Як усе стало «юбер»: уривок з книжки «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину»

АвторPlatfor.ma
28 Травня 2018
книги

У видавництві «Наш формат» вийшла книга «Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину». У ній американський журналіст Бред Стоун розбирається, як Uber і Airbnb пройшли шлях від ексцентричної фантазії до всесвітніх сервісів і змінили наше розуміння бізнесу та інновацій. Platfor.ma публікує уривок про те, як зародилася ідея найпопулярнішої служби таксі.

Усього цього могло не бути, якби не Бонд – Джеймс Бонд. Це була середина 2008 року, приблизно той самий час, коли Браян Ческі і Джо Ґеббіа працювали над ранніми версіями Air-bed-and-breakfast. Канадський підприємець Ґаррет Кемп щойно продав свою першу компанію, механізм із пошуку веб-сайтів StumbleUpon компанії eBay, за 75 мільйонів доларів.

Тепер він жив на широку ногу, насолоджувався нічним життям Сан-Франциско. І коли він розслаблявся у своїй квартирі у фешенебельному районі Саут Парк – випадково натрапив на DVD першого фільму про Бонда, у якому зіграв Деніел Крейґ, «Казино “Рояль”».

Фільм Кемпу дуже сподобався, але було в ньому дещо таке, що змусило його замислитися. На тридцятій хвилині фільму Бонд мчить Багамами на срібному форді «Мондео» в гонитві за заклятим ворогом Ле Шиффром і тут кидає оком на свій телефон Sony Ericsson. Це безцеремонний продакт-плейсмент, і за нинішніми стандартами телефон до смішного застарілий. Але в той момент Кемпа вразило, що Бонд побачив на екрані: графічну іконку «Мондео», яка рухалася в бік точки прибуття, «Оушен-клабу». Ця картинка застрягла йому в голові, й аби зрозуміти чому, вам потрібно більше знати про невтомний винахідливий мозок Ґаррета Кемпа…

Сан-Франциско десятиріччями свідомо утримувало кількість офіційних, ліцензованих водіїв таксі десь на рівні 1500. Ліцензії коштували відносно недорого, і перепродавати їх було заборонено, а власники могли тримати їх у себе скільки завгодно, за умови, що наїжджали мінімальну необхідну кількість годин на рік.

Тож зазвичай ліцензії з’являлися в доступі тільки тоді, коли хтось із водіїв помирав, а люди, які подавалися на ці ліцензії, мали чекати на них роками. Є купа історій про водіїв, які 30 років чекали на свою ліцензію і невдовзі після того, як отримували її, помирали.

Система гарантувала, що навіть у періоди затишшя в компаній таксі буде достатня кількість пасажирів і що водіям, які працюють повний день, заробітку вистачатиме на життя. Але попит на послуги таксі дуже перевищував пропозицію, а відтак сервіс таксі в Сан-Франциско був знаменитий своїм відстійним рівнем.

Намагатися зловити таксі у віддалених районах поруч з океаном або навіть у центрі міста ввечері у вихідний день – було пропащою справою.

Поїхати на таксі в аеропорт – ризикована гра, від якої нудило і яка легко могла закінчитися запізненням на літак. (Навіть якщо пасажир замовляв таксі заздалегідь, він не міг знати напевне, що таксі приїде; водій міг натомість вирішити повезти людину, яка ловить авто на вулиці).

Спроби покращити ситуацію були марні – автопарки і водії, які там працювали, непохитно стояли на тому, що конкуренцію потрібно обмежувати. Щоразу, коли мер чи окружна рада намагалися підвищити дозволену кількість ліцензій, розлючені водії заповнювали кабінети муніципалітету або блокували мерію, що призводило до цілковитого безладу.

Тож сумна ситуація з міським таксі сильно ускладнювала нове життя Кемпа. Оскільки зловити таксі на вулиці фактично було неможливо, він почав записувати в швидкий набір короткі номери жовтих таксі. Розчарування чекало навіть тут. «Я телефонував, але вони не приїжджали, і повз мене могло проїхати два-три таксі, поки я чекав на вулиці, – жаліється Ґаррет. – Потім я передзвонював, а вони навіть не могли пригадати, що я вже дзвонив. Пам’ятаю, я поспішав на перше або друге побачення. Я міг виїхати на 20 хвилин раніше – і все одно запізнитися на півгодини».

