fbpx

Вишити за будь-яку ціну: як успішна візажистка стала робити вишиванки

АвторКатерина Демерза
1 Травня 2021

Більшість згадує про традиційне українське вбрання лише на День вишиванки та День незалежності. Та є ті, які у той чи інший спосіб пов’язують з ним життя — це звичайні люди з різних сфер, яким трапилося зустрітися з традицією. Platfor.ma разом з Музеєм Івана Гончара вирішили розповісти їхні історії. Перша героїня спецпроєкту «Зустріч з традицією» — Юлія Бриль. Вона вже понад 15 років працює візажисткою, за її плечима безліч українських кліпів та модних показів. Вдень вона працює, а ночами вишиває. Пів року тому Юлія створила інстаграм-акаунт my_ukrainianembroidery, присвячений традиційному вбранню. Як вона зустрілася з вишитою сорочкою та чому наразі вже не може уявити життя без цього, розповідає у нашому проєкті.

Я шукала для себе традиційну сорочку і те, що я знаходила, мені не подобалося. Я бачила, що воно не зовсім автентичне: майже все було вишите хрестиком, а сорочки були у вигляді халатів. Це не до мого смаку.

І ось я потрапила на виставку «Вишиті шедеври» в Музеї Івана Гончара — це було зібрання традиційного вбрання з усіх регіонів України. Одна сорочка особливо запала мені в серце — святкова вишита з Чернігівщини. Мене вразила вишивка білим по білому у поєднанні з червоною смужкою змережування «шабак». Вона задовольняла всі мої смаки, а ще я розуміла, що вона не занадто складна — тобто, мені достатньо трохи повчитися і я зможу її зробити. До цього я вишивала зовсім трошки: усіляких метеликів хрестиком, як усі це свого часу проходять.

Після виставки я відвідала лекцію та майстер-клас Олександри Сторчай… і понеслося (Олександра — старша наукова співробітниця Музею Івана Гончара, сектор «Тканина. Одяг». — Platfor.ma). Я з усіма подружилася, зрозуміла, що ніхто там не кусається, можна спілкуватися, можна вчитися. Все складалося як треба.

Після майстер-класів я зателефонувала Олександрі, розповіла про те, що хочу вишити сорочку з Чернігівщини, домовилася про зустріч. Прийшла вже зі своїм полотном: підготувалася.

Процес вишивання саме першої сорочки був довгим, адже я нікуди не поспішала. Врешті я її декілька разів носила, а потім… продала. Так сталося. У мене не було на меті це робити, просто знайома побачила фото, відчула та попросила. Я тоді подумала, що раз так сталося, то можливо, треба відпустити, треба цій сорочці далі жити-гуляти. До того ж я була певна, що вона в гарних руках, що нова власниця буде носити із задоволенням.

З того часу я завжди в процесі. У мене багато речей, ідей, проєктів, я постійно щось шию-вишиваю. Я вже без цього не можу. Вишивала подрузі, чоловіку, вишивала вже дві сорочки сину, бо він росте і щороку потрібна нова. У мене дуже багато планів, забаганок і того, що я хочу-хочу.

І ще до мене прийшло замовлення на сорочку. Я не збиралася працювати в цій сфері, не збиралася бути професійною вишивальницею. Це було моє хобі, задоволення від відчуття, що я можу щось створювати. Та наразі у мене вже починають робити замовлення.

Робота

Зараз, коли я вже познайомилась із професією, скажімо так, вишивальниці, я розумію, що має бути приблизно 2-3 місяці часу, щоби створити сорочку. Наразі у мене дуже багато всього почато. У цьому сенсі, я трохи «неправильна» вишивальниця, хочу все й одразу.

Вибір йде від відчуття: я дивлюся на різні вироби, придивляюся, гортаю книжки, і, зрештою, обираю бажану нову річ. Зараз я, наприклад, хочу вишити довбану сорочку з Івано-Франківщини. Це така назва вишиття — довбане. Я розумію, що ще не зовсім можу це зробити, тож я готуюся поки. Замовила домоткане стародавнє полотно з Франківщини, підібрала нитки, вивчила шви до цієї сорочки, навіть купила намиста на антикварному ринку. Звісно, все має бути зшито вручну. В ідеалі хочу створити повноцінний стрій.

Я як жила, так і продовжую жити. Я не змінила роботу, професію, я просто їх поєдную. Вишивка дає мені відчуття спокою. Коли в тебе багато різних емоцій, зайвої енергії, яка в тобі бурлить, завдяки вишивці ти можеш трансформувати її у щось прекрасне. Неважливо — поганий настрій чи гарний, ти просто сідаєш шити, заспокоюєшся, перемикаєшся. Все, що було до того, перестає існувати, ти вимкнув всі емоції, і всю силу, що була, вкладаєш у творчість. Це магія. Медитація.

Мій улюблений момент — підготовка. Я люблю збирати, готуватися: коли ти вже розумієш тканину, нитки, маєш схему, все розклала — це таке передчуття. Ти вже мрієш про це, і ці перші кроки, коли ти трішечки щось зробив і тобі це вже подобається — ось це найкращі моменти та переживання. Це як підготовка до свята іноді важливіша за саме свято. І звісно, ти кожну річ проживаєш як маленьке життя. Тож, у мене паралельно декілька життів.

