Тень Киева: главные неофициальные символы города

30 Травня 2015
знання пороблено урбаністика

Украинская столица празднует День Киева. Как люди, искренне (и безответно) влюбленные в этот город, мы вместе с сообществом Urban sketching project Kyiv решили собрать в одном месте ключевые символы Киева. И написать о них правду.

Шахматы в парке Шевченко

Один из центральных парков Киева славен многими вещами: к примеру, Тарасом Григорьевичем, хмуро взирающем на двоечников, выходящих из красного корпуса. Или изредка работающими фонтанами и не пересыхающим бюветом.

А еще здоровенными псинами, которые с ехидными мордами гадят под табличкой «Выгул собак запрещен». Но настоящий символ парка – это матерые ветераны шахматных битв.

Сутками напролет здесь прорываются турами по флангу и отправляют офицеров в безрассудную лобовую атаку. При этом пешкой здесь может почувствовать себя каждый. Поговаривают, что однажды в этом парке самому Гарри Каспарову поставили трехэтажный мат.

Фуникулер

Фуникулер: роскошь, средство передвижения или место, где все фотографируются? Мы не знаем.

Но точно помним, что как только двери открываются, нужно протискиваться внутрь и занимать стратегически выгодные места у лобового или заднего стекла.

И, разумеется, испытывать щенячий восторг в тот момент, когда мимо проезжает встречный вагончик с испытывающими щенячий восторг пассажирами.

В общем, фуникулер – это не роскошь, не средство и не место. Это счастье.

 

Царь-балконы

Столичные архитекторы заткнут за циркуль любого заграничного урбаниста.

Ну, какой Нимейер или Фостер смог бы решить сложнейшую техническую задачу: налепить на двухэтажный царский особняк архитектурное чудо: оббитый вагонкой двадцатиметровый царь-балкон? При этом закрепить его изолентой, да еще просчитать все так, чтобы он выдерживал и три мешка картофеля, и пару кубометров шлакоблоков, которые непутевый муж никак не увезет на дачу, и самого мужа, с сигареткой горделиво взирающего на свой живот.

 

Маршрутка на Троещину

Впервые эта местность упоминается в летописях еще в 1026-м году, когда на Троещине находился Рай. Так называлась загородная резиденция князя. И все мы знаем, почему именно у этих хором было такое название – даже тысячу лет назад дорога на Троещину казалась таким адом, что после нее любой шалаш выглядел райским местечком.

В «Слове о полку Игоревим» сохранились красноречивые строки, с которыми князь обращается к грядущим поколениям: «Бѣті сім мѣсте мѣтрополітѣн велікай». Все ждем.

 

МАФы

Малая архитектурная форма стала для Киева большим символом. Украинская столица – единственный город в мире, где можно прожить жизнь в киосках. Впервые поцеловаться с девушкой у пластиковой стены с рекламой кваса. Купить костюм на выпускной, примерив его за ширмой из брюк 52-го размера.

Приобрести окаменевший хлеб (– Свежий? – Только привезли!) и другие продукты питания разной степени токсичности.

Работать в киоске, в конце концов, тоже можно – должен же кто-то продавать хлеб и костюмы, а также гонять целующихся малолеток. И, разумеется, в некоторых трагических ларьках можно купить похоронные аксессуары. Что наша жизнь? Киоск!

 

Кличко

Мэр любого города – его символ. Но Киев город выдающийся, поэтому и символ у него особенный. Своего нынешнего мэра киевляне выбрали в надежде на то, что он отлупит всех городских коррупционеров и станет чемпионом мира в тяжелом весе по реформам. Однако Виталий Кличко оказался хитрее: он, конечно, борется со злом, но не силой, а интеллектом.

Каждый коррупционер, который хоть раз выслушал речь мэра о том, что воровать могут не только лишь все, но и семь из четырех его заместителей, сразу думает: «Ничего не понял, но на всякий случай стану честным». Виталий, но скажем прямо: иногда можно и влупить.

 

Качалка на Гидропарке

Тестостерон, мощь, мышцы, металл и приветливые улыбки. Гидропарк – суровое место, где в состав бизнес-ланча зачастую входит водка.

