Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

АвторАнастасія Пустова
18 Травня 2019
активізм мистецтво

На початку травня у Маріуполі відгримів StartUp ГогольFest. Вагома частина гостей дісталася до місця на унікальному арт-потязі. Platfor.ma розповідає, як вечірка на колесах стала незабутнім досвідом для 400 людей – і може мати грандіозне значення як для них, так і для всієї країни, а також стати прикладом взаємодії активістів і держави.

Що це

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Хто це зробив

GogolTrain – некомерційна ініціатива кількох друзів, яку підтримали їхні друзі і друзі друзів. Але кілька людей все ж можна виокремити в ідейне ядро. Наприклад, Денис Угорчук ще за студентських часів в Києво-Могилянці організовував з друзями виділені вагони, які доставляли веселі компанії на фестивалі або відпочинок по всій Україні і називались Rock’n’Roll Train. Андрій Янковський – співвласник та арт-директор київського бару «Хвильовий», який опікується організацією вечірок, гаражними розпродажами та pop-up-подіями в Києві. Богдан Яремчук займається PR та просуванням подій ГогольFest, театру «Дах» та інших проектів Влада Троїцького. Активіст Павло Бондаренко знає, як співпрацювати з держустановами і має величезний досвід координації волонтерських проектів.

Хоча хлопці стали локомотивом проекту, назвати його тільки їхнім ніяк не можна: список людей, які доклали зусиль до запуску арт-потягу, приблизно дорівнює списку його пасажирів. Це десь 400 імен: хтось дизайнив сайт, хтось шукав драбини, щоб розфарбувати вагони, хтось дзвонив в готелі і складав списки проживання, хтось писав релізи, хтось ввечері віз у депо їжу для голодних художників, яким довелось розмалювувати потяг за 48 годин, хтось кинув грошей на краудфандинг для закупівлі фарби. Все це організувалось через особисті контакти, спільний Telegram-чат і сторінку події у Facebook.

Як вдалося?

Після минулорічної епічної поїздки цілим вагоном київських поціновувачів сучасного мистецтва в Маріуполь хлопцям здалось, що цього замало. Наступного разу треба б викупити цілий потяг. І зробити в ньому вагон-бар. І концерт на колесах: є зв’язки з багатьма музикантами. А ще було б круто, якби дозволили потяг розмалювати! Але це навряд…

9 квітня цього року, за два тижні до відправлення, коли вже надто пізно для виваженої підготовки, Богдан робить пост у Facebook: «Вгадайте, що таке нам вже офіційно надали, що 10 вагонів у собі має?»

 

Фото: www.facebook.com/kosmostabir

Укрзалізниця офіційно дає потяг з 10 вагонів, дозволяє розфарбувати його ззовні та декорувати всередині, забезпечує провідниками 25-40 років з рівним гендерним співвідношенням, гучномовним зв’язком, напругою для приєднання концертної апаратури, а також чаєм та вафельками «в достатній кількості».

 

Безумство

А далі починається двотижневий марафон, коли паралельно з іншими справами, роботою та в цілому якимось там життям команда робить з десяти обдертих каструль арт-потяг, транснаціональний гепенінг, прецедент взаємодії Мінінфраструктури з культурними ініціативами, унікальний приклад подієвого туризму, культурного обміну та хто знає чого ще: історія покаже.

Зрозуміло, що в процесі все йде шкереберть. Терміново розпочинається пошук художників для оздоблення вагонів. Погоджуються We bad, ColoTeam, OneCru, арт-угрупування з Фастова та кілька інших. Художники не встигають підготувати частину ескізів на затвердження УЗ, тому банда надає їхні творчі «резюме» – наполовину видумані, бо не всі поспішають надати інформацію.

