Одеський міжнародний кінофестиваль – це своєрідний окремий простір, який протягом дев’яти днів існує у форматі фестивалю, а решту року – у вигляді інших активностей. І це досить кропітка робота, де застосовуються абсолютно бізнесові механізми.

Люди, які приходять до нас у команду, часто думають, що потраплять у богемну тусовку, будуть постійно дивитись фільми і що всі тут інтелектуали з топ-100 улюблених стрічок (усі, звичайно, артхаусні). І помиляються. В процесі вони бачать бухгалтера, ще одного бухгалтера і ще одного бухгалтера, юристів, фінансистів, людей, які відповідають за технічні нюанси на фестивалі, а також маркетинг, який потребує суворого виконання своїх умов. І де ж творча команда? Де творчість? Вона є, але це дуже невелика священна корова в нашій компанії. Все інше працює на те, щоб планувати, виробляти стратегію, виконувати план підготовки фестивалю. І це відбувається увесь рік.

Творчі люди, режисери, часто виключені з процесу, який пов’язаний з участю фільмів у фестивалі. Є інші – дистриб’ютори, агенти, PR-менеджери, які відповідають за різні процеси у продакшені. Хоча всі розуміють, що саме зі сценарію починався фільм, і з режисерки, яка запалила своєю ідеєю продюсерів. І тут ти розумієш, що це і є баланс, поєднання прагматичних аспектів і роботи в культурному проекті.

За весь час свого існування кіно насправді не дуже змінилося. Змінилися манера гри, прийоми, але де-факто людям так само подобається стежити один за одним. В останні роки у тренді  віртуальна та доповнена реальність. Це на стику технологій зі сторітеллінгом, але ситуація така, що технологію вже придумали, а контент ще наздоганяє. Тому є такий вектор розвитку, як 3D чи інші технології. Поки що не зрозуміло, чи буде це проривом, тому що кіно залишається досить традиційним видом мистецтва, коли ти йдеш в кінотеатр і дивишся все на великому екрані. І ця звичка зміниться ще нескоро.

Моя робота пов’язана зі стратегічним плануванням, тому мені доводиться боротися з найгіршими проявами креативу, а найкращі – підтримувати. Моя семирічна донька впевнена, що мама придумує правила, за якими інші дяді та тьоті створюють рекламні ролики і банери. Загалом це правда. Я маю формулювати певний перелік правил, один з пунктів якого, наприклад, скаже, що лабрадор в рекламі краще сенбернара.

Реклама не є мистецтвом, вона пов’язана з конкретними бізнес-результатами та цілями. І тому питання, як подружити бізнес-результати й ефективність з креативністю і радістю людей, які створюють рекламу, досі актуальне. Але парадоксально те, що сьогодні все більше творчих та інтелектуальних людей хочуть мати сферу діяльності, де можна перевірити результат.

Нещодавно до нас приїжджала група людей з Франції. Усі вони студенти дорогої бізнес-школи, яка готує спеціалістів з менеджменту та маркетингу і дає їм дипломи з чарівними літерами МВА. Так от їхній середній вік – 45 років. Одна студентка, якій 48, розповіла, що прийшла у бізнес-школу після того, як у 40 років усвідомила, що не зможе стати видатним педагогом з фортепіано для дітей, тож їй це перестало подобатися і вона захотіла щось змінити. У 48 років! Це дуже круто. Це явище країн першого світу – вона не відчуває ніякої драми, що її життя у ролі викладача музики було помилкою, що нібито вона всі ці роки йшла кудись не туди. Усе просто – один період у житті закінчився, можна поставити крапку і почати нову сторінку. Нам теж варто навчитися так ставитися до «помилок» і не вважати ними неочікувані повороти чи спонтанні рішення.

Влад Троїцький так побудував свій бізнес, щоб можна було створити театр і далі по життю робити те, що він хоче. Йому вдалося вхопити свій маленький простір – і зараз там вже 25 років існує театр «Дах», центр сучасного мистецтва.