Впрочем, спортсменам – ни-ни. Режим! Это ведь не пафосный фитнес-клуб, где гири почему-то не измазаны грязью, а штанги не примерзают к тренажерам. Тут все серьезно. Всем Гидропер, верзилы.

 

Водные экскурсии по Днепру

На теплоходе музыка играет, а я одна стою на берегу. Стою и радуюсь.

Потому что, конечно, всем хороши эти плавучие экскурсии: блестящими маркетинговыми приемами зазывал; музыкой, оглушающей как громкостью, так и своей чудовищностью; подкисшими продуктами и напитками; лавками, удобными, как зубная боль. Всем хороши. Но укачивает.

 

Валерий Винарский

Много есть разнообразных поэтов и не меньше людей с феноменальной памятью. А вот Валерий Винарский – лишь один. Бывает, проходит мимо него, царящего на Андреевском спуске, какой-нибудь упырь, а Валерий и говорит ему человеческим голосом: «Скажите любое слово!» Тот отвечает что-то вроде «некогда мне», на что поэт Андреевского спуска тут же выдает стихотворение с этими словами. И вот уже упырь поневоле начинает улыбаться. И сразу видно, что не упырь он, а хороший человек, просто загрустил. А Валерий Винарский это исправил. Такова стезя поэта.

 

Танцоры на Театральной

Театральная оправдывает свое название: каждые выходные здесь происходят спектакли. Причем не только в Театре им. Леси Украинки, но и в переходе около него. И еще неизвестно, где интереснее: на сцене национального академического, где 60-летние матроны играют тинейджеров, или у входа в метро, где такие же 60-летние матроны действительно молоды душой. Настолько безудержные вечеринки под баян не часто встретишь в современных клубах. Поэтому желаем ветеранам па и фуэте еще очень долго бывать под землей только на этих танцевальных вечерах.

 

Трамвай в Пущу Водицу

Ровенская область гордится своим Туннелем любви. Пускай! У нас, киевлян, есть свой такой. Выезжаешь из шумного и пыльного центра города. Насупленный, хмурый. Еще и шашлыки, кажется, протекают через кулек. Но уже через полчаса вокруг лес, ароматы, щебетание. И шашлык аппетитно шипит на углях. Главное – успеть до 23-х на обратный трамвай. Уже не насупленным и не хмурым.

 

Любите Киев и его символы.

С праздником!

 

 

Urban sketching project – cообщество, рассказывающее истории нашего окружения. Никаких экстраординарных инструментов или формального художественного образования. Рука интерпретирует то, что видят глаза.

Иллюстрции рисовали: «Шахматы в парке Шевченко» – Грася Олийко, «Фуникулер» – Ирина Костышина, «Царь-балконы» – Грася Олийко, «Маршрутка Троещину» – Лера Схемка, «МАФы» – Александра Найденова, «Кличко» – Анна Поли, «Качалка на гидропарке» – Максим Павлюк, «Водные экскурсии по Днепру» – Дарья Мацола, «Валерий Винарский» – Ульяна Виничук, «Танцоры на театральной» – Анна Поли, «Трамвай сквозь лес в Пущу» – Анна Звягинцева. Кураторы – Настя Джинджер и Лера Схемка.

Найцiкавiше на сайтi

Фломастери та порятунок світу: про що мріють українці від 14 до 73 років

Про що мріють люди, яких розділяють десятиліття? Як дитячі бажання змінюють чи не змінюють наше доросле життя? Ми спитали українців від 14 до 73 років, про що вони мріяли раніше і про що – зараз. І здивувалися, як багато в нас усіх спільного.

У дитинстві у всіх мрії незначні: покататись на поні, побігати в парку атракціонів, купити ляльку твого росту. Але з віком все міняється, мрії стають дорослими. Це, наприклад, допомагати. Рідним – тоді, коли вони цього потребують, тим, кого ти бачиш на вулиці та хто не може купити собі їжі. Всім, хто живе без сім’ї та не має ніякої підтримки. Звичайно, ці мрії залишаються в тебе назавжди, але з’являються й нові. У кожного вони різні, та для кожного вони є вагомими.

