Сьогодні в моєї мами день народження. А ще в неї Альцгеймер – і ось її історія

АвторТетяна Капустинська
10 Квітня 2019
здоров'я знання точка зору

Тисячі людей по всьому світу страждають від хвороби Альцгеймера, а вилікувати її досі неможливо. Серед них і українка Алла Юріївна, якій сьогодні виповнилося 57 років. Про те, що означає цей діагноз, як він впливає на життя людини й її близьких і навіщо потрібно більше говорити про хворобу – спеціально для Platfor.ma розповіла її дочка Оля.

Довідка Platfor.ma

Хвороба Альцгеймера – це захворювання нервової системи, причиною якого може стати спадковість, травми голови, стреси та потрясіння, інфекції, інші проблеми зі здоров’ям, асоціальний спосіб життя тощо. В більшості випадків у зоні ризику знаходяться люди віком від 65 років. Спочатку симптоми не носять специфічного характеру – запаморочення, легка розсіяність, головний біль. Діагностувати хворобу можна після повного обстеження, в тому числі МРТ мозку та бесіди з психотерапевтом.

 

Далі у людини значно погіршується пам’ять, їй стає складно рахувати та розуміти себе, орієнтуватися у просторі та часі, погіршується мовлення й хворий перестає впізнавати навіть близьких. Людина з таким діагнозом стає абсолютно безпорадною та вкрай вразливою, їй потрібні постійний догляд та увага. Зараз ефективного лікування хвороби Альцгеймера не існує, можливо тільки полегшити симптоми.

– Вашій мамі близько року тому поставили діагноз – хвороба Альцгеймера. Чи були якісь передумови, як ви зрозуміли, що щось не так?

– Мама жила в місті Ромни на Сумщині та завжди була трохи неуважною й спокійною. Я на той час вже 10 років працювала в Києві та рідко приїжджала додому – тобто, коли ми спілкувалися по телефону, я не помічала, що щось не так. А ось рік тому мені почали дзвонити з її роботи – вона працювала продавцем у магазині, – і говорити, що то у неї вкрали гроші, то стягнули сумку, то вона неправильно дала здачу, то в недозволеному місці залишила речі. Тоді я й приїхала додому, щоб все перевірити.

Я зрозуміла, що щось не так, коли попросила маму приготувати мої улюблені млинчики. Вона знала цей рецепт напам’ять, адже робила їх мільйон разів, а в цей мій приїзд переплутала всі інгредієнти, поклала взагалі щось зайве, отже страва не вдалася. Мама зізналася, що давно собі не готує – на той момент вона вже схудла, а зараз скинула з 73-74 кілограмів до 50-ти. Також одного разу я побачила, як вона поставила електричний чайник кип’ятитися на плиту. Стало ясно, що це не просто неуважність – є проблема.

Ще був один показовий момент – вона розповідала, що хотіла зробити на Новий рік шубу та зобразити на ній годинник, але не змогла. Я згадала про тест на деменцію, в якому потрібно було намалювати циферблат і час на ньому – 13:45. Мама довго пручалася, адже не розуміла, що я взагалі від неї хочу. У підсумку вона намалювала всі частини циферблата в різних місцях – цифри праворуч, коло зліва, стрілки десь вгорі. Я дивилася багато фільмів про хворобу Альцгеймера, тож почитала докладніше про неї та зрозуміла, що симптоми дуже схожі. Звичайно, мені не хотілося в це вірити, можна було просто списати все на проблеми з пам’яттю.

Мама стала часто яскраво згадувати, що було в юності, розповідати про цей час, про своє навчання в Харкові, про свою першу любов. А ось який сьогодні рік або день, зима чи літо на вулиці, коли вона народилася, що робила протягом дня або скільки років її доньці – цього вона не знає.

– Куди ви звернулися в першу чергу? Що ви відчули, коли почули діагноз?

– Звертатися до лікаря в нашому маленькому місті сенсу не було, але мої знайомі звели мене з головною невропатологинею МВС у Сумах. Після тривалого спілкування маму залишили в лікарні та призначили повну діагностику – всі аналізи, КТ, МРТ судин і головного мозку, пройти всіх лікарів, в тому числі психіатра. Докторка дійсно допомагала й займалася пацієнткою, навіть дзвонила мені, коли я працювала в Києві, щоб розповісти, як пройшов мамин день. А найголовніше – мама відчувала до неї симпатію, довіряла їй.

