Вітаємо з помилкою: Майкл Щур, ОМКФ, «Дах» і Havas про поразки як користь

АвторІрина Шостак
4 Вересня 2018
кіно креатівіті мистецтво підприємництво

Після розмов про інновації та сторітелінг у бізнесі креативні українці замислилися про творчі рішення: чи так важливо рухатися за планом, не відходячи від курсу? Чи може креативність бути запланованою, а помилки – успішними? Ці та інші питання обговорювали на завершальній події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

Юлія Сінькевич, генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю

Одеський міжнародний кінофестиваль це своєрідний окремий простір, який протягом дев’яти днів існує у форматі фестивалю, а решту року – у вигляді інших активностей. І це досить кропітка робота, де застосовуються абсолютно бізнесові механізми.

Люди, які приходять до нас у команду, часто думають, що потраплять у богемну тусовку, будуть постійно дивитись фільми і що всі тут інтелектуали з топ-100 улюблених стрічок (усі, звичайно, артхаусні). І помиляються. В процесі вони бачать бухгалтера, ще одного бухгалтера і ще одного бухгалтера, юристів, фінансистів, людей, які відповідають за технічні нюанси на фестивалі, а також маркетинг, який потребує суворого виконання своїх умов. І де ж творча команда? Де творчість? Вона є, але це дуже невелика священна корова в нашій компанії. Все інше працює на те, щоб планувати, виробляти стратегію, виконувати план підготовки фестивалю. І це відбувається увесь рік.

Творчі люди, режисери, часто виключені з процесу, який пов’язаний з участю фільмів у фестивалі. Є інші – дистриб’ютори, агенти, PR-менеджери, які відповідають за різні процеси у продакшені. Хоча всі розуміють, що саме зі сценарію починався фільм, і з режисерки, яка запалила своєю ідеєю продюсерів. І тут ти розумієш, що це і є баланс, поєднання прагматичних аспектів і роботи в культурному проекті.

За весь час свого існування кіно насправді не дуже змінилося. Змінилися манера гри, прийоми, але де-факто людям так само подобається стежити один за одним. В останні роки у тренді  віртуальна та доповнена реальність. Це на стику технологій зі сторітеллінгом, але ситуація така, що технологію вже придумали, а контент ще наздоганяє. Тому є такий вектор розвитку, як 3D чи інші технології. Поки що не зрозуміло, чи буде це проривом, тому що кіно залишається досить традиційним видом мистецтва, коли ти йдеш в кінотеатр і дивишся все на великому екрані. І ця звичка зміниться ще нескоро.

Наталя Деянова, стратегиня Havas Group Ukraine

Моя робота пов’язана зі стратегічним плануванням, тому мені доводиться боротися з найгіршими проявами креативу, а найкращі – підтримувати. Моя семирічна донька впевнена, що мама придумує правила, за якими інші дяді та тьоті створюють рекламні ролики і банери. Загалом це правда. Я маю формулювати певний перелік правил, один з пунктів якого, наприклад, скаже, що лабрадор в рекламі краще сенбернара.

Реклама не є мистецтвом, вона пов’язана з конкретними бізнес-результатами та цілями. І тому питання, як подружити бізнес-результати й ефективність з креативністю і радістю людей, які створюють рекламу, досі актуальне. Але парадоксально те, що сьогодні все більше творчих та інтелектуальних людей хочуть мати сферу діяльності, де можна перевірити результат.

Нещодавно до нас приїжджала група людей з Франції. Усі вони студенти дорогої бізнес-школи, яка готує спеціалістів з менеджменту та маркетингу і дає їм дипломи з чарівними літерами МВА. Так от їхній середній вік – 45 років. Одна студентка, якій 48, розповіла, що прийшла у бізнес-школу після того, як у 40 років усвідомила, що не зможе стати видатним педагогом з фортепіано для дітей, тож їй це перестало подобатися і вона захотіла щось змінити. У 48 років! Це дуже круто. Це явище країн першого світу – вона не відчуває ніякої драми, що її життя у ролі викладача музики було помилкою, що нібито вона всі ці роки йшла кудись не туди. Усе просто – один період у житті закінчився, можна поставити крапку і почати нову сторінку. Нам теж варто навчитися так ставитися до «помилок» і не вважати ними неочікувані повороти чи спонтанні рішення.