У мене це професія, яка є затребованою та корисною для всіх. Я мрію відкрити свій власний ресторан та бути там шеф-кухарем. З дитинства я завжди допомагаю мамі в приготуванні їжі, вона мене навчає різним технікам, рецептам і видам подачі. Саме мама прищепила мені любов до кулінарії. Для здійснення мрії я розвиваюся в цьому напрямку – ходжу на майстер-класи, купую різні книжки з рецептами та навіть маю намір піти на телешоу «МастерШеф. Діти».

 

20 Квітня 2018

Техноетика: чи можна стежити за дітьми в соцмережах?

У рубриці «Техноетика» Platfor.ma разом з експертами з різних сфер шукає відповіді на етичні питання епохи технологій. У третьому випуску ми досліджуємо, чи можна стежити за дітьми в інтернеті (навіть з найліпших міркувань) і якими можуть бути наслідки.

Дмитро Снопченко, спеціаліст із кібербезпеки

Є різниця між поняттями «стежити» та «спостерігати». Стежити – це таємно читати листування і переглядати закриті пости. Спостерігати – бути у дитини в друзях, бачити, чим він ділиться, чим цікавиться. Спостерігати – обов’язково, стежити – залежить від того, наскільки встановлена довіра у відносинах батьки-дитина.

Звісно, краще, щоб батьки були друзями, а не церберами, та щоб дитина сама приходила до них зі своїми проблемами. Адже якщо, наприклад, дитині загрожуватимуть в особистих повідомленнях, а батьки відразу скажуть: «Ми читали твоє листування й хочемо допомогти», то це швидше викличе протест. Дитина повинна зробити це сама – це питання виховання.

Це також стосується гаджетів, через які дитину можна прослуховувати, наприклад, спеціальних годинників – це питання довіри та ступеня втручання в особисте життя. Я особисто проти смарт-годинників, тому що з технічної точки зору подібний пристрій можна зламати і за дитиною буде стежити вже зловмисник з усіма можливими наслідками.

Переставати спостерігати (а не стежити) треба тоді, коли батьки будуть повністю довіряти своїй дитині. Це може бути і в 15 років, і в 25, і в 55, а може й ніколи не статися.

Технології контролю дітей повинні бути пасивними: навчання дитини роботі в мережі, на вулиці, спілкуванню з незнайомцями, відповідальність щодо того, куди і як ходити. Також сюди відноситься актуальне ПО на комп’ютері, антивірус з функцією батьківського контролю, що захищає дитину від ненавмисного натискання не туди, куди треба, та запуску не того, що потрібно – від цільових атак, а не тотального контролю.

 

Юлія Саліженко, мати

Якби мене спитали, чи можна стежити за дитиною, вісім років тому, коли моя дочка була тільки в проекті, я би заявила, що прослуховування дітей – доля батьків-параноїків. І взагалі, нас же з сестрою батьки якось відпускали гуляти в дитинстві самих «за гаражами» без мобільних телефонів. І нічого з нами не сталось, хоча в 90-ті роки в Запоріжжі це було скоріше щасливим збігом обставин, ніж правилом.

Коли у тебе з’являється своя власна дитина, ти виявляєшся радий очолити список найзавзятіших параноїків світу. Відтоді як дочка народилась, почуття тривоги не полишає мене ані на секунду, я дуже сильно боюсь, що вона може потрапити в біду і мене не буде поруч. А після чергового сюжету в новинах про те, як дітей викрадають або вони зникають безвісти, я просто впадаю в паніку. Кожну страшну новину, де фігурують діти, я приміряю на себе, і навіть від думки про те, що з дітьми взагалі щось погане може статись на цій планеті, стає важко дихати. Тому якщо хоч якийсь гаджет у світі здатен зберегти життя і врятувати дитину від небезпеки, дайте мені їх одразу два. Але якби ж тільки все було так просто.

Коли дочка пішла в школу, ми вирішили купити їй спеціальний годинник, з якого можна дзвонити на декілька обраних номерів та послати сигнал SOS батькам, якщо є необхідність. Але головними фішками годинника були GPS-трекер і функція «тихого дзвінка», яка дозволяє прослуховувати, що відбувається навколо дитини. Дочка в курсі, що годинник має всі ці функції і поки що це їй навіть подобається – в сім років їй так само важливо бути на постійному зв’язку з батьками, як і нам.

