Як Білорусь проведе літо: чому вибори президента раптом стали цікавими

АвторАнтон Кашліков
23 Червня 2020
знання реформація

У Білорусі – знову боротьба добра зі злом. Напередодні чергових виборів президента, які призначені на 9 серпня, два головних опоненти Олександра Лукашенка вже опинилися за ґратами, десятки активістів і випадкових громадян заарештовані, люди виходять на вулиці, а соцмережі вибухають від обурення. Багато з цього вже відбувалося під час попередніх кампаній (наприклад, виборів 2006-го і 2010-го), але є і чимало важливих відмінностей. На прохання Platfor.ma видавець білоруських інтернет-журналів 34mag.net і 34travel.me Антон Кашліков написав про те, що ж нового в подіях 2020-го.

Версію матеріалу російською мовою можна прочитати за посиланням

Коротка передісторія для тих, хто не знайомий із ситуацією в Білорусі. Олександр Лукашенко керує країною 26 років. Єдині вибори в Білорусі, визнані світом, пройшли саме у 1994-му році, коли його обрали. Відтоді чесних виборів не було. Зате було все інше: переписування Конституції, безвісти зниклі опоненти, кримінальні справи та тюремні строки для всіх реальних і номінальних лідерів опозиції, переслідування за інакомислення, звільнення і відрахування з вишів за участь в протестах, повальна еміграція.

Важлива деталь, яка буде не дуже зрозумілою читачам з України, де голоси на виборах підраховують. У Білорусі цей етап пропускають, і просто пишуть потрібні цифри, які потім озвучують по державному ТБ. Усіх незгодних пакують в автозаки і закривають на 15 діб (або й на більші строки).

Від виборів 2020-го мало хто чекав змін і якихось нових ходів. Але в Білорусь прийшов коронавірус, який показав, наскільки правитель, м’яко кажучи, відірваний від реальності й очікувань суспільства. Кульмінація цієї відірваності – коли Лукашенко дозволив собі хамські висловлювання з приводу перших офіційних загиблих від коронавірусу в Білорусі. Низький рейтинг підтримки Лукашенко зараз – значною мірою результат його власної риторики останніх місяців. Не тільки тим, хто й раніше щось підозрював, а і багатьом вірним прихильникам влади стало очевидно: нагорі бардак і хаос, з усієї державної системи справно працює тільки репресивний апарат, рятуватися від пандемії потрібно самотужки, а на допомогу зверху розраховувати не можна.

Приблизно в таких умовах і було оголошено президентські вибори. Однак крім Лукашенка і кількох невиразних кандидатів-спойлерів, про участь заявили троє цікавіших персонажів. І ось тут уже починаються відмінності від усіх попередніх кампаній.

Перший з них – блогер Сергій Тіхановський, такий «народний білоруський Навальний», який попередні роки їздив країною, розмовляв з людьми й знімав «картинку, яку не показують по ТБ». Через досить високу популярність його швидко закрили на 15 діб, щоб він не міг податися на реєстрацію кандидатом в кандидати. Від безвиході подалася його дружина. Дружину, Світлану Тіхановську, зареєстрували. Чоловік став головою ініціативної групи, але так і знаходиться за ґратами з 29 травня. Чому? Тому що.

Другий – Валерій Цепкало, екскерівник білоруського Парку високих технологій, місцевої «Кремнієвої долини», до цього довгий час працював у владних структурах. Поки що на свободі.

І третій, мабуть, найнесподіваніший «кандидат в кандидати» – Віктор Бабарика, який 20 років до цього керував Белгазпромбанком, однією з найбільших фінустанов країни. Людина з репутацією інтелектуала і мецената. За останні роки він підтримав багато важливих культурних і соціальних проєктів, наприклад, за його ініціативи в Білорусь повернулися картини Марка Шагала та Хаїма Сутіна. Щоправда, нині вони «заарештовані» в межах кримінальної справи (так, ви все правильно прочитали: в Білорусі до справи долучили Шагала і Сутіна).

Фото: EPA

За кілька днів до ініціативної групи Бабарика вступили 10 тис. людей, які за місяць зібрали понад 400 тис. підписів (для висунення потрібно 100 тис.). За лічені тижні банкір провів настільки яскраву, красиву й інтелігентну кампанію, що його перебування на свободі влада стала вважати небезпечним. Разом з сином Едуардом, керівником його штабу, Віктора затримали вранці 18 червня. Чому? Тому що. Серед звинувачень на його адресу офіційно прозвучало таке: «Намагався зняти гроші з підконтрольних йому рахунків».

