fbpx

По нас стріляють так само. Тільки ми ще й в червоному, нас ліпше видно: волонтерка Червоного хреста про роботу

АвторТетяна Капустинська
25 Травня 2022

Почнемо з важливого, Червоний хрест України та Міжнародний комітет Червоного хреста — різні організації. І якщо другий замішаний у скандалах, то учасники першого ризикують життям, щоб допомогти. Юлія Тупіченко ще до війни стала волонтеркою Червоного хреста України, а Platfor.ma поговорила з нею про те, як змінилася її діяльність з повномасштабним вторгненням, чим допомагає організація, та чому червона форма не рятує від обстрілів.

Юлія Тупіченко
волонтерка Червоного хреста України

— По-перше, давайте відразу поговоримо про терміни — Червоний хрест України та Міжнародний комітет Червоного хреста. Яка різниця?

— Червоний хрест України (ЧХУ) — це всеукраїнська організація, а Міжнародний комітет Червоного хреста (МКЧХ) — міжнародна. У нас різні повноваження. ЧХУ в основному про гуманітарну допомогу та підтримку в евакуації, але ми не займаємося домовленостями щодо неї. Це вже міжнародний рівень і це має робити МКЧХ. 

— Часто ви стикалися з тим, що плутають ці дві організації?

— Так, особливо на фоні репутаційних скандалів, на кшталт того, який був нещодавно — щодо офісу Міжнародного комітету у Ростові-на-Дону. Всі камені полетіли у сторону Червоного хреста України, хоча ми до цього ніяк не причасні. Складно людям пояснити, у чому різниця, тому відразу всі стають поганими. 

— Розкажіть, чим ви займалися до того, як стали волонтерити у Червоному хресті?

— Я волонтер з досвідом. З літа минулого року я потрапила до Червоного хреста, а до того була частиною організації MotoHelp, яка допомагає під час вело та мото ДТП. Тому коли почалася війна, я одразу знала, що маю робити. Ще до початку повномасштабного вторгнення ми говорили з нашим загоном швидкого реагування міста Вишгород (я волонтер у Вишгородській районній організації Червоного хреста), що ми будемо робити, якщо почнуться бойові дії в нашому регіоні. Тому що у Вишгороді знаходиться об’єкт підвищеної небезпеки — дамба, Київське водосховище. Чорнобиль теж за Вишгородським районом та є нашою територією. Ми, звісно, все обговорили, але все пішло не так, як планували. 

Взагалі я комунікаційниця у креативній агенції АБО і волонтерством я займаюся у вільний від роботи час. Зараз Київську область звільнили, тому його якраз стало трохи менше. Але я не можу забути історії зниклих і загиблих людей, з якими стикалася. Коли бачиш звірства, які вчиняє російська армія, як вони гвалтують дівчат, допитують чоловіків, вбивають заради забави — не можеш мовчати. Я назбирала цих історій, поговорила з колегами з агенції  і ми вирішили запустити проєкт «Меморіал: вбиті ₚосією», де будемо розповідати про загиблих. Щоб рф більше не могла сказати, що цілить тільки по стратегічних об’єктах і не вбиває цивільних.

Ми якось приїхали в село в Вишгородському районі і зайшли до лікаря, щоб запитати, які йому потрібні медикаменти. А він нас попросив зачекати, тому що у лісі знайшли тіло молодої дівчини і йому треба було зафіксувати у документах її смерть. Для нього це була така буденність, яка вже не вражає. А дівчина, виявляється, просто не сподобалася російським військовим. Вона йшла вулицею, її розстріляли та вивезли у ліс. Їй було 15 років. Як вона загрожувала тим людям?

— Яке навчання ви проходили від ЧХУ?

— Влітку 2021 року — курс першої допомоги. Ми розговорилися з керівником відділення Червоного хреста — і він запросив мене в загін. Я подумала і погодилася. Я проходила 5-6 тренінгів з першої медичної допомоги, плюс кілька курсів від MotoHelp та Червоного хреста. Центр домедичної підготовки теж проводив тренінги, на яких я була. Плюс був ввідний курс у волонтерство, де зокрема розповідають про різницю між Червоними хрестами. Ну і головне — практика.