 

Руслана Хазіпова, учасниця гурту Dakh Daughters, акторка театру ДАХ

Влад Троїцький так побудував свій бізнес, щоб можна було створити театр і далі по життю робити те, що він хоче. Йому вдалося вхопити свій маленький простір – і зараз там вже 25 років існує театр «Дах», центр сучасного мистецтва.

Спочатку було так, що акторів 50-60, а глядачів менше – «Дах» був достатньо камерним. Зараз все це змінилося, а на концерти деяких наших проектів приходить тисяч 15 глядачів. Тепер ми вже є конкурентними на світовому ринку, в нас усе наперед розписано так, я, наприклад, знаю, що робитиму за два роки.

Коли я пішла в театральний університет, мені здавалося, що це несерйозно, допоки не прийшов Влад Троїцький. І отут моє життя змінилось. Це був перший і останній його курс за всю історію. Він тоді одразу сказав, що не буде слави, не буде грошей, не буде нічого, окрім нещасного життя. І маємо, що маємо.

Як з’явилися Dakh Daughters? Якось ми з «Дахом» їхали на гастролі в Париж і одна з учасниць каже: «Дівчатка, а давайте зберемось разом і щось заграємо?» «А що?» «Ну що хто хоче» «А чого?» «Ну, от ми їдемо на гастролі в Париж, а раптом ми опинимось у якомусь кабаре». І ми погодились, взяли інструменти і заграли, зробили програму десь години на півтори, показали це Владу. Він сказав, що з цим можна працювати, і запропонував нам грим, костюми. Перший концерт ми зіграли в Парижі. Там було 200-300 людей, французька публіка, вони всі були в захваті. Так з’явилися Dakh Daughters.

Роман Вінтонів, журналіст і «батько» Майкла Щура

Усе життя в мене складається з такого собі набору помилок, фатальностей, випадків, які привели мене кудись. Через помилку в школі я не зміг вступити на економічний, а вступав туди, куди це було можливим і став журналістом. А мав би зараз працювати бухгалтером.

Це був фейл. Люди приходили з папками вирізок з газет. А я першу свою статтю написав на практиці після першого курсу, просто щоб мене не відрахували. Це було інтев‘ю з рок-групою Wet Snails, вони грали дуже крутий треш-метал. І я приніс це інтерв‘ю редактору районки – чуваку, який досі відходив від радянської цензури.

А ще колись я почав робити своє шоу. До того ніякого такого досвіду в мене не було, максимум – репортаж у новинах. А тут раптом постало питання робити програму. І якщо би мені хтось перед тим сказав: «Чувак, тобі треба буде писати сценарій, бути ведучим, писати режисерський план, монтувати, ставити завдання оператору, можливо, навіть поправляти світло, потім робити постпродакшн, титри, тобі треба придумати назву, концепцію» – я би нічого навіть не починав робити. Але ця історія перла, відповідно питання, що треба щось робити, не виникало. Ти просто робиш. Так почалася історія із Майклом Щуром.

Балансу між плануванням, бюджетними папірцями і творчістю я, скоріше, не знаходжу. Я зрозумів, що якщо мені щось не подобається, я не отримую від цього кайф, то я не можу нічого робити. Я не досягаю результату, нічого не планую, нічого не можу придумати, якщо це мене не пре. Так починався всесвіт – з темряви, потім з’явилось світло. Його теж перло, коли він це почав робити.

Все методами проб і помилок. Якщо ви подивитесь перші мої програми «Але є одне але», то у вас виникне питання, що він взагалі робить у відео? Просто тоді я працював сам. Зараз у мене є група, вони набагато прикольніше все роблять. Коли я не втручаюсь у цей процес, виходить добре, а коли втручаюсь не завжди. Це важкий досвід – визнати, що інші люди роблять твою роботу краще.

«Суспільне» – ще одна з таких помилок. Усі друзі говорили мені: чувак, не йди туди. Ті, хто при здоровому глузді, розуміють, що там дуже багато роботи і мало хто за неї подякує.

Я за те, щоб ми усі помилялися, бо помилки дають найбільший результат у житті. Просто починайте, робіть що-небудь в напрямку проекту, який задумали, будь-що найдрібніше – реально вас затягне. Навіть якщо не вмієте, не знаєте, не готові, зробіть будь-що. Перший крок – найбільш відповідальний і, як правило, найпростіший, але ми завжди не готові до нього.

