Time Well Spent: почему уведомления крадут наше время и как их победить

АвторМаша Фронощук
28 Березня 2018

В среднем человек проверяет смартфон 150 раз в день. И это только смартфон, а есть ведь еще и уведомления на ноутбуках и других гаджетах. Год назад соосновательница Platfor.ma Мария Фронощук попыталась взять под контроль влияние технологий на свою жизнь, а затем случайно обнаружила движение Time Well Spent. Его идеологи призывают менять сервисы таким образом, чтобы они не отвлекали людей, а помогали им сфокусироваться на важном. Чего Мария вам и желает. ось тут цей текст можна прочитати українською.)

Представьте, что выдающиеся ученые прошлого начинали бы день не с размышлений о том, как устроена гравитация, атомы или еще что-то важное, а с разглядывания фото в Instagram и листания ленты Facebook. Затем они разбирали бы почту от уведомлений Групона и LinkedIn, а за секунду до величайшего открытия их отвлекало бы уведомление из Slack. Момент гениального озарения был бы потерян навсегда. Приблизительно такими словами создатели Dropbox объясняют, как современные технологии отчаянно борются за наше внимание и отбирают его у других занятий, изобретая для этого все больше манипуляций.

Я совсем не выдающаяся, но около года назад заметила, что слишком часто отвлекаюсь. Какие-то минутные дела затягиваются на час, а рабочий день – до полуночи. Начиная с безобидного TED-ролика на YouTube, ты заканчиваешь десятичасовым ретро-видео по аэробике, а потом находишь себя безнадежно скролящей ленту Facebook и напрочь забывшей, зачем вообще его открывала. На встречах твой телефон всегда должен быть на виду – вдруг кто-то напишет, и даже на отдыхе, где ты вроде и так отвлечен, нужно обязательно отвлечься еще на что-то, например, посмотреть новые фото друзей.

Gmail, Slack, Asana, Facebook, Messenger, Instagram, Telegram, Pinterest, Pocket, Viber, Skype – это даже не полный список сервисов, которыми я пользуюсь каждый день. Все они шлют мне какие-то уведомления тогда, когда запланировано алгоритмом, удобно каким-то людям или изданиям. Но не мне. Мне это почти всегда неудобно – я либо работаю, либо учусь, либо отдыхаю. Если абстрагироваться от навязчивого желания быть всегда на связи, то можно задать себе вопрос: с какой стати вообще кто-то может считать свои дела, просьбы и напоминания настолько важными, чтобы я должна была все бросить и уделить внимание именно ему?

В какой-то момент, после очередного дня со шквалом звонков и сообщений, я просто разозлилась и удалила со смартфона все приложения соцсетей и отключила абсолютно все уведомления. А потом составила себе короткий график того, когда буду проверять каждый из сервисов. Для экстренных ситуаций оставила только звонки. К счастью, за последнее время звонящих столь многие и столь часто посылали гореть в аду, что звонков стало намного меньше.

Первый месяц такой детокс давался мне сложно, но скоро кровная привязанность к смартфону, порывы проверить почту или ленту, страх, что я упускаю нечто важное, куда-то испарились. Сейчас я часто могу выйти из дома в выходной вообще без телефона, а на встречах к нему даже не прикасаюсь.

Это удивительно, и я сама была поражена, но за все этого время, за целый год, не было еще ни одного дела, которое пострадало бы из-за того, что я не была на связи в сию же минуту и круглосуточно.

Кроме прочего, во многом достичь такого дзена мне помог Тристан Харрис и его движение Time Well Spent. Этим мысли показались мне настолько ясными и уместными, что я решила пересказать самое важное.

 

Кто такой Тристан Харрис

Харриса и его движение называют чуть ли не единственным, что есть общего у Кремниевой долины и совести. Харрис окончил Стэндфорд по специальности «Компьютерные науки», где изучал в том числе поведенческую экономику, социальную психологию, а также способы изменения привычек и поведения людей в Лаборатории технологий убеждения.

До 2016 года Харрис работал в Google, исследуя, как можно проектировать технологические продукты так, чтобы этически уберечь миллионы людей от манипуляций. А после основал некоммерческую инициативу Time Well Spent – движение, которое стремится ввести новые стандарты этического дизайна. Именно показатель time well spent (хорошо проведенное время) Марк Цукерберг провозгласил главной дизайн-целью Fаcebook на 2018 год – большая победа, даже несмотря на то, что до цели еще далеко.

 

Борьба за внимание

Объяснение Time Well Spent Тристан Харрис обычно начинает издалека: «Сегодня огромное количество инженеров работает над тонной продуктов, которые способны управлять мыслями людей во всем мире. Когда вы берете в руки свой смартфон, именно они дизайнят то, что будет в вашей ленте. Это как планирование маленьких отрывков времени в сознании пользователя: если вы видите уведомление, оно направляет ваши мысли туда, куда вы, может, и не хотели бы. Если вы свайпите это уведомление и открываете приложение, то проводите еще немного времени за этим занятием – чего, вполне возможно, делать не собирались. Вас засасывает».

