Time Well Spent: почему уведомления крадут наше время и как их победить

АвторМаша Фронощук
28 Березня 2018

В среднем человек проверяет смартфон 150 раз в день. И это только смартфон, а есть ведь еще и уведомления на ноутбуках и других гаджетах. Год назад соосновательница Platfor.ma Мария Фронощук попыталась взять под контроль влияние технологий на свою жизнь, а затем случайно обнаружила движение Time Well Spent. Его идеологи призывают менять сервисы таким образом, чтобы они не отвлекали людей, а помогали им сфокусироваться на важном. Чего Мария вам и желает. ось тут цей текст можна прочитати українською.)

Представьте, что выдающиеся ученые прошлого начинали бы день не с размышлений о том, как устроена гравитация, атомы или еще что-то важное, а с разглядывания фото в Instagram и листания ленты Facebook. Затем они разбирали бы почту от уведомлений Групона и LinkedIn, а за секунду до величайшего открытия их отвлекало бы уведомление из Slack. Момент гениального озарения был бы потерян навсегда. Приблизительно такими словами создатели Dropbox объясняют, как современные технологии отчаянно борются за наше внимание и отбирают его у других занятий, изобретая для этого все больше манипуляций.

Я совсем не выдающаяся, но около года назад заметила, что слишком часто отвлекаюсь. Какие-то минутные дела затягиваются на час, а рабочий день – до полуночи. Начиная с безобидного TED-ролика на YouTube, ты заканчиваешь десятичасовым ретро-видео по аэробике, а потом находишь себя безнадежно скролящей ленту Facebook и напрочь забывшей, зачем вообще его открывала. На встречах твой телефон всегда должен быть на виду – вдруг кто-то напишет, и даже на отдыхе, где ты вроде и так отвлечен, нужно обязательно отвлечься еще на что-то, например, посмотреть новые фото друзей.

Gmail, Slack, Asana, Facebook, Messenger, Instagram, Telegram, Pinterest, Pocket, Viber, Skype – это даже не полный список сервисов, которыми я пользуюсь каждый день. Все они шлют мне какие-то уведомления тогда, когда запланировано алгоритмом, удобно каким-то людям или изданиям. Но не мне. Мне это почти всегда неудобно – я либо работаю, либо учусь, либо отдыхаю. Если абстрагироваться от навязчивого желания быть всегда на связи, то можно задать себе вопрос: с какой стати вообще кто-то может считать свои дела, просьбы и напоминания настолько важными, чтобы я должна была все бросить и уделить внимание именно ему?

В какой-то момент, после очередного дня со шквалом звонков и сообщений, я просто разозлилась и удалила со смартфона все приложения соцсетей и отключила абсолютно все уведомления. А потом составила себе короткий график того, когда буду проверять каждый из сервисов. Для экстренных ситуаций оставила только звонки. К счастью, за последнее время звонящих столь многие и столь часто посылали гореть в аду, что звонков стало намного меньше.

Первый месяц такой детокс давался мне сложно, но скоро кровная привязанность к смартфону, порывы проверить почту или ленту, страх, что я упускаю нечто важное, куда-то испарились. Сейчас я часто могу выйти из дома в выходной вообще без телефона, а на встречах к нему даже не прикасаюсь.

Это удивительно, и я сама была поражена, но за все этого время, за целый год, не было еще ни одного дела, которое пострадало бы из-за того, что я не была на связи в сию же минуту и круглосуточно.

Кроме прочего, во многом достичь такого дзена мне помог Тристан Харрис и его движение Time Well Spent. Этим мысли показались мне настолько ясными и уместными, что я решила пересказать самое важное.

 

Кто такой Тристан Харрис

Харриса и его движение называют чуть ли не единственным, что есть общего у Кремниевой долины и совести. Харрис окончил Стэндфорд по специальности «Компьютерные науки», где изучал в том числе поведенческую экономику, социальную психологию, а также способы изменения привычек и поведения людей в Лаборатории технологий убеждения.

До 2016 года Харрис работал в Google, исследуя, как можно проектировать технологические продукты так, чтобы этически уберечь миллионы людей от манипуляций. А после основал некоммерческую инициативу Time Well Spent – движение, которое стремится ввести новые стандарты этического дизайна. Именно показатель time well spent (хорошо проведенное время) Марк Цукерберг провозгласил главной дизайн-целью Fаcebook на 2018 год – большая победа, даже несмотря на то, что до цели еще далеко.