Це затримання підірвало білоруське суспільство. Протести, про які ви, можливо, читали в новинах, почалися після цього. Влада діє за своїм звичним сценарієм, який не змінювався з 1990-х. Криво сфабриковані кримінальні справи, кийки, міліціонери в цивільному, людей пхають в мікроавтобуси без номерів, залякування. У попередні рази цього вистачало, щоб приборкати непокірних. Але цього разу події відбуваються вже в межах принципово іншої ситуації.

Перше. Рейтинг підтримки Лукашенко ніколи не був таким низьким, це підтверджують навіть офіційні опитування, зроблені, до речі, до коронавірусу. Всі панічні заяви останнього часу, здається, свідчать про те, що це прекрасно знає і сам Лукашенко.

Друге. Грошей на передвиборчі пряники в країні немає, це визнає і сама влада. Залишається тільки батіг, але скільки грошей залишилося на підтримку бойового духу у власників цих батогів, не дуже зрозуміло.

Третє. З виборів 2010 року, що закінчилися сотнями заарештованих і кримінальними справами для практично всіх альтернативних кандидатів у президенти, пройшло десять років. За цей час виросло ціле покоління неляканих і небитих, тих, хто через вік не встиг придбати травмуючий досвід гри в догонялки з ОМОНом.

Фото: EPA

Четверте. Вплив офіційних ЗМІ у 2020-му на думки та настрої – мінімальний, якщо не сказати мізерний. В інтернет-медіа та соцмережах влада не те щоб відсутня, але конкуренцію програє начисто. Для прикладу: у головного державного інформагентства БелТА, такого собі щоденника президента, в Instagram 20 тис. підписників, Віктор Бабарика тільки в одній цій соцмережі зібрав за місяць 239 тис. аудиторії.

П’яте. План дій, який пропонує Бабарика, заснований виключно на законі (білоруси зараз з останніх сил намагаються діяти в його межах). Його юристи розкопали, що до виборчих комісій можна подаватися не тільки спостерігачами, але і тими, хто просто рахує голоси – тисячі громадян кинулися збирати підписи сусідів і реєструватися в дільничні виборчкоми. Пустять їх туди чи ніінше питання, але такого раніше не було.

Шосте. Протести вперше активно і масово проходять не лише в Мінську і великих містах, а й в маленьких райцентрах. Це теж щось новеньке. Ось, наприклад, у 15-тисячних Ганцевичах (це Брестська область) затримали 12 осіб.

Сьоме. Громадяни вже не готові просто мовчки слідувати в автозаки – затриманих починають відбивати у міліції. Такі епізоди були, як мінімум, в Молодечно та Бресті. При цьому важливо розуміти, що масових протестів ще немає – виходять десятки, сотні або тисячі, але ніяк не десятки тисяч.

Імовірність того, що Білорусь чекають наймасовіші протести в новітній історії, помірно висока. Як і те, що цього разу вони можуть піти за непередбачуваним сценарієм. Почитайте колонку політичного оглядача Артема Шрайбмана, в якій він наочно описує можливі варіанти розвитку подій.

Восьме. Вибори в Білорусі до цього завжди проходили в холодну пору року, коли сам вихід на вулицю і стояння на морозі вже був на кшталт подвигу. Цього разу вони призначені на 9 серпня. Очевидно, що розрахунок влади був на те, що це сезон відпусток і поїздок на дачі, коли політична активність населення зведена до мінімуму. Але вийшло так, що літо білоруси через коронавірус проводитимуть у себе вдома. А стояти на майданах в серпні чи в грудні – це дві великі різниці.

І наостанок дві дати.

30 червня – день, коли повинні офіційно оголосити, кого реєструють кандидатами в президенти. Тобто всі, про кого я писав вище, поки лише претендують на те, щоб стати кандидатами.

І 9 серпня – власне, дата президентських виборів.

І якщо поведінка влади в проміжок між двома цими датами або після них навряд чи здивує білорусів, то ось самі білоруси зараз, здається, готові здивувати себе самих.

