Багато хто каже, що після війни всі ми будемо відбудовувати нову, гарну та потужну Україну. Дехто починає робити це вже зараз. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська разом з проєктом Repair Together поїхала у Чернігівську область на третю толоку, щоб дізнатися, як місцеві жили під час окупації, та на власні очі побачити працю волонтерів, які допомагають повернутися до мирного життя.
Села Ягідне та Лукашівка Чернігівської області майже місяць знаходилися під окупацією російських військ. Лукашівка — з 8 по 30 березня, а от Ягідне — з 3 березня, адже розташоване ближче до білоруського кордону.
Фактично перше, що бачимо у Лукашівці — колись величну, а тепер розбомблену церкву. Дірки у стелі та відсутність стін, російські консервні банки всередині, рештки ікон, які покрилися кіптявою. Чи не єдине, що лишилося неушкодженим — табличка з позначкою «Пам’ятник архітектури».
По дорозі зустрічаємо Ніну — жінку на велосипеді, яка підказує, як проїхати до штабу волонтерів. «Ви Діму шукаєте? Я так і зрозуміла — то вам тудой». До війни Ніна працювала в продовольчому магазині.
«Ми не вірили, що це станеться, росіяни зайшли на нашу територію зовсім неочікувано. Вони увірвалися якраз на нашу вулицю і спершу заїхали прямо на наш город. Підпалили хату. Ми з дітьми вибігли та заховалися у льох. Я намагалася їх заспокоїти, але при цьому сама ревіла. Діти настільки сильно притискалися до мене, що у мене на тілі навіть синці залишилися».
Всі дні люди тут жили у підвалах та погребах під обстрілами і на свій ризик іноді вибиралися до хат, щоб взяти їжу або необхідні для життя речі. Магазин, де працювала Ніна, розграбували та розгромили. Забрали всю їжу та для чогось розстріляли всі холодильники.
«Вони просто звірі, що з них взяти? Якось на мене один із них наставив рушницю, то я прямо запитала: “То ви що, застрелите?”, а він мені у відповідь: “А мені що, для тебе кулі шкода чи що?” Для них це просто була гра. Всі бояться, що це може повторитися». Прямо під час розповіді Ніна починає плакати. А потім дякує волонтерам за те, що «допомагають та підтримують».
Ми підходимо до ферми і зеленого поля, на якому пасуться корови. Все виглядає мирно та спокійно, ніби нічого й не було. Світить сонце, корови жують траву, безкрайнім небом сунуть хмари. Щоправда, величезне приміщення самої ферми з кількома складами зруйноване, всюди лежать уламки даху. Біля неї нас зустрічає літня жінка Алла, яка нею й управляє.
«Пам’ятаю, як нас бомбили. Як ми відвели на ферму корів і нас накрило. З 7 ранку майже до трьох годин дня ми пролежали там, а над нами літали снаряди. Тяжко все те згадувати. Ми і плакали, і прощалися, і сміялися, і істерили. Потім нас всі дні окупації майже не випускали з погребів, а ми й не виходили, бо боялися. Нашого сина катували, порізали сухожилля, пробили ногу. А на наступний день ті ж, хто це зробив, прийшли до мене та просили пробачення. І за те, що прийшли до нас в Україну, і за сина, і за окупацію. Казали, що це наказ і вони не можуть піти проти нього».
Деякі снаряди потрапили у ту частину ферми, де стояли прив’язаними корови. Ще деяку частину худоби поїли окупанти. Втім, є й телята, які народилися під час окупації, їх називають «військовими».
«Вже 29-го березня ми побачили, як окупанти пакують речі. Вони тягали мішки і поспіхом все пхали у БТР. На ранок наступного дня вони вже потихеньку частинами виходили. Робили це тихо, а то зазвичай постійно кричали, бігали, гомоніли. А тут просто розвернулися та поїхали через городи. Ми стали виходити зі своїх укриттів та хоч зрозуміли, хто живий, а хто ні, адже не бачили односельців всі ці дні. Згоріло багато хат, у нас теж пів хати не стало. Але у нашому селі багато хто вижив — і то щастя, все інше — наживне».