Всему, что создается сегодня – каждому новому сайту, выпускам TED, политикам, играм, даже приложениям по медитации, – приходится бороться за человеческое внимание. Вот только его количество ограничено.

Простой пример – YouTube. Его создатели хотят, чтобы вы проводили на сайте как можно больше времени – это главный показатель успеха. И что они делают? Автоматически воспроизводят следующее видео. Предположим, такой прием работает, и YouTube получает немного больше вашего внимания.

Если вы, к примеру, Netflix, то смотрите на все это и думаете: хм, это же сокращает мою долю рынка, наверное, я тоже буду сразу включать следующий эпизод. На что реагирует Facebook: так, это вообще никуда не годится, это же посягательство на мой рынок! Я знаю, что делать: я буду автоматически показывать все видео в ленте, не дожидаясь, пока пользователи нажмут на плей!

Все эти приемы говорят о том, что интернет не развивается случайно. Причина, по которой нам кажется, что сервисы и приложения засасывают время, в том, что это действительно так – их создатели идут все дальше и дальше в погоне за вниманием человека.

 

Сила инстинктов

Если Facebook показывает вам уведомление, то сложно устоять и не кликнуть на него – вдруг вас отметили на каком-то ужасном фото. Но вы не просто смотрите фото, вы проводите в сервисе еще минут двадцать. Если вы заходите проверить свою почту или ленту на мобильном, то рефлекторно обновляете содержимое. А через минуту зачем-то делаете так еще раз, и еще. Но почему?

Попробуйте догадаться, какая сфера в США приносит больше денег, чем кино, парки развлечений и бейсбол вместе взятые? Ответ прост – игровые автоматы, принцип которых основан на изменчивой выгоде: вам то везет, то нет. Именно поэтому так приятно пробовать и гадать, что вам попадется в этот раз.

Так вот, каждый смартфон – это игровой автомат. Каждый раз, когда вы проверяете телефон, вы играете в игру «Интересно, что же мне попадется в этот раз». Вдруг там что-то важное, вдруг что-то интересное, вдруг вы пропускаете что-то?

К примеру, в Snapchat, который стал главным инструментом для общения подростков в США, не так давно придумали Snapsrteaks – функция показывает количество дней подряд, на протяжении которых два человека общались друг с другом. Иначе говоря, Snapchat дали пользователям что-то, что они не захотят потерять. Если вы подростки, и у вас накопилось 150 дней общения, то вы не хотите, чтобы эта цифра просто так испарилась. Только представьте себе эти маленькие промежутки времени, расписанные в сознании и памяти детей: они должны запостить что-то, чем-то поделиться, чтобы поддержать поток. Все это происходит не только в теории, но и в реальной жизни: среди пользователей Snapchat есть те, кто, уезжая куда-то в офлайн, дают пароль от своего аккаунта друзьям – так они могут продолжать постить.

Нам, конечно, может показаться, что это в порядке вещей – подростки сейчас, наверное, снепчатятся так же, как мы когда-то сплетничали по телефону. Но разница в том, что в вашем детстве по ту сторону процесса не находилась сотня инженеров, точно знающая, как устроена ваша психика, и не управляла вашими действиями.

Facebook никогда не признает тот факт, что сегодня соцсеть конкурирует не другими соцсетями, а с вашим работодателем, университетом и семьей. В то же время в Netflix даже не скрывают, что их конкуренты — не YouTube или телевизор, а ваш здоровый сон.

 

Это возмутительно

Если вас как-то возмутил факт о детях и Snapchat, то попытайтесь осознать, как легко это произошло. Возмущение – отличный способ привлечь внимание. И если вы дизайните Facebook-ленту, то, хотите вы этого или нет, но вы только выигрываете от контента, который вызывает противоречивые и часто негативные эмоции.

А когда нас что-то возмущает, нам не хочется испытывать это чувство в одиночестве – мы хотим поделиться этим с миром. И конечно, если у инженеров Facebook есть возможность показать вам ленту, полную эмоций и возмущений, или спокойную, нейтральную ленту, то выбор очевиден.

И это не значит, что Facebook как-то идеологически поддерживает ненависть и споры, просто эти инструменты лучше других справляются с привлечением внимания. Люди в Facebook, YouTube, Netflix и многих других компаниях вполне могут каждый день приходить на работу с мыслью сделать мир лучше, но бизнес-модель, по которой они работают, неизбежно приводит их к гонке за вниманием. И побеждает в ней тот, кто готов пойти дальше и опуститься до самых примитивных эмоций.

Дальше будет только хуже. Система, работающая с такой целью, умноженная на количество смартфонов в мире, на каждое устройство, лежащее в наших карманах и на наших столах, способна почти на все.

 

Все или ничего

Еще одна проблема заключается в том, что даже если вы понимаете, как работают подобные механизмы, и хотите использовать их меньше, вам все равно очень тяжело устоять. Такие системы ставят людей в положение «все или ничего»: вы либо постоянно на связи и постоянно отвлекаетесь, либо не на связи и боитесь что-то упустить (FOMO – fear of missing out), третьего не дано.