Спочатку було так, що акторів 50-60, а глядачів менше – «Дах» був достатньо камерним. Зараз все це змінилося, а на концерти деяких наших проектів приходить тисяч 15 глядачів. Тепер ми вже є конкурентними на світовому ринку, в нас усе наперед розписано – так, я, наприклад, знаю, що робитиму за два роки.

Коли я пішла в театральний університет, мені здавалося, що це несерйозно, допоки не прийшов Влад Троїцький. І отут моє життя змінилось. Це був перший і останній його курс за всю історію. Він тоді одразу сказав, що не буде слави, не буде грошей, не буде нічого, окрім нещасного життя. І маємо, що маємо.

Як з’явилися Dakh Daughters? Якось ми з «Дахом» їхали на гастролі в Париж і одна з учасниць каже: «Дівчатка, а давайте зберемось разом і щось заграємо?» – «А що?» – «Ну що хто хоче» – «А чого?» – «Ну, от ми їдемо на гастролі в Париж, а раптом ми опинимось у якомусь кабаре». І ми погодились, взяли інструменти і заграли, зробили програму десь години на півтори, показали це Владу. Він сказав, що з цим можна працювати, і запропонував нам грим, костюми. Перший концерт ми зіграли в Парижі. Там було 200-300 людей, французька публіка, вони всі були в захваті. Так з’явилися Dakh Daughters.

Усе життя в мене складається з такого собі набору помилок, фатальностей, випадків, які привели мене кудись. Через помилку в школі я не зміг вступити на економічний, а вступав туди, куди це було можливим і став журналістом. А мав би зараз працювати бухгалтером.

Це був фейл. Люди приходили з папками вирізок з газет. А я першу свою статтю написав на практиці після першого курсу, просто щоб мене не відрахували. Це було інтев‘ю з рок-групою Wet Snails, вони грали дуже крутий треш-метал. І я приніс це інтерв‘ю редактору районки – чуваку, який досі відходив від радянської цензури.

А ще колись я почав робити своє шоу. До того ніякого такого досвіду в мене не було, максимум – репортаж у новинах. А тут раптом постало питання робити програму. І якщо би мені хтось перед тим сказав: «Чувак, тобі треба буде писати сценарій, бути ведучим, писати режисерський план, монтувати, ставити завдання оператору, можливо, навіть поправляти світло, потім робити постпродакшн, титри, тобі треба придумати назву, концепцію» – я би нічого навіть не починав робити. Але ця історія перла, відповідно питання, що треба щось робити, не виникало. Ти просто робиш. Так почалася історія із Майклом Щуром.

Балансу між плануванням, бюджетними папірцями і творчістю я, скоріше, не знаходжу. Я зрозумів, що якщо мені щось не подобається, я не отримую від цього кайф, то я не можу нічого робити. Я не досягаю результату, нічого не планую, нічого не можу придумати, якщо це мене не пре. Так починався всесвіт – з темряви, потім з’явилось світло. Його теж перло, коли він це почав робити.

Все методами проб і помилок. Якщо ви подивитесь перші мої програми «Але є одне але», то у вас виникне питання, що він взагалі робить у відео? Просто тоді я працював сам. Зараз у мене є група, вони набагато прикольніше все роблять. Коли я не втручаюсь у цей процес, виходить добре, а коли втручаюсь – не завжди. Це важкий досвід – визнати, що інші люди роблять твою роботу краще.

«Суспільне» – ще одна з таких помилок. Усі друзі говорили мені: чувак, не йди туди. Ті, хто при здоровому глузді, розуміють, що там дуже багато роботи і мало хто за неї подякує.

Я за те, щоб ми усі помилялися, бо помилки дають найбільший результат у житті. Просто починайте, робіть що-небудь в напрямку проекту, який задумали, будь-що найдрібніше – реально вас затягне. Навіть якщо не вмієте, не знаєте, не готові, зробіть будь-що. Перший крок – найбільш відповідальний і, як правило, найпростіший, але ми завжди не готові до нього.