За словами Алли, в селі досі немає світла, а в той день, коли ми приїхали, якраз проходило розмінування. А після того, як рашисти втекли, по куточках села залишилася купа військової техніки — місцеві розповідають про неї з острахом.
Нас знайомлять з Дмитром Кирпою, ідеологом проєкту Repair Together. Останні три роки Дмитро працював IT product manager. У його оточенні багато людей із медіа, що дозволило ініціативі досить швидко стати видимою. Крім того, широко розійшовся пост із відео з розбитими вікнами, яке зробив один із співзасновників ініціативи Олександр Кучинський.
Сам Дмитро розповідає, що коли Чернігівську область звільнили від окупації, він з декількома друзями вирішив подивитися, що тут відбувається. Приїхали до селища Ягідне, населення якого складає 350 осіб — це 100 приватних будинків. Фактично усіх людей там окупанти тримали в підвалі школи. У жахливих умовах загинули близько 15 людей похилого віку, а кількох чоловіків до 60 років так і не знайшли — вони нібито зникли безвісти. Кожен п’ятий будинок зруйнований повністю і немає жодної споруди, яка не пошкоджена хоча б частково.
Коли Дмитро та його друзі їхали до Ягідного, то не планували нічого організовувати. Однак, за його словами, все закрутилося саме собою — і тепер в основній команді 8 людей. Андрій, який координує майстрів та займається закупівлями. Олександр, який все документує на камеру. Даша, яка робить дизайн та відповідає за комунікацію, і, власне, Дмитро, який це координує. Ще 3 дівчини, Оксана, Віка, Таня, беруть на себе організацію толок. Віка крім цього відповідає за зв‘язки з пресою, а Таня — за закупівлі. Також є Оля, вона допомагає з текстами.
«За кілька тижнів ми зібрали близько 330 тис. грн — на ці гроші ми зможемо відремонтувати один із будинків. Потрібно більше фінансової допомоги, бо ми зараз взялися лише за 13 будинків, а таких у Чернігівській області тисячі.
Перший місяць ми працювали на донатах від української аудиторії, але від цього хочемо відійти. По-перше, у наших співвітчизників уже гроші закінчуються, по-друге, донати — теж ринок, на якому багато хто потребує допомоги. Армія, поранені, сироти, переселенці тощо. Тому ми зараз створюємо громадську організацію, де матимемо юридичний рахунок. Все перекладемо англійською і в основному шукатимемо гроші за кордоном. Якщо ми знайдемо нормальне фінансування, то наша мета — розпочати відновлення будинків і перейти на відновлення господарств. Бо коли ти відновлюєш господарство, то даєш людям не рибу, а вудку. Це стратегічна річ, тому що будинки псуються, а якщо в регіонах немає роботи та молодих людей, все рано чи пізно вимре».
Ми беремо участь у вже третій толоці. Волонтери прибирають у дворах місцевих мешканців, виносять уламки на звалище, ремонтують будівлі та допомагають чим можуть. Адже іноді навіть вислухати — важлива річ. У перші толоки було близько 60 волонтерів, цього разу приєдналося понад сто. Організатори приїжджають трохи раніше, визначають точки, де треба прибрати чи щось полагодити, розвозять інструменти та воду, а потім розподіляють обов’язки між волонтерами. Цього разу всі навіть залишаються на ночівлю з наметами у селі.
«У телеграм-чаті Repair Together вже понад 1500 підписників. Наше покоління прагне робити більше, а тут досить прямолінійна історія — приїхати і витратити свій час на фізичну працю», — зазначає Дмитро.
Місцеві на діяльність волонтерів реагують з вдячністю. Селяни приносили волонтерам консервацію, яйця, картоплю і навіть горілку, щоб пригостити та віддячити. Є також ті, хто мають очевидні проблеми, але відмовляються від допомоги. А є й ті, які прибігають самі та вимагають поставити їм скло першими. Але, за словами організаторів, таких зовсім мало.