Харрис же заявляет, что людям нужно вернуть выбор. Как это сделать, он объясняет на примере чата. Предположим, есть двое людей – Нэнси, которая работает над каким-то важным документом, и Джон, который вдруг вспоминает, что должен спросить у Нэнси что-то важное, пока не забыл. Когда Джон отправляет Нэнси сообщение с вопросом, он отвлекает ее. Так делают все, каждый день.

Это чревато для Нэнси не только раздражением. Дело в том, что человек, которого отвлекли, тратит в среднем 23 минуты, чтобы сосредоточиться вновь. Если же вы постоянно отвлекаетесь на что-то, то вырабатываете плохую привычку отвлекаться, и даже когда вас никто не дергает, дергаете себя сами.

Гипотетически Нэнси могла бы выйти из чата, но тогда она рискует пропустить что-то действительно важное, а Джон – не достучаться до нее, когда это необходимо.

Дизайн может решить эту проблему. Представим, что Нэнси может установить специальный режим, например, указать, что она сейчас сосредоточена. Тогда Джон все еще может написать ей, но система будет удерживать его сообщения до тех пор, пока Нэнси не закончит работу и не изменит свой статус. А чтобы они оба были доступны, когда появится что-то важное, Джон сможет нажать на специальную кнопку, и сообщения будут доставлены, даже несмотря на статус Нэнси. Да, он все еще будет ее отвлекать, но уже сознательно и только тогда, когда это действительно нужно.

Таким редизайном разработчики могут не только дать людям новый выбор, но и изменить вопрос, на который они ищут ответ, и задачу, над решением которой работают. В случае с чатом вместо цели «сделать отправку сообщений простой и быстрой», которой разработчик руководствуется сейчас, можно замахнуться на более глубокую и человечную – «создать как можно более качественное общение между людьми». Так дизайнеры могут улучшить не только продукт, но и цель.

 

Цель 3.0

Говоря о цели, Харрис приводит в пример Couchsurfing – сайт, объединяющий тех, кто ищет ночлег в путешествии, и тех, кто может приютить гостя. Целью этого бизнеса вполне могло бы быть совпадение интересов: один ищет, второй сдает – готово. Цель хорошая, но ее недостаточно. Тут то же самое, что с чатом – мы всего-навсего делаем путь быстрым и простым. Если же задуматься над более глубокой целью, что и сделали в Couchsurfing, то она будет звучать так: «Создать продолжительный позитивный опыт и отношения между незнакомцами».

В 2007 году в компании придумали, как эту цель измерять – это было необходимо, ведь цель не может существовать без возможности оценить прогресс на пути к ней. В Couchsurfing смотрят на время, которое хозяин и гость провели вместе, а потом просят их оценить, насколько хорошим был этот опыт.

Получив в результате такого подсчета какое-то количество хорошо проведенних часов, команда Couchsurfing отнимает от них время, которое люди потратили, пользуясь их сайтом. Договориться о жилье, уточнить время заезда и адрес – все это цена, которую люди «заплатили» за сервис временем своей жизни. Почему эти затраты должны восприниматься Couchsurfing как успех? Анализируя свою работу таким образом, компания получает «чистую созданную удовлетворенность» или «чистое полезное время», которого просто не существовало бы, если бы Couchsurfing не появился.

Только представьте, каково это – каждый день приходить в офис и измерять свой успех количеством пользы, принесенной людям, которой просто не существовало бы, если бы вы не пришли на работу сегодня. Попробуйте вообразить мир, который функционировал бы по этому принципу.

Соцсеть, например, измеряла бы свой успех количеством постов, о прочтении которых вы не сожалеете, вычлененным из кучи того, что вы прочитали зря или просто проскролили. Сервис для профессионалов ориентировался бы не на количество установленных связей или посланных сообщений, а на то, как много предложений работы получили люди, и сколько из них они были рады получить. А дейтинговое приложение, например, Tinder, учитывало бы не количество свайпов, а количество установленных глубоких позитивных связей между людьми. Причем неважно, какие связи люди считали бы таковыми, – для каждого это будет свое.

Мир, сдизайненный таким образом, помогал бы вам проводить время по-настоящему хорошо и с пользой.

 

Технологическое Возрождение

Но чтобы такой мир стал реальностью, по словам Харриса, придется изменить систему. Сейчас главным показателем успешности для большинства бизнесов является time spent – время, проведенное за использованием какого-то продукта или услуги. Чем больше у вас пользователей и чем больше времени они на вас тратят, тем вы успешнее.

Для того, чтобы выйти на новый уровень, компании могут ввести новую метрику «чистого позитивного вклада» в жизни людей и сместить свои ориентиры. А сами пользователи – требовать этого от брендов, создавать спрос на технологии, которые учитывают интересы людей, и поддерживать их. Может показаться, что это слишком сложно, но в McDonald’s тоже не было салатов, пока люди не попросили об этом. Только поддерживая эту идею, можно будет изменить показатель успешности с «количества проведенного времени» (time spent) на «количество хорошо проведенного времени» (time well spent).