Вимальовувався попередній діагноз, але поставити його могла тільки професорка Інституту геронтології в Києві, що теж стало для нас викликом, адже там був дуже тісний запис і дорогий прийом. Але за допомогою Фейсбуку я дізналася, де ще вона працює, взяла маму за руку та попрямувала туди. Нам вдалося її підстерегти, але на прохання про прийом вона відмовила, не дивлячись на маму, яка в цей момент буквально сповзала по стінці. Та зірки все ж таки зійшлися – після слізних благань вона погодилася. Десь півтори години з моєю мамою проводили тести та дивилися знімки, після чого поставили діагноз – деменція Альцгеймерівського типу. З таким діагнозом нам повинні були надати групу інвалідності, але це все робиться за місцем проживання – на Сумщині.

Для початку потрібно було стати на облік у нашій міській лікарні. Про головну невропатологиню там я вже багато чула і розуміла, що вона дуже любить гроші та досить жорстока з пацієнтами. До неї я прийшла з усіма аналізами, для отримання яких мені довелося взяти два кредити. Мене це особливо не хвилювало, бо я знала, що важливо все зробити тут і зараз. Розмова з лікаркою пішла тільки тоді, коли я дала їй гроші. З’ясувалося, що отримання групи інвалідності – процес тривалістю в рік. Тобто інваліду в нашій країні рік потрібно доводити те, що він інвалід.

І почався справжній марафон – мама місяцями лежала по лікарнях, я ходила з нею постійно до різних спеціалістів, один із них, психіатр, і допоміг нам отримати групу інвалідності швидше. Просто зателефонував потрібним людям, тож якби не він, то досі, напевно, у мами її і не було б. Дуже шкода, що все робиться через знайомих – інакше тебе посилають від лікаря до лікаря. А вони, в свою чергу, не завжди розуміють, як вести себе з пацієнтами з таким діагнозом.

Наприклад, мені дуже запам’ятався випадок. У лікарні в Ромнах ми прийшли на прийом до молодого терапевта, а він відразу грубо кинув мамі: «Ну що, розповідайте». Вона, зрозуміло, розгубилася та намагалася знайти слова, тому я почала їй допомагати. На що цей доктор сказав: «Хто ви там – дочка, племінниця, сестра, – взагалі мовчіть. Не вас запитують». У мами вже очі були на мокрому місці, тому я попросила розмовляти з нею ввічливіше. На мої подальші скарги завідуюча відреагувала очікувано: «Ви що, у нас всі лікарі хороші!»

– Розкажіть, у чому суть цієї хвороби? Яке вашій мамі призначили лікування?

– Руйнуються нервові клітини мозку, а сам він зменшується в розмірах. Це видно неозброєним оком на знімках, мозок стискається, а місце, що звільнилося, наповнюється білою субстанцією, якої там бути не повинно. З’являється нестача речовин, необхідних для передачі нервових імпульсів. Розвивається когнітивний розлад – людина не орієнтується в просторі взагалі. Наприклад, пробувши якийсь час у Києві, а потім повернувшись до рідного міста, мама його просто не впізнає. Або вона не зможе повернутися в квартиру, якщо вийде погуляти навіть біля будинку.

У мами завжди була вегетосудинна дистонія – мігрень і головний біль. Я розумію, що це теж може бути причиною. Кілька разів вона вдарялася головою і була схильна до сильних стресів – в 2009 році померла її мати, а в 2016 пішов із життя її батько. Вона дуже сильно переживала, це все з роками накопичувалося та вилилося в такий діагноз.

Спочатку мама приймала вітаміни, В12 (він важливий якраз для збереження нервових клітин) і два основних препарати, в тому числі мемантин. Я навіть замовила спеціальний органайзер, щоб заздалегідь розфасувати таблетки по днях тижня. Але як такого лікування цієї хвороби немає – можна трохи пригальмувати процес, але він все одно є й я бачу, як мама змінилася за рік.

