Україна прямо зараз переживає наймасштабнішу за багато десятиліть війну планети. На жаль, збройні конфлікти супроводжують людство впродовж всієї його історії. Однак деякі з них у нас згадуються особливо часто. Platfor.ma публікує добірку про ті, що звучать найчастіше.
Придністров’я
Під час розпаду СРСР еліти Молдавської республіки дивилися в різні боки. Частина — в бік Румунії та загалом Європи, частина — в сторону Москви. Врешті через ці розбіжності вузька смуга землі переважно на лівому березі Дністра під назвою Придністров’я оголосила про незалежність. Після невдалих дипломатичних спроб розв’язати ситуацію Кишинів розпочав силову операцію.
Вирішальну роль у війні зіграла радянська, а потім російська армія, дислокована в регіоні — за її відкритої збройної підтримки Придністров’я змогло відмежуватися від Молдови. В бойових сутичках брали участь танки, артилерія і навіть авіація — ППО російської армії збили молдовський МіГ-29, а загалом з обох боків загинули понад 1200 людей.
Україна Придністров’я не визнає, як і жодна з країн-членів ООН. У 2018 Генасамблея цієї організації закликала вивести російські війська з цієї території — що РФ обіцяла зробити згідно з домовленостями ще 1999 року. Втім, вони й досі лишаються у Придністров’ї.
Нагірний Карабах
Нагірний Карабах — регіон на Південному Кавказі. З радянських часів належав до Азербайджану, однак населення при цьому переважно було вірменським. Перші сутички через це розпочалися ще у 1988, а врешті вони переросли в повномасштабну війну, яка тривала до 1994 року. З двох сторін загинули десятки тисяч людей, а територія Нагорного Карабаху врешті де-факто отримала незалежність та підтримку Вірменії.
Втім, сутички продовжувалися, а у 2016 навіть відбулася так звана Чотириденна війна, в ході якої Азербайджан відбив назад невелику територію. Восени 2020 конфлікт знову перейшов в гарячу фазу — за 44 дні збройних дій Баку досяг значних успіхів, повернувши собі контроль над значною частиною Нагірного Карабаху. Україна заявила про підтримку територіальної цілісності Азербайджану.
Грузія
За радянських часів Південна Осетія та Абхазія входили до складу Грузії як автономні республіки. Однак після розпаду СРСР у 1992 там проголосили незалежність і заговорили про приєднання до Росії. Між грузинською владою та місцевими збройними угрупованнями тривали сутички. У липні 1992 в Південну Осетію увійшли миротворці, у складі яких були грузини, росіяни та південноосетини. В Абхазії бойові дії тривали до 1993 року. В результаті загинули десятки тисяч грузинів, осетинів та абхазців, а ще сотні тисяч (в основному грузинів) змушені були залишити свої домівки. Контроль над цими територіями Тбілісі втратило.
Нерозв’язаність конфлікту призвела до нової війни. За даними грузинської сторони, 7 серпня 2008 року російські танки увійшли на територію Південної Осетії. Втім, у РФ стверджують, що почали активні дії лише 8 серпня, у відповідь на атаку грузинами міста Цхінвалі. Активні дії — це сухопутне, повітряне та морське вторгнення на територію Грузії. 12 серпня збройний конфлікт завершився відступом грузинських військ та повним контролем РФ над Південною Осетією й Абхазією, які декларують власну незалежність.
Втім, за всі ці роки незалежність цих територій визнали лише п’ять країн: Росія, Нікарагуа, Венесуела, Науру та Сирія. Україна та міжнародні організації вважають Південну Осетію й Абхазію землями Грузії.
Балкани
Ціла низка збройних конфліктів відбулася на території колишньої Югославії між 1991 та 2001 роками. Причини для них частково можна знайти в націоналістичних ідеях Великої Сербії, які виникли ще у 19 столітті. Її прихильники вважали, що майже всі народи на території Югославії, серед яких, наприклад, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, албанці, словенці — це теж серби, просто вони забули своє коріння. Мови цих національностей також проголошувалися діалектами сербської.
В результаті впродовж 90-х відбулася Війна Словенії за незалежність, Війна Хорватії за незалежність, Боснійська війна та низка інших конфліктів переважно на території, заселеній албанцями. Загалом в цих конфліктах загинули понад 100 тис. людей, а порушення правил війни були з усіх сторін, втім, переважно це робили серби. Ці та інші фактори призвели до того, що з березня по червень 1999 Югославію бомбили літаки НАТО, призвівши до поразки сербів в Косовській війні. Припинити конфлікти намагалася й Україна — через миротворчі місії в Югославії пройшли понад 14 тис. наших бійців.
В результаті цих воєн утворилися Боснія і Герцоговина, Північна Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія та частково визнана республіка Косово (Україна її незалежність не визнає).
Чечня
Як видно з тексту вище, за кордоном Росія радо підтримувала сепаратистів. Однак коли щось подібне сталося на її території, розпочала війну. У 1990 році в Чечні пройшов всенаціональний з’їзд, який під лідерством генерал-майора Джохара Дудаєва виступив за відділення від Радянського Союзу. На другому такому з’їзді у 1991 році прийняли вже декларацію про створення Чеченської республіки Ічкерія. В результаті на цих землях паралельно опинилися різні органи влади — місцеві самопроголошені та федеральні.
Врешті у 1994 президент РФ Борис Єльцин вирішив ввести війська. Все це назвали спецоперацією, Грозний збиралися взяти за два дні, а від населення чекали гостинності та квітів. Чечню атакували з трьох напрямків, а у бойових діях брала участь і авіація. Після десятків тисяч вбитих з обох боків у 1996 підписали перемир’я.
Втім, напруження на цій землі нікуди не зникло, і 1999 з нападу чеченських бойовиків на Дагестан розпочалася так звана Друга чеченська війна. З вересня того ж року в Чечню увійшли федеральні війська, які поступово з боями зайняли всю територію. При цьому використовувалися артилерія та авіація, а найбільше постраждав Грозний — у 2003 ООН визнала його найбільш зруйнованим містом планети. Надалі конфлікт перетворився на локальні сутички, а у 2006 цю контртерористичну операцію остаточно оголосили завершеною. Варто зауважити, що з того часу правозахисники говорять про численні порушення прав людини на території Чечні.