 

Борьба за внимание

Объяснение Time Well Spent Тристан Харрис обычно начинает издалека: «Сегодня огромное количество инженеров работает над тонной продуктов, которые способны управлять мыслями людей во всем мире. Когда вы берете в руки свой смартфон, именно они дизайнят то, что будет в вашей ленте. Это как планирование маленьких отрывков времени в сознании пользователя: если вы видите уведомление, оно направляет ваши мысли туда, куда вы, может, и не хотели бы. Если вы свайпите это уведомление и открываете приложение, то проводите еще немного времени за этим занятием – чего, вполне возможно, делать не собирались. Вас засасывает».

Всему, что создается сегодня – каждому новому сайту, выпускам TED, политикам, играм, даже приложениям по медитации, – приходится бороться за человеческое внимание. Вот только его количество ограничено.

Простой пример – YouTube. Его создатели хотят, чтобы вы проводили на сайте как можно больше времени – это главный показатель успеха. И что они делают? Автоматически воспроизводят следующее видео. Предположим, такой прием работает, и YouTube получает немного больше вашего внимания.

Если вы, к примеру, Netflix, то смотрите на все это и думаете: хм, это же сокращает мою долю рынка, наверное, я тоже буду сразу включать следующий эпизод. На что реагирует Facebook: так, это вообще никуда не годится, это же посягательство на мой рынок! Я знаю, что делать: я буду автоматически показывать все видео в ленте, не дожидаясь, пока пользователи нажмут на плей!

Все эти приемы говорят о том, что интернет не развивается случайно. Причина, по которой нам кажется, что сервисы и приложения засасывают время, в том, что это действительно так – их создатели идут все дальше и дальше в погоне за вниманием человека.

 

Сила инстинктов

Если Facebook показывает вам уведомление, то сложно устоять и не кликнуть на него – вдруг вас отметили на каком-то ужасном фото. Но вы не просто смотрите фото, вы проводите в сервисе еще минут двадцать. Если вы заходите проверить свою почту или ленту на мобильном, то рефлекторно обновляете содержимое. А через минуту зачем-то делаете так еще раз, и еще. Но почему?

Попробуйте догадаться, какая сфера в США приносит больше денег, чем кино, парки развлечений и бейсбол вместе взятые? Ответ прост – игровые автоматы, принцип которых основан на изменчивой выгоде: вам то везет, то нет. Именно поэтому так приятно пробовать и гадать, что вам попадется в этот раз.

Так вот, каждый смартфон – это игровой автомат. Каждый раз, когда вы проверяете телефон, вы играете в игру «Интересно, что же мне попадется в этот раз». Вдруг там что-то важное, вдруг что-то интересное, вдруг вы пропускаете что-то?

К примеру, в Snapchat, который стал главным инструментом для общения подростков в США, не так давно придумали Snapsrteaks – функция показывает количество дней подряд, на протяжении которых два человека общались друг с другом. Иначе говоря, Snapchat дали пользователям что-то, что они не захотят потерять. Если вы подростки, и у вас накопилось 150 дней общения, то вы не хотите, чтобы эта цифра просто так испарилась. Только представьте себе эти маленькие промежутки времени, расписанные в сознании и памяти детей: они должны запостить что-то, чем-то поделиться, чтобы поддержать поток. Все это происходит не только в теории, но и в реальной жизни: среди пользователей Snapchat есть те, кто, уезжая куда-то в офлайн, дают пароль от своего аккаунта друзьям – так они могут продолжать постить.

Нам, конечно, может показаться, что это в порядке вещей – подростки сейчас, наверное, снепчатятся так же, как мы когда-то сплетничали по телефону. Но разница в том, что в вашем детстве по ту сторону процесса не находилась сотня инженеров, точно знающая, как устроена ваша психика, и не управляла вашими действиями.

Facebook никогда не признает тот факт, что сегодня соцсеть конкурирует не другими соцсетями, а с вашим работодателем, университетом и семьей. В то же время в Netflix даже не скрывают, что их конкуренты — не YouTube или телевизор, а ваш здоровый сон.

 

Это возмутительно

Если вас как-то возмутил факт о детях и Snapchat, то попытайтесь осознать, как легко это произошло. Возмущение – отличный способ привлечь внимание. И если вы дизайните Facebook-ленту, то, хотите вы этого или нет, но вы только выигрываете от контента, который вызывает противоречивые и часто негативные эмоции.