— У волонтери ЧХУ беруть всіх?

— Будь-хто може стати волонтером, якщо людина погоджується з принципами: нейтральність, незаангажованість, незалежність. Проходиш курси, підписуєш договір про діяльність і договір про нерозголошення. 

— Ви були готові до повномасштабного вторгнення?

— 24 числа я відвезла своїх батьків та рідних у Київську область і одразу приїхала у наш штаб у Вишгороді. Ми обговорювали, що робити, тому що російські війська почали заходити зі сторони Білорусі й Чорнобиля. Тоді ми ще не знали, що буде захоплена більша частина Вишгородського району. Проте у нас був план. Нам привезли бронежилети та каски, щоб ми теж були захищені, коли доведеться їздити у гарячі зони. Наш командир загону живе в Демидові, в селі, яке було захоплене російськими військами і де було підірвано міст між ним і Лютежем. Він 24 ввечері повернувся додому, а через кілька днів рашисти захопили Демидів і з ним почав зникати зв’язок. Наш загін у Вишгороді розділився на дві частини: ту, що знаходиться на вільній території, і ту, що на окупованій. В цьому була найбільша складність, тому що ми не передбачили такого розвитку подій.

Тоді нам довелося думати, що робити, і як допомагати тій частині загону, яка знаходиться на окупованій території. І ці три тижні були найскладнішими напевно в історії Червоного хреста і загону швидкого реагування взагалі. 

— Як ваша діяльність змінилася з повномасштабним вторгненням?

— Радикально. У мирний час ми виїжджали на супроводження масових заходів: мітингів, демонстрацій, акцій, марафонів тощо. Але це було не дуже стресово, тому що комусь треба було перев’язати руку, комусь просто дати водички, когось привести до тями тощо. Так ми просто тримали себе в тонусі. А коли почалося повномасштабне вторгнення, ми стикнулися ще й з темою гуманітарної допомоги — нам почали приходити медикаменти, їжа, дитяче харчування тощо. 

В перші дні, напевно, найскладнішим було відмовляти людям. Тому що у нас була якась частина регіону, яка захоплена, і ми взагалі не розуміли, що там відбувається — чи є у них продукти, ліки. І приходять місцеві, просять дати їм, наприклад, їжі. Ми запитуємо «У вас немає грошей? Ви з евакуйованих?», а нам відповідають, що просто не хочуть стояти у черзі — а черги тоді реально були величезні. Однак це питання пріоритетів, тому що на тому боці Вишгородського району були люди, у яких навіть можливості постояти в черзі немає. Тому ми відмовляли і, звичайно, відчували себе максимально поганими людьми.

Ну і під час мирного життя ми не стикалися з евакуацією тяжкопоранених. А тут була дуже складна схема. Та частина загону, яка знаходилася на окупованих територіях, якось домовлялася з російськими військовими, щоб тяжкохворих людей, які місцеві лікарні чисто фізично не можуть вилікувати, передавали нам. Це були складні переговори і процеси передачі, тому що між Лютежем і Демидовим був підірваний міст. Демидівські волонтери побудували переправу — це просто була скріплена з дощок доріжка, якою хаотично евакуйовувалися люди. Через неї нам потрібно було перевести, перенести на ношах або на каталках цих тяжкохворих людей. І основна проблема була в тому, що до українського блокпоста треба було йти ще напевно кілометри два пішки. Автомобіль взяти ніхто не міг, тому що це відкрита територія і якщо наші автівки там розстріляють, то звідти вже ніхто не вибереться. 

Тому ми на власний страх і ризик все робили вручну, а наші хлопці носили цих постраждалих прямо на руках. Пару разів з’являлася можливість підігнати автівку прямо на цей міст, але це теж були усні домовленості з російськими бурятами на блокпостах — гарантій не було ніяких. Знову ж таки, всі плутають український Червоний хрест і Міжнародний комітет, тому нам дзвонили і питали про зелені коридори в дусі «Верещук обіцяла» — а ми тут нічого зробити не могли. По нас стріляють так само як по звичайних людях. Тільки ми ще й в червоній формі — нас ліпше видно.

— А були реально такі історії, що по вас стріляли?