Харрис призывает сдизайнить новое Возрождение в технологических сервисах. Вместо того, чтобы отчаянно бороться за внимание, разработчикам стоит задуматься, как помочь людям в их же начинаниях. Все данные и знания о человеческой природе можно направить не на то, чтобы сбивать людей с толку, а на то, чтобы дать им суперспособность фокусироваться на важном.

Кто-то может предположить, что люди бесконечно скролят Facebook-ленту именно потому, что им это интересно, они получают от этого удовольствие. Но проблема в том, что даже если Facebook предложит вам самый интересный пост в ленте или Youtube покажет вам просто фантастическое видео, для них это будет просто еще один способ удержать вас у экрана. Это их единственная цель, тогда как у вас в жизни есть и другие.

 

Что можете сделать вы

Тристан Харрис и команда Center for Humane Technology предлагают не только критику, но и решения. Для начала вам стоит осознать, что все мы поддаемся убеждению. А дальше – попробуйте вернуть себе контроль над технологиями, в первую очередь над смартфоном.

Описанные ниже шаги могут показаться слишком экстремальными, возможно, вы справитесь и без них, как это получилось у меня. Но это не отменяет того факта, что они работают.

 

1. Отключите автоматические уведомления

Уведомления отображаются в красных кружках, потому что красный – это цвет, который моментально привлекает внимание. Но большинство уведомлений генерируются алгоритмами, а не настоящими людьми, их цель – заманить вас в приложения, которые вам на самом деле не так уж и нужны.

Откройте Settings > Notifications и отключите все уведомления, баннеры и значки, за исключением приложений, в которых реальным людям требуется ваше внимание – например, в FB Messenger, WhatsApp и так далее.

 

2. Переведите экран в монохромный режим

Из-за того, что иконки приложений яркие и красочные, человеческий мозг чувствует положительные эмоции каждый раз, когда разблокирует экран. Установите на нем монохромный режим, чтобы избавиться от этих положительных подкреплений. Такой прием помогает многим людям меньше проверять свой смартфон.

Откройте Settings > General > Accessibility > Accessibility Shortcut (bottom) > Color Filters. У вас будет возможность вернуть цветной экран или снова установить черно-белый, трижды нажав кнопку Home.

 

3. Оставьте на первом экране только самое важное

Часто вы можете открывать приложения бездумно, только потому что они – первое, что вы видите, когда разблокируете свой телефон. Оставьте на первой странице только те приложения, которые вы используете для быстрых задач. Переместите остальные, особенно бессмысленные, с первой страницы на последующие или даже поместите их в папки.

 

4. Запускайте приложения через поиск

Вбивайте в поиск на смартфоне название приложения, которое вы хотите открыть. Ввод текста требует достаточно усилий, чтобы заставить вас сделать паузу и задать себе вопрос: «Действительно ли я хочу этого?».

 

5. Заряжайте гаджет за пределами спальни

Заведите отдельный будильник, который справлялся бы со своей функцией, а смартфон заряжайте в другой комнате (или на другой стороне комнаты). Так вы можете проснуться и не залипнуть в свой телефон, прежде чем вставать с кровати.

 

6. Удалите приложения соцсетей со своего телефона

Этот жесткий, но эффективный метод. Если вы действительно хотите использовать смартфон меньше, стоит удалить все основные приложения соцсетей. Приучите себя заходить туда только с компьютера (если заходить вообще). Плюс можно пользоваться не самим Facebook, а Facebook Messenger, чтобы поддерживать общение с людьми.

 

7. Отправляйте звуковые записи вместо текстовых

Исследования показывают, что люди часто неверно истолковывают текстовые сообщения даже от близких людей, в то время как в голосе всегда слышна эмоция, и его легче правильно интерпретировать. Записать голосовое сообщение часто быстрее и легче, чем печатать, кроме того, это не требует вашего полного внимания. Вы сохраняете живость разговора, но при этом не отвлекаете человека, он может прослушать сообщение тогда, когда ему будет удобно. В случае со звонком – если вы уважаете время того, кому звоните, то будете использовать эту меру только тогда, когда это действительно нужно.

 

8. Используйте быстрые реакции как ответ

В сообщениях (iOS, Facebook messenger) нажмите на реплику и удерживайте – появится меню возможных реакций. Это быстрее, чем писать ответ, и эмоционально больше похоже на живой разговор с мимикой и жестами. К тому же, так вы сможете побыстрее ответить и отложить гаджет в сторону.

Приложения и расширения, которые помогают не отвлекаться

Flux (Mac, Windows)

Компьютерные экраны сконструированы так, чтобы человеческое зрение воспринимало их свечение как солнечное. Днем такой вариант вполне подходит, но вечером наши глаза, видя яркий голубоватый свет экрана, искусственно настраивают организм на бодрствование – из-за этого люди часто засиживаются у компьютера дольше, чем стоило бы. Flux помогает решить эту проблему, приспосабливая цвет дисплея ко времени суток.

