Усього цього могло не бути, якби не Бонд – Джеймс Бонд. Це була середина 2008 року, приблизно той самий час, коли Браян Ческі і Джо Ґеббіа працювали над ранніми версіями Air-bed-and-breakfast. Канадський підприємець Ґаррет Кемп щойно продав свою першу компанію, механізм із пошуку веб-сайтів StumbleUpon компанії eBay, за 75 мільйонів доларів.

Тепер він жив на широку ногу, насолоджувався нічним життям Сан-Франциско. І коли він розслаблявся у своїй квартирі у фешенебельному районі Саут Парк – випадково натрапив на DVD першого фільму про Бонда, у якому зіграв Деніел Крейґ, «Казино “Рояль”».

Фільм Кемпу дуже сподобався, але було в ньому дещо таке, що змусило його замислитися. На тридцятій хвилині фільму Бонд мчить Багамами на срібному форді «Мондео» в гонитві за заклятим ворогом Ле Шиффром і тут кидає оком на свій телефон Sony Ericsson. Це безцеремонний продакт-плейсмент, і за нинішніми стандартами телефон до смішного застарілий. Але в той момент Кемпа вразило, що Бонд побачив на екрані: графічну іконку «Мондео», яка рухалася в бік точки прибуття, «Оушен-клабу». Ця картинка застрягла йому в голові, й аби зрозуміти чому, вам потрібно більше знати про невтомний винахідливий мозок Ґаррета Кемпа…

Сан-Франциско десятиріччями свідомо утримувало кількість офіційних, ліцензованих водіїв таксі десь на рівні 1500. Ліцензії коштували відносно недорого, і перепродавати їх було заборонено, а власники могли тримати їх у себе скільки завгодно, за умови, що наїжджали мінімальну необхідну кількість годин на рік.

Тож зазвичай ліцензії з’являлися в доступі тільки тоді, коли хтось із водіїв помирав, а люди, які подавалися на ці ліцензії, мали чекати на них роками. Є купа історій про водіїв, які 30 років чекали на свою ліцензію і невдовзі після того, як отримували її, помирали.

Система гарантувала, що навіть у періоди затишшя в компаній таксі буде достатня кількість пасажирів і що водіям, які працюють повний день, заробітку вистачатиме на життя. Але попит на послуги таксі дуже перевищував пропозицію, а відтак сервіс таксі в Сан-Франциско був знаменитий своїм відстійним рівнем.

Намагатися зловити таксі у віддалених районах поруч з океаном або навіть у центрі міста ввечері у вихідний день – було пропащою справою.

Поїхати на таксі в аеропорт – ризикована гра, від якої нудило і яка легко могла закінчитися запізненням на літак. (Навіть якщо пасажир замовляв таксі заздалегідь, він не міг знати напевне, що таксі приїде; водій міг натомість вирішити повезти людину, яка ловить авто на вулиці).

Спроби покращити ситуацію були марні – автопарки і водії, які там працювали, непохитно стояли на тому, що конкуренцію потрібно обмежувати. Щоразу, коли мер чи окружна рада намагалися підвищити дозволену кількість ліцензій, розлючені водії заповнювали кабінети муніципалітету або блокували мерію, що призводило до цілковитого безладу.

Тож сумна ситуація з міським таксі сильно ускладнювала нове життя Кемпа. Оскільки зловити таксі на вулиці фактично було неможливо, він почав записувати в швидкий набір короткі номери жовтих таксі. Розчарування чекало навіть тут. «Я телефонував, але вони не приїжджали, і повз мене могло проїхати два-три таксі, поки я чекав на вулиці, – жаліється Ґаррет. – Потім я передзвонював, а вони навіть не могли пригадати, що я вже дзвонив. Пам’ятаю, я поспішав на перше або друге побачення. Я міг виїхати на 20 хвилин раніше – і все одно запізнитися на півгодини».

Місто – перлина західного узбережжя блищало й вабило, але в Кемпа не було жодного надійного способу задовольнити свою потребу. Звично невгамовний, розчарований власним безсиллям і озброєний прагненням кинути виклик офіційним службам, Кемп утілив у життя перше ж рішення, яке йому вдалося вигадати: коли йому потрібне було таксі, він телефонував у всі служби жовтих таксі в місті. Потім їхав на першому, яке прибувало.

Не дивно, що автопарки не оцінили цієї тактики. Підтвердити це неможливо, але Ґаррет Кемп вважає, що його номер потрапив у чорний список компаній таксі в Сан-Франциско. «Урешті-решт вони перестали брати слухавку, коли я дзвонив, – каже він. – Мені заборонили користуватися таксі в Сан-Франциско». Потім у Кемпа з’явилася дівчина.