— Десь на початку березня мою автівку біля українського блокпоста обстріляли з російських мінометів. Дуже пощастило, тому що ми з колегами якраз привезли коробки медикаментів і дитячого харчування та пішли 2 кілометри їх нести в руках. Зазвичай хтось один або двоє залишаються в машині, а ще двоє йдуть. Але цього разу коробок було дуже багато, і всі четверо пішли їх заносити. Потім ми почули, що летять міни, та сховалися в окоп. Міни десь в лісочку впали, ми передали ці коробки, вертаємося — і вже на підході бачимо, що у машини немає скла та пробитий радіатор.

ₚосіяни тоді обстрілювали навіть автобус, який мав евакуйовувати цивільних. Поранено було пасажира і водія, а наша автівка просто стояла поруч — з позначками Червоного хреста. Кажуть, що у Червоний хрест не стріляють. Стріляють. Навіть якщо купа логотипів — вони взагалі не рятують. 

У мене особисто була ще одна історія, коли ми потрапили під обстріл (колеги потрапляли частіше). Допомагали в евакуації людей з Демидова і з інших сіл з тієї сторони. Ми якраз йшли на переправу з нашими волонтерами, почався мінометний обстріл. Мене колега затягнув в окоп, а переправою у той момент якраз переходила колона людей. Ми кричимо їм: «Давайте в окопи, мерщій!». І міна падає метрів за 150. А вони просто відповіли: «Та ми вже звикли». Це було страшно. 

— Судячи з того, що ви розповідаєте, це дуже важка і емоційно виснажлива робота. Як ви справляєтеся?

— Напевно волонтерська діяльність морально та емоційно підготувала до стресів. Тому що коли ти виїжджаєш на виклики швидкої, то там теж непередбачувані ситуації. Крім того, ми з командою Червоного хреста кожен вечір збиралися і обговорювали, як пройшов день. Що ми зробили хорошого, що вдалося, а що — ні. Це все проходило з гумором, тому що у нас достатньо молода команда. А чорний гумор навіть якось підтримує емоційно. Якщо ти будеш переживати через кожну неприємність, то можна зійти з глузду й на третій день кинути волонтерство. У нас навіть в штабі, де ніхто ззовні не бачить, висів плакат «Хто перший помре, той лох». Ніхто не хотів стати лохом, тому, на щастя, наша команда відносно нормально все пережила.

Проте тій частині, яка була в Демідові, довелося, звичайно, складніше, ніж нам. Ми були у відносній безпеці, тому що у нас над головою ніхто не бігав з автоматами і не погрожував нам і нашим рідним. Там було все навпаки. Одну із наших волонтерок російські військові забрали у полон, і тільки нещодавно її випустили. Забрали у формі Червоного хреста, коли вона передавала гуманітарну допомогу. Вона просто не сподобалася комусь з російських військових — і її «завернули». Потім її відвезли в Білорусь, і якось обміняли. 

Кажуть, що форма Червоного хреста оберігає — це не так. Якщо людям байдуже на моральні засади і принципи, навряд вони будуть звертати увагу на міжнародні конвенції. Дуже часто дзвонили люди і казали: «От ви Червоний хрест, а нічого не робите. Дайте мені вашу форму, я піду і почну евакуювати людей». Типу нам форма щось на кшталт безсмертя дає. Це прям дивно. Форма не робить будь-кого персонажем гри, коли ти зберігся і можеш почати знову.

— Що взагалі входить до ваших обов’язків?

— Гуманітарна допомога — ми приймаємо продукти, ліки, їжу, засоби гігієни від міжнародних організацій і розподіляємо по своєму регіону за потребою. Наприклад, людина дзвонить і каже, що у їхньому селі немає їжі. Ми набираємо автомобіль гуманітарки і веземо. Там знаходимо відповідальну людину — старосту або голову ОТГ, — і при людях, щоб хтось бачив, віддаємо цю гуманітарну допомогу. Тоді вже відповідальні розподіляють її у своїй громаді. 

Також ми допомагаємо з ліками. Були такі критично необхідні ліки для діабетиків і для тих, у кого проблема з щитівкою. Тому що у нас такий регіон, Чорнобильська зона, і з останньою у багатьох велика проблема. Там був шалений дефіцит цих препаратів і ми завозили їх в села. 