А когда нас что-то возмущает, нам не хочется испытывать это чувство в одиночестве – мы хотим поделиться этим с миром. И конечно, если у инженеров Facebook есть возможность показать вам ленту, полную эмоций и возмущений, или спокойную, нейтральную ленту, то выбор очевиден.

И это не значит, что Facebook как-то идеологически поддерживает ненависть и споры, просто эти инструменты лучше других справляются с привлечением внимания. Люди в Facebook, YouTube, Netflix и многих других компаниях вполне могут каждый день приходить на работу с мыслью сделать мир лучше, но бизнес-модель, по которой они работают, неизбежно приводит их к гонке за вниманием. И побеждает в ней тот, кто готов пойти дальше и опуститься до самых примитивных эмоций.

Дальше будет только хуже. Система, работающая с такой целью, умноженная на количество смартфонов в мире, на каждое устройство, лежащее в наших карманах и на наших столах, способна почти на все.

 

Все или ничего

Еще одна проблема заключается в том, что даже если вы понимаете, как работают подобные механизмы, и хотите использовать их меньше, вам все равно очень тяжело устоять. Такие системы ставят людей в положение «все или ничего»: вы либо постоянно на связи и постоянно отвлекаетесь, либо не на связи и боитесь что-то упустить (FOMO – fear of missing out), третьего не дано.

Харрис же заявляет, что людям нужно вернуть выбор. Как это сделать, он объясняет на примере чата. Предположим, есть двое людей – Нэнси, которая работает над каким-то важным документом, и Джон, который вдруг вспоминает, что должен спросить у Нэнси что-то важное, пока не забыл. Когда Джон отправляет Нэнси сообщение с вопросом, он отвлекает ее. Так делают все, каждый день.

Это чревато для Нэнси не только раздражением. Дело в том, что человек, которого отвлекли, тратит в среднем 23 минуты, чтобы сосредоточиться вновь. Если же вы постоянно отвлекаетесь на что-то, то вырабатываете плохую привычку отвлекаться, и даже когда вас никто не дергает, дергаете себя сами.

Гипотетически Нэнси могла бы выйти из чата, но тогда она рискует пропустить что-то действительно важное, а Джон – не достучаться до нее, когда это необходимо.

Дизайн может решить эту проблему. Представим, что Нэнси может установить специальный режим, например, указать, что она сейчас сосредоточена. Тогда Джон все еще может написать ей, но система будет удерживать его сообщения до тех пор, пока Нэнси не закончит работу и не изменит свой статус. А чтобы они оба были доступны, когда появится что-то важное, Джон сможет нажать на специальную кнопку, и сообщения будут доставлены, даже несмотря на статус Нэнси. Да, он все еще будет ее отвлекать, но уже сознательно и только тогда, когда это действительно нужно.

Таким редизайном разработчики могут не только дать людям новый выбор, но и изменить вопрос, на который они ищут ответ, и задачу, над решением которой работают. В случае с чатом вместо цели «сделать отправку сообщений простой и быстрой», которой разработчик руководствуется сейчас, можно замахнуться на более глубокую и человечную – «создать как можно более качественное общение между людьми». Так дизайнеры могут улучшить не только продукт, но и цель.

 

Цель 3.0

Говоря о цели, Харрис приводит в пример Couchsurfing – сайт, объединяющий тех, кто ищет ночлег в путешествии, и тех, кто может приютить гостя. Целью этого бизнеса вполне могло бы быть совпадение интересов: один ищет, второй сдает – готово. Цель хорошая, но ее недостаточно. Тут то же самое, что с чатом – мы всего-навсего делаем путь быстрым и простым. Если же задуматься над более глубокой целью, что и сделали в Couchsurfing, то она будет звучать так: «Создать продолжительный позитивный опыт и отношения между незнакомцами».

В 2007 году в компании придумали, как эту цель измерять – это было необходимо, ведь цель не может существовать без возможности оценить прогресс на пути к ней. В Couchsurfing смотрят на время, которое хозяин и гость провели вместе, а потом просят их оценить, насколько хорошим был этот опыт.