Через декілька місяців після того, як eBay купив StumbleUpon, Ґаррет написав у фейсбуці повідомлення розумній, дуже гарній телевізійній продюсерці Мелоді Макклоскі і, зауваживши, що в них є слабкий зв’язок, а саме спільний френд Ом Малік, – запросив її на побачення.

Кемп був досить специфічною людиною, як і багато інших підприємців сфери високих технологій. Макклоскі відзначила, що його не надто турбували поверхові речі, які мають вагу для інших.

Наприклад, він стригся вряди-годи, і волосся відростало до плечей. Йому також подобалося малювати власні характерні символи для принтів на футболках, наприклад, куб Неккера, малюнок із декількох ліній, що можна бачити й сприймати по-різному. Потім він одягав ці футболки на вечері в дорогих ресторанах. «Гадки не маю, де в нього все це бралося, – каже Макклоскі. – Я від цього в захваті не була».

Йому не подобалося носити готівку; він міг прийти додому, розсіяно покласти пачку рахунків у шафу й забути про них. І хоча Кемп був свіжоспеченим мільйонером, а Макклоскі перебивалася на посаді продюсера новинного кабельного каналу Current TV, вона, за її словами, «платила за все».

Разом зі стосунками з’явилися і нові проблеми з пересуванням. Макклоскі жила в декількох кілометрах від Кемпа, у районі Пасифік-хайтс. Хай де вони хотіли зустрітися – це завжди була проблема, а Кемпові часто кортіло кудись вибратися разом уночі.

«У наших з тобою стосунках дуже складно з логістикою, – якось сказала вона йому. – Я не можу собі дозволити зустрічатися з тобою то тут то там по всьому місту. У мене рівень статків не дотягує до твого стилю життя».

Аби вирішити ці нагромаджені проблеми з пересуванням, Кемп почав експериментувати з приватними перевізниками – чорними седанами без розпізнавальних знаків, які під’їжджали до потенційних пасажирів і давали знати, що вільні, блимаючи фарами. Більшість сан-францисканців, особливо жінки, трималися від цих машин без розпізнавальних знаків подалі, бо боялися за власну безпеку й не довіряли авто без рахівника. Але Кемп зрозумів, що переважно це чисті авто із ввічливими водіями.

Із цими водіями найбільша проблема була в тому, щоби натрапити на них у «мертві години» між поїздками, які вони зазвичай перечікували біля готелів. Тож Кемп почав збирати номери телефонів водіїв таун-карів. «У якийсь момент у мене в телефоні зібралося 10-15 номерів найкращих водіїв чорних авто в усьому Сан-Франциско», – каже він.

Він продовжив гратися із системою: писав повідомлення улюбленому водію за декілька годин до того, як він йому знадобиться, і казав, у який час із якого ресторану чи бару його забрати. Одного разу він орендував таун-кар і водія для себе й друзів на цілий вечір. Цей привілей обійшовся в тисячу доларів, а в кінці вечора було буквально боляче кататися по місту, розвозячи всіх по домівках.

А потім у пам’яті Ґаррета Кемпа спливла та футуристична картинка із фільму «Казино “Рояль”».

Кемпом раптово заволоділа нова фантазія. Він часто говорив із Макклоскі про послуги таксі на вимогу, яке пасажири могли би відстежувати на карті в себе на мобілці. Одного дня нерозбірливо написав у молескіні, у який постійно вносив нові вигадані компанії й малював логотипи різних брендів, слово «Über» – з умлаутом над U. «Хіба це не вимовляється як “юбер”?» – спитала вона його.

«Мені все одно. Це виглядає круто», – відповів він.

Макклоскі пригадує, що Кемп «хотів, аби це було одне слово і щоби воно було досконалим», і що він безперервно роздумував над цим словом, як воно звучить і що означає. «Яка ж це була юбер-кава!» – час від часу говорив він після чергової чашки.

«Це означає неймовірні речі! Це означає неймовірність!».

Кемп розповідає, що хотів назвати новий сервіс або ÜberCab, або BestCab, але зрештою зупинився на UberCab, без умлаута.

Макклоскі дуже подобалося, що Кемп безперервно генерує нові ідеї, але вона не була певна, що вірить конкретно в цю. «Звісно, таксі в нас жахливі, – говорила вона. – Але ти сидиш у таксі лише якихось вісім хвилин! Чому це так важливо?».

Але Кемп був переконаний, що він такого сервісу хоче. Він також знав, що iPhone і його новий App Store, який Apple презентували влітку 2008 року, нарешті перетворять ту футуристичну картинку із «Казино “Рояль” на реальність. Ви не просто могли бачити на карті, де саме розташований об’єкт; завдяки тому, що в найраніших моделях телефонів стояли акселерометри, можна було бачити, рухається авто чи ні. Це означало, що айфон можна було використовувати як таксометр і згідно з його даними брати з пасажирів плату за кілометр або за хвилину поїздки.

Ідея Uber викристалізовувалася в голові Кемпа.