Найцiкавiше на сайтi

«Креативність – це сміливість»: Petcube, «Основи» та інші українські підприємці про досвід інновацій

АвторІрина Шостак
26 Квітня 2018

Як просувати інновації в консервативній сфері? Навіщо підключати тварин до інтернету? Як творчий підхід може вирішувати бізнес-завдання? Ці та інші питання обговорювали на першій події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів.

Макс Яковер, співзасновник та член стратегічної групи Radar Tech, CEO та керуючий партнер Unit.city, в минулому – директор з розвитку ВДНГ

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Unit.city
Unit.city
Unit.city

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.

«Ну, не дуже»: творчі люди про критику в креативних індустріях

Критика – це болісна тема, особливо для творчих людей. Часто вона буває аж надто суб’єктивною, не піддається логіці або не підкріплюється аргументами. Та навіть коли вона виправдана, від цього не легше. Ми спитали в працівників креативних індустрій в Україні, як вони сприймають критику, працюють з клієнтом і не псують собі нерви.

Єгор Сігнієнко, графічний дизайнер, фотограф

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

 

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.

Наука історії: креативні українці про те, чому вам потрібен сторітелінг

АвторІрина Шостак
26 Червня 2018

Що таке сторітелінг і як він пов’язаний із брендами? Як створювати захоплюючі історії, які помітять, у які повірять, і які змотивують підтримати вашу ідею/купити продукт/надихнуть на власний проект? Ці та інші питання обговорювали на другій події з циклу Creative innovation factory — спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів. Ми, до речі, побували і на першій події з циклу, про культуру інновацій.

Ярослав Лодигін, кінорежисер, співзасновник радіо Аристократи

Сторітелінгом я почав займатися з 16 років – спочатку на радіо. Тоді я працював переважно голосом,  а далі вже були гумор, стендап, телебачення і різні інші формати. Ось врешті прийшов до кіно. Це одна з найважчих форм сторітелінгу, адже в ній історію допомагають створювати сотні людей за допомогою різних способів. І часто вся ця грандіозна робота направлена всього лише на одну секунду майбутнього фільму.

Найкраща порада — ніколи не говорити через силу, із якихось зобов’язань, принаймні, на радіо. А ще дуже добре уявляти конкретних людей, якогось ідеального споживача, слухача. І чим більш конкретною буде така людина, тим тіснішим буде зв’язок зі споживачами контенту, тим інтимнішим. І, як це не парадоксально, – тим більшою ставатиме аудиторія.

 

Юрій Бабинець, креативний директор Havas Kyiv

Якщо ми говоримо про рекламу, то кожна історія відштовхується не від продукту,  не від бізнес завдання, а від людини, від її життя. Дуже важливо, щоб у історії людина впізнавала себе. При цьому краще такі історії не вигадувати, а шукати, просто тому що придумувати їх дуже складно. Часто вигадані історії стають таким собі Франкінштейном воно ніби дихає, рухається, але душі немає.

Шукайте історії це завжди цікаво. Ось ми, скажімо, використовуємо такий інструмент як форуми. Там люди розповідають такі життєві історії, які вигадати неможливо. А за кожною історією, якою ви продаєте рекламу, повинна бути правда, в якій глядач водночас і впізнає себе, і розважиться.

Чому ми любимо історії? Тому що наша свідомість пристосована до шаблонів. Свідомість з легкістю розпізнає метафори із казок, які нам розказували у дитинстві. Саме тому ми краще засвоюємо інформацію, що нам передають через непрямі історії — казки, легенди, міфи. Через це навіть для цікавих історій варто шукати нестандартний спосіб подачі, щоб підвищити їх ефективність.

Одна з технік стимуляції мислення та генерації ідей примусити думати себе як хтось інший. Спробувати стати іншою людиною або іншою твариною.  Є бренд, про який треба розповісти, але у вас ступор? Варто уявити себе кимось іншим, що дозволить перенести розум у зовсім інші рамки і розслабити свідомість. А підсвідомість іноді видає дуже цікаві теми.

Серед інших найпростіших технік — збір наслідків, адже ми просуваємо чи комунікуємо не продукт, а те, що він може зробити. Найпростіша техніка — модель Декарта:  що відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я буду використовувати цей продукт? Що відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Чого не відбудеться, якщо я не буду використовувати цей продукт? Ставите собі такі питання і виписуєте усі наслідки. Побачите – ви отримаєте дуже незвичні інсайти.  