Місто – перлина західного узбережжя блищало й вабило, але в Кемпа не було жодного надійного способу задовольнити свою потребу. Звично невгамовний, розчарований власним безсиллям і озброєний прагненням кинути виклик офіційним службам, Кемп утілив у життя перше ж рішення, яке йому вдалося вигадати: коли йому потрібне було таксі, він телефонував у всі служби жовтих таксі в місті. Потім їхав на першому, яке прибувало.

Не дивно, що автопарки не оцінили цієї тактики. Підтвердити це неможливо, але Ґаррет Кемп вважає, що його номер потрапив у чорний список компаній таксі в Сан-Франциско. «Урешті-решт вони перестали брати слухавку, коли я дзвонив, – каже він. – Мені заборонили користуватися таксі в Сан-Франциско». Потім у Кемпа з’явилася дівчина.

Через декілька місяців після того, як eBay купив StumbleUpon, Ґаррет написав у фейсбуці повідомлення розумній, дуже гарній телевізійній продюсерці Мелоді Макклоскі і, зауваживши, що в них є слабкий зв’язок, а саме спільний френд Ом Малік, – запросив її на побачення.

Кемп був досить специфічною людиною, як і багато інших підприємців сфери високих технологій. Макклоскі відзначила, що його не надто турбували поверхові речі, які мають вагу для інших.

Наприклад, він стригся вряди-годи, і волосся відростало до плечей. Йому також подобалося малювати власні характерні символи для принтів на футболках, наприклад, куб Неккера, малюнок із декількох ліній, що можна бачити й сприймати по-різному. Потім він одягав ці футболки на вечері в дорогих ресторанах. «Гадки не маю, де в нього все це бралося, – каже Макклоскі. – Я від цього в захваті не була».

Йому не подобалося носити готівку; він міг прийти додому, розсіяно покласти пачку рахунків у шафу й забути про них. І хоча Кемп був свіжоспеченим мільйонером, а Макклоскі перебивалася на посаді продюсера новинного кабельного каналу Current TV, вона, за її словами, «платила за все».

Разом зі стосунками з’явилися і нові проблеми з пересуванням. Макклоскі жила в декількох кілометрах від Кемпа, у районі Пасифік-хайтс. Хай де вони хотіли зустрітися – це завжди була проблема, а Кемпові часто кортіло кудись вибратися разом уночі.

«У наших з тобою стосунках дуже складно з логістикою, – якось сказала вона йому. – Я не можу собі дозволити зустрічатися з тобою то тут то там по всьому місту. У мене рівень статків не дотягує до твого стилю життя».

Аби вирішити ці нагромаджені проблеми з пересуванням, Кемп почав експериментувати з приватними перевізниками – чорними седанами без розпізнавальних знаків, які під’їжджали до потенційних пасажирів і давали знати, що вільні, блимаючи фарами. Більшість сан-францисканців, особливо жінки, трималися від цих машин без розпізнавальних знаків подалі, бо боялися за власну безпеку й не довіряли авто без рахівника. Але Кемп зрозумів, що переважно це чисті авто із ввічливими водіями.

Із цими водіями найбільша проблема була в тому, щоби натрапити на них у «мертві години» між поїздками, які вони зазвичай перечікували біля готелів. Тож Кемп почав збирати номери телефонів водіїв таун-карів. «У якийсь момент у мене в телефоні зібралося 10-15 номерів найкращих водіїв чорних авто в усьому Сан-Франциско», – каже він.

Він продовжив гратися із системою: писав повідомлення улюбленому водію за декілька годин до того, як він йому знадобиться, і казав, у який час із якого ресторану чи бару його забрати. Одного разу він орендував таун-кар і водія для себе й друзів на цілий вечір. Цей привілей обійшовся в тисячу доларів, а в кінці вечора було буквально боляче кататися по місту, розвозячи всіх по домівках.

А потім у пам’яті Ґаррета Кемпа спливла та футуристична картинка із фільму «Казино “Рояль”».