Запускається сайт із продажем квитків, але після оплати не приходить ні підтвердження, ні деталі, тож люди активно бідкаються і доводиться пояснювати індивідуально: інформація буде, але пізніше. Адже щоб надати інформацію по вагону, поличці та місцю проживання в Маріуполі, це все треба організувати. Щоб домовлятися з готелями, треба забезпечити заповнення потягу. Тож Богдан і Денис ведуть переговори з ГогольFest: потрібно підігнати програму так, щоб більшість артистів, журналістів та представників партнерів їхали саме арт-потягом.

До заповнення вагонів підключається і спільнота, на той час об’єднана лише подією на Facebook: люди запрошують знайомих, складають списки громадських організацій та ЗМІ, які можна запросити. Імпровізований офіс облаштовується в колишній зйомній квартирі Андрія: ще залишилось пару тижнів оренди.

Через логістичні складнощі з наданням вагонів, художникам дають до них доступ лише за 48 годин до відправлення. Незадовго до цього виявляється, що на фарби та матеріали категорично не вистачає грошей: 1200 квадратних метрів – не жарт, тому паралельно запускається краудфандинг. Один магазин погоджується надати фарби в кредит і дивом збирає всі матеріали за один день – заради мистецтва. Telegram-чат та подія в Facebook паралельно шукають вісім драбин. Оскільки малювати доводиться цілодобово, десь потрібно дістати світло: в депо вночі темно.

Коли команда прибуває на місце, виявляється, що працівники депо не попереджені про дозвіл малювати, і дорогоцінний час витрачається на пізні дзвінки на самісінькі верхівки міністерства. До фарбування долучені вже майже всі провідники. Перетягуючи риштування між коліями, Паша і Андрій ледь не потрапляють під локомотив, а Ніно, бармен «Хвильового», отримує легкий струс мозку, допомагаючи фарбувати вагони.

Дорога

Отже, потяг суне на Донбас. Провідники розносять по купе сміттєві пакети: доречно, хоча в потязі і діє zero-waste policy. Пасажири одразу поводяться як у себе вдома, хтось навіть надягає колоритний халат. Колектив потягу дивиться на пасажирів з відвертою цікавістю, до веселощів ставиться толерантно, спілкується ввічливо та забезпечує цій дивній зграї максимальний комфорт. Особисто познайомиться з кожним пасажиром і неймовірно харизматичний начальник потягу, «Дамблдор і Брюховецький в одній особі», як влучно описали його пасажири.

Протягом всього шляху коридором курсує хлопець в білому спецодязі, пропонуючи щось на собі намалювати чи написати. В тамбурі випадково знайомимось з американкою Рейчел, яка тільки сьогодні о 9 ранку купила квиток, бо її подруга сказала: «Треба їхати». Компанія на чолі з татуювальником Ярославом Жуком пропонує пасажирам залишити відбиток пальця фарбою на холсті. Тепер цей арт висить на обкладинці сторінки Яріка в Facebook. Пізніше він займе купе начальника потяга, де набиватиме татуювання з Гоголем усім охочим. В наших розхитаних потягах це ризикована ідея, але це не зупиняє, наприклад, Андрія Янковського: тепер спогади про ГогольTrain точно на все життя.

 

Ближче до ночі найбільше людей концентрується посередині потягу: тут розташовані вагон-ресторан і вагон-сцена. Окрім інтер’єру з різьбленим оздобленням з темного дерева, все інше у вагоні-ресторані – світло, обличчя барменів, музика – виглядає дуже знайомим для більшості подолян. Фактично, це копія бару «Хвильовий», тільки на колесах. Відвідувачі сьорбають вино, грають в шахи, танцюють. На сцені по сусідству – живий виступ гурту Sheetel Антона Шителя, за сумісництвом бармена «Хвильового». Після нього зробить епічний техно-сет Нестор Барчук, теж друг бару.