– Як змінився емоційний стан вашої мами?

Мене турбують її думки, тому що вона часто говорить про те, що не хоче жити. Психіатр діагностував у неї затяжну депресію та виписав ліки, але мама – алергік, від таблеток їй було погано. Іноді я користуюся тим, що вона віруюча, і нагадую, що суїцидальні думки – це гріх. Намагаюся спілкуватися з нею як з маленькою дитиною – лагідно, спокійно, по-доброму, терпляче, можу розповісти одну річ десять разів або розкласти якусь інформацію по поличках, щоб вона відчувала себе максимально комфортно. Люди з цим діагнозом вкрай вразливі, адже вони розуміють, що з ними щось не так, а вплинути на свій стан не можуть.

Крім того у мами зник апетит – вона стверджує, що їй просто не хочеться їсти. Виняток – її улюблені цукерки або кава, те, що викликає приємні почуття. Або якщо я говорю: «Мам, це я з любов’ю приготувала для тебе». Крім того, її дуже хвилює те, що вона створює мені проблеми. Я максимально намагаюся довести їй протилежне, а на будь-яке «Чому тобі дісталася така мати?» у мене знайдеться: «Найкраща мати».

– У процесі пошуку інформації я постійно бачила коментарі від лікарів, які писали, що боротися з цією хворобою «дорого, марно та небезпечно». Чи стикалися ви з таким ставленням у вашому випадку?

– Все відносно. Дорого в швейцарському пансіонаті, де б мені, звичайно, дуже хотілося маму полікувати. Але я справляюся з тим, що роблю зараз – на таблетки в місяць йде близько двох тисяч гривень, але це поки що. Це не те, щоб лікування – це підтримка. Так, мені говорили лікарі, що все марно, а руйнування клітин все одно відбуватиметься, що це самообман. Але якби я не давала мамі таблетки, то може було б гірше? Ніхто не може знати, а якщо можна перестрахуватися, то чому б цього не зробити?

Хотілося б, звичайно, провести психологічне лікування, але поки що ми не знайшли хорошого фахівця. Мама повинна йому довірити себе та своє душевне здоров’я, яке зараз не в дуже хорошому стані – нав’язливий стан, думки про суїцид, постійне пригнічення себе, самознищення. Один з попередніх психотерапевтів розповів про сон, який їй постійно сниться. У ньому вона занурюється в річку і не виходить. І більше немає від неї проблем.

– З якими ще труднощами в діагностиці та лікуванні ви зіткнулися? Як думаєте, яка причина цього?

– Усі спеціалісти, яких потрібно було пройти для отримання групи інвалідності, знаходилися в різних лікарнях. До кожного потрібно було просидіти/простояти у величезній черзі. Це так здається, що нічого страшного, але все виглядає інакше, коли відбувається з твоєю мамою: ти в шоці, стресі та не розумієш, чому виникають такі складнощі. А групу отримати потрібно було – це, по-перше, хоч якась фінансова підтримка. По-друге, тільки з першою групою інвалідності можна отримати опікунство. В нас повинна була бути перша група, так говорили й лікарі. Але за регламентом перша відразу не видається, тому нам дали другу.

Процесс отримання опікунства дуже довгий і запускається тільки через суд. В нашому маленькому корумпованому місті це все потрібно робити через знайомих. Але це важливо та спрощує життя в першу чергу для мами. Наприклад, коли ми продавали будинок, то пішли до нотаріуса – на документах потрібно було поставити підпис, а моя мама вже не могла цього зробити. Жінка-нотаріус розізлилася та стала кричати на маму, погрожувати викликати поліцію, обзивати аферисткою. Таке собі відношення, правда?

Коли ти один, не маєш зв’язків і знайомств, тобі неможливо домогтися того, що повинно надаватися по праву. Навіть точний діагноз ніхто не ставить, адже не хоче брати на себе відповідальність. Хворим не можуть нічого запропонувати – кудись пацієнта потрібно помістити, надати професійний догляд, нагляд, бо він, наприклад, може кудись піти й загубитися. А у нас я знайшла всього один такий хоспіс, де ти платиш 8 тис. грн на місяць і сам купуєш медикаменти, пелюшки, памперси, засоби для догляду. Що вже говорити, якщо лікарі не можуть навіть видати таблетки, якими повинна забезпечувати держава. У нашій країні легше все списати на старечий маразм.