Получив в результате такого подсчета какое-то количество хорошо проведенних часов, команда Couchsurfing отнимает от них время, которое люди потратили, пользуясь их сайтом. Договориться о жилье, уточнить время заезда и адрес – все это цена, которую люди «заплатили» за сервис временем своей жизни. Почему эти затраты должны восприниматься Couchsurfing как успех? Анализируя свою работу таким образом, компания получает «чистую созданную удовлетворенность» или «чистое полезное время», которого просто не существовало бы, если бы Couchsurfing не появился.

Только представьте, каково это – каждый день приходить в офис и измерять свой успех количеством пользы, принесенной людям, которой просто не существовало бы, если бы вы не пришли на работу сегодня. Попробуйте вообразить мир, который функционировал бы по этому принципу.

Соцсеть, например, измеряла бы свой успех количеством постов, о прочтении которых вы не сожалеете, вычлененным из кучи того, что вы прочитали зря или просто проскролили. Сервис для профессионалов ориентировался бы не на количество установленных связей или посланных сообщений, а на то, как много предложений работы получили люди, и сколько из них они были рады получить. А дейтинговое приложение, например, Tinder, учитывало бы не количество свайпов, а количество установленных глубоких позитивных связей между людьми. Причем неважно, какие связи люди считали бы таковыми, – для каждого это будет свое.

Мир, сдизайненный таким образом, помогал бы вам проводить время по-настоящему хорошо и с пользой.

 

Технологическое Возрождение

Но чтобы такой мир стал реальностью, по словам Харриса, придется изменить систему. Сейчас главным показателем успешности для большинства бизнесов является time spent – время, проведенное за использованием какого-то продукта или услуги. Чем больше у вас пользователей и чем больше времени они на вас тратят, тем вы успешнее.

Для того, чтобы выйти на новый уровень, компании могут ввести новую метрику «чистого позитивного вклада» в жизни людей и сместить свои ориентиры. А сами пользователи – требовать этого от брендов, создавать спрос на технологии, которые учитывают интересы людей, и поддерживать их. Может показаться, что это слишком сложно, но в McDonald’s тоже не было салатов, пока люди не попросили об этом. Только поддерживая эту идею, можно будет изменить показатель успешности с «количества проведенного времени» (time spent) на «количество хорошо проведенного времени» (time well spent).

Харрис призывает сдизайнить новое Возрождение в технологических сервисах. Вместо того, чтобы отчаянно бороться за внимание, разработчикам стоит задуматься, как помочь людям в их же начинаниях. Все данные и знания о человеческой природе можно направить не на то, чтобы сбивать людей с толку, а на то, чтобы дать им суперспособность фокусироваться на важном.

Кто-то может предположить, что люди бесконечно скролят Facebook-ленту именно потому, что им это интересно, они получают от этого удовольствие. Но проблема в том, что даже если Facebook предложит вам самый интересный пост в ленте или Youtube покажет вам просто фантастическое видео, для них это будет просто еще один способ удержать вас у экрана. Это их единственная цель, тогда как у вас в жизни есть и другие.

 

Что можете сделать вы

Тристан Харрис и команда Center for Humane Technology предлагают не только критику, но и решения. Для начала вам стоит осознать, что все мы поддаемся убеждению. А дальше – попробуйте вернуть себе контроль над технологиями, в первую очередь над смартфоном.

Описанные ниже шаги могут показаться слишком экстремальными, возможно, вы справитесь и без них, как это получилось у меня. Но это не отменяет того факта, что они работают.

 

1. Отключите автоматические уведомления

Уведомления отображаются в красных кружках, потому что красный – это цвет, который моментально привлекает внимание. Но большинство уведомлений генерируются алгоритмами, а не настоящими людьми, их цель – заманить вас в приложения, которые вам на самом деле не так уж и нужны.

Откройте Settings > Notifications и отключите все уведомления, баннеры и значки, за исключением приложений, в которых реальным людям требуется ваше внимание – например, в FB Messenger, WhatsApp и так далее.

 

2. Переведите экран в монохромный режим

Из-за того, что иконки приложений яркие и красочные, человеческий мозг чувствует положительные эмоции каждый раз, когда разблокирует экран. Установите на нем монохромный режим, чтобы избавиться от этих положительных подкреплений. Такой прием помогает многим людям меньше проверять свой смартфон.

Откройте Settings > General > Accessibility > Accessibility Shortcut (bottom) > Color Filters. У вас будет возможность вернуть цветной экран или снова установить черно-белый, трижды нажав кнопку Home.