Зараз дочка вже закінчує другий клас і з усіх функцій розумного годинника на сьогодні ми використовуємо лише прості дзвінки – бажання та потреби «слухати» і відстежувати не виникає. Але розуміння того, що ця подушка безпеки є і в разі чого я матиму хоч якийсь інструмент допомоги і зв’язку, заспокоює.

Мабуть, усі ці трекери потрібні, щоб заспокоїти нерви батьків, як в тому анекдоті: «Светр – це такий одяг, який одягає дитина, коли мамі холодно». От тільки я розумію, що скоро приватність стане для дочки набагато більш важливою, а отже стежити за нею, і тим більше читати переписки в соцмережах – це ризик втратити її довіру назавжди.

Рецепт, який ми з чоловіком знайшли для себе – зробити все, що від нас залежить, щоби виховати самостійну, сміливу і розумну людину, яка навіть в ситуації небезпеки здатна прийняти виважене рішення. В її житті точно будуть ситуації, коли нас не буде поруч, коли не буде можливості почути її чи побачити, з ким вона розмовляє. І в неї точно будуть власні таємниці, право на які ми маємо поважати. Тому, на мій погляд, куди більш важливо інвестувати свій час в те, щоб розпитати дитину про те, що її турбує, та дати пораду, що робити в складній ситуації, аніж витрачати час на прослуховування розмов і перечитування переписок. Проте в тих рідкісних, але ймовірних випадках, коли дочці може загрожувати небезпека, я була би рада знати, що у нас з нею є якась подушка безпеки, хай би і у вигляді гаджета. Чи двох.

18 Квітня 2018

Темний-темний веб: що є в даркнеті крім того, про що нам уже розказали

АвторРита Дудина
17 Квітня 2018

Даркнет – це окрема від інтернету мережа, де все побудовано на анонімності та шифруванні. Найпопулярніше з того, що чути про це явище – продаж і купівля наркотиків та зброї, розповсюдження порно, антигуманних how-to, даних банківських карток і, звісно, біткойни. Platfor.ma полізла на форуми та дізналася у користувачів даркнету, що ще можна там знайти. Виявилося, що є зокрема свої DeviantArt, Чатрулет, Slack, архіви ігрового вінтажу та книги Всеволода Нестайка кількома мовами.

Platfor.ma розповідає про сайти, які можуть вас шокувати. Ми не агітуємо вас приєднуватись до спільнот у даркнеті чи завантажувати піратський контент. Ми лише розповідаємо про те, на що можна натрапити через інтернет-переглядач Tor. Усі лінки можна відкрити в ньому.

DeepDotWeb — міжнародна новинна платформа, де поширюють інформаційно-освітній контент про даркнет. Автори пишуть, що створили мережу після того, як їхнього друга посадили за ґрати через купівлю наркотиків у даркнеті. На сайті хочуть «надати інформацію про всі світлі й темні сторони спільноти», пишуть також, що співпрацюють з журналістами і допомагатимуть усім, кому це знадобиться у сфері даркнету.

 

17 Квітня 2018

Точка зрения: как незрячие люди воспринимают искусство

АвторЮлия Бирзул
16 Квітня 2018

В апреле и мае театр «Мизантроп» покажет в Port Creative Hub спектакль «Слепота» по роману нобелевского лауреата Жозе Сарамаго. Вся постановка пройдет в темноте – и обещают, что это будет впечатляюще. В честь этого Platfor.ma решила поговорить с незрячим человеком о том, как такие люди вообще воспринимают искусство и почему любое произведение можно понять, даже не видя его. У Виктории Шевчук врожденная катаракта. Десять лет назад у нее произошло серьезное ухудшение – и сейчас она практически не видит. При этом Виктория получила диплом учителя, играет в театре, занимается экстримом и работает в музее, где незрячим может почувствовать себя каждый. Вот наш разговор.

Виктория Шевчук

– Где в Украине незрячим или слабовидящим можно обращаться к искусству?

