенька. Присіла й каже нам: «Я отак сідаю кожні 15 хвилин, бо не можу довше йти. Знаю, що там їжу роздають, а ми вчора з дочкою зʼїли останній пряник». Я її питаю, чому дочка не пішла, а вона каже: «У мене в доньки інвалідність, а мого сина 15 березня вбило ракетою, поки він на подвірʼї чай готував. І я залишилась сама». Я попросила в неї адресу і сказала, що ми прийдемо до неї з їжею.
У цей момент нас побачив якийсь чоловік і запропонував допомогти — сходив для неї за гуманітаркою, а потім провів додому. Ми хотіли піти до бабусі наступного дня, але несподівано почалась така стрілянина, що ми навіть не ризикнули нікуди виходити і знову спустились у підвал через мінометний обстріл.
За декілька днів стало безпечніше — ми наварили борщу, макаронів, взяли тушкованку, мівіну, горошок, ще якусь консервацію і пішли до бабусі. Половини її пʼятиповерхівки просто не було. Мабуть, був потужний авіаудар і бомба просто знесла половину дома з фасадом. Коли бабуся зрозуміла, хто ми і почула про теплий борщ, то ледь на коліна не почала падати зі сльозами на очах.
У Маріуполі ти не є власником свого життя. Тебе змушують стояти в постійних чергах за їжею, слухати російський гімн, митися дощовою водою. Зрештою, ми не витримали — настільки остогидло залишатись там, що навіть мама вже сказала, що треба шукати можливість вивозити бабусю. І нам це вдалося. Знайшли перевізників, які знали якісь лазівки, щоб менше блокпостів проходити та оминути фільтрацію. Так якимись полями ми доїхали до Бердянська.
Виїжджали декількома машинами — батьки з сестрою і я з бабусею та сусідами, з якими ми радіо українське слухали. Переночували в Бердянську і вже на ранок поїхали в колоні з іншими машинами на Запоріжжя. Тут нас перевізники посадили вже в три машини — в одній їхали батьки з сестрою та сусідами, в іншій — я з бабусею та якоюсь жінкою з Маріуполя, а в третій — жінка з сином, у якого була інвалідність. Тобто в нас такі пасажири були, що ми думали нас швидко всюди пропустять через окрему чергу. Але так не сталося.
Спочатку ми поїхали однією дорогою, на якій нас розвернули, бо там починалась лінія фронту. Військовий нам каже: «Вы, конечно, можете ехать, но мы вас сразу подстрелим». Довелося повертати та їхати в бік Василівки — дорогою нас зупиняли на 20 блокпостах і поступово забрали майже всю їжу. На наступному блокпості під час обшуку хлопець побачив у нас павербенк і каже: «О, а у меня как раз телефон сел. Ну, я заберу его себе». Думаю, забирай вже все, що хочеш, тільки пропусти скоріше.
Але апогеєм нашої евакуації стала Василівка, яка на той момент вже була окупована. Ми доїхали і стали в колону якимись трьохсотими здається. Перед нам були люди, яких не пропускали вже декілька днів. Тоді взагалі пропускали, мабуть, по 5 автівок на день просто спеціально, щоб мучити людей. Наближалась комендантська година і ми зрозуміли, що будемо ночувати в цій колоні. Підходимо до чоловіка на блокпості — починаємо йому пояснювати, що в нас у машинах діти, люди з інвалідністю, що нам треба якомога швидше проїхати. А він каже, що будемо ночувати тут, якщо переживемо ніч, бо нібито ЗСУ щоночі обстрілюють їх касетними боєприпасами. І показує нам уламки від них. Каже: «Можете проехать туда под заправку и там переночевать». Ми так і зробили.
Вночі почався обстріл з боку росіян. Вони поставили «Гради» в полі збоку від колони з людьми і всю ніч лупили по українських позиціях. Мабуть, наші знали, що тут стоїть колона людей, тому відповіді не було. В машині було дуже холодно, бо не можна було вмикати двигун через світло від фар. Але якось пережили.
І з самого ранку ми почали ходити просто кожні 30 хвилин на блокпост та вмовляти їх, щоб нас пропустили поза чергою, бо в нас хворі та люди з інвалідністю в машинах. Реакції — нуль. Ми вже не витримуємо і кажемо йому: «Давайте ми зараз самі створимо окрему колону з дітьми, людьми похилого віку та людьми з інвалідністю. А коли вам дадуть сигнал — ви нас пропустите». Нарешті він не витримав мого тиску і дозволив проїхати, але лише нашій одній машині з бабусею.
У Василівку ми вʼїхали перші. Стоїмо та чекаємо на наші інші дві машини, але їх не пропускали. Далі ми їхати не могли, бо водій не знав маршруту. І тут я думаю — може, там наступним блокпостам дали сигнал, що поки наша машина не проїде всі блокпости, то за нами нікого не випустять. І ми поїхали далі. Залишився останній російський блокпост, коли нарешті зʼявився український звʼязок — я додзвонилась мамі, а вона якраз стояла на якомусь блокпості вже у Василівці і каже: «Нас не пропускають». Потім вже дізнались, що там у них ротація відбулась і прийшов на заміну якийсь скажений чеченець, який просто почав пуляти в повітря і кричати, що нікого не пропустить.