 

Freedom (Mac, Windows)

Дает возможность временно блокировать определенные сайты или приложения на рабочем столе, планшете и телефоне.

 

Moment (iOS)

Помогает увидеть, сколько времени вы действительно тратите на свой смартфон.

 

RescueTime (Mac, Windows)

Показывает, сколько времени вы тратите на разные приложения и сайты.

 

Функція enable «Send + Archive» (Gmail)

Архивирует электронное письмо сразу после отправки. Сообщение появится в папке «Входящие» снова только тогда, когда человек ответит на него.

 

Calm (iOS, Android)

Одно из ведущих приложений для медитации. Помогает выкроить свободное и спокойное время на протяжении дня.

 

Facebook Newsfeed Eradicator

Удаляет ленту новостей Facebook, размывает боковые панели и уведомления, позволяя использовать только самые важные функции Facebook и не отвлекаться.

 

uBlock Origin (Chrome, Safari, Firefox)

Удобный блокировщик интернет-рекламы. Помогает сохранить 30-40% вашего внимания, пока вы читаете или смотрите что-то.

 

InboxWhenReady (Gmail)

Сервис, который скрывает папку «Входящие» и показывает ее содержимое только тогда, когда вы нажимаете специальную кнопку. Это позволяет не отвлекаться на новые письма, даже если окно почтового клиента открыто.

 

THRIVE (Android)

Помогает на время превратить ваш смартфон в старый добрый телефон без дополнительных функций. Можно автоматически информировать близких о включении такого режима.

 

Distraction-Free YouTube (Chrome)

Удаляет рекомендуемые видеоролики с боковой панели YouTube – меньше вероятности, что вас затянет в недры контента, который вы не собирались смотреть.

 

Gboard (iOS, Android)

На 50% быстрее, чем обычная клавиатура. Позволяет очень быстро ответить на сообщение и отложить смартфон подальше.

 

Calendly

Дает возможность быстро договариваться о встречах, бронируя время в календаре через специальную ссылку. В среднем помогает каждому пользователю сэкономить на планировании 10-15 минут.

 

АвторМаша Фронощук
28 Березня 12:46
Читайте більше цікавого

«Якщо я тут, то мені всі винні»: історії людей з інтернатів і дитбудинків

АвторPlatfor.ma
15 Жовтня 2020

Різні герої, різні історії, різні міста, але одна країна та одна доля – сирітство. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info шість випускників різних інтернатів і дитячих будинків розповіли, що насправді коїлося у стінах закладів, як склалося їхнє життя після випуску та чи вдається їм будувати стосунки з людьми зараз. Platfor.ma наводить найцікавіше.

Володимир Степанов – 20 років, Маріуполь. Прожив у дитячому будинку 10 років, закінчив коледж, зараз вступає до університету. 

Аліна Бобкова – Кривий Ріг. Прожила в інтернаті 11 років, 2 роки тому переїхала до Києва та вступила до університету. 

Павло Мельников – 25 років, народився в Криму, живе в Києві. Прожив в інтернаті 8 років, зараз працює IT-шником на фрілансі.

Андрій Назаренко – Тернопіль. Прожив у дитячому будинку-інтернаті 15 років. 

Максим Терьошин – Буча. Проживав в інтернаті з другого класу. Зараз очолює громадську організацію, яка допомагає людям і дорослим, які не чують. 

Ліна Дешвар – 30 років, народилася в Антрациті, живе в Києві. Пробула в інтернатній системі 19 років. На сьогодні є громадською діячкою та активісткою – допомагає хлопцям та дівчатам адаптуватися після інтернатних закладів.

– Що ви можете розповісти про процес усиновлення в Україні? 

Максим: Мене щоразу запитували, чи я хочу бути усиновленим тими чи іншими батьками. Я відповідав, що ні, і на цьому все закінчувалося. Внутрішньо відчував, що вони не мої – не було довіри. 

Андрій: Сім’я з Америки якось розпочала процес усиновлення мене, але кожного разу стикалася з бюрократією в Україні. Таким чином мені вже виповнилося 16 років, документи майже були готові, а у нас розвели руками й сказали: «Він вже вийшов з інтернату та є самостійним, тому вирішуйте ці питання з ним». І все накрилося.

«Їхали на порізаний пальчик, а там розчленування»: інтерв‘ю з лікарем швидкої в епоху ковіда

Два роки тому ми вже брали інтерв’ю у робітника екстреної (швидкої) медичної  допомоги та розпитувати його про залаштункове лікарське, незвичайні історії з практики та особливості роботи. Щоб дізнатися, що змінилося за цей час та як на роботу медиків вплинув коронавірус, ми вирішили повторити вже з іншим героєм – цього разу він погодився говорити не анонімно.

Артур Якущенко, лікар з медицини невідкладних станів КНП «Центр ЕМД та МК»

 – Як це – бути лікарем швидкої, тобто лікарем з медицини невідкладних станів?