Найцiкавiше на сайтi

Хто ми є і чому влізаємо в погане: Малкольм Гладуелл змусить вас переосмислити соціальні проблеми

АвторЮлія Гуріна
4 Травня 2019

Канадський журналіст і популяризатор соціології Малкольм Гладуелл постійно посягає на святе — на колективне несвідоме у наших поглядах. Цей підхід приніс йому всесвітню популярність, а його книзі «Поворотний момент» – статус бестселлера. Автор елегантно зриває ярлики, якими ми завісили лобове скло своїх уявлень про світ, і запрошує перепрошити наші інтуїтивні пояснення природи речей. Хто вплинув на наше дитинство більше: генетика чи вулиця? Чому єдиний спосіб боротьби з підлітковим курінням — це припинити боротися? Відповіді на ці та інші питання, знайдені Гладуеллом, незмінно дивують.

Невідомо, за яким принципом нікому не знайомі книги стають бестселерами на різних материках у країнах з різним менталітетом. Гладуелл вважає, що ідеї, продукти, меседжі та звички поширюються так само, як віруси. А віруси не поширюються самі по собі — за ними завжди стоять люди. Малкольм сформував три категорії людей, які спричиняють, розповсюджують та примножують «поворотний момент» певного продукту або явища, вписуючи його в історію. Це Конектори, Інформатори та Продавці.

Конектор — ваш друг, який знає геть усіх. Машу з кав’ярні, Степана Анатолієвича з 4-го під’їзду, Колю з сусіднього відділу, сестру режисера та друга сусідського собаки. Прогулянка з конектором нагадує вилазку із зіркою. Ви не можете вийти в місто, щоб хтось не впізнав Конектора і навіть у тихому районі знайдеться кілька випадкових перехожих, які колись працювали або випивали з Конектором.

У Конекторів вроджений талант зв’язувати світ довкола себе мережею своїх зв’язків. Потрібна людина в проект — вони знають де шукати. У них надзвичайне вміння заводити друзів, бо вони бачать щось цікаве в кожній людині. Конектори збирають друзів подібно до того, як хтось збирає колекцію марок.

Якщо прискіпливіше розглянуте своє коло друзів — виявиться, що це не тільки коло, але й не ваше насправді. Коли вам буде нічим зайнятися, спробуйте розплутати клубок соціальних зв’язків, який привів вас до найближчих знайомих — може виявитися, що всі нитки зав’язані на Конекторі. А ви радше не в центрі кола своїх знайомих, а запрошений гість у клубі, що належить Конектору.   

Силу слабких зв’язків легко демонструє пошук роботи. Пригадайте, як ви або ваші знайомі потрапили в компанію. Завдяки друзям? Аж ніяк, частіше за все люди дізнаються про можливості завдяки знайомим. Коли нам потрібно отримати нову інформацію, точку зору, фідбек, ідею або навіть роботу — ми звертаємося до знайомих, не до друзів. Адже друзі живуть тими самими проблемами, що і ми. Турбуються, переживають, сміються, купують приблизно те саме, що й ми. То хіба багато лишається між нами такого, що знають друзі, чого не знаєте ви?

 

Золотий фонд Фейсбуччини:
Уляна Супрун про причину всіх українських проблем

АвторPlatfor.ma
31 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Такі, як пост в. о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун про відоме всім українцям явище транспортного колапсу як метафору суспільства, де кожен дбає лише про себе.

Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Ілюстрація: https://www.facebook.com/ulanasuprun

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.

Між тугою та бентегою: психологиня про український «культ страждань»

Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток, хандра та, звісно, бентега – все це синоніми для сумного існування. Психологиня і психотерапевтиня із семирічним стажем Марія Фабрічева провела дослідження та з’ясувала, що Україна постійно знаходиться в режимі страждання, що відображається в культурі, мистецтві й безпосередньо на тому, як ми сприймаємо себе й свої успіхи. Platfor.ma поговорила з Марією про те, чому українське суспільство опинилося в цій кризі, які її симптоми й наслідки та як вилікувати цілу націю.

Марія Фабрічева, психологиня і психотерапевтиня

– Марія, чому ви зацікавилися питанням «культу страждань» в Україні та що це взагалі таке?

– «Культ страждань» – це термін, яким я позначила своє дослідження. Почалося все з того, що я стала помічати одну особливість у кожного другого зі своїх клієнтів із хорошими показниками в терапевтичній роботі. У якийсь момент людина ніби натикається на невидиму стіну, яка відкидає її назад, і сама собі не може пояснити, чому це сталося. Ти хочеш змін у своєму житті, але якась сила заважає. Описати словами складно, але це веде за собою негативні емоції, фізичну скутість, відчуття краху і безпорадності.