Без них ми їхати не могли, тому вирішили повертатись, але на одному з попередніх блокпостів нам сказали, що назад нікого не пускають. І мені приходить в голову ідея — скажемо, що літній жінці, яка з нами їхала, стає погано і що її ліки залишились в тій нашій автівці, яку не пропускають. Ми почали її поливати водою, щоб створити образ людини, якій погано. Я кажу їй починати стогнати, а сама тримаю руку на її пульсі. І от з цієї картиною ми повертаємось на попередній блокпост, а я просто починаю кричати військовим: «Пропускайте терміново. Піднявся тиск, а ліки в іншій автівці». Вони перелякались і пропустили нас.
Зрештою, ми знайшли батьків, але зрозуміли, що нам знов доведеться ночувати тут. Зупинилися поїсти у Василівці — до нас вийшли якісь місцеві і питають, звідки ми їдемо. Кажемо, що з Маріуполя, а вони просто зі сльозами на очах до нас підходять, обіймають, виносять їжу — хтось цукерки, хтось тушкованку. Люди знали, що відбувається в Маріуполі, і намагались просто допомогти всім, чим могли.
В якийсь момент ми вирішили, що чекати більше не можемо. Не зрозуміло, що там завтра у них зміниться — будемо прориватись, щоб знову не ночувати в полі. Підʼїжджаємо до блокпоста, а вони знову нам кажуть, що можуть нас пропустити, але, чи проїдемо ми далі, вони не знають. Це насправді такий жахливий емоційний пресинг. Впевнена, що нас мурижили лише з однією метою — бо можуть собі дозволити так знущатися. Це була, певно, їхня місія — виснажити людей так, щоб вони повертались. І поки ми чекали, почули вибух. Потім дізнались, що це хтось в полі підірвався на міні. Злякались, що цивільні, а виявилось що росіяни. Тобто вони самі не знають, де понатикали тих мін у полях. Але через це перекрили дорогу, тому ми поїхали в поле, стали поміж дерев і лише гадали, чи прилетить, чи не прилетить.
Наступного ранку, коли ми нарешті дісталися останнього блокпоста, то знову одразу пішли до військових, щоб попросити їх сформувати окрему колону. Але коли ми почали підходити, один із них почав стріляти в повітря і кричати, щоб ми зупинились десь в метрах 100 від нього. Я почала здалеку вчергове пояснювати наші обставини. А він каже: «Проехать нельзя. Нет приказа».
І отак 100 разів ти ходиш, задовбуєш їх і чекаєш на ротацію поки не стане хтось, хто вміє співчувати. Раптом нам сказали, що приїде військовий парамедик. Такого взагалі не було жодного разу, а оскільки нас вже знала вся колона, цьому парамедику сказали, щоб він одразу пішов до нашої машини, де лежала бабуся. Підходить, бачить її, а вона навіть не розуміє, де зараз перебуває. Він дозволяє нашій машині проїхати, але знову ж таки, лише нашій.
Нас врятувало те, що моїй сестрі стало погано. Останні дні ми жахливо харчувались — купляли овочі у людей із колони, які вивозили свою продукцію з Херсона чи Мелітополя. Всю нашу їжу забрали ще після Бердянська, то ми купили у перевізників капусту, ламали її навпіл та їли. І через таке харчування та стрес сестра отруїлась — її почало нудити якраз у той момент, коли до машини підійшов парамедик. Лише тоді він дав сигнал, що наші три автівки та ще одну з людьми, які їхали на операцію, можна пропустити. Це було лише 4 машини з 300.
Справді страшно стало, коли ми проїхали всі їхні блокпости, бо думали, що нас зараз почнуть обстрілювати. В мене, мабуть, ніколи не було такого відчуття страху — завмерла, все тіло скрутилось в один спазм і здалося, що я навіть перестала дихати. Ще й їхали на шаленій швидкості полями, де все заміновано. Повз нас проходила якась техніка, а ми лише і думали, що зараз у неї щось прилетить. Коли ми нарешті побачили український блокпост, хотілося обійняти кожного військового. Я вийшла з машини, впала на коліна і розридалась від щастя — від того, що я можу робити і казати, що хочу і як хочу. І що немає рашистів довбаних.
В Маріуполі у нас було все — гарний дім, гарне життя. Мені пощастило привозити декілька разів своїх друзів із різних міст до себе в гості. Ходили разом на Mariupol Fest, а потім збирались на моєму затишному подвірʼї, яке вкривав виноград, і влаштовували посиденьки з шашликами та домашнім вином мого батька. І коли зараз я почала викладати фотографії, як то все тепер зруйновано, для моїх друзів це також був особистий біль. Вони не могли повірити, що зараз того подвірʼя більше немає, як і вина від «дяді Толі». Все відібрали. Але ми віримо, що Маріуполь буде українським і ми повернемо наш дім.