Добре, що з нитками й тканиною зараз вже проблем немає. Уже завозять французькі та італійські коноплі, з щільним рівномірним плетінням, дикий шовк, величезні палітри ниток. Звичайно, воно коштує грошей, але потім ти отримуєш не просто річ, а витвір мистецтва. Він лишиться навіки, його ще будуть передавати у спадок.

Інстаграм

Я створила Інстаграм, бо розумію і бачу довкола, що ті, хто, скажемо так, «не люблять українське», мають таке ставлення, тому що вони його просто не знають! У них є певне уявлення, що українське — це обов’язково має бути вінок з квітів. Не важливо, тобі 20 чи 60 років, головне, щоби був вінок зі стрічками, якась дуже рясна сорочка, лапата така, і бажано, щоби на ній були вишиті рози або лілії. Я подумала, що якщо я вже бачу та знаю, яке воно має бути, яке воно гарне, автентичне, то треба починати ділитися цим з людьми, розвивати їхню надивленість, гарний смак.

Тим більше коли в мене є можливість долучити справжні світлини і перевірену інформацію. Я можу прийти до музею, все покажуть, розкажуть, дадуть зробити фото і я зможу далі транслювати ось це все справжнє. Це для мене прям як дар, дуже цінно.

Інстаграм — це мій спосіб показати, донести, яка вона насправді — наша українська культура. Показати, що традиційне вбрання — це ось це гарне, красиве, що ось таке люблять і носять, цим пишаються, а не те, що вигадали собі ті противники українського.

Я не маю на меті зібрати велику аудиторію, якісь боти та магазини мені не цікаві. Майже всіх підписників, що в мене зараз, я знаю, я з ними усіма спілкуюся. Це така моя маленька спільнота.

Традиційна культура

Раніше у мене не було особливого ставлення до традиційної культури. Я любила українську мову, з дитинства її вивчала, у нас це у побуті було, не зважаючи на те, що я з Запорізької області. Потім вже в Києві довкола сформувалося оточення друзів, які любили українське. Я бачила, що вони гордо несуть нашу культуру, і мені це подобалося, я думала, що певно також так хочу.

В моїй родині не побутувало жодних українських традицій. Утім, завдяки тому, що в дитинстві мене виховувала няня Олександра, у мене залишилася пам’ять про її стару побілену українську хату, де висів білий по білому рушник над іконою, і де вона ввечері та вранці читала “Отче наш”.

Звісно, в повсякденному житті традиційне вбрання не завжди доречне, але певні елементи — так. Щобільше, ми розвиваємося і приходимо до того, що свята мають бути святами. Для мене, традиційне вбрання — це якраз свята, весілля, родинні фотосесії. Це те, що пов’язано з родиною.

Мої знайомі мають велику родину, купу дітей, і на свята збираються всі разом, одягають сорочки і роблять сімейне фото. Ось це для мене і є використання традиційного.

Інший варіант: коли людина має якийсь статус, їде за кордон та відвідує там вечори-зустрічі. Саме так роблять японці — одягають своє кімоно і гордо в ньому приходять. Я вважаю, що наші теж мають так робити. Коли вони прийшли у традиційному костюмі — це ж прекрасно.

Я почала вишивати рушник — це якраз буде мій спадок, я так собі вигадала. Оскільки у мене нікого не залишилося із рідних, то цей рушник буде присвячений моєму роду. Він буде на час, коли на Різдво до тебе приходять душі твоїх рідних у гості. Його я назвала: Гарбузовий рушник, тому що мою бабусю називали Зінка Гарбузка, а діда звали Михайло Гарбуз. Такі от ми, гарбузова сім’я. Я вже вишила початок — там в мене буде власний герб — такі в мене замашки, гарбузові аристократи.

Джерелом натхнення стали чотири музейні рушники. Один став взірцем для покрайниці, а з другого я взяла техніки вишиття — він стародавній, з 18 століття, просто неймовірний. Цими техніками я вишиватиму гарбузові квіти.

Якщо ви хочете познайомитися з українським вбранням та спробувати вишити сорочку, але не знаєте, з чого почати, то, по-перше, треба знайти вчителя, який тебе надихати. Від цього дуже залежить подальша історія з вишивкою. По-друге, радила б не вагатися, а сідати і шити, все буде, все вдасться.

Головне — визначитися з вчителем та з виробом який ти хочеш. Дивіться в книжках, в музеях. Є спеціальні збірки по областях та регіонах. Строїв насправді мільйон — кожне село має свій окремий унікальний стиль. Тому і хочу показувати це все в Інстаграмі, показувати, що всі ми різні і усюди можна знайти своє, прекрасне.

Взагалі, я вважаю, що вишивати мають багато хто. Це така розрада та захоплення, не лише для людей певного віку та статусу. Традиційно це була історія змолоду. Нехай повертається.

 

Музей Івана Гончара у Фейсбуці та Інстаграмі

Фотографії: Настя Телікова

Читайте більше цікавого