«У нас все треш. Треба заробляти на цьому»: журнал «5.6» про архітектуру та фото в Україні

АвторPlatfor.ma
29 Серпня 2018

В Україні вийшло вже десять номерів журналу «5.6». Це нестандартне видання про фотографію, яке оглядає різноманітні аспекти цього мистецтва. Критичний одинадцятий номер автори планують присвятити українській архітектурі, й зараз збирають гроші на Спільнокошті. Platfor.ma поговорила з ідеологами журналу фотографом Віктором Марущенком та архітектором Олексієм Биковим про те, що у нас з цими сферами та навіщо підтримувати «5.6» своїми коштами.

– В проекті на Спільнокошті ви згадуєте, що протягом ХХ століття в Україні декілька разів докорінно змінювалась архітектура. Коли і як це відбувалося?

– На початку століття можна відзначити дореволюційний архітектурно-будівельний бум у Києві – з його шикарними прибутковими будинками та громадськими будівлями, наприклад, Національним художнім музеєм. Після революції 1917 року архітектура, так само, як і інші галузі мистецтв, стала на нові рейки, винайшла нову мову – нею став конструктивізм.

Однак із приходом Сталіна ситуація ще раз кардинально змінилася – відповідно до вимог нової політики партії. Конструктивізм був забутий. Повноцінне становлення СРСР як імперії вимагало таких же архітектурних образів, тому головним стилем став ампір. А далі з початком кампанії викриття культу особи викрили і таку архітектуру, звинувативши її в завеликій розкоші.

Радянський модернізм 60-х в одну ногу зі світовими настроями космічного майбутнього проголошував нові норми і стандарти. До кінця свого існування цей стиль також зазнав кілька внутрішніх змін. Наприклад, останній його період, постмодернізм, знаменував часи перебудови і свободу вибору, в тому числі архітектурних засобів і можливостей.

Як назвати архітектуру часів незалежної України ще ніхто навіть особливо не задумувався. Хоча, на наш погляд, це можна назвати поц-модернізм.

– А якщо порівнювати зі світом, то де зараз знаходиться наша архітектура і норми забудови? Чи є наші проблеми унікальними?

– Архітектура нерозривно пов’язана з усіма сферами життя, в якійсь мірі є їх втіленням і відображенням в матеріальному світі. Тому це швидше питання відсталості суспільства в цілому.

Наприклад, крім об’єктивно низької якості вітчизняної архітектури у виконанні наших архітекторів, у нас немає жодних прикладів, коли в Україні щось би будували світові майстри. Але ж це одна з особливостей сучасного світу архітектури – його абсолютна глобалізація.

Важливо ще відзначити, що не тільки конкретні будівлі, але і концепції розвитку міст в цілому знаходяться ще на рівні пострадянського розвитку. Хоча в світі це одне з найбільш важливих питань, і йому приділяється багато часу і коштів.

– Ви прагнете зафіксувати стан сучасної архітектури України, щоб звернути на нього увагу суспільства. Чи можете ви навести світові чи українські приклади, коли фотографія дійсно щось змінила?

– Прикладів багато. Скажімо, Енсель Адамс і його фотографія існуючого пейзажу врятували місцевість від запланованого будівництва гідроелектростанції. Або португальський фотограф Фернандо Гуеро, чиї фото сучасної архітектури Португалії зробили її однією з наймодніших на світовій сцені, а також ще більш посилили значення таких корифеїв як Алваро Сиза і Соуто де Моура.

– Одна із найгучніших суперечок останніх років в Україні – це театр на Андрієвському узвозі. Що цей скандал говорить про наше суспільство та його смаки?

– Він говорить про те, що ми до цих пір так і не готові сприймати і чути один одного. Це велика проблема.

– Які найцікавіші архітектурні об’єкти ви знаєте в Україні? Умовно, заради чого сюди їхати іноземцям?

– Зараз у всьому світі шалено популярний радянський модернізм. Україна і Київ у цій сфері займає одне з перших місць, тому що в Росію не хочуть їхати, Середній Схід – все ще трохи дикувато, а ми гостинні й у нас відкриті кордони. Але, на жаль, ми продовжуємо байдуже ставиться до цієї архітектури, вона досі не має статусу пам’яток, а будівлі хаотично перебудовуються.