– Цікаво і романтично. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе на виклику – можеш їхати на порізаний пальчик, а потрапити на розчленування. Наприклад, у мене колись була ситуація, коли ми їхали на судоми до дитини, а виявилося, що вся сім’я отруїлася чадним газом і поступово один за одним втрачали свідомість. 

Особливо несподіваними бувають вуличні виклики, коли причина звучить як «лежить». Це може бути все, що хочеш: просто п’яний безпритульний або людина, яка втратила свідомість через якусь органічну патологію. В цьому є своя романтика. Це завжди зміна локацій, рух, нові люди. А я ще й на приватній швидкій працюю, так що взагалі різноманітність.

– Чи відрізняється чимось робота в державній і приватній швидкій?

– Так, в першому випадку це екстрена медична допомога з фіксованим часом прибуття за викликом – в межах 10 хвилин. А приватна позиціонується як невідкладна допомога – там немає такого поняття як «норматив доїзду», тому що якщо її викликають з бази, яка знаходиться наприклад на КПІ, а їхати на Теремки, або з Виноградара на Троєщину то за такий короткий час ні з якими сиренами та мигалками не встигнеш. Тут люди більше хочуть, щоб до них просто приїхали в гості, поговорили з ними, «прокапали» – улюблене слово наших пацієнтів.

– Як давно ви у швидкій допомозі? Ви завжди хотіли працювати медиком?

– З 1 серпня 2016 року. Так розпорядилася доля. Я людина гуманітарного складу розуму, яка категорично не знає і не розуміє математику. Для мене цифри – це ті речі, які не можна помацати. Тож я вступив на факультет підготовки лікарів до збройних сил, де не потрібно було здавати математику, а біологія і хімія мені подобалися. Хотів спочатку піти на військового, а потім зрозумів, що це не моє. Коли ти цивільний лікар – ти вільна людина і сам приймаєш рішення, а не виконуєш накази старших офіцерів. Тут немає можливості викликати на консультацію хірурга, травматолога або невропатолога, адже на виклику тільки ти та твій напарник-фельдшер, з яким тільки й можна порадитися. Тому я всім новеньким кажу: «Ваш напарник хоч і фельдшер з середньою медичною освітою, до нього потрібно ставитися на рівних, тому що це ваша опора, тил і єдина людина, з якою ви можете реально порадитися на виклику».

– Як за ці чотири роки ця робота вплинула на вас психологічно?

– Я став більш філософськи ставитися до понять життя та смерті. Простіше, швидше і з холодною головою приймати рішення, які стосуються роботи та взагалі життя. Став трохи цинічним, але медики всі такі й зі своїм не всім зрозумілим гумором. Тому що всіх пацієнтів пропускати через себе неможливо, інакше тебе не вистачить ні на що.

– Але не розчарувалися в професії?

– Ні, мені подобається робота. Хоч лікарі швидкої й залишаються зазвичай за кадром. Ось коли ви потрапляєте в стаціонар, вас лікує конкретний доктор – ви лежите сім днів у лікарні і щодня його бачите. А лікар швидкої допомоги приїхав, надав вам допомогу, відвіз до лікарні й все, більше ми ніколи не побачимось. Хоча є у нас в районі ті люди, до яких ти приїжджаєш на виклик і кажеш «Ну що, знову?». Це не тільки безпритульні, є і бабусі, які постійно викликають, починаючи з фрази: «Хлопчики, ой-ой-ой!».

– Я недавно дивилася стендап одного шотландського коміка (до речі, ось наш матеріал про важливі стендапи) і він мимохіть торкався теми релігії в медицині. Якщо конкретніше, він говорив, що лікарів дуже ображає, коли вони роблять свою справу, рятують людині життя, а той врешті-решт дякує богові …

– Це частий випадок. Треба спокійно на це реагувати. Ми стільки разів на початку пандемії були в Лаврі, що складно згадати – там же у багатьох знайшли ковід. Я не богохульник, але в котрий раз переконався, наскільки звужений кругозір людей, які там знаходяться. Віра вірою, але вона повинна бути в парі з медициною, адже нас чомусь викликали туди. Ні, ви що – «ці ручки ходили мазали тут», «ікони у нас ідеально чисті», «то ж все святе». Я з повагою ставлюся до віри, але клепку в голові теж потрібно мати.

Також варто спокійно реагувати на хамство. Ось Арена-Сіті у центрі міста – жодна п’ятниця і субота не обходяться без того, щоб починаючи з 12 ночі й до 4 ранку туди постійно кататися. Купа п’яних, нанюханих чи без свідомості людей, які неадекватно поводяться і починають тобі розповідати, що ти їм винен.

– Яка у вас наразі зарплата?