– В принципе, везде. Правда, каких-то особенных приспособлений и преимуществ для незрячих людей почти нигде нет. Разве что организаторы того или иного мероприятия сами проявляют инициативу и предлагают более удачные места или что-то в этом роде. Например, однажды в Одесском оперном театре мы купили места на балкон, но нас обрадовали и пересадили во второй ряд.

– Что бы вы хотели изменить в Украине, чтобы лучше наслаждаться искусством?

Есть такая хорошая вещь – тифлокомментарии. Благодаря им можно практически все понимать про внешность актеров, про декорации и костюмы. Но у нас, насколько я знаю, они есть только в одном месте во Львове.

Хотя, в любом случае, сам театр ничем не заменишь, даже хорошей радиопостановкой. В театре есть свой особый аромат – эти кресла, эти люди, этот маленький сквознячок, который идет со сцены. Шум открытия занавеса, шаги актеров, которые готовятся к началу спектакля.

– А какой у вас самый запоминающийся опыт взаимодействия с искусством?

– Как зрителю мне очень понравилась постановка «Божьи твари» Житомирского театра. Но, разумеется, особый опыт и эмоции связаны у меня с постановками, в которых участвовала я сама. К примеру, я сыграла Джульетту, о которой мечтают все актрисы. А в этом году мы делали спектакль по поэзии Лины Костенко.

– Вы сами играете в театре? Расскажите об этом.

– Это, конечно, очень необычные ощущения. В нашем коллективе есть и зрячие, и незрячие, и слабовидящие ребята, мы все время активно что-то придумываем, вместе ищем. Процесс работы над ролью очень интересен. А уже сам спектакль – это отдельная история. В одной из постановок я кружусь практически в танце, а мне нужно выйти на нужную точку к микрофону. Каждый раз надеюсь, что не промахнусь.

– В одном из наших материалов незрячий рассказывал, что все равно ходит в кино, потому что ему интересна атмосфера, плюс друзья коротко пересказывают ему происходящее на экране. Как с этим у вас?

Я очень люблю театр! Я сама из Житомира и очень люблю спектакли нашего театра, которые с каждым годом становятся все лучше и лучше. И вообще никогда не упускаю возможности сходить на спектакль. Когда я была в санатории в Одессе, то регулярно ходила на разные постановки и даже побывала на балете «Лебединое озеро» в легендарном оперном театре – это было незабываемо.

В принципе, когда ты в театре, то приблизительно понимаешь, что происходит на сцене – куда побежал актер или какое действие выполняешь. Но если возникают паузы, то конечно, лучше, чтобы рядом находился человек, который тихонько рассказывает о том, что происходит. Так же и в кино.

– Какое конкретное произведение или целое направление в искусстве вам бы хотелось прочувствовать больше всего, но это невозможно?

Сложно сказать. Наверное, такого вообще нет. По сути, возможно все. Я, к примеру, рисую и немного плету из бисера. Есть незрячие люди, которые занимаются танцами, музыкой – примеров в истории множество. Все очень индивидуально, было бы желание. Человек может все! Особенно если рядом есть другой надежный человек, который может прийти на помощь.

– Но ведь, скажем, такие чисто визуальные жанры как живопись и скульптура незрячим и слабовидящим почти недоступны? Хотя в мире есть примеры того, как это можно исправить с помощью технологий.

– Мне сложно сказать про какие-либо технологии. Я все воспринимаю на уровне чувств. Как я и говорила, если рядом есть человек, который расскажет тебе и поможет представить – можно увидеть все. А относительно скульптуры – в нашем музее «Три после полуночи» проходит выставка «Невидимая архитектура», на которой выставлены копии всемирно-известных объектов искусства. Все привыкли воспринимать их исключительно визуально, а вы приходите – и поймете, как можно увидеть ту же архитектуру иначе.

– А какое ваше любимое произведение и почему?

– Очень люблю книгу Рэя Брэдбери «Апрельское колдовство». Мне она так понравилась, что я записала только для себя ее аудио-версию.

– Кстати об аудио. Считается, что незрячие и слабовидящие лучше ориентируются в звуках – какие у вас отношения с музыкой?

Отношения прекрасные! Я с отличием окончила музыкальную школу по классу фортепиано, так что музыку очень люблю. Из любимых композиторов – Бетховен.

16 Квітня 2018