Серед інших пасажирів – журналісти «1+1», «Української правди», BBC, «Громадського», Ukraїner,  UA TV, музичних ресурсів LiRoom та Comma, кіножурналу Vertigo, кілька груп, які виступатимуть на денній та нічній сцені фестивалю, «Дикий театр», представники посольств Швейцарії, Литви та організації USAID, команда документалістів Степана Кулини, які фіксують життя арт-потягу, художники, папуги Раста і Рудольф і пара їжачків.

Нарешті – довгоочікувана нічна зупинка в Дніпрі. Місцеві артисти організовують для гостей перформанс на пероні: пасажири потяга залюбки розмальовують фарбами мовчазні фігури в білому, обіймаються та фотографуються. До Маріуполя лишається лише зупинка у Волновасі, де згідно програми організаторів запланована «ранкова руханка». Цей план залишається нездійсненим: на ранок веселий потяг нарешті засинає. Ближче до 10-ї ранку сонні пасажири з чайком в руках вже спостерігають, як за вікнами, над квітучими садами, загороджуючи море, розтягується у всій своїй моторошній величі завод «Азовсталь».

Чому Маріуполь

З 2017 року ГогольFest не проводиться в Києві. Влад Троїцький не раз пояснював в інтерв’ю, що за високих витрат і незначної кількості спонсорів, зацікавлених в авангардному мистецтві, фестиваль такого масштабу не може відбуватись без підтримки влади. Але столиці фестиваль виявився не потрібен.

Попит на сучасне мистецтво прийшов з прифронтового Маріуполя: місцеві активісти самі вийшли на команду фестивалю, і в 2018 році, за підтримки міської ради та інших організацій, в тому числі й міжнародних, вперше відбувся маріупольський ГогольFest із власним префіксом – StartUp.

На кілька днів фестиваль абсолютно трансформував місто. Але і місто трансформувало всіх, хто з ним познайомився. Всупереч очікуванням і стереотипам – східний, промисловий, прифронтовий, провінційний – Маріуполь став справжнім сюрпризом. Він зустрів квітучими парками, затишним центром, кількома хіпстерськими кав’ярнями та хабами, привітними людьми та жвавою громадою активістів і митців. І, звичайно, індустріальним «обрамленням» міста, яке досить лячно контрастує з усією цією квітучою жвавістю.

Вплив фестивалю важко переоцінити: містяни по-новому бачать рідний Маріуполь, відображений в зачарованих очах відвідувачів. Один таксист каже нам, що якби такий фестиваль привезли в 2010-му, все могло бути інакше.

Фестиваль створює нові легенди й сенси, яких не вистачає місту. Зараз в підбірках цікавих фактів про Маріуполь в топі – підрахунки ваги промислового пилу на рік на жителя, відвідини міста Пушкіним (на три години), Муссоліні (трошки довше) і Гітлером (який навіть, кажуть, тут заночував). А це місто заслуговує значно більшого: воно заслуговує на повагу, підтримку, подяку та закохані погляди відвідувачів.

 

Навіщо все це було

Вагони потягу розселились по різних готелях міста. Організатори кажуть, що за допомогою місцевих координаторів намагались обирати ті, в яких є складнощі з просуванням та представленістю в мережі: «наші» можуть їх проконсультувати, зробити хороші фотографії та дати відгуки на сервісах бронювання. На місці команда починає підганяти реальність під свої уявлення про прекрасне: сніданок до 10-ї ранку для фестивального натовпу – «не гонорово», пояснюють адміністраторам. Сніданок продовжують до 12-ї і переносять з тісної кімнати біля рецепції на терасу ресторану при готелі, з видом на море і затишними бесідками. Місцева реальність виявляється значно гнучкішою, ніж ми очікували. Із вдячності після повернення до Києва Telegram-чат збирає гроші на шампанське команді готелю.