– На початку квітня швейцарські медичні установи опублікували заяву. У ній вони закликають до того, щоб витрати на діагностику та лікування хвороби Альцгеймера відшкодовувалися інстанціями обов’язкової медичної охорони здоров’я. Як думаєте, вийде добитися цією заявою хоч якогось позитивного результату?

Якби я могла, я б теж написала цю петицію. Це зараз дуже поширена хвороба, просто про неї мовчать. У, наприклад, Австрії або Швейцарії про хворих із хворобою Альцгеймера дбають, а у нас людина рік не може отримати групу інвалідності.

– Яким чином ви полегшуєте життя своєї мами? Що найкраще допомагає?

Я часто все переводжу на жарт, так мама почуває себе комфортніше. Коли вона говорить, що мені 37 років, а не 27, я сміюся й кажу: «Ну це ти мені, звичайно, комплімент зробила». Найкраще допомагають позитивні емоції, тож я намагаюся оточувати її тільки хорошим – ходити з нею гуляти, дивитися її улюблені фільми, ставити пісні з її молодості. Я люблю готувати й часто красиво сервірую стіл, запалюю свічки, щоб ми провели вечір як справжні леді за світською бесідою.

До речі, чудовим рішенням було завести кішку. Домашня тварина, яку я взяла з притулку, є потужним антистресом – мама її любить, пестить, грає та спить із нею. Тим більше, їй не так нудно самій вдома.

– Як зараз проходить день вашої мами? Як часто ви знаходитеся поруч?

Зараз вона живе зі мною у Києві, тож коли я йду на роботу, то закриваю її у квартирі в цілях безпеки. У мене, наприклад, немає газу, є електроплита, яку вона не включає – а й навіщо, якщо їжу на весь день я їй готую сама зранку. Щовечора я приходжу додому, а у мене в квартирі все стоїть по-новому – мамі ж нічого робити і вона починає все перекладати з місця на місце, прибирає. Багато відпочиває протягом дня, спить. Іноді я вмикаю її улюблений серіал, і нехай вона ввечері не може переказати мені хоча б приблизно сюжет, зате це асоціюється у неї з позитивними емоціями

– Як суспільство поставилося до вашої мамі, коли дізналося про її хворобу?

Є одна показова історія. У мами зараз великі проблеми з вибором одягу – вона не розуміє, який сезон на вулиці, й, відповідно, що одягати. Якось вранці я збирала її на вулицю та сказала вдягнути джинси, але вона категорично відмовилася. Виявилося, що одного дня мама прийшла на роботу в магазин, де працювала більше 10 років, і жіночки, які її довго знали, стали кудкудакати: «Боже, Алла, ти така бліда! Ти так схудла! Тобі не можна такі джинси обтягуючі носити. Не ніжки, а сірники». Це вона запам’ятала, адже негатив сильніше в’їдається в пам’ять. І далі всі, кому не лінь: «Тебе не впізнати! Тобі дали другу групу інвалідності? Але ж могли й першу».

А я ж навпаки намагаюся її причепурити, привести в порядок, пофотографувати – всіма силами довести в першу чергу їй самій, що вона красива. І ось, наприклад, виставляю я в Інстаграмі фотографію з підписом «день із матусею», а їй потім пишуть: «Так, Алка, добре ти виглядаєш для свого діагнозу». Але якщо ви думаєте, що на таку агресію здатні тільки жінки з маленького міста, то це не так.

На моїй попередній роботі, де був в основному молодий колектив, якось дізналися про мамин діагноз і стали поширювати плітки, що, мовляв, Оля всім розповідає, що її мама хвора, а та красива посміхається на фотографіях. Мене це вбиває. А що залишається зробити – надіти хустку й білі капці, схрестити руки та приготуватися? Я навпаки намагаюся побільше її фотографувати, хоч вона й не особливо це любить, тому що розумію, що це пам’ять і неминуче через якийсь час я буду їй ці фотографії показувати, адже вона забуде, як виглядає.