Кемпом раптово заволоділа нова фантазія. Він часто говорив із Макклоскі про послуги таксі на вимогу, яке пасажири могли би відстежувати на карті в себе на мобілці. Одного дня нерозбірливо написав у молескіні, у який постійно вносив нові вигадані компанії й малював логотипи різних брендів, слово «Über» – з умлаутом над U. «Хіба це не вимовляється як “юбер”?» – спитала вона його.

«Мені все одно. Це виглядає круто», – відповів він.

Макклоскі пригадує, що Кемп «хотів, аби це було одне слово і щоби воно було досконалим», і що він безперервно роздумував над цим словом, як воно звучить і що означає. «Яка ж це була юбер-кава!» – час від часу говорив він після чергової чашки.

«Це означає неймовірні речі! Це означає неймовірність!».

Кемп розповідає, що хотів назвати новий сервіс або ÜberCab, або BestCab, але зрештою зупинився на UberCab, без умлаута.

Макклоскі дуже подобалося, що Кемп безперервно генерує нові ідеї, але вона не була певна, що вірить конкретно в цю. «Звісно, таксі в нас жахливі, – говорила вона. – Але ти сидиш у таксі лише якихось вісім хвилин! Чому це так важливо?».

Але Кемп був переконаний, що він такого сервісу хоче. Він також знав, що iPhone і його новий App Store, який Apple презентували влітку 2008 року, нарешті перетворять ту футуристичну картинку із «Казино “Рояль” на реальність. Ви не просто могли бачити на карті, де саме розташований об’єкт; завдяки тому, що в найраніших моделях телефонів стояли акселерометри, можна було бачити, рухається авто чи ні. Це означало, що айфон можна було використовувати як таксометр і згідно з його даними брати з пасажирів плату за кілометр або за хвилину поїздки.

Ідея Uber викристалізовувалася в голові Кемпа.

АвторPlatfor.ma
28 Травня 14:31
книги
Найцiкавiше на сайтi

Homo urbanisticus: уривок з книжки архітектора Йена Ґела «Міста для людей»

АвторPlatfor.ma
18 Травня 2018

Нещодавно видавництво «Основи» спільно з освітньою платформою СANactions презентувало книгу Йена Ґела «Міста для людей» – визнаний у всьому світі бестселер з урбаністики. Platfor.ma публікує уривок про те, чому пішоходи не дуже змінилися за останні кількадесят тисяч років і чому квитки в оперу такі дорогі.

 

Планування міста для людей цілком природно починати з розуміння того, як люди пересуваються і як задіюють органи чуття, адже саме ці біологічні параметри визначальні для діяльності, поведінки й комунікації в міському просторі.

Міські пішоходи ХХІ століття – результат еволюції, яка тривала мільйони років. Людина розвивалася так, щоби пересуватися повільно й пішки, а тіло людини пряме і вертикальне.

Ноги легко несуть нас уперед, а от пересуватися боком чи спиною вперед нам помітно важче. Наші органи чуття теж пристосовано до повільного пересування вперед переважно горизонтальними поверхнями.

Наші очі, вуха й носи спрямовано вперед, щоби помічати небезпеку чи вигоду на шляху перед нами. Палички й колбочки сітківки наших очей так само підпорядковано пересуванню по горизонтальній земній поверхні.

Ми добре бачимо перед собою, периферійний боковий зір у нас гірший, ми непогано бачимо, що у нас під ногами, але набагато гірше – те, що над нами. Наші руки спрямовано вперед і добре пристосовано для обмацування нових об’єктів чи розсування гілок, щоб звільнити собі шлях. Одним словом, вид homo sapiens – це лінійні, фронтальні, горизонтально орієнтовані, прямоходячі ссавці. Стежки, вулиці й бульвари – простори для лінійного пересування за допомогою людського опорно-рухового апарату.

Одна з найважливіших подій у житті людини – мить, коли вона підводиться на ноги і робить перший крок, адже з цього починається справді нове життя.

Такий наш клієнт – пішохід з усіма наведеними вище якостями, обмеженнями і потенціалом. Фактично проектувати людський вимір міста – це створювати міські простори, де зручно пішоходам, звісно, з урахуванням можливостей і певних обмежень, продиктованих будовою тіла.

Читать подано: 10 умных книг о том, как управлять миром или хотя бы самим собой

13 Жовтня 2015

Преподаватель Института международных отношений и Висконсинского международного университета Глеб Буряк написал для Platfor.ma о том, как человеком управляют до сих пор неизвестные нам процессы. И предложил десять книг, которые позволят хотя бы попытаться понять, кто мы и зачем.