Оскільки приїхали особистості творчі, непосидливі, то на третій день фестивалю один таксист з легкою образою питає, чому локацій фестивалю, на які він возить пасажирів, більше, ніж вказано у програмі? «Ми люди творчі, бачимо локацію і не можемо встояти», – відповідають йому. Так, в центрі міста знайшлись розвалини старої синагоги – і миттєво було вирішено зробити тут ввечері музичний джем. Для цього вдень зібралась ініціативна група, щоб прибрати з локації сміття. Коли ввечері нас підвозив туди вже інший таксист, він був здивований, що там роблять концерт: «Я все дитинство на цих розвалинах лазив, але ж там гори сміття, як ви виступати будете?» Пояснюємо, що все прибрали ще вдень. Дістаємось місця: розвалини різнокольорово підсвічені, лунає імпровізація музикантів гурту Sheetel, театру «ДАХ», гурту «Банка зранку» та інших учасників фесту. Водій виходить за нами роздивитись: «А що, так можна було?»

Фото: www.facebook.com/gogolfest.org

В цьому і є найголовніша арт-складова цього потягу: його поява, його організатори і його пасажири розширюють поле того, що можна. Шкода, що більшість ЗМІ в сюжетах та матеріалах описувала весь цей епос як масштабну вечірку, фокусуючись більше на тому, хто скільки випив. Та чомусь мало хто цитував роздуми організаторів про важливість взаємодії правильних людей в правильних умовах для створення чогось нового.

На питання, нащо їм все це, команда була солідарна у відповіді: по приколу. За легковажною відповіддю тим не менш криється життєва філософія. Можна нескінченно бідкатись, що в цій країні ніколи нічого крутого не зробити, бо нема грошей, бо дійсно варте уваги не отримує підтримки держави, бо всюди бюрократія. А можна домогтись потягу від Укрзалізниці, дозволу на реалізацію всіх своїх божевільних планів і навіть здійснити їх через чат. Бо це й правда красива ідея, і коли її в усіх кольорах уявило кілька творчих, ініціативних та трохи схиблених людей, було вже сором поховати її за бідканням і розведеними руками.

«Ми просто хотіли, щоб це відбулось».

Найцiкавiше на сайтi

Нікому не треба, ніц не варта, ні на що не впливає: стереотипи про культуру. Розвіюємо!

АвторОксана Семеник
5 Жовтня 2018

Що таке взагалі та культура? Одного визначення не можуть дати навіть культурологи, а для більшості це й досі означає щось про відпочинок чи похід в театр раз на рік. Часто навіть на державному рівні культуру, як інструмент впливу, не розглядають серйозно.  Разом з курсом для культурних менеджерів Creative Management Camp ми розбиваємо основні стереотипи про культуру з якими стикаються культурні менеджери кожного дня.

Катерина Носко, співзасновниця IST Publishing

«У більшості абсолютно туманні уявлення про те, чим, власне, культура є. Зазвичай її сприймають як відпочинок, тобто нею намагаються заповнити вільний час між однією серйозною справою та другою – ще більш серйозною наступною. Натомість це куди більш всеохопне поняття, яке визначає такі фундаментальні речі, як-от наші цінності та погляди на світ. Від останніх залежить, за кого ми, наприклад, голосуємо та де п’ємо каву, як ведемо бізнес та дотримуємось правил дорожнього руху, чи захищаємо тварин та чому ходимо на рейви. Відтак культура, все ж таки, щось більше, ніж відвідування вернісажу»

«Культурні та мистецькі проекти, що виникли у зв’язку з соціально-політичними потрясіннями, показують, що саме культура формує фундамент для створення у суспільстві спільних сенсів. Власне, в українському контексті все частіше бачимо рух у цьому ж напрямку на прикладі таких масштабних всеукраїнських форумів, як “Галіція Культ” у Харкові та “Слобода Культ” в Ужгороді, – продовжує Катерина. – У форматі обміну мистецькими практиками у нас з’являється не лише можливість дізнатись більше, з якими сенсами живуть чи-то на Галичині, чи-то на Слобожанщині, а й про нас самих, співставляючи себе з тим, що ми бачимо. Так культура, про яку прийнято згадувати лише наче на дозвіллі, насправді пропонує альтернативи побутування у світі, так звані лайфстали, уможливлює наше співіснування з іншими та окреслює спільні траєкторії для подальшого руху на основі вироблених спільно сенсів».