 

3. Оставьте на первом экране только самое важное

Часто вы можете открывать приложения бездумно, только потому что они – первое, что вы видите, когда разблокируете свой телефон. Оставьте на первой странице только те приложения, которые вы используете для быстрых задач. Переместите остальные, особенно бессмысленные, с первой страницы на последующие или даже поместите их в папки.

 

4. Запускайте приложения через поиск

Вбивайте в поиск на смартфоне название приложения, которое вы хотите открыть. Ввод текста требует достаточно усилий, чтобы заставить вас сделать паузу и задать себе вопрос: «Действительно ли я хочу этого?».

 

5. Заряжайте гаджет за пределами спальни

Заведите отдельный будильник, который справлялся бы со своей функцией, а смартфон заряжайте в другой комнате (или на другой стороне комнаты). Так вы можете проснуться и не залипнуть в свой телефон, прежде чем вставать с кровати.

 

6. Удалите приложения соцсетей со своего телефона

Этот жесткий, но эффективный метод. Если вы действительно хотите использовать смартфон меньше, стоит удалить все основные приложения соцсетей. Приучите себя заходить туда только с компьютера (если заходить вообще). Плюс можно пользоваться не самим Facebook, а Facebook Messenger, чтобы поддерживать общение с людьми.

 

7. Отправляйте звуковые записи вместо текстовых

Исследования показывают, что люди часто неверно истолковывают текстовые сообщения даже от близких людей, в то время как в голосе всегда слышна эмоция, и его легче правильно интерпретировать. Записать голосовое сообщение часто быстрее и легче, чем печатать, кроме того, это не требует вашего полного внимания. Вы сохраняете живость разговора, но при этом не отвлекаете человека, он может прослушать сообщение тогда, когда ему будет удобно. В случае со звонком – если вы уважаете время того, кому звоните, то будете использовать эту меру только тогда, когда это действительно нужно.

 

8. Используйте быстрые реакции как ответ

В сообщениях (iOS, Facebook messenger) нажмите на реплику и удерживайте – появится меню возможных реакций. Это быстрее, чем писать ответ, и эмоционально больше похоже на живой разговор с мимикой и жестами. К тому же, так вы сможете побыстрее ответить и отложить гаджет в сторону.

Приложения и расширения, которые помогают не отвлекаться

Flux (Mac, Windows)

Компьютерные экраны сконструированы так, чтобы человеческое зрение воспринимало их свечение как солнечное. Днем такой вариант вполне подходит, но вечером наши глаза, видя яркий голубоватый свет экрана, искусственно настраивают организм на бодрствование – из-за этого люди часто засиживаются у компьютера дольше, чем стоило бы. Flux помогает решить эту проблему, приспосабливая цвет дисплея ко времени суток.

 

Freedom (Mac, Windows)

Дает возможность временно блокировать определенные сайты или приложения на рабочем столе, планшете и телефоне.

 

Moment (iOS)

Помогает увидеть, сколько времени вы действительно тратите на свой смартфон.

 

RescueTime (Mac, Windows)

Показывает, сколько времени вы тратите на разные приложения и сайты.

 

Функція enable «Send + Archive» (Gmail)

Архивирует электронное письмо сразу после отправки. Сообщение появится в папке «Входящие» снова только тогда, когда человек ответит на него.

 

Calm (iOS, Android)

Одно из ведущих приложений для медитации. Помогает выкроить свободное и спокойное время на протяжении дня.

 

Facebook Newsfeed Eradicator

Удаляет ленту новостей Facebook, размывает боковые панели и уведомления, позволяя использовать только самые важные функции Facebook и не отвлекаться.

 

uBlock Origin (Chrome, Safari, Firefox)

Удобный блокировщик интернет-рекламы. Помогает сохранить 30-40% вашего внимания, пока вы читаете или смотрите что-то.

 

InboxWhenReady (Gmail)

Сервис, который скрывает папку «Входящие» и показывает ее содержимое только тогда, когда вы нажимаете специальную кнопку. Это позволяет не отвлекаться на новые письма, даже если окно почтового клиента открыто.

 

THRIVE (Android)

Помогает на время превратить ваш смартфон в старый добрый телефон без дополнительных функций. Можно автоматически информировать близких о включении такого режима.

 

Distraction-Free YouTube (Chrome)

Удаляет рекомендуемые видеоролики с боковой панели YouTube – меньше вероятности, что вас затянет в недры контента, который вы не собирались смотреть.