– Уряд країн у всьому світі намагається боротися з хворобою Альцгеймера. Так в Нідерландах вже побудували, а у Франції планують, села спеціально для людей з таким діагнозом. Як ви думаєте, це ефективно? Чому?

– Думаю, так. Наприклад, мене в школі не вчили, як поводитися з людьми, у яких хвороба Альцгеймера. А ось людям зі схожими діагнозами легше бути разом. Вони розуміють один одного, діляться досвідом, вміють правильно поводити себе у такому особливому суспільстві. Мені здається, це згуртовує людей, в тому числі родичів. При цій хворобі «один у полі не воїн» – коли ти бачиш, що таких як ти багато, тобі морально легше з цим жити.

– За даними організації Alzheimer’s Disease International (ADI), в 2015 році в світі налічувалося близько 46,8 млн осіб з хворобою Альцгеймера, а, за попередніми оцінками, до 2050 року число зросте до 100 млн. Як думаєте, чому таке різке зростання?

– Зараз розвивається культура здоров’я, особливо за кордоном. Багато хто почав задаватися цим питанням і люди, які раніше списували симптоми на забудькуватість, маразм або ще щось, починають звертатися до лікарів. Може бути, що це число було таким і раніше, а хвороба була просто не діагностована. До того ж, каталізатор цієї хвороби – сукупність стресу, впливу екології, спадковості. У шаленому темпі сучасного життя складніше оберігати себе

– Чому важливо про це розповідати? Навіщо це робите конкретно ви?

В Україні взагалі про це не говорять. Ні про те, що таке хвороба Альцгеймера, ні про те, як їй можна запобігти – лікарі не роблять комплексну діагностику при перших симптомах, списуючи все на мігрень. Просто тотальна інформаційна прірва. Тобто існує безліч акцій, фестивалів, кампаній на підтримку людей, хворих на СНІД, ВІЛ, рак. Але, крім того, багато людей хворі на Альцгеймера, просто про це мало хто знає, в тому числі й вони самі.

Мене надихнула історія британця Ронні Сеймуру, якому у віці 78 років поставили цей діагноз. Його син, професійний фотограф, увічнив у знімках будні свого батька, який через чотири роки вже не міг згадати свою сім’ю. Потрібно ділитися такими історіями та досвідом. Може у інших людей, які теж зіткнулися віч-на-віч з Альцгеймером, є якісь лайфхаки або поради.

Я б хотіла історією своєї мами достукатися до людей і сказати, що потрібно не мовчати та поширювати інформацію про хворобу Альцгеймера. Якщо кричати про це голосніше, можливо держава зверне увагу на існуючі проблеми, а більше людей буде знати про симптоми й не побоїться визнати цей діагноз.

Фото: Єлизавета Тищенко
Візаж: Анастасія Литвиненко

Найцiкавiше на сайтi

«Невже в мене справді рак?»: історія українських дітей, що перемогли онкологію

АвторСаша Косенко
30 Березня 2018

Що робити, коли ти мрієш скоріше вирости і підкорити цілий світ, але раптом незнайомець у білому халаті говорить, що тобі залишилося жити три місяці? В рамках проекту благодійного фонду «Запорука» підлітки з усієї України діляться своїми історіями боротьби з раком і надихають українців за жодних обставин не здаватися.

 

Моя історія почалася на випускному. Я пошила гарну сукню на замовлення, купила туфлі на 15-сантиметрових підборах – хотіла запам’ятати цей день назавжди. Однак у розпал вечірки в мене почала сильно боліти нога – я ледь не падала від болю. Після обстеження лікар констатував: «Рак. Вражено велику частину кістки. Залишилося жити два місяці». Пам’ятаю, як відповіла: «Тобто я помру? Ні, я здорова. Ви помилилися, от побачите».