Крім того, надаємо першу домедичну допомогу. В перші дні війни взагалі швидка дуже рідко виїжджала і люди нам дзвонили, щоб ми допомогли.

До наших обов’язків входила допомога при евакуації — не сама організація, а супроводження. Ми працювали, якщо комусь ставало погано, а також допомагали стареньким і мамам з дітьми перейти переправу. А також самій колоні пройти міст, тому що у нас люди трохи на емоціях, схвильовані і налякані. Це зрозуміло, тому що вони рятуються з небезпечних міст. Але через це на переправу, куди можна трьом людям, виходило десятеро — так вона могла затопитися. От ми стояли і пропускали так, щоб не зруйнувати конструкцію.

Також наші хлопці і дівчата працювали в Демидові, коли там були російські війська, які вбивали невинних людей і їх ніхто не міг поховати, тому що кладовища частково заміновані. Були випадки, коли люди йшли на «гробки» і підривалися. Тож людей хоронили прямо у себе у дворах. Наші волонтери в цьому допомагали і фіксували на відео, як мертві виглядають і які мають документи, щоб потім можна було їх ідентифікувати. До речі, також частина нашої роботи — ми збираємо інформацію про зниклих і передаємо у Міжнародний комітет Червоного хреста. 

Крім того, ми допомагали тваринам. У нас в регіоні великий притулок «Сіріус». Коли відійшли російські війська, наші зробили понтонну переправу. До нас якраз звернувся Сіріус, щоб ми допомогли їм привезти корм для собак, які не їли майже місяць. Ми завантажили дві машини, одну — собачим кормом, а іншу — гуманітарною допомогою для людей. І так вийшло, що остання фізично не змогла пройти цю переправу. І перше, що ми завезли у щойно звільнену територію — корм для собак. Ми посміялися з того, що люди очманіють від того, що ми привезли. Але насправді ми потім перевантажили гуманітарку і доставили її теж. 

— Яке завдання було найскладнішим?

— Це, напевно, те, коли нас обстріляли з мінометів. Я тоді приїхала в штаб і заріклася далі волонтерити, тому що так і з життям попрощатися можна. Потім я один день відпочила, поспала і зрозуміла, що все одно без волонтерства не зможу. 

Був ще цікавий виїзд. Нам подзвонив лікар з лікарні на окупованій території і розказав про хлопця, якого взяли в полон ₚосіяни, допитували й потім вигнали на вулицю з кульовими пораненнями: «Там куля під серцем, сім куль в тілі, терміново треба евакуювати». Крім нього там була жінка з кулею в плечі, чоловік з ножовим пораненням і ще один з мінним опіком. Вони всі були стабілізовані, тобто їх можна було транспортувати. Наші хлопці якось домовилися з рашистами, щоб ми змогли під’їхати під цей міст. 

Виносять нам людину з ножовим, другу з мінними опіками, йде жіночка з кулею в плечі і якісь хлоп бадьоро скаче на милицях. Я питаю, де ж той чоловік з кулею біля серця і сімома дірками в тілі. А хлопець на милицях такий: «Та це я!». Ми в шоку, а він просто радів, що його обкололи знеболювальними і йому ок. 

Щобільше, приїжджаємо ми до Вишгородської лікарні, вивантажуємо людей, а цей на милицях стоїть біля автівки і курить. Вибігає переляканий лікар і запитує: «Нам сказали, що сім кульових і одна біля серця! Де він?!». Ми такі: «Та он стоїть, курить». Лікар теж в шоку: «Стоїть? Курить?!» Ми з цього посміялися, звісно. Наскільки я знаю, з тим хлопцем все нормально.

— Давайте наостанок: як будь-хто може вам допомогти?

— Стати волонтером. Вони потрібні зокрема і в тих районах, де йдуть активні бойові дії. І обов’язково рекомендую пройти курс домедичної допомоги. Тому що зараз такий час, що не знаєш, чи прилетить у тебе щось, коли просто вийдеш на вулицю. Краще, щоб ви знали, як допомогти і собі, і людині поруч. Люди, на жаль, цього не вміють.

Фото: Александра Щека
Читайте більше цікавого