 

Gboard (iOS, Android)

На 50% быстрее, чем обычная клавиатура. Позволяет очень быстро ответить на сообщение и отложить смартфон подальше.

 

Calendly

Дает возможность быстро договариваться о встречах, бронируя время в календаре через специальную ссылку. В среднем помогает каждому пользователю сэкономить на планировании 10-15 минут.

 

АвторМаша Фронощук
28 Березня 12:46
Найцiкавiше на сайтi

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко

«Моє слово – моя рушниця»: Alina Pash про етно-реп, фемінізм і одяг від Дрейка

АвторПавло Левицький
20 Вересня 2018

Аліна Паш народилася у містечку Буштино. Естетика Закарпаття, поєднання унікальних русинських слів та хіп-хоп – ось складові її проекту «Alina Pash». Plafor.ma зустрілася з Аліною, щоб з’ясувати, як поєднувати етно з репом, а також повчитися русинської мови.

Звідки у дівчини із Закарпаття захоплення хіп-хопом?

– Просто цікаву музику слухала мама, коли я була маленька. Я пам’ятаю, як вона на своїх «жигулях» їздила і слухала все те, що було на MTV. Вона записувала на касети трендову музику і давала мені слухати. Можливо, це був не хіп-хоп, але я точно пам’ятаю, як ми слухали Prodigy і сусіди думали, що ми дияволів виганяємо.

– Яка твоя перша музична платівка, що вразила найбільше?

Оскільки батьки полюбляють Майкла Джексона, то це був він. Мама свого часу була хореографом, і в неї дівчата танцювали саме під Джексона. І я пам’ятаю, що мені аж штирило, так класно було. Я завжди чекала цих танців.

– Чому ти вирішила співати про село? Зазвичай усі репують про місто і яскраве життя в ньому.

– Тому що я звідти. Що ж мені, блефувати і співати про те, чого насправді немає? Я вирішила розказувати про те, де я виросла, як у мене все було і з чого все починалося. Я впевнена, що моя сільська тема давно переросла у місто, в ідеали міста. Але почати потрібно було саме звідти.

– Взагалі, сучасне закарпатське село – воно яке?

– По-перше, село селу рознь. У кожного села є свій діалект. Іноді настільки, що можемо не зрозуміти одне одного. Десь більше угорців, десь більше румунів або словаків. В цілому, на Закарпатті все дуже спокійно і все дуже цікаво.

Взагалі я б хотіла, щоб у Закарпатті життя людей було більш різноманітне. Можливо, колись на це навіть вплину. Просто там мало творчості відбувається. Недостатня кількість музичних інструментів у музичних школах, немає чим зайнятися дітям у творчих аспектах. Мені навіть зі школи додому було діставатися майже три кілометри.
Я пам’ятаю, що спасав від нудьги наш клуб із хорошою музикою. Я в той час зустрічалася з хлопцем, який всім цим рулив, тому завжди слухала багато музики: електронної, хіп-хопу, R’n’B. Усе найсвіжіше потрапляло мені до рук. Хоча мене не пускали на танці – про це і співаю.

– Якщо дуже коротко – в чому унікальність русинів? Чому вони круті?

– Та всі ми круті. Я не кажу, що русини мегаунікальні. Я кажу, що у нас є крутість, чому це забувати? У нас є своя мова. І так класно іноді заговорити по-своєму. Чому ні? Я підтримую і пам’ятаю своє коріння.

– Як твої знайомі сприйняли синтез етно та хіп-хопу? Які найбільш несподівані відгуки?

– Загалом я пам’ятаю, що перший сингл я написала ввечері вдома на свій день народження. У мене був чудовий біт. І вранці я презентувала пісню батькам. Пісня була ще жорсткішою. Те, що ви чули – це вже синтез всього. Початково був «жоский» русинський діалект. І ось ми сильно посміялися зі своїми родичами. Там були мої баточки-маточки, уся рідня. Вони ж думали, що це повний стьоб, а я їм кажу: «Нє, нє, це буде моя перша пісня». Вони, звісно, не очікували, що таке можливо. Особливо русинською. І вони питають: «А як тебе зрозуміють?» Я відповіла: «Мені не потрібно, щоб мене сильно розуміли». Наприклад, коли більшість людей слухає пісні англійською, вони теж не розуміють, про що йде мова в куплетах. Вони не розуміють прямо кожне-кожне слово. І тут така ж сама ситуація.