– Зараз зарплата в умовах пандемії COVID-19 навіть дуже непогана. Оклад сам невеликий – 3826 грн, тому ми тримаємося завдяки всяким плюшкам. До нього йде 50% за те, що ти працюєш в Києві – це «міські», муніципальна надбавка. Плюс 20% за складність праці й 20% – за напруженість. Якщо ви відпрацьовуєте три роки на швидкій, то отримуєте ще 20% доплати до свого окладу – це безперервний виїзний стаж. Плюс, якщо ви три роки відпрацювали, то у вас є вислуга років – це ще 10%. Всі ці надбавки поступово збільшуються з часом роботи, так само як і посадовий оклад з підвищенням категорії. В умовах пандемії мер платить ще 4 тис. грн лікарям, 3 тис. фельдшерам і 1 тис. санітарам. І зараз крім цього є ще так звані «ковідні» – за роботу з коронавірусом. Також у нас в Києві є 15 бригад (станом на сьогодні),  які їздять на підтверджені ковідні виклики – вони отримують 300% доплати до всього іншого. Тому в місяць у мене виходить понад 15 тис. грн.

– Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

– Найлегше – поїхати на супровід масового заходу: футбол, Євробачення, концерт. Там  і шоу можна подивитися, і почергувати. Найскладніше для мене – це виклики, які мені неприємні: якась дрібна робота на кшталт безпритульних підбирати. Краще поїхати на реальний екстрений виклик, ДТП або інсульт чи інфаркт, де людям ми дійсно потрібні. Це складно, але це наша робота й те, чим ми повинні займатися.

Також складно боротися з менталітетом наших людей. Часто люди, перебуваючи в громадському транспорті, можуть викликати швидку допомогу, тому що «мені здалося, що хтось там лежить». А відповідальність за такі виклики ніхто вести не готовий. 

Ось колеги мої нещодавно реагували – хтось їхав у тролейбусі й побачив, як людина під капотом машини щось ремонтує. Зрозуміло, там ноги видно, а другу частину тулуба – ні. Тому виклик звучав як «там з люка половина людини стирчить». Ну приїхали мої колеги й розвели руками. Чи бабуся з п’ятого поверху дивиться вниз і дзвонить: «Лежить людина на лавці й не прокидається». На лавочці дійсно лежить. Лежить стара куртка і не прокидається. Люди лінуються навіть перевірити, а ми приїжджаємо, тому що не можемо по-іншому. За зміну може бути відсотків 10 хибних викликів.

«Красиво лише здалеку»: чиновники, архітектори, митці, девелопери про наші міста

У вересні в рамках річної мистецької програми Kooperativ та Port.agency провели дискусію на тему “Креативність і контроль: міський простір як досвід”. Експертами запросили архітектора Сергія Махна, представницю департаменту культури КМДА Діану Попову, художника Олексія Золотарьова та креативного директора компанії Saga Development Антона Фрідлянда. Platfor.ma публікує найцікавіші моменти про відповідальність за міський простір, зв’язок бізнесу і мистецтва та київську урбаністику.

Діана: Тут не може бути чіткої відповіді. З одного боку, є державні органи влади, які ставлять підписи, з іншого – архітектори і митці, які ці об’єкти створюють, і третя сторона — суспільство. В ідеальній картині світу голос громадськості має бути визначальним, проте це утопія. 

Інколи люди обурюються через абсолютно прийнятні речі. Наприклад, Театр на Подолі або статуя “Протистояння” Олексія Золотарьова — це дійсно хороші об’єкти, які люди агресивно критикували. Оскільки рівень освіти в нас досить низький, не всі розуміють і сприймають мистецтво. 

Фінальне рішення залишається за чиновниками — ми беремо на себе відповідальність, ставлячи підпис. Весь бруд спочатку зливається на нас, а вже потім страждає художник. На базовому рівні всі митці в нашому суспільстві відчувають себе маргіналами, це стало причиною герметичності мистецького простору. Художники створюють бульбашку, де їм комфортніше існувати, тому що у широкому публічному просторі люди ще не мають “полички” у свідомості, но яку можна сучасне мистецтво покласти. Воно викликає відторгнення.  

Сергій: Я згадую Театр на Подолі і мені стає боляче, що ми живемо в просторі, де люди не здатні сприймати мистецтво. Мені на місці Олега Дроздова (український архітектор, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners і Kharkiv School of Architecture, автор проєкту театру. – Platfor.ma) було б дуже неприємно. 

Я будую приватну архітектуру, мені не треба ні від кого вислуховувати критику, особливо від людей, які на цьому не розуміються.  

Але чому відбувається так, як відбувається? Хто відповідальний за те, як виглядає наше місто? Забудовники? Влада? Архітектори? Ми з вами, кожен із нас. Місто зміниться, коли кожен візьме на себе відповідальність за те, що відбувається. Створюючи той чи інший проєкт, я беру на себе відповідальність. І сьогодні я беру на себе відповідальність і за те, як виглядає моє місто. 

Антон: Є значна відмінність музейного мистецтва від мистецтва у міському просторі: людина може піти на виставку або не піти — в неї є вибір дивитися чи не дивитися. Коли об’єкт розташований на вулиці, цього вибору немає. Конфлікт і дискусія — це добре. Абсолютно нормально, коли щось подобається, а щось ні. Неможливо змусити людину полюбити мистецтво. Я вважаю, ця тема має знаходитися в дискусійній площині, втім, не нормально, якщо людина шкодить, руйнує і поводить себе агресивно.