Ми вирушили на лікування до Києва, де я зустріла свого янгола-охоронця лікаря Михайла Васильовича: «Ти особлива, казав він мені. І твій випадок особливий. Тобі встановлять ендопротез, і все буде добре». У той час я мріяла про кар’єру моделі і боялася лише одного: що після протезування до кінця життя шкутильгатиму, а моя нога буде спотворена шрамами, і це поставить хрест на моїй мрії. Тож уже наступного дня після операції я встала на милиці та, ігноруючи біль і сльози, почала займатися з реабілітологом.

Через рік мені вдалося перемогти хворобу. Я довела всім, хто не вірив: дитячий рак не вирок. Головне знайти свою мрію і поставити собі мету. Тоді ти переможеш усе!

 

«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Танцювальна чума, пітниця, Ебола: 3 смертельні хвороби, які людство не розуміє

Кожна нова вірусна епідемія — це бій з невидимим ворогом в темній кімнаті та з зав’язаними руками. Не знаючи, з чим доведеться зіткнутися і як із цим боротися, неможливо перемогти в протистоянні. В історії людства було безліч вірусних катастроф, котрі йому зрештою вдалось подолати і навіть навчитись із часом їм запобігати. Але найдивовижніші з них залишаються загадкою для вчених до сьогодні. Розповідаємо про три з них.

 

Коли Кеті Перрі записувала поп-сингл про підліткову закоханість «Teenage Dream», вона навряд чи замислювалася про те, наскільки правдоподібно звучать слова «we can dance until we die». 500 років тому жителі Страсбурга прийняли цей челендж заднім числом, спонтанно віддавшись дійству, яке згодом охрестять танцювальною лихоманкою.

Все почалося з того, що така собі фрау Троффеа вийшла на міську вулицю і просто почала танцювати. Нестандартний з самого початку порив став зовсім незрозумілим, коли до неї стали приєднуватися інші мешканці: до кінця тижня їх стало 35, до кінця місяця — 400. Люди не переставали танцювати аж до повної знемоги. Втома, голод, відсутність відпочинку та сну стали причиною виснаження організму, масових інсультів і серцевих нападів. В окремі відрізки часу від танцювальної лихоманки щодня вмирало близько 15 осіб.

Місцеві медики були повністю спантеличені та перебирали всі можливі причини повального божевілля: від комбінацій зірок до містичних факторів. В результаті міська влада не придумали нічого кращого, ніж спробувати вирішити проблему, допомігши їй. На вулиці встановили дерев’яну танцпідлогу і запросили музикантів, щоб допомогти зараженим швидше вивести загадковий вірус з організму. Коли це не спрацювало, було вирішено впасти у другу крайність і заборонити азартні ігри, музику, танці та проституцію, а також провести релігійні обряди. Пройшли тижні, перш ніж люди почали приходити до тями і змогли знову контролювати свої тіла.

Що викликало епідемію, достеменно невідомо й донині. За однією з версій, до аномальної поведінки жителів Страсбурга спонукнув стрес, викликаний загальною несприятливою ситуацією в Європі, яка страждала від голоду, морозу і повеней. Відповідно до цієї теорії, саме емоційне виснаження призвело до фізичного через масовий психологічний транс.

Однак серед сучасних дослідників більш популярною є думка про те, що причиною стало отруєння матковими ріжками, що вразили злаки, з котрих виготовлялося житнє борошно. Цей грибок містить в собі алкалоїди, які за хімічною структурою нагадують ЛСД. Проблема цієї теорії в тому, що крім схожих із відомим наркотиком побічних ефектів у вигляді галюцинацій і втрати контролю над тілом, отруєння ріжками також призводить до втрати контролю м’язів, що, в свою чергу, робить нестримні танці неможливими.

 

Антибіотики це вам не котики: прості правила вживання ліків у гіфках

17 Листопада 2018

З 12 по 19 листопада в усьому світі триває Тиждень відповідального вживання антибіотиків. Простою мовою і гіфками Platfor.ma розповідає, як правильно вживати антибіотики, і яких помилок при цьому варто уникати.

Давайте спочатку коротко нагадаємо, з чого все почалось. Перший антибіотик у 1928 році відкрив британський вчений Александер Флемінг. Проводячи рядовий дослід зі стафілококом, він помітив, що до посудини з бактеріями випадково потрапила звичайна пліснява – і виявилось, що їй якось вдається ці бактерії знешкоджувати. З плісняви Флемінг і виокремив пеніцилін, який згодом врятував безліч життів.