– Взагалі, наскільки складно вписати народну естетику в хіп-хоп?

– У русинській мові є багато скорочень, які класно звучать у хіп-хопі. І так було з першим синглом. Це мені допомогло розкритися.

Зараз, до речі, багато грають на цьому, починають теж вписувати все народне в хіп-хоп, але, мені здається, це не зовсім чесно. Не потрібно усім все підлаштовувати. Це прикладом, як бачиш, що всі носять Balenciaga, і ти теж починаєш теж носити Balenciaga.

Щодо етно і хіп-хопу, то мені дуже приємно, що я в цьому новатор, так би мовити, в «істоках» усього цього. Воно в мені є початково. Народні початки, якийсь грув до хіп-хопу… І не тільки до хіп-хопу. У майбутньому мої слухачі побачать, що там не тільки це.

Ти, до речі, носиш Balenciaga?

– No… У них є гарні речі, а є ті, які абсолютно не подобаються. І других, мабуть, більше.

А який в тебе найулюбленіший бренд одягу?

– October’s Very Own. Це одяг від Дрейка. А взагалі, to be honest, я ношу багато й українських брендів. У мене багато є друзів, які роблять речі. І я вважаю, що український виробник навіть не програє якимось там October’s Very Own, за який ти багато башляєш. Іноді за кордоном питають: «А що це за річ?», і коли я відповідаю, що це наш бренд, відчуваю гордість.  

Welcome to Hollywood: як українець зняв у США незалежне кіно зі світовими зірками

Дженсен Ноен (справжнє ім’я – Євген Ножечкін) народився і почав знімати кіно в Україні, але з 2014 живе у Лос-Анджелесі. Там режисер вже встиг попрацювати над рекламами та кліпами світових зірок: Jay Z, Khalid, Брайсона Тілера та інших. Зараз Дженсен завершує підготовку до виходу свого повнометражного дебюту – The Perception, в якому знялися Ерік Робертс та зірка Instagram (майже 7 млн підписників!) Нік Бейтман. Platfor.ma поговорила з режисером про те, що це за проект, як незалежному митцю пробитися в Голлівуд, та про те, в чому українська кіноіндустрія не поступається світовій.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

 

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

«Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення»: про що Боно говорив у Києві

АвторЮрій Марченко
17 Вересня 2018

У Києві пройшла масштабна конференція Yalta European Strategy (YES). Одним із головних гостей форуму став музикант та філантроп, лідер U2 Боно. Співак говорив про європейські ідеали і важливість Африки для всього світу, а також один раз використав слово «fuck» в одному реченні з «українці» та «інновації». Platfor.ma наводить розшифровку його слів.

Я приїхав в Україну, бо багато чув про те, що у вас є дуже велика повага до справжніх європейських цінностей і натхнення щодо них. Усім нам в Європі зараз потрібне натхнення.

Давайте згадаємо Америку. Одразу приходить в голову певна міфологія. Голлівуд з’явився, щоб увічнити ідею американської мрії, ідею, що всі рівні, що кожен може досягти цієї мрії. Але Європа не має такого механізму міфотворення. Лише декілька митців дійсно присвятили себе створенню єдиної прекрасної європейської ідеї. Зараз на виступах U2 ми завжди посередині концерту виносимо на сцену блакитний прапор з зірками – прапор Євросоюзу. Це не таке шоу, як було колись давно, коли Боб Ділан врубав електрогітару або Боуї ходив у жіночому платті. Та все ж цей хід на концертах дійсно вражає людей. Тепер глядачі вже самі приносять прапори ЄС на наші концерти.

Гадаю, після Брексіту чимало молодих британців стали прихильниками цієї романтичної ідеї про єдину Європу. Ідеї про те, що всі ми можемо говорити різними мовами, але будемо розуміти один одного.

Митці, які просувають ідею єдиної Європи, мають діяти дуже обережно, без дидактики і зверхності. От, скажімо, я з Ірландії. Ми пережили чимало – той же колоніалізм Британської імперії. Але якщо розібратися, Ірландія була вигадана якимось божевільними поетами-алкоголіками та мудрими філософами. Певна міфологічність була з самого початку тісно інтегрована в концепцію Ірландії.