Крім цього, є відчуття якоїсь перешкоди на шляху до мети. У одній з клієнток була відмінна метафора – вона говорила, що чітко бачить перед собою світле майбутнє, але воно ніби за щільним склом і вхід туди заборонений. А на питання «Що заважає?» я побачила реакцію розгубленої дитини.

На мою думку, сильний вплив надає культуральний батько – інформація, яка передається з покоління в покоління (культуральний – це коли певна поведінка є типовою для окремої культури. – Platfor.ma). А також генетична пам’ять, коли кожне наступне покоління вже народжується з певним досвідом попередніх.

Я поділилася своїми спостереженнями з колегою, Роксаною Ящук, бо могло бути, що мені просто трапляється такий пласт клієнтів. Однак з’ясувалося, що її пацієнти теж часто стикаються з такими проблемами.

– Страждати – це ж не особливо захоплює. Чому, як ви стверджуєте, ціла нація пішла цим шляхом?

– У нашій нації є принцип «після»: радіти можна, але потім доведеться платити. Це від творців «хто в п’ятницю багато сміється – у неділю плаче». Це теж відгомін культурального сценарію, коли ти жив і вирощував їжу на своїй землі, але раптом несподівано прийшла якась сила і сказала: «Зерно віддай!» Все це передається. І тепер якщо ти щось добре зробив, то потрібно або мовчати, або не доводити до кінця, або бути готовим до неминучої кари.

Довгий період часу наші люди жили в деспотичному режимі, де покарання були досить страшними. В результаті українське суспільство адаптувалося під цей постійний біль і стало сприймати страждання як абсолютну норму.

Я спробувала з’ясувати, як в кожному з життєвих аспектів цей «культ страждань» проявляється. І, що важливо, як за допомогою тих чи інших страждань люди задовольняють свої потреби. Наприклад, буває, що за важкої роботи людина бурчить і злиться, але зате почуває себе особливою. Тобто завдяки стражданням люди відчувають себе значущими або отримують таким способом підтримку.

Нам потрібно для початку видихнути та спробувати формувати свої нові цінності згідно з реальністю «тут і зараз».

– Чи можна сказати, що це причина трудоголізму?

– Так! Він, рідний. Наше суспільство розділене на два типи. Перший – бунтарі, ті, хто на будь-яку пропозицію, яку вони сприймають як батьківське повчання, видають: «Кому потрібно, той і зробить». Таке собі «не хочу, не буду». І в цьому є багато плюсів: креативність, почуття справедливості, ентузіазм, комунікабельність. Ось тільки такі люди не завжди закінчують справи до кінця і швидко перегорають. І щоб їхня енергія зберігалася, їм потрібні союзники, яким вони зможуть делегувати фінал. Це не завжди відбувається чесно, а в хід йдуть маніпуляції-страждання – мігрень, захворювання, сонливість, що завгодно. А робота вже робиться кимось іншим.

Що стосується трудоголіків, то це великий пласт нашої нації. Це люди, для яких робота – сенс життя. Вони завжди сумніваються в результаті й тому, що достатньо гарно виконали роботу.

– Це ж синдром самозванця (дізнатися про нього більше можна тут)!

– Так, це саме синдром самозванця, який зараз набирає обертів. Тобто людина вважає, що занадто легко досягла визнання, не вистачало мук. Такі люди своїми силами доводять справи до кінця, але, шкода, не бачать своїх успіхів.

Почитание: советуем 3 книги о физике, похоронах и протестах

По некоторым данным, каждый год в мире издается более 2,2 млн книг. За всю человеческую жизнь практически невозможно прочесть хотя бы 1% из них. Еще сложнее – выбрать те, которые стоит читать. Platfor.ma предлагает три недавних нон-фикшн издания, за которые мы ручаемся: понятная физика, похоронные ритуалы и народные протесты как феномен.

Карло Ровелли

«Семь этюдов» ведущего исследователя теории квантовой гравитации Карло Ровелли в Италии так хорошо распродавались, что даже потеснили «50 оттенков серого». Уже по одному этому можно догадаться, что «Семь уроков» – это не семисотстраничный кирпич, наполненный дремучими теориями и высоколобыми терминами для избранных. Перед нами краткое и предельно простое введение в теорию физики. И если книги таких теоретиков и популяризаторов науки как Брайн Грин и Стивен Хокинг значительно упрощают понимание теории суперструн и появления черных дыр, то Ровелли идет еще дальше в сторону беспросветных гуманитариев – этот ученый пишет для тех, кто не смыслит в естественных науках почти ничего.