Олексій: Я хотів би наголосити на позитивному моменті, що ми є свідками дорослішання нашого суспільства. В мене є велике сподівання, що я побачу ту Україну, про яку мрію. Дорослішання —  це відповідальність за власні дії. Коли опиняєшся на вулицях європейських країн, дуже рідко можна побачити якісь випадкові об’єкти. В нас таке відбувається доволі часто. 

Наприклад, зараз у Львові на площі біля оперного театру будують фонтан, який місто прийняло у подарунок. Люди шоковані. Не все треба приймати в дар, важливий критерій —  це доречність, і такі питання треба добре обмірковувати.

Червоний – не любов, а чорний – не журба: повна історія кольорів від Олександра Трегуба

6 Жовтня 2020

Вже близько року онлайн працює Бібліотека Projector – більше 200 лекцій на різноманітні теми в дизайні, маркетингу та IT. Тепер на Platfor.ma будуть виходити розшифровки обраних виступів з цієї бібліотеки. Починаємо ми з грандіозної лекції керівника Projector Олександра Трегуба про колір. Які кольори є ключовими для людства, чому червоний – це гнів, а синій – це сум, що треба знати про кольори дизайнеру, та як очі відьми пов’язані з аптеками – все це у лекції «Отже, колір».

Дизайнери навчилися справлятися із практикою кольору: якщо клієнт має конкурентів, у яких переважає червона гама, ми обираємо синю. Проте коли починається розмова про те, що означає певний колір, це каламутна вода. У кожного є лише уривчасті знання щодо символіки кольору.

Колір – це липкий папір, на який багато тисяч років клеїться гігантська кількість сенсів. І якщо зовсім не розумітися на цьому — ми позбавляємо себе можливості використовувати цю символіку в мирних цілях. 

Дизайнери вчаться пізнавати світ через книгу Йоганнеса Іттена, одного з батьків баугаузу. Він сказав: «Закон і колір – вічні, абсолютні, не залежать від епохи і сьогодні діють так само як і у вікопомні часи». Ця думка мені здається неправильною, тому що в кожну епоху сприйняття кольору було різним. На символіку впливає і політика, і релігія, і економіка, і культура, і смак, і мода. 

Декілька років тому вийшов чудовий фільм «Думки навиворіт». П’ять персонажів символізують п’ять почуттів. Ні у кого не викликає сумнівів, що гнів справедливо червоний, презирство зелене, а сум і повинен бути таким синім. Чому? Звідки взялись ці всі значення? Розглянемо значення кольору через призму історії, живопису, кіно, коміксів, літератури, релігії, різних культур, тобто загалом різних напрямків.

 
Постер до фільму «Думки навиворіт», 2015 р.
 

Чорний колір був першим кольором Всесвіту, з нього і почнемо. Ми знаємо, що древня людина вдень полювала, майструвала, а вночі ставала мішенню для хижаків. Тому люди починають асоціювати чорноту з чимось неприємним. 

Чорнота – це щось погане, а світле – щось хороше. У більшості мовних груп ці кольори з’являються першими. Спочатку їм дають назви світле та темне, поступово вони отримують значення чорне та біле. Третім до них приєднується червоний колір. Чорний, білий та червоний – це така тріада древнього світу. І в такій примітивній древній символіці, світло – це життя, а темрява – щось пов’язане зі смертю. 

У Римській імперії з III століття до нашої ери на похорони починають одягати чорний одяг. Ближче до епохи імперії ця мода стає масовою. Таким чином, чорний колір починає асоціюватись з трауром.

Приблизно з VI до XI століття в християнській символіці виникає персонаж, якого називають Сатаною чи дияволом. Диявол розбещує людські душі, і взагалі він таке собі антибожество. І якщо в християнській символіці Бог – це світло, то відповідно Сатана – темрява. Диявола довго зображували обов’язково чорним, без варіантів. Чорний – це однозначно поганий, неприємний, огидний колір. 

Латинською мовою є два слова, які мають значення чорного кольору – «ater» і «nager». Обидва мають шлейф неприємних значень: брудний, сумний, моторошний, ворожий, підступний, жорстокий, згубний, смертоносний. Це, звісно, переноситься в культуру. Наприклад, був такий король Генріх III Чорний, і називали його так, тому що він жорстоко підкорив церкву. А граф Анжуйський Чорний отримав таку характеристику за лютий характер. 

Навіть сьогодні велика кількість неприємних виразів використовується із чорним кольором. Наприклад, «запастися на чорний день» – мається на увазі, що прийде час, коли все буде дуже погано; «чорна смуга», «чорний список», «чорний ринок». Мова впливає на сприйняття кольору. Чорний стає кольором мистецтв, яким подобається бути поганими, неприємними. Хардрок, хеві-метал, панк. Чорний символізує бунт, протест.

Британський хеві-метал гурт Black Sabbath
Люк Скайуокер та Дарт Вейдер, «Зоряні Війни»
Назгули, «Володар кілець»
Обкладинка The New Yorker присвячена 11.09