Компьютерами управляют демоны. Так называют фоновые программы, работу которых пользователи не видят. То есть вы водите пальцем по экрану телефона, он отзывается картинками и звуками, но сложные расчёты и сценарии работы надёжно скрыты инженерами-создателями от наших глаз.

Протагонист лучшего сериала года «Мистер Робот» хочет запрограммировать демонов международной финансовой системы и обнулить человечество до доисторических времен. Он сравнивает компьютерные демоны с человеческими и не находит разницы: «Как программа, работающая в фоновом режиме, пока вы заняты чем-то другим. Их называют демонами, они действуют без участия пользователя. Наблюдение, запись, уведомление, примитивные импульсы, подавленные воспоминания, бессознательные привычки – они всегда рядом, всегда с вами. Мы пытаемся быть правильными, пытаемся быть хорошими, пытаемся изменить что-то, но это всё фигня. Побуждение ничего не значит, не они управляют нами, а демоны».

Мы говорим, у нас есть сознание, хотя даже не знаем, что это. Нам кажется, что у нас есть свободная воля и желания, есть интеллект, которым мы осознаём себя и мир. А что, если мы всё-таки роботы? Сама жизнь закладывает в наше поведение сценарии, которые мы распознать не в состоянии. Сценарист Федерико Феллини Тонино Гуэрра жаловался на избыточное курение: «…раньше я выкуривал ни много ни мало восемьдесят сигарет в день, из них, говоря по правде, сознательно я выкуривал не более десяти штук. Остальные семьдесят выкуривались как-то сами собой, я даже не замечал, каким образом. Кто курил мои сигареты, не знаю, где и когда я мог их выкурить, ума не приложу… тело развлекалось на все сто, а я им не управлял. Раньше я не обращал на это внимания, теперь стал следить за собой, но, замечая поступки, совершенные помимо своей воли, я испытываю страх».

В XXI веке мы подошли к пониманию работы мозга и физического объяснения воли и сознания. Подумать только, мы построили цивилизацию, полетели в космос, создали искусственный интеллект, но до сих пор не можем объяснить, чем мы это всё сделали. Мы движемся вперёд на ощупь, методом проб и ошибок, не зная, что природа подкинет нам в каждый следующий раз.

Древним людям с неопределённостью помогала справляться религия. Вера во всемогущество бога давала ответы сразу на все вопросы, и учёным приходилось шаг за шагом вытеснять бога физикой. Парадоксально, что работу своего мозга даже атеисты вынуждены принимать на веру, а недавние достижения нейронауки доказывают предположения самых древних религий.

Джайнисты три тысячи лет назад сочли человека безнадёжно ограниченным и потому недостойным уверенности в чём-либо. Если тело ограничено пятью чувствами, то мы видим только отражение этих чувств, а весь мир – лишь модель и конечной правды не существует. Вселенная призрачна, потому джайнисты на всякий случай с уважением относятся ко всем прочим религиям – у каждого свои иллюзии.

Наука же не станет ни с кем заигрывать, учёные верят в правду и реальные факты. Немецкий исследователь сознания Томас Метцингер добился невозможного: сложил картинку из современных знаний о работе мозга и пришёл к выводу, что мир действительно иллюзорен. Правы джайнисты, правы фанаты «Матрицы», прав Григорий Сковорода: «А как на подлых камнях, так еще больше не велю тебе строиться на видимостях. Всякая видимость есть плоть, а всякая плоть есть песок, хотя б она в поднебесной родилась; все то идол, что видимое».

Каждый из нас строит собственную иллюзию, исходя из опыта и полученных знаний. Почти всегда мы делаем это несознательно, мы программируем своих демонов и затем незаметно подчиняемся им. Хотелось бы найти идеальную программу и установить её на каждого человека, но ни один человек в мире не способен охватить весь опыт. Наши советы опираются на своё личное прошлое, а рекомендации любимых книг ограничены лишь тем, что мы прочли.

Я также предлагаю свой опыт – книги о том, что происходит внутри человека. Принятие решений – это безостановочный процесс, миллионы алгоритмов шумят в наших головах. Как разобраться в этом шуме?