«Ми сьогодні роздавали адресну допомогу і люди були здивовані тим, що можна щось безплатно взяти. Їм подобається, що на них звертають увагу. Сюди, до Лукашівки, доїжджає менше людей, бо селище трохи на відшибі. Ягідне більш видиме, бо воно на трасі. У перші дні місцевим, очевидно, треба було виговоритися і вони прямо розповідали запоєм і не могли нас відпустити.
Толоки будуть потрібні ще довго. Наприклад, дзвонять мені та кажуть “А ми в Слободі, у нас проблеми, ви до нас колись доїдете?” І таких запитів дуже багато. Коли інші жителі села бачать перші результати, то звертаються до нас за допомогою. Ми хочемо допомогти їм усім та одразу, але поки що це фізично неможливо. Емоційно це все для нас дуже складно, адже кількість постраждалих вимірюється сотнями, якщо не тисячами. Ми обмежені в ресурсах, тому, на жаль, доводиться відмовляти. Ми порахували — для однієї громади, щоб усе просто прибрати, треба організувати щонайменше 48 толок. Нам потрібен розголос, щоб про нас знали і чули, щоб у нас з’явилася можливість залучати ресурси для відновлення».
Після Лукашівки ми їдемо в Ягідне. Ще нещодавно тут в школі тримали майже все населення села, а тепер вирує життя. Молоді люди, яких часто можна зустріти десь на Рейтарській, розгрібають завали, виносять уламки на звалище, прибирають, готують їжу, спілкуються з місцевими та вже починають розгортати наметове містечко. Серед них, наприклад, відомий фотограф Роман Пашковський — фотографує гору гільз за школою.
«З перших днів війни я займаюся волонтерством — допомагаю ЗСУ, збираю гроші на різні потреби, допоміг купити машини та дрони, ну і, звісно, їжджу по регіонах і фотографую. А тут така можливість допомогти — чому б не доєднатися. Я не можу просто стояти осторонь. Я не можу спокійно сидіти і пити фільтр у “Каштані”, коли вся країна у таких руїнах. Для мене дуже важлива консолідація, тому сподобалося, як тут люди об’єдналися. Мені подобається бути причетним до нових активних людей, яким не байдуже, які захищають свої ідеали та цінності, а головне — свободу.
От бабуся, у якої я сьогодні домовився ночувати, така щаслива. Їй принесли новий холодильник, вона ходить і всьому селу ним хвастається. Їй ще волонтери дах будуть ремонтувати та штукатурити хату. Це такі прості побутові речі, але цих людей вони вражають. Війна всі вісім років була десь далеко, ми до цього звикли, на жаль. Зараз важливо бути тут, поруч, дотичним та небайдужим. Важливо знаходитися в процесі. Це коли ти, наприклад, приходиш на зйомку і не маєш інформації про світло, модель тощо. Але ти вмикаєшся в процес і стається творчість. Так само тут — ми знаходимося у процесі: спілкування з людьми, з собою, самореалізації, допомоги іншим тощо. І я від нього кайфую».
На подвір’ї зруйнованої школи волонтери грають та співають музику, а на траві з’являється наметове містечко. Волонтери готують їжу, хіпстери з великого міста теревенять з жителями села. Одна з волонтерок, Вероніка, розповідає нам, що на толоці у Ягідному вже втретє і не перестає отримувати задоволення від такої діяльності.
«Організатори ініціативи — мої друзі, ми з ними познайомилися, коли разом їздили на Маланку. Спочатку ми відвідували Гостомельський притулок для тварин, там допомагали і прибирали, але ініціатива стала рости і розгортатися — так ми опинилися і тут. Це один із варіантів, що можна робити, коли ти не на фронті й не тільки допомагаєш фінансово. До того ж фізична праця — безплатна заміна спортзалу та психотерапевту. Допомагає впоратися та відволіктися від купи внутрішніх переживань. Я приїжджаю вже втретє і відчувається, що це серйозний підхід, а не просто заявитися і поробити фоточки. Вже засклили якісь будинки і купу подвір’їв розчистили. Я бачу, що місцевим це дуже важливо. І це найменше, що ми можемо зробити».
Допомогти ініціативі Repair Together можна тут.