Вже у 1943 антибіотки почали вироблятись у промислових масштабах. Завдяки цим препаратам людство змогло лікувати холеру, туберкульоз, сифіліс та багато інших хвороб. Антибіотики прописували усім і від усього – а чому б і ні, якщо вони діють. Але врешті-решт бактеріям набридло весь час помирати. І вони вирішили пристосуватись. Десятиліттями бактерії поступово вчилися протистояти антибіотикам і виробляли щось на кшталт імунітету до ліків. А потім передавали його своїм нащадкам. Так виникла проблема резистентності – стійкості бактерій до препаратів.

Це призвело до того, що лікувати інфекції, які викликають такі бактерії, стало набагато важче, довше, дорожче, а іноді навіть безрезультатно – проти стійких бактерій антибіотики вже не діють. Більше того, не діє ніщо, адже кращих антибактеріальних ліків людство ще не винайшло. Сьогодні через це гине близько 700 тисяч життів щорічно. Деякі дослідники навіть попереджають про наближення пост-антибіотичної ери, коли звичні препарати вже не зможуть нікого лікувати, а найменша подряпина і найбанальніша інфекція будуть спричиняти смерть.

Зараз перед людством стоїть задача призупинити розвиток бактерій, яким байдуже на сучасні антибіотики, і дати час вченим знайти вирішення цієї проблеми: чи то розробити нові ліки, чи придумати інший спосіб обманути інфекції. Але от що важливо пам’ятати – війна проти хвороб залежить від кожного. Аби бути на боці людства, а не бактерій, потрібно виконувати кілька простих правил.

Правило #1

ВЖИВАЙТЕ АНТИБІОТИКИ ЛИШЕ ЗА РЕЦЕПТОМ

Пити антибіотики можна тільки тоді, коли до вас підійшов лікар, зазирнув вам прямо в душу і сказав: «Приймайте антибіотики!» А якщо ви самі вирішили, що якісь ліки зможуть вам допомогти – сусіду ж після них стало краще – то цілком можливо, ви не боретесь з хворобою, а робите її тільки сильнішою, аби потім вона вдарила ще раз, але з набагато більшою потужністю. Отже, запам’ятайте, антибіотики – тільки якщо їх прописав лікар. У випадку, коли медик каже, що антибіотики не потрібні, а ви вирішили потай ковтнути трішечки якого-небудь блабламіцину, ми вам не заздримо. Насправді такі препарати діють тільки курсом, а не окремим «зараз з’їм – і полегшає».

Правило #2

ДОПИВАЙТЕ ПРИЗНАЧЕНИЙ КУРС ДО КІНЦЯ

Ще одна типова помилка. Припустимо, ви порядна і хороша людина – починаєте пити антибіотики тільки тоді, коли їх дійсно призначив лікар. Але десь на середні шляху, відчувши, що вже почуваєтеся краще, раптом вирішуєте не закінчувати курс, кладете залишки препаратів в аптечку і забуваєте про них. І про бактерії теж забуваєте. А от вони ваші антибіотики запам’ятали – не сумнівайтеся. Скоріше за все, в майбутньому бактерії вироблять імунітет до цих антибіотикив і більше не будуть на них реагувати. Тому, щоб не ставати ходячим інкубатором для нового виду інфекції, завжди треба допивати призначені ліки до кінця. А не призначені – і не починати.

Правило #3

НЕ ДОПИВАЙТЕ АНТИБІОТИКИ ЗА КИМОСЬ

Буває і так, що ви не тільки порядна людина, а й щедра. Тоді ви можете просто взяти і віддати залишки препаратів комусь з родичів. Хай теж вилікуються, чому б ні. Але от яка штука: не факт, що антибіотки, які подіяли на бактерії в вашому організмі, взагалі підходять для знешкодження тих бактерій, які розплодилися, припустимо, у вашої тітки (з усієї поваги до неї). Вживайте тільки ті ліки, що вам прописали, і допивайте курс до кінця. У цьому реченні важливе кожне слово.