Іноді я чую думки штибу: «Ви співаки, от і співайте, не лізьте у серйозні справи». Але якщо повернутися до самої ідеї демократії, то це дещо, у що залучені абсолютно всі. І поети, і співаки. У Ірландії у нас все так і було. В кожному пабі, в кожному місці, де можна поговорити – говорили. Хтось може сказати, що не можна завжди публічно дискутувати на певні теми: секс, релігія чи політика. Ірландці тільки про це і хочуть базікати!

У видатної пісні та видатної ідеї є досить багато спільного. Це щось, що запам’ятовується, щось, після чого тобі здається, що це існувало завжди. Європі потрібно більш активно розповідати про те, що вже побудовано після двох світових воєн, та більш активно мріяти про те, що ще можна зробити.

Чимало речей ми вже сприймаємо як даність. Наприклад, ООН чи Декларацію прав людини, план Маршалла (економічна допомога США післявоєнній Європі. – Platfor.ma) – це надзвичайно прекрасні здобутки. Не знаю, чи правильно згадувати тут НАТО, але все ж вважаю, що і це була гарна ідея.

Чимало людей, які є набагато хоробрішими за мене, жертвували собою, щоб митці на кшталт мене могли діяти вільно. Якщо казати чесно, то частина мене завжди вірить, що мир еволюціонує в напрямку миру та справедливості для всіх.

Гадаю, якщо зараз заснути і прокинутися за кілька років, то буде більше рівності та прав для жінок, ЛГБТ та інших людей. Ми звикли думати, що це нормальна частина людської еволюції, але насправді немає жодних доказів цього.

Хай нам варто бути занепокоєними, але в останні декілька років ми начебто прокидаємося. Ми маємо не ставитись до таких прекрасних речей як до констант, маємо продовжувати організовуватися та розвиватися.

Я поки що мало знаю про вашу державу. Але знаю точно, що вам не потрібно пояснювати важливість й вартість слів мир та свобода. Ви б’єтеся за ці речі щоденно. Я сподіваюся, що в майбутньому боротися за ці ідеали ви зможете не фізично, а на культурному рівні.

Я багато займався Африкою. На межі дев’яностих і двохтисячних там були такі регіони, в яких гинула третина людей. Знаю, що у вас теж є проблеми зі СНІДом. Гадаю, це дуже серйозна несправедливість, що місце, де ви живете, визначає, скільки ви проживете. Якщо ви у Дубліні – маєте дві пігулки на день і СНІД вже не вирок. Ви у Малаві? У вас немає жодного шансу.

Зараз в Ірландії мир, який настав після чогось дуже подібного на громадянську війну. Через цей конфлікт я вивчив найважливіше слово в англійській мові. Це слово «компроміс».

Його часто недооцінюють, але дуже важливо, коли разом працюють люди, які звикли вважати один одного супротивниками. Колись ми разом з Біллом Клінтоном працювали щодо боротьби зі СНІДом. І був релігійний лідер, який відкрито називав тодішнього президента США дияволом. Так і кричав: «Білл Клінтон – це Сатана!» Але я сказав, що було би непогано мати цього лідера на наших зустрічах. Білл Клінтон зумів це зрозуміти. Тим самим ми далі займалися і в Європі, об’єднуючи різних людей.

Коли Барак Обама прийшов на посаду, деякі казали йому не підтримувати нашу ініціативу з боротьби проти СНІДу – мовляв, це спадок інших президентів, нащо воно тобі треба. Але він спитав, чи ефективно працює ця програма? І коли дізнався, що так, то зробив внесок навіть більший, ніж його попередники.

Що мені дуже подобається – так це несподівані пари. Коли рокер типу мене має фото з священниками, монахинями, республіканцями і тому подібними. Працювати з несподіваними партнерами – це ознака серйозності вашої роботи.

Гадаю, Ангела Меркель має саме те бачення, яке потрібне Європі. Вона колись дуже здивувала мене. Ми говорили про те, яка дивовижна Африка в плані культури, бізнесу та різноманіття. Я наполягав, що в порівнянні з Лагосом Нью-Йорк зовсім не вражає. А вона спитала мене: бачив того нігерійського репера? У нього ще мільйони переглядів на Ютубі. Якого ще репера – просто очманів я?! Як таке взагалі можливо – канцлер Німеччини підсаджує мене на нову музику, ну як я про це в групі скажу?! Вона пішла, взяла свій планшет, поклацала – і показує: ну, оце. Там була нігерійська версія Childish Gambino. У нього «This is America», а в Нігерії випустили «This is Nigeria». Вам теж варто на це подивитися.