 

Австралієць полюбив Україну, наш дивний спорт і пробує нам допомогти.
Ми з ним поговорили

АвторЮрій Марченко
9 Травня 2019

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

Музеї – це не нудно. Доводимо топ-скандалами в історії, навіть одеситом, який надурив Лувр

АвторГеоргій Арабулі
26 Лютого 2019

Музеї зазвичай асоціюються зі спокоєм і тишею. Але й довкола них можуть розгорнутись події не менш захопливі, ніж у гостросюжетному фільмі. І в більшості випадків такі події мають вплив не лише на сам музей, а й на світ мистецтва в цілому. На честь того, що Культурний Проект запустив курс Наталі Романової, у 11 авторських лекціях якої зібрано все найцікавіше про топ-музеї світу, Platfor.ma ділиться прикладами того, що може ховатись за спокоєм та непорушністю музеїв.

Зараз картина Леонардо да Вінчі є чи не найвідомішою за всю історію людства. Однак до початку ХХ століття картина Леонардо да Вінчі не була настільки знаменитою, як сьогодні. Такою її зробив злочин. У 1911 році працівник Лувру, італієць Вінченцо Перуджа, викрав її з музею, сповнений патріотичних мотивів повернути «Джоконду» до Італії.

Адміністрацію музею миттєво звільнили, а Франція закрила кордони, намагаючись не випустити невідомого злодія. Скандал був настільки гучним, що під підозрою були усі – в крадіжці звинувачували навіть Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Більш того, останнього ще й арештували на короткий термін.

Загадкова посмішка «Мони Лізи» не сходила зі сторінок журналів та газет. Саме медіа зіграли важливу роль у тому, що картина да Вінчі на шпальтах стала одним з найбільш розтиражованих зображень твору мистецтва.

«Джоконду» знайшли в Італії два роки потому. Перуджа невдало спробував продати картину директору галереї Уффіці, чим викрив себе. До Лувру роботу повернули на початку 1914 року, а її історія лишалась темою №1 для світових медіа аж до квітня того року, допоки її не затьмарила загибель «Титаніка».

У 1896 році головний музей світу придбав золоту тіару. Унікальний артефакт нібито знайшли під час розкопок давньої Ольвії на узбережжі Чорного моря. За легендою, тіара належала скіфському царю, про що свідчив напис давногрецькою: «Царю великому і непереможному Сайтаферну. Рада та народ Ольвії».

Авторитетні спеціалісти, серед яких був керівник античного відділку і сам директор Лувру, визнали автентичність знахідки, і музей виставив її як надзвичайно цінний експонат. Але згодом вчені все ж засумнівались у справжньості прикраси. Оскільки Лувр витратив колосальні гроші на купівлю тіари Сайтаферна, то довгий час ревно доводив її автентичність. Але артефакт все ж виявився підробкою.

З’ясувалося, що прикрасу виготовив одеський ювелір Ізраїль Рухомовський. Спочатку йому не вірили, але він легко довів авторство, показавши ескізи і виготовивши фрагмент тіари. Всіх настільки це вразило, що ювеліра за підробку навіть не покарали. Навпаки – за майстерну роботу нагородили золотою медаллю «Салону декоративних мистецтв».

Оговтавшись від ганьби, Лувр про всяк випадок зберіг за тіарою статус цінного експоната – навіть віддавав її на виставки у Єрусалим і Атланту. А на стіні одеського будинку, в якому створили тіару, сьогодні можна побачити меморіальну дошку, присвячену Ізраїлю Рухомовському.