Самый цитируемый из ныне живущих учёных, Хомски считает общение трансформацией символов. Наши идеи – глубинные структуры, наша речь и поведение – поверхностные, а человек лишь тем и занимается, что превращает одни в другие. Публикация далёкого 1957 года сегодня читается скучно, но именно эта работа положила начало инженерии знаний и дала толчок многим другим наукам.

«За оценки и знания студенты дерутся бешено»: Тимофей Милованов про образование в США

АвторЮрій Марченко
23 Жовтня 2015

В четверг в Киеве прошла конференция «Бизнес и университеты». В рамках одной из дискуссий по Skype из США выступил доцент Питтсбургского университета Тимофей Милованов. Platfor.ma записала самые интересные его высказывания об американской системе образования, недоверии студентов к преподавателю и том, как университеты возродили полуразрушенный город.

Проблема украинского образования вовсе не в коррупции или маленьких зарплатах преподавателей, а в том, что студенты не понимают – учеба может обеспечить им жизнь. В США обыкновенный студент в моем классе четко осознает, что если он получит хорошие оценки, то будет работать на Уолл-стрит с годовой зарплатой в $200 тыс., а если плохие, то в Макдональдсе за $50 тыс. Поэтому за оценки и знания учащиеся дерутся бешено и при этом сами борются с коррупцией.

Если студент платит до $20 тыс. за год обучения и при этом ему не дают практические и важные навыки, то его родители просто разорвут меня на части – потому что их огромные деньги тратятся зря. И если я буду плохо объяснять или несправедливо раздавать оценки и появятся подозрения в некой предвзятости, то у меня будут серьезные проблемы – речь ведь идет о будущем их детей. Я знаю случаи, когда из-за плохой оценки отец студента прилетал ругаться с другого конца страны на частном самолете.

Каждый раз в конце семестра у меня истерики на приемных часах – студенты плачут, что родители с такими оценками выгонят их из дому. В США очень жесткая система и если ошибиться, то можно серьезно «попасть». И исключений нет. Мой опыт показывает, что в Украине можно войти в обстоятельства, хорошего поддержать, умному помочь. А в мире такого нет.

В США студент сам выбирает свою структуру образования. К примеру, чтобы стать экономистом, ему нужно набрать 15 кредитов по математике и экономике. Как именно он их наберет – всем плевать. Но студенты сами заинтересованы хорошо учиться, поэтому они бегают за хорошими преподавателями. Те педагоги, которые хорошо учат, работают с перегруженными курсами, а к тем, кто плохо никто не ходит. Количество студентов отражается и на зарплатах педагогов. По сути, студенты как на базаре – выбирают курс получше и работы поменьше.

Главное отличие от украинской системы – в США студент не верит преподавателю. Учитель для него не авторитет. Каждый год на первых лекциях я должен зарабатывать авторитет заново. Здесь нет уважения к преподаванию, мне нужно завоевать их доверие тем, что я расскажу умные вещи и сделаю это понятно.

Ну и что, что я профессор? Был бы я умным – работал в Google или Amazon. А так я, видимо, неудачник и тружусь в университете – ну что я им могу рассказать? И то, что это не так, я могу доказать только своими лекциями. Студентов нужно учить, постоянно удивляя. Все они уже живут в соцсетях, у всех есть телефон и если им скучно, то они моментально уходят в Facebook. Ты должен и преподавать, и развлекать. А если не сможешь, то тебе потом так и скажут: плохо учил, мы ничего не узнали, за что мы платили деньги?

Недавно один студент обвинил меня, что я показываю слайды из какого-то нелицензированного учебника – штраф за это $500 тыс. Было серьезное разбирательство с юристами и ректоратом.

«Креативність – це сміливість»: Petcube, «Основи» та інші українські підприємці про досвід інновацій

АвторІрина Шостак
26 Квітня 2018

Як просувати інновації в консервативній сфері? Навіщо підключати тварин до інтернету? Як творчий підхід може вирішувати бізнес-завдання? Ці та інші питання обговорювали на першій події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів.

Макс Яковер, співзасновник та член стратегічної групи Radar Tech, CEO та керуючий партнер Unit.city, в минулому – директор з розвитку ВДНГ

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Unit.city
Unit.city
Unit.city

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.